Бібліографічне посилання: Черченко Ю.А. ШЕПТИЦЬКИЙ Андрей [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Sheptytskyj_A (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 10: Т-Я ) в електронній біблотеці

ШЕПТИЦЬКИЙ Андрей (29.07. 1865—01.11.1944) — церк., культ. і громад. діяч, митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський. Д-р права, богослов’я і філософії. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1925). Н. в маєтку Прилбичі (нині село Яворівського р-ну Львів. обл.), що був власністю родини Шептицьких. По хрещенні одержав ім’я Роман-Марія-Александер. Батько Ш. — граф Ян-Канти-Ремігіан Шептицький — нащадок старовинного перемишльського боярського роду, мати — Софія-Людвіка-Цецилія-Констанція — донька відомого польс. письменника графа Александера Фредро. Початкову освіту здобув приватно і склав іспити екстерном у Львові, а далі вчився в Кракові у г-зії, яку закінчив 11 червня 1883 з відзнакою. Після г-зії добровільно вступив до війська, але через хворобу змушений був залишити військ. службу. 1883—87 навч. в Кракові та Бреслау (нині м. Вроцлав, Польща). 19 травня 1888 отримав ступінь д-ра права Ягеллонського ун-ту в Кракові. 28 травня 1888 вступив до монастиря чину св. Василія Великого (див. Василіани), згодом склав обітницю, у чернецтві взяв ім’я Андрей. На поч. 1890-х рр. відбув духовні студії в монастирі єзуїтів у Кракові, здобув докторський ступінь з богослов’я і філософії. 22 серпня 1892 висвячений на священика єпископом Перемишльським Ю.Пелешем. У червні 1896 став ігуменом львів. монастиря Святого Онуфрія. 19 червня 1899, будучи проректором богословських студій у василіанському монастирі в Кристинополі (нині м. Червоноград), одержав від Папи Римського Льва ХIII номінацію на єпископа Станіславського. 17 грудня 1900 Папа Римський Лев ХIII іменував Ш. митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським і єпископом Кам’янець-Подільським. Як єпископ і митрополит він брав участь у роботі Галицького крайового сейму у Львові та в палаті панів австрійс. парламенту у Відні. 1903—13 був заст. маршалка Галицького крайового сейму.

Ш. був ініціатором багатьох доброчинних заходів. 1903 заснував Нар. лічницю, розбудовану 1930 в сучасний шпиталь. 1905 створив у Львові церк. музей, який згодом було перейменовано на Нац. музей ім. митрополита Андрея Шептицького (див. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). Як депутат і сенатор послідовно захищав права укр. населення. 22 січня 1906 очолював делегацію до австрійс. імп. Франца-Йосифа I Габсбурга з вимогою рівних прав для українців Галичини. 28 червня 1910 на засіданні палати панів австрійс. парламенту виступив за створення укр. ун-ту у Львові. У березні 1912 в Києві укр. мовою справив панахиду в пам’ять Т.Шевченка.

Під час Першої світової війни, коли рос. війська окупували Галичину, Ш. був заарештований 19 вересня 1914 і перевезений до Києва, а згодом углиб Росії — до Новгорода, Курська, Суздаля, Ярославля (нині всі міста в РФ). До Львова повернувся за три роки у вересні 1917. У жовтні 1918 як член Укр. нац. ради (див. Українська національна рада ЗУНР) вітав встановлення укр. влади в Галичині, за що з листопада 1918 по грудень 1919 був інтернований польс. властями у своїх палатах на Святоюрській горі. 1921—22 як апостольський візитатор відвідав укр. католиків у Північній і Південній Америці. Під час цих поїздок Європою й Америкою зустрічався з прем’єр-міністром Великої Британії Д.Ллойд-Джорджем, президентом Франції Р.Пуанкаре, президентом США В.Гардінгом і міністром та майбутнім президентом Г.Гувером, урядовцями Канади і намагався донести до політ. лідерів і світ. громадськості правду про жахливе становище укр. населення Галичини. За ці виступи польс. влада у вересні 1923 заарештувала Ш. на кордоні при поверненні додому (незважаючи на дипломатичний паспорт Ватикану) й утримувала в Познані (Польща). Тільки завдяки особистому втручанню Папи Римського Пія ХI Ш. звільнили, і в січні 1924 він повернувся до Львова. Цього ж року прийняв рішення про ведення з 1925 метрикальних книг латиною, виступаючи проти примусового впровадження польс. мови.

