СКРИПНИК Микола Олексійович (25(13).01.1872—07.07.1933) — рад. держ. і парт. діяч. Дійсний член ВУАН (1929) та Білорус. АН (1929). Н. у слободі Ясинувата (нині місто Донец. обл.) в сім’ї залізничного службовця. Після Барвінківської двокласної сільс. школи навч. в Ізюмському реальному уч-щі (був виключений за революц. діяльність), склав екстерном екзамени за курс реального уч-ща в Курську (нині місто в РФ). Вступив до Петерб. технологічного ін-ту, однак через півроку був виключений як активний учасник антиурядових акцій. Вів революц. роботу в Санкт-Петербурзі, Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ), Царицині (нині м. Волгоград, РФ), Саратові (нині місто в РФ), Одесі, Ризі (нині столиця Латвії), на Уралі, брав участь у виданні й поширенні багатьох більшовицьких видань (друкувався під псевдонімами Глассон, Петербуржець, Валер’ян, Г.Єрмолаєв, Щур, Щенський та ін.). 15 разів був заарештований царськими властями, 7 разів перебував на засланні. Загалом був засуджений до ув’язнення строком до 34 років і один раз до страти, 6 разів утікав із тюрем.

Після Лютневої революції 1917 повернувся до Петрограда (нині м. С.-Петербург), був обраний секретарем Центр. ради фабрично-заводських к-тів. Учасник Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, член Військово-революц. к-ту при Петрогр. раді робітн. і солдатських депутатів.Перший Всеукраїнський з’їзд Рад (24—25 (11—12) грудня 1917) обрав його заочно членом ВУЦВК, а останній увів до складу уряду радянської УНР — нар. секретарем праці (див. Народний секретаріат). У ході урядової кризи, що виникла на ґрунті підписання Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу 4 березня 1918, С. призначили головою Нар. секретаріату (до цього офіц. голови не було) і нар. секретарем закордонних справ. Очолював Надзвичайне повноважне посольство ВУЦВК і Нар. секретаріату радянської УНР до Москви, доводив до відома керівних держ. структур РСФРР позицію комуністів, рад, трудящих України про підтримку курсу на мирний перепочинок, схвалення Брестського миру, вів переговори про пошук форми відносин РСФРР і Радянської України.

На останньому засіданні ЦВК України в Таганрозі (нині місто Ростовської обл., РФ) у квітні 1918 С. обрали до повстанського Народного секретаріату ("повстанської дев’ятки") і секретарем орг. бюро по скликанню 1-го з’їзду більшовицьких орг-цій України.

У процесі утворення КП(б)У С. вважав доцільним створення самостійної респ. парт. орг-ції, хоча остерігався, щоб реалізація подібного плану не була використана як знаряддя в боротьбі проти РКП(б), її політики. Тому у відповідальний момент відкликав власний проект резолю-ції, чим вирішив наперед прийняття документа, в якому статус КП(б)У обмежувався правами обласної орг-ції РКП(б).

1918 С. деякий час працював в апараті ВЧК, потім — на фронтах громадян. війни 1918—22. 1919 — голова Верховної соціаліст. інспекції і нар. комісар контролю УСРР, із липня 1921 — нар. комісар внутр. справ, із квітня 1922 — нар. комісар юстиції і з січня 1923 — ген. прокурор УСРР (за сумісництвом), із березня 1927 — нарком освіти УСРР, із лютого 1933 — голова Держплану та заст. голови РНК УСРР.

Одночасно С. очолював Всеукр. комісію з історії Жовтневої революції і КП(б)У (Істпарт), Гол. архівне управління при Наркомосі УСРР, працював директором Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів, керував асоціацією істориків, був секретарем комуніст. фракції ВУАН, гол. редактором "Української радянської енциклопедії", зав. Кафедри нац. питання при ВУАН.

Перебуваючи на високих держ. посадах, С. брав активну участь в об’єднавчому процесі за утворення СРСР, його всебічному зміцненні. Водночас, будучи членом комісії по розробці федеральної Конституції, намагався вибороти гарантії суверенітету України в союзній д-ві. Послідовно домагався створення умов для забезпечення інтересів і повноцінного розвитку українців, які перебували поза межами УСРР. Принципово відстоював ідею соборності українства, а найнадійнішим засобом її реалізації вважав зміцнення комуніст. орг-цій у Східній Галичині, Буковині Північній і Закарпатській Україні. Із цього приводу часто виступав у пресі, нелегально відвідував парт. форуми згаданих регіонів, виступав із програмними промовами.

