Бібліографічне посилання: Папакін Г.В.
СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович [Електронний ресурс] . URL: http://www.history.org.ua/?termin=Skoropadskyj_P (останній перегляд: 07.12.2024)
СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович (15(03).05.1873—28.04. 1945) — держ. і військ. діяч, Гетьман всієї України та військ козацьких (1918). Н. в м. Вісбаден (Німеччина). Походив зі старовинного українського старшинсько-шляхетського роду (див. Скоропадські). Син Петра Скоропадського та Марії з дому Миклашевських. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянець. На формування поглядів та виховання великий вплив справив дід Іван Михайлович, колишній полтавський губернський предводитель дворянства, меценат і доброчинець, засновник Тростянецького дендропарку (див. "Тростянець"). Після смерті батька та діда навчався в Пажеському корпусі в Санкт-Петербурзі (1886—93), по закінченні якого вийшов корнетом у Кавалергардський полк. У січні 1898 одружився з Олександрою Дурново, від якої мав трьох доньок: Марію (1898—1959), Єлизавету (1899—1976), Олену (1919), та трьох синів: Петра (1900—56), Данила (див. Д.Скоропадський; 1904—57) і Павла (1916—18). Учасник російсько-японської війни 1904—1905 (ад’ютант командуючого Сх. загоном генерал-лейтенанта Ф.Келлера, командир 5-ї сотні 2-го Читинського козачого полку, ад’ютант головнокомандуючого рос. військами на Далекому Сх. генерала від інфантерії П.Ліневича). По поверненню до С.-Петербурга призначений флігель-ад’ютантом рос. імп. Миколи II в чині полковника, потім — командиром 20-го Фінляндського драгунського (1910) та лейб-гвардії Кінного (1911) полків, 1912 отримав звання генерал-майора та зарахований до імператорського почту. Водночас виявляв велику зацікавленість у збиранні пам’яток укр. старовини, відновленні істор. пам’яті про свій рід, співпрацював із П.Я.Дорошенком та В.Модзалевським. Разом з останнім започаткував архівно-археогр. проект "Архів Скоропадських" (збирання і видавання фамільних паперів). Захоплення минулим роду та України, одначе, не переросло в політ. українофільство, і він не брав участі в політ. житті, не поділяючи поглядів тогочасних "мазепинців" (див. "Мазепинство") чи "богданівців". Із початком Першої світової війни разом із полком виступив на фронт, відзначився в перших боях і отримав у жовтні 1914 орден святого Георгія 4-го ст. Згодом командував тимчасовою 1-ю гвард. кінною бригадою, 5-ю гвард. кавалерійс. д-зією, не раз тимчасово очолював увесь гвард. кавалерійс. корпус, що діяв у Прибалтиці та на сході Польщі. За військ. звитягу отримав звання генерал-лейтенанта. Із січня 1917 призначений командиром 34-го армійського корпусу, що стояв в Україні. Схвально зустрів Лютневу революцію 1917 і повалення самодержавства, із квітня 1917 почав стежити за розвитком укр. руху. В нових умовах домагався збереження боєздатності корпусу, але після провалу липневого наступу рос. військ, в якому корпус брав активну участь, під впливом розкладу старої армії дійшов думки про необхідність зміцнення дисципліни шляхом українізації і восени завершив формування боєздатного 1-го Укр. козац. корпусу у складі 2-х піх. д-зій та артилер. бригади. Ідея протиставити розкладовому впливу більшовизму здорове нац. почуття змусила його погодитися на обрання наказним отаманом Вільного козацтва (жовтень 1917). Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 С. рішучо став на бік Української Центральної Ради, успішно боровся з більшовиками на Південно-Західному фронті, фактично очолював укр. війська в Правобережній Україні у грудні 1917, використовував загони Вільного козацтва та ін. підрозділи для роззброєння збільшовичених частин і не допустив їх до Києва. Але недовіра з боку керівного укр. проводу, військ. політика УЦР, яка віддавала перевагу політ. авантюристам, змусили його залишити командування корпусом наприкінці грудня 1917. Намагання використати за франц. допомогою чехословац. частини, загони Вільного козацтва у протибільшовицькій боротьбі були марними. Невдачею завершилася перша спроба взяти участь у політ. житті — балотування до Всеросійських