Бібліографічне посилання: Франчук В.Ю. ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lavrentiivsky_Litopis (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС – одне з найдавніших рус. літописних зведень (див. Літописання). Виконане 1377 на пергаменті ченцем Лаврентієм на замовлення вел. кн. суздальсько-нижегородського Дмитрія Костянтиновича. Текст літопису доведено до 1305. У шести місцях є пропуски аркушів. Посеред статті 1096 вміщено "Повчання" Володимира Мономаха (відсутнє в ін. літописах і загалом в будь-яких ін. джерелах). Початкові 40 аркушів списку виконані уставним почерком, подальші – півуставом. До поч. 18 ст. список належав Владимирському Богородиці-Рождественському монастиреві, потім був привезений у Санкт-Петербург, а 1792 – придбаний О.Мусіним-Пушкіним, який згодом подарував його імп. Олександру І (рукопис було передано до Публічної б-ки). Перше повне видання списку здійснене 1846 у "Полном собрании русских летописей". З часу відкриття Л.л. він постійно привертав увагу істориків. Його широко використовував М.Карамзін в "Истории государства Российского", називаючи Пушкінським за прізвищем власника. До кінця 19 ст. дослідників особливо приваблювала початкова частина списку – "Повість временних літ" у редакції Сильвестра. Першою працею, присвяченою спискові в цілому, було дослідження І.Тихомирова, який намагався визначити його окремі джерела: "сказання" і "замітки про походи". Учений дійшов висновку, що, крім "Повісті временних літ" і південнорус. літописів, у цей список увійшли відомості, що спочатку записувалися переважно у Владимирі (до смерті владимирського і суздальського кн. Всеволода Юрійовича), а потім – у Ростові, Суздалі й Твері (нині всі міста в РФ); є також відомості костромські та ярославські, переяславські й рязанські. На новий ґрунт питання про наповнення списку було поставлене О.Шахматовим у його відгукові на працю І.Тихомирова. О.Шахматов вказав, що Л.л. є не лише ізводом, а й побудований на більш ранніх зведеннях. Для визначення попередніх зведень – протографів – необхідно було порівняти Л.л. з ін. літописами цієї ж редакції. Зіставлення з Іпатіївським літописом показало деякі збіги між ними. О.Шахматов пояснював їх почасти взаємними впливами північнорус. і південнорус. літописання 12–13 ст., почасти тим, що джерелом Іпатіївського літопису і Л.л. (не відображеним у Радзивілівському літописі) був загальнорус. літописний ізвод – т. зв. Поліхрон поч. 14 ст. Пізніше в наук. літературі була в основному прийнята думка М.Приселкова, який дійшов висновку, що в Іпатіївськім літописі і Л.л. відображено владимирський великокнязівський літописний звід 1305.

Вид.: Полное собрание русских летописей, т. 1. СПб., 1846; Л., 1926–28, вып. 1–3 (фототипічне відтворення: М., 1961); Летопись по Лаврентьевскому списку. СПб., 1872; 2-ге вид. СПб., 1897; Повесть временных лет, ч. 1–2. М.–Л., 1950; Лаврентіївський літопис [видання 1926–1928 років]. Web: "Ізборник" – Історія України IX–XVIII ст.: Першоджерела та інтерпретації (http://litopys.org.ua/index.html).