Бібліографічне посилання: Зашкільняк Л.О. МАТЕРІАЛІЗМ ІСТОРИЧНИЙ, матеріалістичне розуміння історії [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Materializm_istorychny (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

МАТЕРІАЛІЗМ ІСТОРИЧНИЙ, матеріалістичне розуміння історії – теорія розвитку сусп-ва та методологія його пізнання, створена і розроблена К.Марксом і Ф.Енгельсом як складова частина доктрини марксизму (див. Марксизм як ідеологічна течія). Філос. підстави доктрини спиралися на діалектичний матеріалізм як науку про найбільш заг. закони розвитку природи і людини і доповнювалися М.і. – соціальною філософією і соціологією. Осн. ідеї М.і. були сформульовані в працях К.Маркса і Ф.Енгельса "Німецька ідеологія" (1846), К.Маркса "Злиденність філософії" (1847), "До критики політичної економії" (1859) та ін. Сам термін вперше використав Ф.Енгельс в листах 1890-х рр. Теорія М.і. формувалася в інтелектуальній атмосфері 19 ст. як універсальна парадигма, заснована на позитивістських методологіях (див. також Позитивізм в історичній науці), натуралізмі в трактуванні людини і сусп-ва, причинно-механістичній моделі пояснення світу. Вона спиралася на тогочасні уявлення про те, що людська історія являє собою "природний" регулятивний процес, що визначається законами розвитку і піддається наук. пізнанню. Кінцева мета К.Маркса полягала у визначенні "залізних законів" людської історії з метою її формування в прогресивному напрямку. Історія як закономірний і детермінований процес еволюції та змін була, на думку К.Маркса, "єдиною справжньою наукою". Соціальні передумови М.і. були пов'язані з розвитком ринкових відносин, розширенням можливостей сусп. пізнання, у ході яких були сформульовані ідеї істор. необхідності й поступу (Дж.Віко, Вольтер, Г.-В.Геґель), створена трудова теорія вартості (А.Сміт, Д.Рікардо), постульовано соціальну боротьбу як чинник сусп. еволюції (О.Тьєррі, Ф.-О.Міньє, Ф.-П.Гізо), окреслено утопічні контури майбутнього сусп-ва "загального благоденства" (Т.Мор, К.-А. де Сен-Сімон, Р.Оуен).

К.Маркс свого часу запровадив у суспільствознавство новий метод дослідження і поняття, пов'язані з процесами розвитку й занепаду конкретних форм сусп. організації: сусп. буття, сусп. свідомість, суспільно-екон. формація, спосіб вир-ва, продуктивні сили й вироб. відносини, базис і надбудова, соціальна революція, форми сусп. свідомості тощо. Ці терміни та метод справили значний вплив на соціальні та гуманітарні науки, передусім історію. К.Маркс використав 2 підходи до суспільствознавства: по-перше, розуміння людського сусп-ва як цілісної системи, усі елементи якої повинні вивчатися в їх взаємозв'язку та взаємодії; по-друге, розгляд сусп. систем як внутрішньо суперечливих утворень, розвиток яких відбувається за рахунок внутр. конфліктів. У сукупності це давало змогу робити заг. висновки відносно причин і наслідків соціальних змін, передбачувати їх напрям. Крім того, він пов'язав характеристики екон. систем з відносинами між соціальними групами, що визначають структуру сусп-ва. Цей комплекс ідей, що згодом був окреслений не зовсім вдалим терміном М.і., послужив вихідним пунктом для подальших пошуків точного і реалістичного методу дослідження причин соціальних змін (Ф.Тьоніс, М.Вебер, В.Зомбарт, Б.Кроче, В.Парето та ін.).

Вихідним пунктом М.і. є теза про первинність сусп. буття щодо сусп. свідомості, що розглядається як відображення соціальної форми руху матерії. Хоча в історії діють люди, які свідомо переслідують свої цілі, самі цілі та засоби їх досягнення визначені матеріальними умовами життя. Історія представляється результатом матеріальної (матеріалізованої) діяльності людей, суспільноістор. практикою, всесвітньоістор. процесом. Осн. причину сусп. розвитку К.Маркс, застосовуючи матеріалістичну діалектику, вбачав у суперечності в способі вир-ва матеріальних благ – між продуктивними силами, що швидко розвиваються, і консервативними вироб. відносинами. Творці М.і. виходили з того, що впродовж людської історії відбувається зміна сусп. організації, що втілюється у суспільно-екон. формаціях – історично визначених етапах сусп. розвитку, де реалізуються конкретно-істор. форми взаємозв'язку екон. базису та ідеологічної надбудови. Діалектична суперечність базису і надбудови визначає характер, механізм, темпи істор. поступу. Рушійною силою, творцем історії виступає народ, який у своїй повсякденній діяльності створює засоби задоволення матеріальних потреб людей, що є необхідною умовою формування потреб більш високого рівня – духовних. Способом переходу від одної суспільно-екон. формації до іншої, більш високої, є соціальна революція – докорінний переворот в екон. базисі сусп-ва і політично-культ. надбудові. На основі аналізу механізму зміни суспільно-екон. формацій робився прогноз про закономірне виникнення комуніст. формації як сусп-ва гармонійного поєднання свободи індивіда і колективу. Істор. суб'єктом буд-ва комунізму теоретики марксизму бачили пролетаріат, що в класовій боротьбі знищує експлуатацію як форму сусп. відносин, усуваючи її основу – приватну власність на засоби вир-ва.

