Бібліографічне посилання: Ясь О.В. ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ Олександр Сергійович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lappo-Danilevsky_O_S (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ Олександр Сергійович (27(15).01. 1863–07.02.1919) – рос. історик, археограф та соціолог. Ординарний академік Петерб. АН (1905). Член Міжнар. соціологічного ін-ту, Міжнар. асоціації академій (1913). Почесний д-р права Кембриджського ун-ту (1916). Координатор діяльності низки губернських учених архівних комісій. Н. в маєтку Удачне при с. Мало-Софіївка (нині село Малософіївка Криничанського р-ну Дніпроп. обл.) в дворянській родині. Закінчив Сімферопольську г-зію із золотою медаллю (1882), Петерб. ун-т (1886). Захистив магістерську дис. на тему: "Організація прямого оподаткування в Московській державі від часів Смути до епохи перетворень" (1890), яка була відзначена Уваровською премією Петерб. АН. Від 1890 – приват-доцент Петербурзького університету. Від 1887 й до кінця життя читав курси лекцій і проводив семінари з рос. історії, історіографії, методології історії та дипломатики в Петерб. ун-ті. Викладав в Історико-філол. ін-ті, приватній г-зії Л.Таганцевої та Тенишевському реальному уч-щі (заснованому В.Тенишевим) у Санкт-Петербурзі. Створив наукову школу з джерелознавства (С.Валк, Б.Греков, О.Пресняков, Б.Романов та ін.). Один із засновників Соціологічного т-ва ім. М.Ковалевського (1916). Учасник Третього (Берлін, 1908) та Четвертого (Лондон, 1913) міжнар. конгресів істориків. Заснував і очолював комісію "Російська наука" Петрогр. (від 1917 – Рос.) АН (1915–19). За дорученням Рос. АН був головою Виконавчого к-ту з організації міжнар. конгресу істориків у Петрограді (нині м. С.-Петербург) у 1918, який, однак, не відбувся через воєн. та революц. події.

Виступав за реформування рос. сусп-ва за зразками західноєвроп. лібералізму. 1905 разом з О.Шахматовим склав записку "Про свободу друку", яка була підтримана заг. зборами Петерб. АН. 1906 обраний членом Держ. ради від Петерб. АН та уні-тів. Однак склав свої повноваження після розпуску 1-ї Держ. думи (див. Державна дума Російської імперії). Після Лютневої революції 1917 брав участь в Особливій нараді з підготовки закону про вибори до Установчих зборів.

На формування наук. поглядів і світогляду Л.-Д. мали істотний вплив ідеї О.Конта та Дж.-С.Мілля. На поч. 20 ст. він став прибічником теорії пізнання неокантіанської баденської школи (див. також Неокантіанство в історичній науці) і критикував контівський позитивізм (див. також Позитивізм в історичній науці) за відсутність в ньому розуміння особливостей пізнання історичного. Вважав, що наук. реконструкція історії має здійснюватися на засадах принципу еволюціоністської цілісності, а істор. дійсність має бути осмислена як сукупність явищ, які випливають із психічних чинників, зокрема, із впливу певної індивідуальності на сусп. середовище. В рамках істор. методології протиставляв поняття "закономірність" і "цінність", останнє з цих понять тлумачив як критерій добору істор. фактів. Трактував істор. факт як вплив свідомості певної індивідуальності на сусп. середовище. Висунув оригінальну концепцію історії рос. к-ри, яка спиралася на ідею виявлення і висвітлення об'єднаних, уніфікованих принципів мислення, що характеризують ту чи іншу нац. к-ру як підсистему світового цілого. Обстоював думку, що культ. традиція створюється не вихованням та обставинами, а виникає з сукупності різних фрагментів культ. дійсності. Заразом намагався простежувати роль західноукр. впливів у рос. к-рі. Створив власну теорію джерелознавства, зокрема, розглядав джерело історичне як реалізований продукт людської психіки. Запропонував методологію історії, побудовану на засадах феноменології к-ри. Виділяв у ній два рівні – методологію джерелознавства та методологію історичної побудови. Один із перших у Росії порушив питання про місце історіографії в дисциплінарній структурі істор. науки, зокрема про неформальну інституціоналізацію істор. науки – школи та напрями. Автор праць із рос. соціально-екон. історії 17–18 ст., історії селянства, дипломатії, проблем рос. археографії, а також студій, присвячених скіф. старожитностям (див. Скіфи) та печаткам галицько-волин. князів. Наук. спадщина й погляди Л.-Д. справили неабиякий вплив на рос. істор. науку та соціогуманітаристику 1-ї третини 20 ст., зокрема на творчість О.Андрєєва, В.Вернадського, Г.Вернадського, С.Валка, І.Гревса, М.Кондратьєва, С.Ольденбурга, Ф.Ольденбурга, О.Преснякова, Т.Райнова, П.Сорокіна та ін.

П. у м. Петроград.

Бібліогр.: [Шилов А., Андреев А.] Cписок трудов А.С. Лаппо-Данилевского. "Русский исторический журнал" (Пг.), 1920, № 6.