Бібліографічне посилання: Білокінь С.І. МАРЧЕНКО Валерій Веніамінович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Marchenko_V_V (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

МАРЧЕНКО Валерій Веніамінович (прізв. батька – Умрилов; псевд. – Валентин Розум; 16.09. 1947–07.10.1984) – правозахисник, журналіст, перекладач, учений-сходознавець. Онук історика М.Марченка. Н. в м. Київ. 1967–70 під час навчання на філол. ф-ті Київ. ун-ту перебував на стажуванні в Бакинському ун-ті, де широко друкувався в азербайджанській пресі. З 1970 працював у редакції газ. "Літературна Україна", де підготував бл. 100 публікацій. Підготував розвідки про акад. А.Кримського як дослідника азербайджанської літератури, професора Бакинського ун-ту Олександра Багрія та ін., перекладав з азербайджанської й польської. Рано сформувався в середовищі київ. літераторів і журналістів як борець "проти цілої імперії брехні". Дав відвертий і нищівний огляд "ідейно витриманих" творів М.Нагнибіди, В.Козаченка, виплеканих і рекламованих парт. кер-вом як зразки літ. творчості (стаття "За параваном ідейності"). Викривши політику влади, спрямовану проти укр. к-ри ("Київський діалог"), став однією з жертв маланчукізму (див. В.Маланчук). 25 червня 1973 заарештований. На суді 25–27 грудня йому інкримінували написання згаданих творів, агітацію в усній та письмовій формі, читання й розповсюдження праці І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація ". 29 грудня 1973 засуджений до 6 років таборів суворого режиму та 2 років заслання (с-ще Саралжін, нині Актюбінської обл., Казахстан) за ст. 62, ч. 1 Карного кодексу (КК) УРСР. Спільне перебування в таборі зі старшими за нього й досвідченішими в'язнями – вояками Української повстанської армії, укр. громад. й політ. діячами завершило його формування як особистості. У відкритому листі з табору суворого режиму (ст. Всесвятська на території Пермської обл., РФ) до діда, історика М.Марченка в липні 1975 писав: "Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування".

Протестував проти переслідувань укр. к-ри і себе особисто в листах до Президії ВР СРСР (9 грудня 1974), Ю.Андропова (20 липня 1983), старшого слідчого в особливо важливих справах КДБ УРСР М.Слобоженюка, який вів його справу (грудень 1983), Київ. міськ. суду (12 березня 1984), Верховного суду УРСР (25 березня 1984). Перебуваючи в ув'язненні, збирав і нелегально відсилав за кордон інформацію про становище в'язнів в СРСР, колективні й особисті заяви – до Ген. дир. ЮНЕСКО А.-М.М'Боу (липень 1976), Ген. секретаря ООН К.-Й.Вальдгайма (10 грудня 1978), голови Всесвітньої асоціації нефрологів, дир. Ін-ту нефрології у Швеції Н.Альвала (10 жовтня 1979). Як важливі істор. першоджерела сприймаються тепер його нариси, написані на підставі власних інтерв'ю у вояків УПА Дмитра Басараба (Урал, січень 1976: 23 роки концтаборів), Антона Олійника (Урал, 1976), Олекси Киселика (Київ, КДБ, 1977), Степана Мамчура (Урал, 1978), Василя Підгородецького (Урал, 1978: 27 років концтаборів), Мирослава Симчича (с-ще Саралжін, 1980). Узяв інтерв'ю в Б.Антоненка-Давидовича й Н.Суровцової.

У травні 1981 повернувся із заслання до Києва, працював сторожем у респ. дослідному госп-ві рослинництва в м. Київ. 1982 написав нарис про кирило-мефодіївця М.Гулака, висвітливши долю інтелігента в умовах тоталітаризму (див. також Тоталітаризм).

Востаннє ув'язнений 21 жовтня 1983. З цього дня М. – член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Інкримінувалася йому та сама 62-га стаття, ч. 2: виготовлення і розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити рад. держ. і сусп. лад. Під час слідства, що тривало 3 місяці, на суді й після нього, знайомлячись із протоколами допитів, юридично фахово аналізував і викривав фальсифікаторські заходи слідчих, оскаржував порушення елементарної логіки тощо.

13 березня 1984 Київ. міськ. суд визнав М. особливо небезпечним рецидивістом і засудив смертельно хвору людину (хронічний нефрит, гіпертонія) до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

2 квітня 1984 М. взяли на етап – 55 діб по пересильних тюрмах, у "столипінських" вагонах. Його привезли в табір особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, де разом з М.Горинем, І.Кандибою, В.Овсієнком та ін. він перебував з 27 травня до 20 серпня 1984. На активну вимогу світ. громадськості етапований до тюремної лікарні м. Перм (місто в РФ), пізніше – м. Ленінград (нині м. Санкт-Петербург). Попри висновок Мед. управління МВС СРСР, що М. слід звільнити як невиліковно хворого, Комітет державної безпеки СРСР відмовився це зробити. Помер у тюремній лікарні ім. І.Гааза в Ленінграді. Похований на кладовищі в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. біля родичів. З приводу загибелі М. із заявами виступили президент США Р.Рейган і Держ. департамент США.

1991 посмертно реабілітований.