Бібліографічне посилання: Шабульдо Ф.М. ЛЮБАРТ, Любарт-Дмитро Гедимінович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lyubart_D_G (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛЮБАРТ, Любарт-Дмитро Гедимінович (бл. 1311–1315 – бл. 1384) – князь волинський (1340 –84) і галицький (1340–43 – номінальний, 1344–49 – реальний). Один з молодших синів вел. кн. литов. Гедиміна. "Літописець великих князів литовських" (створений близько серед. 15 ст.) повідомляє, ніби Л. одружився з донькою володимирського князя, завдяки чому отримав у володіння Володимир (нині м. Володимир-Волинський), Луцьк і всю землю Волинську. Тривалий час переважна більшість істориків з довірою ставилася до цієї звістки. І.Ржежабек, М.Дашкевич та І.Линниченко повністю заперечували її. У зв'язку з цим було висловлено кілька різних думок щодо того, чи мав Л. уділ на Волині до 1340, а також стосовно походження й імені його першої дружини й дати самого шлюбу. Проте з часом усі ці припущення втратили свою значимість, оскільки були з'ясовані факти з життя і діяльності Л., з якими ці гіпотези не узгоджувалися. Більш вірогідним видається нині припущення польс. історика Я.Тенговського, який вважає, що першою дружиною Л. могла бути донька чи сестра кн. Данила Острозького (див. Острозькі), відомого в 1-й пол. 14 ст. потомка (згідно з родинним переказом) волин. Романовичів. Шлюб цей, найімовірніше, мав місце незадовго до 1328. Тоді ж Л. мусив прийняти православ'я й хресне ім'я Дмитро.

У 1330-х рр. Л. брав участь у походах литов. військ на Мазовію (істор. область Польщі в середній течії Вісли та нижній течії її прит. Зх. Буг і Нарев). 1340, після смерті галицько-волин. кн. Юрія Болеслава (був отруєний галицькими боярами), за підтримки батька й місц. боярства оволодів Волин. князівством та домігся визнання своєї влади в Галичині, що означало приєднання цих земель до Великого князівства Литовського (ВКЛ) і втягнення останнього у тривалу боротьбу з Польщею та Угорщиною за галицько-волин. спадщину по Романовичах.

Л. підтримав ініціативу митрополита Київського і всієї Русі Феогноста й вел. кн. моск. і владимирського Симеона Гордого щодо скасування Галицької митрополії (1347), санкціонував заснування першого у ВКЛ катол. єпископства з центром у Луцьку, юрисдикції якого підлягали католики Волині й пд.-зх. земель Білорусі.

1350 Л. вдруге одружився – з Ольгою, княжною ростовською і родичкою вел. кн. моск. і владимирського Симеона Гордого. Тоді ж розпочав війну з Короною Польською, домагаючись повернення відторгнутих 1349 польс. королем Казимиром ІІІ Великим Галичини й зх. волин. земель разом із м. Володимир.

Будучи захопленим разом із братом, кн. тракайським, гродненським і берестейським Кейстутом, у полон угорцями, підписав 15 серпня 1351 угоду, за якою відмовлявся від претензій на Галичину, але зберігав за собою більшу частину Волині з адм. центром у Луцьку. 1352 Л. і Кейстут разом з ін. соратниками-Гедиміновичами від імені вел. кн. литов. Ольгерда уклали мирний договір щодо Галичини та Волині також з Казимиром III Великим і мазовецькими князями на таких само умовах, що й з угорцями. Проте вже 1353 Л. очолив 3 великі походи на Галичину (травень, липень, вересень), але оволодіти нею не зміг. 1355 разом з Кейстутом дав грамоту купцям з Торуня (Польща), гарантуючи їм безпечний шлях до Луцька через Підляшшя й Берестейську землю. 1366 був змушений (в результаті успішних воєн. дій Казимира III Великого) відмовитися від претензій на Белзьку землю і Холмщину та відступити Польщі зх. Волинь з м. Володимир. 1370, після смерті Казимира III, повернув силою зброї за допомогою Кейстута усю захоплену поляками зх. частину Волині. 1373 Папа Римський Бенедикт ХI звернувся до трьох братів – Кейстута, Ольгерда і Л. – з пропозицією припинити війни між литвинами та рицарями-хрестоносцями.

У жовтні 1376 Л. з Кейстутом і белзьким кн. Юрієм Наримунтовичем напав на Сандомирську землю й вивів звідти тисячі полоняників. У відповідь король угор. і польс. Людовік Великий здійснив похід численним військом у зх. Волинь. ВКЛ втратило Холмську і Белзьку землі, а Л. був змушений визнати себе васалом Людовіка Великого й віддати йому в заручники своїх синів. Згодом, 1382, Л. скористався з безвладдя поміж угорцями після смерті Людовіка й викупив в угор. старост (див. Староство) та приєднав до своїх володінь на Волині прикордонні замки-фортеці разом з округами (Городло (нині місто в Польщі), Кременець, Лопатин, Олесько, Перемишль). Однак повернути Галичину йому так і не вдалося. Своєю боротьбою за Волинь він, однак, затримав Корону Польс. в її дальшому просуванні на сх.

У династичному конфлікті поміж Ягайлом і Кейстутом 1382 Л. став на бік останнього і привів волин. військо до Тракайського замку на допомогу своєму давньому соратникові.

Син Л. від першого шлюбу Іван, можливо, мав уділ на Чернігово-Сіверщині. На це вказує згадка про нього та його дружину в Любецькому синодику. Від другого шлюбу мав синів Федора (див. Федір Любартович), Лазаря і Симеона. Федір успадкував батьківські володіння; з його смертю Любартів рід згас.

Серед документів Л., що збереглися, є два з печатками, на одній з печаток у центрі зображено лева.