Бібліографічне посилання: Усенко П.Г. ЛОБАНОВ-РОСТОВСЬКИЙ Дмитро Іванович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lobanov_Rostovsky_D_I (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛОБАНОВ-РОСТОВСЬКИЙ Дмитро Іванович (01.10(20.09). 1758–06.08(25.07).1838) – військовий і держ. діяч Російської імперії, дипломат, генерал від інфантерії (1807), член Держ. ради Рос. імперії (1813), князь. Почесний член Харків. ун-ту, Рос. академії (1823). Син офіцера. Вихований удома. 1772 номінально записаний сержантом лейб-гвардії Семеновського полку. Службу розпочав гвардійським прапорщиком у Санкт-Петербурзі. 1781 став підпоручиком, наступного року – поручиком, 1783 переведений до діючої в експедиціях армії підполковником, брав участь у ліквідації Кримського ханату, підпорядкуванні Криму владі імп. Катерини II. На російсько-турецькій війні 1787–1791 командував батальйоном Бузького єгерського полку, ескадроном Охтирського легкокінного полку. Поранений кулею в голову під Очаковим 1788, відзначений чином полковника. Від 1789 – шеф Апшеронського мушкетерського полку. За героїзм при Ізмаїла штурмі 1790 й у битві в Добруджі при Мачині (нині місто Мечин, Румунія) 1791 удостоєний ордена св. Георгія 4-го та 3-го ст. За внесок у придушення очолюваного Т.Косцюшком повстання Речі Посполитої 1794 нагороджений орденом св. рівноапостольного кн. Володимира 3-го класу, золотою шпагою з написом "За храбрость", підвищений у бригадири. Представляв О.Суворова на перемовинах із польс. королем Станіславом-Августом Понятовським щодо капітуляції збройних захисників революц. Варшави.

1797 став генерал-майором, кавалером ордену св. Анни 1-го ст. (з командорством од імп. Павла І), військ. губернатором Архангельська (нині місто в РФ), за рік – увільнений у відставку в чині генерал-лейтенанта. 1806 повернутий на службу, сформував піх. д-зію, командував нею. Учасник російсько-франц. (російсько-пруссько-франц., коаліційної проти Франції) війни 1806–07. Як уповноважений рос. імп. Олександра I вів переговори про перемир'я з нач. Генштабу ЗС Франції маршалом О.Бертьє в м. Тільзит (нині м. Совєтськ Калінінградської обл., РФ) й 21 (9) червня 1807 уклав відповідний акт, ратифікований наступного дня імп. Наполеоном I Бонапартом, ще за день потому – рос. імп. Олександром I. З цього приводу був прийнятий франц. імператором. Разом із послом Росії кн. О.Куракіним підготував Тільзитську угоду (російсько-франц. договір про мир і дружбу 1807), за що отримав ордени св. кн. Олександра Невського та франц. Почесного легіону (Великий хрест). Від 13(01) січня 1808 – петерб. військ. губернатор, 1809 направлений до рос. корпусу в Галичині. Взимку 1810–11 зайняв посаду ризького військ. губернатора, ліфляндського, естляндського і курляндського генерал-губернатора.

Під час Війни 1812 був військ. начальником території від м. Ярославль до м. Воронеж (нині обидва міста в РФ), опікувався поповненням бойових з'єднань, до осені укомплектував, зокрема, 8 піших і 4 єгерських полки. 1813 виконував обов'язки головнокомандуючого Резервною армією, за півроку направив з неї до діючих частин 36 тис. солдатів. Забезпечив успішну облогу польс. фортець Модлин і Замостя (нині м. Замосьць), одержав ордени св. Володимира 1-го ст. (1813) та св. апостола Андрія Первозваного (1814). Від 6 вересня (25 серпня) 1817 – міністр юстиції Рос. імперії. 1826 виконував обов'язки генерал-прокурора у Верховному кримінальному суді по справі декабристів (див. Декабристів рух), дістав алмазні прикраси до ордена св. апостола Андрія Первозваного. 30 (18) жовтня 1827 взяв остаточну відставку.

П. у м. С.-Петербург.