СЛОВ’ЯНОСЕРБІЯ, Слов’яно-Сербія — адм.-тер. та військовопоселенська одиниця іррегулярних гусарських полків із рисами автономії, військово-колонізаційна історико-геогр. область із комплексом регіональних відмінностей. У соціальному часі С. є проявом колонізації Пд. України. Історико-географічно пов’язана з лівобереж. землями басейну середньої течії Сіверського Дінця (прит. Дону), де на серед. 18 ст. було накопичено військово-колонізаційні та госп. традиції. Їх носіями було запороз. та слобідське козацтво (1754 на території С. налічувалося кілька слобід і бл. 100 хуторів, мешканці яких залишилися на освоєних землях). Цивілізаційно С. є звичним для традиційних сусп-в військово-поселенським способом організації збройних сил, імперським засобом використання потенціалу пригноблених народів. С. також була частиною Великого кордону, що поєднувала його західні (граничари Військ. кордону Австрійс. монархії) та східні (козац. спільноти України та Росії) частини. Водночас С. відчувала і сх. впливи безпосередньо через контакти (військ., торговельно-екон.) із сусідами та завдяки наявності серед поселенців турків, калмиків, татар, боснійців, албанців та ін. В історико-етнічному вимірі населення С. при абсолютній перевазі українців було поліетнічним. Порівняно швидка асиміляція більшості іноземців в укр. середовищі свідчить про примат укр. традицій, цьому сприяла усвідомлена типологічна спорідненість граничар і запорожців. Лівобережжя басейну середньої течії Сіверського Дінця з часів виникнення Кальміуської паланки та спорудження Української лінії стало своєрідним осередком формування укр. народу й частиною укр. етнічної території. Існування С. пригальмувало цей процес.

В історії С. виділяються два періоди: 1) 1753—64 — формування як спец. адміністративно-військ. області іноз. колоністів з ознаками автономії; 2) 1764—83 — втрата С. привілейованого статусу, включення її до загальноімперського адм.-тер. поділу Росії, спроби підвищити боєздатність іррегулярних гусарських полків та їх ліквідація 1783. Зі створенням 1764 Новоросійської губернії етнополітонім "Слов’яносербія" втратив практичне значення, існує як складова регіональної істор. пам’яті.

С. утворена 1753 в межиріччі Сіверського Дінця та його правих приток Бахмутка (Бахмут) і Лугань (сучасні Донец. і Луган. області) для поселення двох гусарських полків із православних вихідців із пд. районів Австрійс. монархії (сербів, трансильванських румунів та ін.) під проводом сербського граничарського офіцерства — полками командували І.Шевич і Р.Прерадович (Депрерадович). На сх. колонія межувала із Всевеликим Військом Донським, на зх. — із Вольностями Війська Запорозького низового, на пн. — зі Слобідською Україною, на пд. — із Кримським ханатом. На С. Рос. імперія покладала політичні (посилення контролю над стратегічно важливою територією між Кримом, Запорозькою Січчю, Слобожанщиною, Гетьманщиною та Всевеликим Військом Донським, тиск на укр. козацтво), військові (охорона кордону із Крим. ханатом, створення легкої гусарської кавалерії європ. зразка) і колонізаційні завдання. Геополіт. розрахунки передбачали посилення тиску на Відень і Стамбул. Відігравала свою роль і започаткована рос. імп. Петром I практика запрошення православних із Балканського регіону для створення гусарської кінноти в умовах боротьби за Пн. Причорномор’я. Сербська військ. колонізація не виправдала цих сподівань, що з урахуванням швидкого посилення військово-політ. позицій Росії на пд. України 1774—83 суттєво скорегувало урядові плани.

Розміщення поселенців відбувалося за полками й ротами в укріплених поселеннях-шанцях. З військово-політ. питань С. підпорядковувалася Правительствуючому Сенату та Військ. колегії (це свідчить про риси автономії), у Бахмуті (нині м. Артемівськ) розміщувалася Слов’яносербська комісія — безпосередній керуючий орган з адміністративно-військ., господарсько-фінансових і суд. справ.

Колоністи-іноземці отримували в довічне володіння землю, жалування (від 32 рублів рядовому до 836 рублів на рік полковнику), допомогу на облаштування, пенсію, пільги щодо промислів і торгівлі. Труднощі освоєння наданих земель посилювалися рос. бюрократизмом, користолюбством офіцерів, незвичними умовами служби та господарювання, конфліктами з місц. населенням, небажанням колоністів виконувати завдання, покладені на них урядом.

Укр. козаки поповнювали полки з 1754, іноз. колоністів було замало для комплектування полків та заселення краю. 1754 слов’яносербські гусари налічували 549 осіб (некомплект — 73 %), 1764 — 1264 (70 %). Склад полків був поліетнічним, сербськими вони були суто номінально (1757 серби складали 49 %, їх питома вага зменшувалася). Командування під "слов’яносербами" мало на увазі сербів, молдован, македонців, боснійців, болгар, угорців; українців записували "слов’янами".

С. сприяла подальшому заселенню й освоєнню краю. 1763 населення С. сягало 10 тис. осіб, у т. ч. іноземців — 3992 (38,7 %), із них — лише 3,7 % сербів. Більшість становили українці, між колоністами та місц. населенням виникали конфлікти.