Життєвим апогеєм С. стало кер-во ним процесом українізації (див. Українізації політика), коли було досягнуто значних успіхів у справі національно-культурного буд-ва, духовного розквіту сил народу. Значного розмаху набула справа підготовки кадрів різного рівня кваліфікації із представників корінної національності, істотно розширилася сфера вживання укр. мови. Водночас багато робилося для забезпечення національно-культ. розвитку всіх нац. меншин, що проживали в Україні. Зусиллями С., його оточення УСРР було перетворено на своєрідну лабораторію розв’язання нац. питання, а сам нарком став одним із найкрупніших рад. теоретиків із нац. питання. Загалом його перу належить понад 700 публікацій із різних проблем історії революц. руху, політ. думки, держ., нац. культ. буд-ва.

С. не раз обирався членом Всерос. ЦВК і ЦВК Рад СРСР та ЦВК України і ВУЦВК. Із жовтня 1918 — член ЦК КП(б)У, 1923—25 — канд. у члени політбюро, а з 1925 по 1933 — член політбюро ЦК КП(б)У, делегат усіх конгресів Інтернаціоналу Комуністичного, 1928 обраний членом Виконкому Комінтерну.

В умовах розпочатої кампанії по звинуваченню в "націонал-ухильництві" не визнав себе винним і покінчив життя самогубством у м. Харків.

28 березня 1990 ЦК КПУ спец. постановою визнав, що політ. звинувачення С. в т. зв. націонал-ухильництві ґрунтувалося на сфальсифікованих матеріалах і спотворених уявах про його погляди й діяльність і ухвалив вважати С. реабілітованим у парт. відношенні (посмертно).

Бібліогр.: Бібліографія творів М.О. Скрипника. В кн.: Скрипник М.О. Вибрані твори. К., 1991.

1. Автобіографія. «Радянська освіта», 1928, № 5
2. Статті й промови, т. 1, 2, ч. 1—2, т. 4—5. Х., 1929—31
3. Статті й промови з національного питання. Мюнхен, 1972
4. Вибрані твори. К., 1991

1. Бабко Ю. Солдат партії (про М.О. Скрипника). К., 1962
2. Бабко Ю., Білокобильський І. Микола Олексійович Скрипник. К., 1967
3. Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен, 1972
4. Замковий В.П. Микола Скрипник: Сторінки політичної біографії. В кн.: Про минуле заради майбутнього. К., 1989
5. Мацевич А. Микола Скрипник: Біографічна повість. К., 1990
6. Пиріг Р.Я., Шаповал Ю.І. Микола Скрипник: Хроніка загибелі. «Політика і час», 1991, № 4
7. Мейс Дж., Солдатенко В.Ф. Національне питання в житті й творчості Миколи Скрипника. «УІЖ», 1996, № 2—3
8. Мейс Дж., Панчук М. Український національний комунізм: Трагічні ілюзії. К., 1997
9. Скрипник Микола Олексійович: До 125-річчя з дня народження: Матеріали «круглого столу» в Інституті історії України НАН України. К., 1998
10. Скрипник Микола Олексійович. В кн.: Уряди України у XX ст.: Науково-документальне видання. К., 2001
11. Солдатенко В.Ф. Незламний: Життя і смерть Миколи Скрипника. К., 2002
12. Його ж. Скрипник Микола Олексійович. В кн.: Юридична енциклопедія, т. 5. К., 2003
13. Його ж. У пошуках соціальної і національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). К., 2006
14. Його ж. Скрипник Микола Олексійович. В кн.: Політична енциклопедія. К., 2011
15. Його ж. «З’їзд Рад викликав мене на Україну» (Микола Олексійович Скрипник). В кн.: Проект «Україна» 1917—1920 рр.: Постаті. Х., 2011
16. Микола Скрипник в національній та історичній пам’яті. «Круглий стіл» в Українському інституті національної пам’яті. «Комуніст України», 2012, № 2
17. Круглий стіл «М. Скрипник у національній та історичній пам’яті». «Гілея», 2012, № 61