Бібліографічне посилання: Крупина В.О. ШКУРО Андрій Григорович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Shkuro_A (останній перегляд: 18.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 10: Т-Я ) в електронній біблотеці

ШКУРО (Шкура) Андрій Григорович (19(07).02.1887—16.01.1947) — рос. військ. діяч, учасник Білого руху, генерал-лейтенант (1919). Н. у станиці Пашковська (нині у складі м. Краснодар) у сім’ї кубанських козаків. 1905 закінчив 3-й Моск. кадетський корпус, 1907 — Миколаївське кавалерійс. уч-ще в Санкт-Петербурзі. Учасник Першої світової війни. Після Лютневої революції 1917 — на Кавказ. фронті. На поч. 1918 вів антибільшовицьку боротьбу на Кавказі. Створив загін і на початку липня приєднався до Добровольчої армії. Із 22 (9) листопада 1918 — нач. 1-ї Кавказ. козачої д-зії, генерал-майор. У березні—травні 1919 провадив військ. боротьбу з більшовиками і загонами Н.Махна в Донбасі, генерал-лейтенант. Із 26 (13) травня 1919 — командир 3-го кінного корпусу. 29 (16) червня 1919 його загони захопили Катеринослав (нині м. Дніпропетровськ). В Україні військовослужбовці його формувань ("вовчі сотні") відзначалися масовими розбоями і свавіллям. 11 січня 1920 (29 грудня 1919) — 27 (14) лютого 1920 — командуючий Кубанською армією. Влітку 1920 емігрував до Франції, де, сформувавши трупу козаків-джигітів, виступав у цирку. Із 1931 — в Югославії, працював на дорожніх роботах. У роки Другої світової війни — у Німеччині, брав участь у формуванні антирад. частин для боротьби на Сх. фронті. У серпні 1941 надіслав два листи А.Мельнику, в яких, вказуючи на своє запороз. коріння, запевняв у бажанні "ще раз послужити моїй батьківщині", висловлював "готовність станути під прапори організованого українського націоналізму". Для цього пропонував розпочати переговори про залучення рос. козацтва "до активної боротьби з московським большевизмом у складі української самостійної формації"; у разі боротьби у складі нім. або хорватських військ виступав за використання козачих частин на "українських етнографічних територіях". 5 вересня 1944 призначений нач. Козачого резерву "Козачого стану". 28 травня 1945 інтернований британцями й переданий рад. командуванню. Разом із групою колиш. білогвардійців страчений у Москві за вироком Військ. колегії Верховного суду СРСР.

Автор мемуарів "Записки белого партизана" (Париж, 1920—21).