Бібліографічне посилання: Удод О.А. МОРОЗ Олександр Олександрович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Moroz_O (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

МОРОЗ Олександр Олександрович (н. 29.02.1944) – політ. і держ. діяч. Голова Верховної Ради України (1994–98, 2006–07). Н. в с. Буда Таращанського р-ну Київ. обл. в сел. сім'ї. 1960–65 навч. в Укр. с.-г. академії (Київ), за фахом – інженер-механік. Трудову діяльність розпочав 1965 інженером у Ємільчинському райоб'єднанні "Сільгосптехніка" (Житомир. обл.). Після служби в армії (1965–66) працював 1966–74 викладачем, а згодом – зав. відділу механізації Таращанського технікуму механізації сільс. госп-ва. 1974–75 – старший інженер-технолог, старший виконроб мехзагону Таращанського райоб'єднання "Сільгосптехніка". 1975–76 – старший інженер Київ. обласного об'єднання "Сільгосптехніка".

З 1976 розпочалася його типова кар'єра компарт. функціонера (був членом КПРС 1972–91). 1976–83 – зав. сектору механізації та електрифікації сільс. госп-ва, заст. завідувача с.-г. відділу Київ. обкому КПУ. 1983–85 – секретар Київ. обласної ради профспілок. 1985 закінчив ВПШ при ЦК КПУ, отримав диплом політолога. 1985–89 – 1-й секретар Київ. парткому обласних орг-цій та установ. 1989–90 – зав. аграрного відділу Київ. обкому КПУ.

1990 обраний нар. депутатом України. Став лідером комуніст. більшості (т. зв. групи 239). Після заборони Комуністичної партії України (серпень 1991) був одним з ініціаторів створення Соціаліст. партії України (СПУ). На установчому з'їзді СПУ (жовтень 1991) обраний головою її політради.

У березні 1994 вдруге обраний нар. депутатом, а в травні 1994 – Головою ВР України. 1994–96 –співголова конституційної комісії, зробив вагомий внесок у прийняття Конституції України 1996.

Брав участь у президентських виборах 1994 (13,04 % голосів), 1999 (11,29 %), 2004 (5,77 %), зайнявши в усіх трьох кампаніях 3-тє місце.

Під час президентських виборів 1999 разом із О.Ткаченком, Є.Марчуком та В.Олійником створив "канівську четвірку", яка вирішила, що єдиним кандидатом від неї має бути Є.Марчук. Але М. не зняв своєї кандидатури і пішов на вибори самостійно, що призвело до розколу "канівської четвірки". Після виборів звинуватив Президента України Л.Кучму у фальсифікації виборів і став його гол. опонентом.

У листопаді 2000 став організатором найгучнішого політ. скандалу в незалежній Україні, оприлюднивши т. зв. плівки Мельниченка в справі про вбивство журналіста Г.Ґонґадзе. 2002 втретє обраний до ВР України за списком СПУ, очолив у парламенті фракцію СПУ. Працював у к-ті з питань правової політики.

Активний учасник "Помаранчевої революції" 2004. У листопаді 2004 СПУ підтримала В.Ющенка на виборах Президента України, в результаті чого отримала ряд портфелів у кабінетах міністрів Ю.Тимошенко та Ю.Єханурова.

2006 також за списками СПУ був обраний до парламенту четвертий раз. У ході тривалої "спікеріади" 7 липня 2006 М. був обраний вдруге головою ВР України за підтримки фракції Партії регіонів України та КПУ. На виборах 2007 СПУ не подолала 3 %-й бар'єр і М. не отримав депутатський мандат.

Восени 2009 включився в чергову президентську кампанію.

Автор численних публікацій, серед них – книги "Куди йдемо?", "Вибір", "Політична анатомія України" та ін. – і кількох збірок поезій – "…З відстані", "Обличчям до вогню", "Белый снег на каменной террасе".

Нагороджений медаллю "За трудову доблесть", орденом Преподобного Нестора-літописця 1-го ст. (УПЦ МП). 1998 нагороджений орденом Ярослава Мудрого 5-го ст., але від нагороди відмовився.