Митрополит Ш. багато сил віддавав наук. діяльності. 1921 відкрив у Римі (Італія) Укр. історико-церк. місію з метою пошуку, копіювання та підготовки до публікації документів з ватиканських та рим. архівів, які мали відношення до України. 1925 обраний дійсним членом НТШ по філол. секції.

1928 Ш. створив Греко-католицьку богословську академію у Львові, що стала єдиним у Польщі укр. вишем. Під час т. зв. пацифікації (1930) він засуджував польс. терор проти укр. населення Галичини, поїхав до Варшави, але керівники Польщі його не прийняли. Разом з єпископами Й.Коциловським і Г.Хомишиним Ш. звернувся за підтримкою до Папи Римського Пія ХI.

У липні 1933 спільно з ін. єпископами видав послання, в якому рішуче засудив Голодомор 1932—1933 років в УСРР. Організував збирання харчів для голодуючих, але рад. влада не пропустила цю допомогу через кордон.

Ш. був послідовним противником політ. терору. Свої застереження з цього приводу він виклав у "Слові до української молоді" (1932) і в посланні до вірних "З нагоди вбивства блаженної пам’яті директора І.Бабія" (1934). У серпні 1936 видав послання "Пересторога перед небезпекою комунізму", в якому засудив комуніст. систему, що запровадила тотальний терор і насильство в Рад. Україні. Будучи щирим укр. державником, вітав проголошення 1938 незалежності Карпатської України, тоді ж виступив проти нищення польс. урядом правосл. церков на Холмщині, Підляшші, Поліссі та Волині. Подвижницька діяльність Ш. на ниві християн. порозуміння і миротворення між Східною і Західною Церквами, його екуменічні ідеї на десятки років випередили свій час.

Після приєднання західноукр. земель до СРСР рад. влада закрила всі семінарії і духовну академію, провела конфіскації церк. майна. Жертвою масових репресій став брат митрополита Леон, якого розстріляли разом із дружиною. Пізніше стало відомо про плани кер-ва НКВС отруїти Ш. У своїх посланнях цього часу "До української молоді" (грудень 1939) і "Про безбожництво" (квітень 1940) він застерігав проти зради Батьківщині й Церкві. У квітні—вересні 1940 провів архієпархіальний собор, де обговорювалися методи діяльності Української греко-католицької церкви в умовах нової влади. У листах до 1-го секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова (16 жовтня 1940) і ген. прокурора СРСР А.Вишинського (11 листопада 1940) висловився щодо трактування статті 114 кримінального кодексу про тяжкі покарання за відправлення реліг. обрядів у держ. установах, яка позбавляла хворих у лікарняних закладах можливості спілкування зі священиком. Готуючись до можливого арешту й загибелі, Ш., за рішенням Папи Римського Пія ХII, 22 грудня 1939 тайно висвятив о. Й.Сліпого на свого коад’ютора (помічника) "з правом будучого наслідства".

Після початку німецько-рад. війни 1941—45 у пастирському листі (1 липня 1941) вітав проголошення Акта відновлення Укр. Д-ви урядом Я.Стецька (див. також Акт Тридцятого червня 1941), очолив Укр. нац. раду, а 1944 — Всеукр. нац. раду. Однією з гол. ідей, яким присвятив Ш. свої послання цього періоду, було досягнення єдності укр. народу. Про це він писав у трьох посланнях "До духовенства" (грудень 1941), об’єднаних під єдиною назвою "Як будувати рідну хату " (гітлерівські окупаційні власті заборонили поширювати це послання), і в посланні "Не убий" (грудень 1942).

До гітлерівської окупації ставився негативно. У червні 1941 у м. Замостя (нині м. Замосць Люблінського воєводства, Польща) гітлерівці розстріляли як заручника брата Ш. Александера. У листі до райхсфюрера СС Г.Гіммлера Ш. протестував проти гітлерівського терору в Україні, про масове винищення євреїв повідомляв у листі до Папи Римського Пія ХII (серпень 1942). За таємним наказом Ш. в укр. монастирях знайшли порятунок понад 150 євреїв.

П. у м. Львів, похований у соборі Святого Юра.

5 грудня 1958 в Рим. вікаріаті за папи Іоанна ХХIII офіційно розпочато процес беатифікації Андрея Шептицького.