Бібліографічне посилання: Голобуцький П.В. МЯКОТИН Венедикт [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Miakotyn_V (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

МЯКОТИН Венедикт Олександрович (14.03.1867–05.10.1937) – рос. історик, публіцист, політ. діяч. Н. в м. Гатчина (нині місто Ленінгр. обл., РФ). Закінчив г-зію в м. Кронштадт та історико-філол. ф-т Петерб. ун-ту, після чого був залишений при ун-ті для підготовки до професорського звання. 1889 вийшла перша його праця "Крестьянский вопрос в Польше в эпоху ее разделов". 1891–1900 викладав історію в різних навч. закладах, в т. ч. в Олександрівському ліцеї та Воєнно-юрид. академії Ген. штабу, читав лекції з історії України для укр. молоді, що навчалася в Санкт-Петербурзі. На поч. 1890-х рр. жив у Києві, працюючи під кер-вом І.Лучицького над соціально-екон. історією Гетьманщини. На основі архів. документів, знайдених у Київ., Харків., Черніг. і Моск. архівах, опублікував "Дела по истории крестьянства левобережной Малороссии в XVIII ст." ("Русское богатство", 1894, кн. 2–4), "К истории Нежинского полка" (С.-Петербург, 1896). В останній праці з певними застереженнями солідаризувався з О.Лазаревським, який негативно ставився до козацької старшини, звинувачуючи її в пригніченні укр. селянства та рядового козацтва. З 1894 – автор, співробітник і член редакції (1904) ліберально-народницького час. "Русское богатство". У роки революції 1905–1907 разом з А.Пешехоновим став організатором і керівником Народно-соціаліст. партії. Не раз зазнавав арештів і висилки із С.-Петербурга під нагляд поліції. Був одним із лідерів Трудової групи в 1-й Держ. думі Рос. імперії. Вітав Лютневу революцію 1917, а Жовтневий переворот у Петрограді 1917 вважав справою групи політ. терористів. Брав активну участь в організації Союзу відродження Росії (квітень 1918), із вересня 1918 виконував завдання цього союзу в Києві, Єкатеринодарі (нині м. Краснодар), Ростові-на-Дону (нині місто в РФ), Одесі, Миколаєві. 1920 заарештований більшовиками у справі Тактичного центру, звільнений у квітні 1921, наступного року з великою групою рос. інтелігенції висланий з Росії без права повернення. У Берліні (Німеччина) узяв участь у створенні Рос. наук. ін-ту, де читав лекції з рос. історії. 1925 в цьому ж ін-ті й у Рос. нар. ун-ті в Празі (Чехословаччина) прочитав лекції з курсу "История Малороссии". Був одним із редакторів історико-культ. альманаху "На чужой стороне", час. "Голос минувшего на чужой стороне", писав для емігрантських видань "Славянский мир", "Последние новости" та ін. 1928–37 очолював кафедру рос. історії в Софійському ун-ті (Болгарія).

Центр. місце в науково-дослідницькій роботі М. як у Росії, так і на еміграції, займали проблеми історії України 17–18 ст. Він розглядав Переяславський договір 1654 як акт добровільного визнання Україною своєї васальної залежності від Рос. д-ви. Новітню для його часу історію України розглядав з великодерж. позицій, зокрема стверджував, що національно-визвол. рух в Україні останньої третини 19 – поч. 20 ст. був спровокований антирос. політикою нім. уряду, з тих же позицій заперечував істор. необхідність побудови незалежної укр. д-ви ("Украинский вопрос в свете русской революции". Париж, 1927). Найбільш значною працею М. на еміграції були "Очерки социальной истории Украины в XVII–XVIII" (т. 1, вип. 1–3, Прага, 1924– 26), присвячені історії землеволодіння і станів у Лівобережній Україні.

П. у м. Прага.