Установчих зборів за списком Союзу земельних власників. Після відновлення укр. влади в березні 1918 вдався до створення власного політ. проекту — Української народної громади, політ. партії, яка виступала за сильну одноосібну владу, здатну подолати анархію й наслідки більшовицького панування. Популярність С. серед поміркованого і консервативного політ. таборів, а також нім. й австро-угор. командування в Україні була надзвичайною, що в умовах системної політ. кризи викликало заг. підтримку держ. перевороту 29 квітня 1918 (див. Гетьманський переворот 1918), унаслідок якого на Всеукр. з’їзді хліборобів-власників був проголошений Гетьманом всієї України та військ козацьких. Упродовж 29 квітня — 14 грудня 1918 С. намагався збудувати систему одноосібної влади, яка спиралася на істор. та нац. традиції, мала тимчасовий характер і тяжіла до авторитаризму. Створена під його проводом Українська Держава досягла значних успіхів в зовн. політиці, розбудові економіки, культ. розвиткові, але не змогла вирішити найголовніших — земельного та соціального — питань. Оскільки зовн. гарантією стабільності виступали нім. війська, які приборкали інспіровані більшовиками селянське повстання на Звенигородщині (див. Звенигородське збройне повстання 1918) та Всеукраїнський страйк залізничників 1918, то воєнна поразка Четверного союзу в листопаді 1918 призвела до вибуху протигетьман. повстання лівих і нац. партій (див. Протигетьманське повстання 1918), формальним приводом до якого стала Федеративна грамота від 14 листопада 1918 — проголошення С. курсу на федерацію з небільшовицькою Росією. На чолі повстання був Український національний союз, який 14 листопада створив Директорію з 4-х осіб. С., не бажаючи продовжувати братовбивчу боротьбу між українцями, 14 грудня 1918 підписав зречення і за допомогою німців виїхав до Берліна (Німеччина). 1919 С. з’єднався з родиною у Швейцарії, 1920 повернувся до Німеччини, де постійно мешкав у Ванзее (нині у складі м. Берлін). На еміграції остаточно позбавився федералістських ілюзій і став переконаним націоналістом. На запрошення Українського союзу хліборобів-державників, створеного В.Липинським та С.Шеметом на еміграції, 1921 повернувся в політику як репрезентант укр. трудової дідичної монархії і член Ради присяжних Укр. союзу хліборобів-державників. Гетьман. рух здобув авторитет серед різних прошарків укр. еміграції в Європі, Америці, на Далекому Сх. (Китай, Маньчжурія). 1926 заходами С. постав Український науковий інститут у Берліні, що згуртував найкращі наук. сили еміграції. Але становище символу руху не влаштовувало його: С. фактично був позбавлений права на власну політ. діяльність, до того ж не був переконаним монархістом. 1930 відбувся конфлікт між засновником руху В.Липинським та С., унаслідок чого перший залишив Укр. союз хліборобів-державників. Відтоді на чолі укр. гетьман. руху, який 1937 змінив свою назву на Союз гетьманців-державників, беззастережно стояв С. Під його впливом перебувала найбільша в Європі укр. громада Німеччини, а відділи Союзу гетьманців державників працювали практично по всій Центр.-Сх. та Зх. Європі; у США та Канаді його кер-во визнала впливова напіввійськова Січова орг-ція. Період Другої світової війни став для С. важким випробуванням: змушений перебувати на території Німеччини та рахуватися з реаліями нацистського Райху, водночас напередодні війни зміг відправити сина і офіц. спадкоємця Данила до Великої Британії, через впливових знайомих (президента Фінляндії К.-Г.Маннергейма) шукав контактів із нейтральними д-вами та учасниками антигітлерівської коаліції. На відміну від багатьох нац. діячів ніколи не сподівався на сприяння Німеччини у відновленні укр. державності. Користувався значним авторитетом серед українців другої хвилі еміграції; 1944 домігся звільнення з нацистських концтаборів С.Бандери, Я.Стецька, А.Мельника та великої кількості військовополонених. Під час подорожі до Баварії важко поранений унаслідок бомбардування залізничної ст. Плятлінг, помер від ран і похований у с. Меттен (Німеччина; згодом перепохований в Оберсдорфі; нині м. Волькерсдорф-ім-Вайнфіртель, Австрія). |