Бібліографічне посилання: Симоненко Р.Г. ЛОЗИНСЬКИЙ Михайло Михайлович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lozinsky_M_M (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛОЗИНСЬКИЙ Михайло Михайлович (30.07.1880–03.11.1937) – правознавець, політ. діяч, дипломат, публіцист, перекладач. Професор (1921). Н. в с. Бабине (нині с. Бабин-Зарічний Калуського р-ну Івано-Франк. обл.). 1900 – студент юридичного ф-ту Львів., 1901–03 – Віденського ун-тів. 1903, після перебування в Швейцарії, повернувся до Львова, співпрацював з наук. ("Літературно-науковий вістник", 1904–12) і громадсько-політ. виданнями ("Діло", з серед. 1906 – працівник, співред.), був співробітником газ. "Гасло" . У часи рос. революції 1905–1907 упродовж 1905–06 друкувався в київ. газ. "Громадська думка" (з 1906 – "Рада" ), відвідав Україну та Росію. Ще до Першої світової війни став одним із провідних західноукр. фахівців з нац. питання, загальноукр. справи, міжнар. відносин. У листопаді 1918 був членом Укр. нац. ради (див. Українська національна рада ЗУНР), намагався відновити видання "Діла" в окупованому поляками Львові, очолив зовнішньополіт. службу Західноукраїнської Народної Республіки, брав участь у найважливіших дипломатичних переговорах у Галичині та Парижі (Франція). На поч. 1920 в Гейдельберзі (Німеччина) заробляв публіцистикою. 1921–27 – професор міжнар. права Українського вільного університету (з січня 1921 – Відень, з вересня 1921 – Прага, Чехословаччина). Від 1921 на пропозицію М.Грушевського став працювати над книгою "Галичина в рр. 1918–1920" (опубл. 1922, на думку фахівців, є цінним джерелом з історії визвол. змагань Західної України після I світ. війни). Від серед. 1923 до кінця 1924 співпрацював із лідером ЗУНР у вигнанні Є.Петрушевичем, з весни 1924 – голова К-ту поневолених Польщею народів. Написав кілька статей про становище українців у Польщі, виступав на цю тему в Комісії для нац. меншин 1-го Пан'європ. конгресу у Відні (1926). Співробітничав із представниками УСРР у посольстві СРСР у Празі.

1927 переїхав до Харкова. Від 1927 займав посаду зав. кафедри міжнар. права Ін-ту нар. госп-ва. 1927–29 написав підручник "Міжнародне право", опублікував кілька брошур і статей, при-свячених становищу в Зх. Україні та міжнар. проблемам. Активно займався публіцистикою, друкуючись у "Червоному шляху" , ін. виданнях УСРР. 1930–33 – професор Інституту радянського будівництва та права. Водночас від 1 серпня 1931 – старший наук. співробітник Комісії ВУАН з вивчення рад. права і буд-ва (див. Комісія ВУАН для виучування радянського права).

21 березня 1933 арештований за фальшивими звинуваченнями в "Української військової організації" справі 1933. Через 6 місяців, 23 вересня, суд. трійкою при колегії ДПУ УСРР засуджений до 10 років перебування у виправно-трудових таборах. Покарання відбував на Соловках.

9 жовтня 1937 особливою трійкою НКВС по Ленінгр. обл. в позасуд. порядку засуджений до смерті. Страчений в урочищі Сандормох поблизу Медвеж'єгорська (нині місто в Карелії, РФ).

Реабілітований 24 вересня 1957.