Сучасні інтерпретатори М.і. визначають в ньому 3 рівні і 3 відповідні їм взаємопов'язані часткові теорії: теорію суспільно-екон. формацій на вищому рівні, теорію класової боротьби на середньому (соціально-структурному) рівні і теорію людського індивіда – на індивідуальному. Базовою підставою суспільство-знавства, що споріднює К.Маркса з більшістю соціальних мислителів 19 і 20 ст., є розгляд індивідів як відправної точки соціальної історії. Головне в ній полягає в тому, що людська природа характеризується не постійним набором універсальних властивостей, а відношенням людей до навколишнього природного і соціального світу: індивід виступає не абстрактом, а сукупністю всіх сусп. відносин, насамперед соціологічною, а не психологічною одиницею. Соціальна реальність, в якій змушена перебувати і діяти людина, включає її в соціальні відносини і формує соціальну позицію. В соціальному житті та взаємодії відбувається відчуження людини від продуктів її матеріальної і духовної діяльності, яке створює підстави для усвідомлення нею стосунків несвободи і прагнення їх подолати. Завдяки цій суперечності, на думку К.Маркса, починається людська історія, а також з'являється механізм її продовження.

На соціально-структурному рівні М.і. пропонує теорію класової боротьби як неуникненний наслідок соціалізації людей і утворення внутрішньосуспільних спільнот. Міжгрупові відношення та їх взаємодія визначають М.і. як структуралістський підхід. У сусп. міжгрупових відносинах визначальним елементом виступає приватна власність на засоби вир-ва (землю, будинки, машини, капітал тощо), що поділяє сусп-во на два протилежні полярні класи суспільні. Суперечність між ними є рушійною силою соціальних змін, котрі при-зводять або до перерозподілу власності, або до її ліквідації. К.Маркс виділяв 3 типи класової опозиції: суперечність між інтересами у задоволенні потреб власників і невласників; суб'єктивне відображення протилежності класових інтересів, що проявляється у ворожості і ненависті з обох сторін (класовий антагонізм); відображення антагонізму в екон., політ. і культ. сферах, що породжує колективну дію представників одного класу проти другого.

На третьому, найвищому, рівні М.і. перебуває теорія суспільно-екон. формацій, що відображає логічно сконструйовану модель сусп. цілого – всесвітньо-історичний процес еволюції людської сусп. організації. В її основі лежить суперечність між розвитком продуктивних сил і вироб. відносин. Механізмом приведення перших у відповідність із другими є соціальна революція. У теорії суспільно-екон. формацій, що була конкретизована і розвинута прихильниками марксизму (див. Марксизм в історичній науці), виокремлюють 5 формацій: первісно-общинну, рабовласницьку, феод., капіталістичну і комуністичну. За простішою схемою їх (слідом за К.Марксом) можна укласти в 3 осн. епохи людської історії – докласові невідчужені сусп-ва (примітивні спільноти), класові сусп-ва, в яких існує відчуження, і безкласові, теж невідчужені (комуністичні). Залишаючись у полоні панлогізму Г.-В.Геґеля, К.Маркс вважав, що сучасне йому капіталіст. сусп-во неминуче зміниться комуністичним і цей прорив буде переходом з "царства необхідності" до "царства свободи", який завершить "перед-історію" людського сусп-ва і відкриє епоху справжньої гуманістичної історії.

М.і. є однією з найскладніших і логічно довершених теорій соціально-істор. процесу, що ґрунтується на позитивістських уявленнях про необмежені мож-ливості раціонального пізнання, еволюційній вірі у всезаг. прогрес і механічній природі людської взаємодії. Вона несе на собі відбитки інтелектуальних здобутків натурфілософії Просвітництва доби, епох романтизму і позитивізму. Суть підходу М.і. зводиться до лінійно-стадіального тлумачення історії, доповненого ідеєю екон. детермінізму, телеологізму і есхатології, характерних для провіденційного мислення. Лінійно-стадіальна концепція історії М.і. нагадує архаїчний міф, який, за визначенням М.Еліаде, характеризується такими рисами: символічним поверненням до початків (первісний комунізм – комунізм), яке передбачає знищення (заперечення) всього, що було до цього; перехід до нового стану пов'язаний з перетинанням зони хаосу як умови, що передує творенню; нове народження, як і новий початок життя, є не просто повторенням того, що сталося, а доступом до нової "модальності" існування. Постулюючи утопічний, неможливий до реалізації стан сусп-ва, М.і. лише повторює ходи думки, що були властиві колись міфологічному способові розв'язання нерозв'язних у принципі суперечностей між вигадкою і реальністю, між річчю і словом, між дійсністю та її відображенням. "Міф про комунізм" визрівав давно, але К.Маркс надав йому співзвучну епосі науковоподібну форму. М.і. став способом теор. інтерпретації фактів, який виправдовував апріорні думки й забобони, обґрунтовував старі й нові уявлення про справедливість. У 1920–30-ті рр. М.і. був догматизований комуніст. ідеологами СРСР і перетворений, не без теоретичних зусиль і вкладу ідеологів рос. більшовизму, на обов'язкову для науковців підвладних комуніст. партіям країн методологію всіх соціальних і гуманітарних наук.

Гол. теор. підвалини М.і. в 20 ст. були спростовані досягненнями загальнонаук. і гуманітарних дисциплін, відкриттями в теорії пізнання і мислення, новітніми макроекон. моделями, заг. теорією систем, уявленнями про нелінійні процеси, даними наук про масові комунікації тощо. Крах "реального соціалізму" в СРСР та країнах т. зв. соціаліст. табору наочно продемонстрував переваги сучасних неортодоксальних соціологічних, політологічних, психоістор. та ін. методів реконструкції істор. процесу. З другого боку, марксівський М.і. створив концептуальні передумови для низки теорій сусп. розвитку, в т. ч. неомарксизму, які отримали поширення в 20 ст. Він підготував ґрунт для ряду нових підходів до істор. змін, що здобули світ. популярність – історичної соціології і теорії діяльності.