СЕРВІТУТ — у феод. звичаєвому праві — обмежене право користування чужим майном, кріпосний стан земельної ділянки. Сервітути — землі, які належать панові і якими можуть спільно користуватися селяни. Як форма землекористування набули поширення в Галичині та Правобережній Україні упродовж 16—19 ст. в процесі формування системи феод. залежності селянства, коли землевласники приєднували землі, які були раніше в користуванні в селян, до своїх оброблюваних земель, залишаючи їм натомість низькопродуктивні невеликі наділи та право користуватися з дозволу пана неорними угіддями — луками, лісами тощо.

Згідно з "Уставою на волоки" 1557 кращі землі відводилися під фільварки, а гірші ділилися на волоки, що стали нормою поділу і мірилом феод. повинностей для селян. Проведена реформа посилила залежність селян, зменшила площу земель спільного користування. Поширення після Люблінської унії 1569 характерних для Польщі форм аграрних відносин у Правобережній Україні сприяло міграції селянства, колонізації Сх. України шляхом займанщини (самовільне переселення та загосподарення земельних угідь), зростанню чисельності козацтва.

Сервітути як форма спільного землекористування зберігалися до аграрної реформи 1848. У системі залежності селян від поміщиків сервітути посідали особливе місце. Насамперед земельні ділянки спільного володіння селянам не належали. Крім того, спільне користування (громадське) означало, що жоден із селян не може розпоряджатися ними самостійно. Разом із тим, оскільки натуральну основу панщинного госп-ва становили відробітки та повинності, остільки поміщики-дідичі були зацікавлені в екон. відтворенні селянства і намагалися не допускати його остаточної пролетаризації. Сервітути відігравали роль допоміжного резервного фонду, який убезпечував селян від повного зубожіння, зберігав їх для пана як тяглову силу. Негативні аспекти існування сервітутів, що стримували розвиток с.-г. вир-ва, такі: неможливість переходу до системи сівозміни; стримування розвитку тваринництва, нераціональне використання лісів та ін.

При скасуванні панщини в Галичині було встановлено індемнізаційні виплати, сервітути юридично стали власністю шляхти, а селяни одержали право на винагороду або обмежене користування ними. Ліквідація сервітутів у Галичині, що почалася 1853, була в основному закінчена до 1889. Суд. процеси між поміщиками й сел. громадами за право користування луками та пасовищами закінчилися тим, що з 32 тис. справ селяни програли 30 тис., виплативши до того ж 15 млн ринських (ринські леви, або гульдени — австрійс. срібна монета вагою 0,805 г) суд. видатків. На Правобережжі за звільнення селян поміщики також одержували викупні платежі та, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами та пасовищами. Це, з одного боку, слугувало додатковим чинником зубожіння селянства, його пролетаризації та формування ринку найманої робочої сили, а з другого — розширювало ринок землі, тобто сприяло переходу до ринкових відносин у сільс. господарстві.

1. Антонович А.Я. Сельскохозяйственные сервитуты в Привислянском крае. «Труды Императорского вольного экономического общества», 1876, № 242, т. 3
2. Франко І.Я. Земельна власність у Галичині. В кн.: Франко І.Я. Зібрання творів, т. 44, кн. 1. К., 1985
3. Його ж. У справі громадських пасовиськ. Там само
4. Його ж. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині. Там само, т. 47. К., 1986