Бібліографічне посилання: Моця О.П. МОГИЛЬНИКИ ЕПОХИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Mohylnyky (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

МОГИЛЬНИКИ ЕПОХИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ – одна з осн. категорій археол. пам'яток, що поділяється на дві групи: курганні та ґрунтові (або безкурганні). Перші з'являються раніше (див. Кургани східнослов'янські) – у 2-й пол. 1 тис. (окрім Пруто-Дністровського регіону), а другі – переважно під впливом християнства впродовж перших століть 2-го тис. Відомі також кенотафи – меморативні комплекси в честь загиблих далеко від домівки. Дослідження могильників розпочалися більше 100 років тому, і зараз нагромаджено значну інформацію.

Поховальний обряд давньорус. населення, що формувався під впливом різних факторів (соціальний, етнічний, реліг.), у своєму розвиткові пройшов кілька стадій: кремація на стороні та на місці поховання, інгумація на рівні давньої поверхні і в підкурганній ямі, трупопокладення в ґрунтовій могилі. Розташування курганів невеликих розмірів безсистемне, ґрунтові захоронення здебільшого розміщені рядами. Для раннього етапу (9–11 ст.) характерним є наявність різноманітного супровідного інвентаря, пізніше під впливом нової релігії ця традиція поступово зникає.