СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ — військ. формація часів Української революції 1917—1921, створена українцями-військовополоненими австро-угор. армії, одна з найбільш боєздатних і дисциплінованих в Армії Української Народної Республіки.

На початку листопада 1917 Українська Центральна Рада дала згоду на пропозицію Галицько-Буковинського к-ту допомоги жертвам війни про формування Галицько-Буковинського куреня січових стрільців із військовополонених-галичан та біженців. Започаткували курінь 22 добровольці із Дарницького табору військовополонених, на кінець листопада 1917 він складався з 317 вояків під командою сотника Г.Лисенка. У січні 1918 до куреня приєдналася велика група військовополонених галичан, серед яких було багато старшин. Він був переформований, перетворився на дисципліновану боєздатну військ. частину, мав у складі бл. 600 вояків, отримав нову назву — Курінь січових стрільців. Командир — полк. Є.Коновалець, нач. штабу — підполк. А.Мельник. Складався із 2 сотень піхоти (командири — сотники Р.Сушко та І.Чмола), запасної сотні (сотник В.Кучабський), кулеметної сотні (сотник Ф.Черник) та гарматної батареї (сотник Р.Дашкевич).

У січні—лютому 1918 С.с. вели напружені бої з більшовиками під час Київського (січневого) збройного повстання 1918, брали участь в обороні Києва від рад. військ М.А.Муравйова. На початку лютого 1918 залишили столицю разом з ін. формуваннями укр. армії, захищали урядові установи Української Народної Республіки під час відступу до Житомира та Сарн (нині місто Рівнен. обл.). 2 березня 1918 С.с. спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України увійшли до Києва, звільнивши його від більшовиків. 10 березня 1918 Курінь січових стрільців був розгорнутий у полк (3 тис. вояків, третину з яких складали наддніпрянці) у складі 3-х піх. куренів, 2-х кулеметних сотень, сотні кінної розвідки та гарматного дивізіону. Незмінним командиром січово-стрілец. формувань весь час залишався Є.Коновалець. З огляду на високу дисципліну полк залишився в Києві, де забезпечував охорону УЦР та урядових установ, патрулював вулиці міста. Після гетьманського перевороту 1918 полк відмовився нести військ. службу та був роззброєний німцями. Його окремі підрозділи продовжували службу в ін. військ. формаціях, зокрема, у Запорізькій дивізії полк. П.Болбочана, де складали 3-й курінь 2-го піх. полку.

У серпні 1918 Є.Коновалець отримав від гетьмана П.Скоропадського дозвіл на формування стрілец. частини в Білій Церкві. У листопаді бойовий склад Окремого загону січових стрільців налічував бл. 900 старшин і вояків, складався з піх. куреня, кулеметної сотні, гарматної батареї, сотні кінної розвідки та ін. Він став гол. військ. силою, на яку спиралася Директорія УНР, коли оголошувала протигетьманське повстання 1918. 18 листопада С.с. розбили чисельно переважаючі гетьман. війська в бою під ст. Мотовилівка (біля сучасного смт Борова Фастівського р-ну Київ. обл.), започаткувавши переможну ходу повстання. Вони стали ядром респ. армії, що формувалася в ході повстання. Протягом листопада—грудня 1918 за рахунок повстанців загін був розгорнутий у д-зію, а на початку січня 1919 — в Осадний корпус січових стрільців, до якого входи-ли також Чорноморська та 1-ша і 2-га Дніпровські д-зії (разом 25 тис. вояків, у т. ч. до 80 % наддніпрянців).

На початку Війни РСФРР і УНР 1918—1919 Осадний корпус розпався. Колишні повстанці, розкладені більшовицькою пропагандою, частково розбіглися, частково перейшли на бік противника. Боєздатність зберігала лише Д-зія січових стрільців (бл. 7 тис. вояків). Протягом січня—лютого 1919 С.с. вели бої з більшовиками в Лівобережній Україні та з повстанцями отамана Зеленого на Київщині. Після значних втрат рештки корпусу в лютому 1919 було відведено на відпочинок і переформування до Проскурова (нині м. Хмельницький) і Старокостянтинова. Тоді ж на основі стрілецьких підрозділів колиш. Осадного корпусу був створений Корпус січових стрільців, що складався з 6-ти піхотних та 6-ти гарматних полків, панцерного дивізіону (4 бронепоїзди), технічних і обозних частин. Заг. чисельність корпусу становила в березні 1919 бл. 8 тис.; у червні — 8,7 тис. вояків. У березні—квітні 1919 частини корпусу вели важкі бої з Червоною армією в районі Бердичів—Шепетівка, у травні—червні — на Волині.

У липні 1919 корпус був зведений у Групу січових стрільців із 2-х д-ій, 3/4 вояків в яких складали наддніпрянці. Під час походу Армії УНР на Київ й Одесу (липень—серпень 1919) січовики у складі армійської групи полк. А.Вольфа виступали в напрямку Шепетівка—Звягель (нині м. Новоград-Волинський) — Коростень (заг. стан групи: 8600 старшин і вояків, бойовий: 5100 багнетів, 425 шабель, 206 кулеме-тів, 42 гармати). Після оголошення УНР війни Збройним силам Півдня Росії стрільці вели бої з денікінцями в районі Жмеринка—Проскурів. На початку грудня 1919 Армія УНР була оточена більшовицькими, польс. і денікінськими військами в т. зв. чотирикутнику смерті. 6 грудня 1919 Стрілец. рада прийняла рішення не брати участі в подальшій боротьбі й оголосила самодемобілізацію С.с. Окремі підрозділи приєдналися до частин Армії УНР та брали участь у Першому Зимовому поході 1919—1920, решта перейшли кордон та були інтерновані поляками. В подальшому у складі Армії УНР існували частини, які називали себе "січовими стрільцями" (сформована в 1920 6-та Січова д-зія та ін.), але вони не належали до формацій січового стрілецтва. Назва слугувала для збереження бойових традицій січового стрілецтва — окраси й гордості укр. армії. У 1920—30-х рр. колишні командири С.с. (Є.Коновалець, А.Мельник та ін.) стали творцями й лідерами Української військової організації та Організації українських націоналістів.

БОЙКО Олена ДмитрівнаД.

1. Коновалець Є. Причинки до історії української революції. Прага, 1928
2. Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш, 1932
3. Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. Нью-Йорк, 1965
4. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис: Ювілейне видання: 1917—1967. Чикаго, 1969
5. Золоті ворота: Історія Січових Стрільців. К., 1992
6. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917—1921. К., 1995
7. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917—1920 років: Організація та правові засади діяльності. К., 2000
8. Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 році. К., 2004
9. Ковальчук М. На чолі січових стрільців: Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917—1920 рр. К., 2010