Бібліографічне посилання: Грузін Д.В. ЛИСЕНКО Іван Максимович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lysenko_I_M (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛИСЕНКО Іван Максимович (н. 21.08.1938) – дослідник історії укр. муз. к-ри, літературознавець, краєзнавець, видавець. Член Спілки журналістів України (1977; з 1998 – Нац. спілка журналістів України) та Нац. спілки письменників України (2005). Засл. діяч мист-в України (2009). Н. в с. Черемушна Валкiвського р-ну Xapків. обл. в сім'ї Максима та Ганни Лисенків. У родинному колі в особливій пошані була нар. укр. пісня. Співали всі: і батько, і мати, і сестра, і він сам. З початком окупації УРСР вермахтом (див. Друга світова війна) батька мобілізували, а після окупації прийшла звістка про його загибель. Від 1946 навч.: спочатку – в 7-річній школі в рідному селі, потім – у серед. школі в сусідньому селі Огульці. По закінченні 1957 середньої школи працював у колгоспі, а згодом влаштувався токарем на Харків. трактороскладальному з-ді. Не маючи помешкання в Харкові, на роботу добирався з рідного села пішки та потягом. 1961 став студентом Харків. ун-ту. Співав у місц. хорі, познайомився з музикантами й диригентами, від яких дізнався чимало правди про нещодавнє минуле, у т. ч. про трагічну долю багатьох репресованих митців. Відтоді почав збирати відомості про своїх земляків, зацікавився історією Слобідської України. По закінченні ун-ту (1966) викладав укр. мову та літературу в середній школі с. Руська Лозова Дергачівського р-ну Xapків. обл. Від 1967 – на редакторській роботі в Києві. Працював на укр. радіо та у вид-вах, зокрема в "Українській радянській енциклопедії", "Музичній Україні", "Радянській школі". Водночас досліджував найрізноманітніші джерела з історії музики, листувався з "усім музичним світом", у т. ч. з українською діаспорою, 1970–72 брав приватні уроки в піаністки О.Шипович, 1972–74 навч. в Київ. нар. консерваторії. Почав друкувати літературознавчі та музикознавчі статті в газетах "Літературна Україна", "Культура i життя", журналах "Вітчизна", "Жовтень" (з 1991 – "Дзвін"), "Музика", "Київ", "Березіль" та ін. У різні роки здійснив кілька приватних експедицій по багатьох регіонах України, під час яких записував спогади літніх людей та збирав цікаві відомості про місц. співаків і композиторів. На основі цих матеріалів, листування та інформації з друкованих джерел створив приватний літературно-муз. архів. Зібрав унікальну колекцію платівок "Україніка".

Після проголошення 1991 нової Укр. д-ви (див. Акт проголошення незалежності України) активізував і розширив свої зв'язки з укр. діаспорою, зокрема з М.Коцем, і став видавати книги. Побачили світ як його власні літературознавчі й музикознавчі праці – "Словник співаків України" (1997), "Поет з душею вогняною" (1999; про О.Олеся), "Поезії видіння осяйне" (2002), "Речник української культури" (2003; про М.Йогансена), "Українські співаки у спогадах сучасників" (2003), "Музики сонячні дзвони" (2004), "Словник музикантів України" (2005), "Музична культура України в спогадах, матеріалах, листах" (2008), "Поет зболеного серця" (2009, про О.Коржа), – так і упорядковані ним рукописи творів забутих та репресованих укр. поетів: Павла Савченка ("Червоний вечір", 1991), Олександра Коржа ("Шумiти прошу листя", 2006), Mapyci Вольвачiвни ("Кажи жiнцi правду, та не всю", 2007).

Підсумком краєзнавчих захоплень Л. стала перша в Україні повноформатна (багатоаспектна) вузькорегіональна 3-томна енциклопедична праця "Валкiвська енциклопедія" (2000, 2006, 2008).

2000–08 працював наук. редактором у вид-ві "Наукова думка" Національної академії наук України.

2009 опублікував "Словник українських приватних бібліотек" (містить короткі відомості про понад 800 таких книгозбірень).