За соціально-правовою структурою населення С. поділялося на цивільних і військових. До перших належали вільне і залежне селянство, наймити, ремісники, торгівці (переважно українці). Власне "слов’яносерби" репрезентували стройових вояків ("служилі люди"), т. зв. заступаючих ("запасні", які несли гарнізонну службу у випадку мобілізації) та "фаміліатів" (члени родин, котрі мали обробляти свою землю і наділи перших двох категорій).

Слов’яносербські гусари брали участь у Семилітній війні 1756—1763 та у формуванні гвард. лейб-гусарського ескадрону, охороняли Укр. лінію. У цілому їхній військ. потенціал не був задовільним, влада марно намагалась іррегулярні частини зрівняти в ефективності з регулярними (відрізнялися від них комплектуванням, проходженням служби, вишколом). 1763—65 проведено реорганізацію кавалерії та адм.-тер. устрою Пд. України, що призвело до формальної ліквідації С. Через хронічний некомплект та недостатню боєздатність два слов’яносербські полки 11 червня 1764 були злиті в Бахмутський гусарський поселенський полк зі штатом 4891 військовослужбовець у 16-ти поселенських ротах, у т. ч. 2208 запасних без жалування. С. як адм.-тер. і військово-поселенську одиницю центрального підпорядкування було ліквідовано і включено до першої Новорос. губ. (нагадувала військовий округ) у складі Катерининської провінції і з 1765 — Бахмутського пов. (включав "слов’яносербських" колоністів у складі Бахмутського і Самарського гусарських полків). Слов’яносербська комісія щонайменше вдвічі збільшила землекористування колоністів, територію С. розбила на 140 округів, дозволила всім бажаючим ставати поселенцями, упорядкувала й розширила пільги, підвищила вимоги до вишколу тощо. Це сприяло заселенню краю українцями та росіянами-розкольниками, питома вага іноземців зменшувалася. Внаслідок реформ С. втратила свої ексклюзивні риси, але збереглася як військово-поселенський округ у складі напіввійськ. адм.-тер. одиниць з особливим соціально-правовим статусом військ. поселенців. 1775 С. увійшла до другої Азовської губернії у складі Бахмутської провінції і з 1776 — Бахмутського пов., що включав 16 рот Бахмутського полку, держ. й поміщицькі слободи та був звичайною адм.-тер. одиницею. Для уніфікації кавалерії і доведення поселенських полків до штатів та боєздатності польових 24 грудня 1776 всі 6 поселенських гусарських полків, у т. ч. Бахмутський, були реорганізовані в 9 нових. Слов’яносербські гусари втратили ще низку рис іррегулярних поселенських формувань — їх було включено в цивільну адм.-тер. структуру, проходження служби ще більше наблизилося до регулярних частин. Збереглися специфічний соціально-правовий склад та станові привілеї. Ці новації не забезпечили штатного комплектування — поселенські полки стали непопулярними через поширення на гусар поземельного і подушного податків, труднощі поєднання військ. служби з господарюванням. С. вичерпала свій потенціал. 1782 С. було включено до Катеринославського намісництва. 1783 всі іррегулярні полки легкої кавалерії (гусари, пікінери) були перетворені на легкокінні регулярні, особлива соціально-правова структура військовопоселенців була ліквідована. Потреба в існуванні мережі укріплень зникла. С. відіграла помітну роль у створенні рос. легкої гусарської кавалерії, що стало наслідком синтезу європейських (їх носіями були серби-офіцери) і козацьких (використання досвіду, залучення до служби козаків) традицій. У подальшому гусарські полки російської армії комплектувалися переважно в Україні нащадками козаків. Офіцери слов’яносербських полків здебільшого продовжили службу, стали заможними землевласниками (Шевичі, Прерадовичі, Штеричі, Войновичі) та влились у стан дворянства. Осн. маса рядових і унтер-офіцерів перетворилася на одну з категорій державних селян (хоча в документах їх ще деякий час іменували військ. поселенцями). Іноз. колоністи (крім волохів) поступово асимілювалися в укр. середовищі.

ВОДОТИКА Тетяна Сергіївна

1. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края: 1731—1823, ч. 1. Одесса, 1836
2. Известия о похождении Симеона Степановича Пишчевича 1731—1785. М., 1884
3. Полонська-Василенко Н.Д. Заселення Південної України в половині 18 ст. (1734—1777). Мюнхен, 1955
4. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в 18 — первой половине 19 века (1719—1858): Екатеринославская и Херсонская губернии. М., 1976
5. Богданов Л.П. Военные поселения в России. М., 1992
6. Пірко В.О. Військово-землеробські поселення на Півдні України у 18 ст. Донецьк, 1993
7. Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії. Запоріжжя, 1998
8. История конницы, кн. 2. М., 2000
9. Рудаков П. На службу и вечное подданство...: Сербские поселения Новая Сербия и Славяносербия на украинских землях (1751—1764). К., 2001
10. Мільчев В. Запорожці на Військовому кордоні Австрійської імперії 1785—1790 рр. (дослідження та матеріали). Запоріжжя, 2007
11. Водотика Т., Савенок Л. Історія Слов’яносербії в контексті історичної регіоналістики. В кн.: Регіональна історія України, вип. 4. К., 2010