СОЛОВКИ — 1) назва архіпелагу в пд.-зх. частині Білого моря; 2) один із найбільших правосл. монастирів Росії, заснований у 15 ст.; 3) концтабір доби комуніст. терору. Із 16 ст. монастир, який мав потужне госп-во, слугував фортецею, залога якої відбивала атаки шведів (1571, 1582, 1611). 1854, під час Кримської війни 1853—1856, його атакували з моря брит. військ. кораблі. Архімандрити в Соловецький монастир призначалися безпосередньо царем і патріархом. Із 1765 монастир став ставропігіальним, безпосередньо підпорядкованим Найсвятішому Синодові. У 1650—60-х рр. став оплотом розколу. Повстання в монастирі 1668—76 було спрямоване проти церк. реформи моск. патріарха Никона.

Із кінця 16 ст. С. стали місцем заслання політ. і реліг. противників режиму й офіц. церкви. Зокрема, у Соловецькому монастирі відбували заслання останній кошовий отаман Запорозької Січі П.Калнишевський (із 1776), член Кирило-Мефодіївського товариства Г.Андрузький (із 1850) та інші.

26 квітня 1920 Кемський повітовий виконком Архангельської губ. прийняв рішення про націоналізацію Соловецького монастиря. У травні 1920 на С. було організовано одне з відділень Пн. таборів примусових робіт. Першими в’язнями були переважно учасники Білого руху. Вони працювали на буд-ві вузькоколійної залізниці, бараків тощо. Постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 було створено Соловецький табір особливого призначення (російською — Соловецкий лагерь особого назначения; СЛОН) із двома пересильно-розподільчими пунктами — в Архангельську (нині місто в РФ) та Кемі (нині місто Республіки Карелія, РФ). Управління табором було покладено на ОДПУ СРСР. До складу СЛОНу входили розташовані на території Соловецького архіпелагу 6 відділень: 1) Кремлівське (у т. ч. Заяцький жін. штрафний ізолятор); 2) Савватьєвське; 3) Муксалмське; 4) Секірне (чол. штрафний ізолятор); 5) Кондострів; 6) Анзерське. Відділення розподілялися на роти, командировки (їх було до 30) і табірні пункти. Відповідно до наказу ОДПУ СРСР від 15 грудня 1923 етапування ув’язнених здійснювалося по Мурманській залізниці до м. Кемь, де знаходився пересильно-розподільчий пункт, потім — на пароплавах "Глєб Бокій", "Нева" і на баржі "Клара Цеткін" — на С. Зовн. охорону табору, конвоювання на роботи, розшук утікачів було покладено на 4-й полк окремої дивізії особливого призначення ім. Ф.Дзержинського при ОДПУ СРСР. Внутр. охорону здійснювала група нагляду, яка складалася з ув’язнених (колишні чекісти, міліціонери, карні злочинці). Соловецький табір був екон. підпр-вом (шкіряний, механічний, цегляний та ін. з-ди). Підсумком інтенсивної експлуатації стало майже повне вичерпання ресурсів Соловецьких о-вів. Упродовж 1920-х рр. до складу СЛОНу включалися нові виправно-трудові табори, що створювалися на материку. До 1930 Управління СЛОНу було переведене до Кемі. Управлінню підпорядковувалися 12 відділень, розташов. у Карелії, на Кольському п-ові, під Архангельськом. У цей період Соловецький табір досяг піку розвитку: якщо 1923 в ньому було 3049 в’язнів, то на 1 січня 1931 — 71 800. Значний відсоток серед в’язнів завжди становили українці. Учасники всіх соловецьких потоків — спочатку діячі Української Народної Республіки, вояки повстанських загонів, робітники, селяни, зацьковане духовенство, потім "специ", тобто представники старої інтелігенції, яких оголосили "шкідниками" і "націоналістами", і, нарешті, ті, на кого влада спиралась, а потім оголосила "ворогами народу", тобто комуніст. парт. та держ. діячі, а також діячі Комуністичної партії Західної України, підрадянські письменники, науковці, митці — усі вони (за невеликим винятком) були приречені на знищення самим фактом перебування на С. 1930 із СЛОНу виокремилися в самостійні материкові відділення: Вишерське, Ухт-Печорське, Північноуральське, Свирське та ін. У 1930-х рр. Соловецькі табори не раз змінювали свою назву і підпорядкованість: СИКМИТЛ (російською — Соловецкие и Карело-Мурманские исправительно-трудовые лагеря) з підпорядкуванням Гол. управлінню таборами (ГУЛАГ; див. Гулаг) ОДПУ; 11-те відділення Біломорсько-Балт. таборів з підпорядкуванням Управлінню Біломорсько-Балт. таборів ОДПУ; 1-ше відділення СИТЛ (російською — Соловецкие исправительно-трудовые лагеря) з підпорядкуванням ГУЛАГ ОДПУ. У листопаді 1933 на базі Соловецького табору було створено 8-ме Соловецьке спец. (штрафне) відділення Біломорсько-Балт. комбінату ОДПУ/ НКВС. 1937 табір було передано 10-му відділу Гол. управління держ. безпеки НКВС і реорганізовано в Соловецьку в’язницю особливого призначення (російською — Соловецкая тюрьма особого назначения; СТОН). Тоді почали закривати вир-ва, значно скоротилася кількість в’язнів, яких піддавали масовим розстрілам. 1818 в’язнів СТОНу були розстріляні 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 в урочищі Сандармох у Карелії; 8 грудня 1937 — на території Ленінгр. обл. РРФСР; 14 лютого 1938 — на С. (див. Соловецькі розстріли 1937—1938). На 1 березня 1939 у СТОНі було 1688 в’язнів, на 1 серпня 1939 — 2512. Постановою РНК СРСР від 25 листопада 1939 Соловецьку в’язницю було закри-то. Соловецькі о-ви з наявними будовами та госп-вом було передано наркомату військово-мор. флоту СРСР. Навесні 1940 на С. було створено Об’єднану школу Пн. флоту. 1974 було організовано Соловецький держ. історико-архіт. і природничий музей-заповідник, що діє донині. Після 1991 було відроджено Спасо-Преображенський Соловецький ставропігіальний чол. монастир, створено музейний комплекс по історії СЛОНу, Освіт. центр "Соловецькі острови". Щорічно С. відвідує до 30 тис. осіб.

1. Досифей. Географическое, историческое и статистическое описание ставропигиального первоклассного Соловецкого монастыря. М., 1836
2. История первоклассного ставропигиального Соловецкого монастыря. СПб., 1899
3. Колчин М.А. Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря в XVI—XIX вв. М., 1908
4. Глубоковский Б.А. «49»: Материалы и впечатления. Соловки, 1926
5. Зайцев И.М. Соловки: Коммунистическая каторга или место пыток и смерти. Шанхай, 1931
6. Киселев-Громов Н.И. Лагеря смерти в СССР. Шанхай, 1936
7. Никонов-Смородин М.З. Красная каторга. София, 1938
8. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1933—1941 рр. Новий Ульм, 1947
9. Ширяев Б.Н. Неугасимая лампада. Нью-Йорк, 1954
10. Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. Архангельск, 1970
11. Розанов М.М. Соловецкий концлагерь в монастыре: 1922—1939 гг.: Факты—домыслы—параши: Образ воспоминаний соловчан соловчанами, кн. 1. Б/м, 1979
12. Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ. В кн.: Солженицын А.И. Собрание сочинений, т. 5—7. Вермонт—Париж, 1980
13. Rossi J. The Gulag Handbook: A Historical Dictionary of Soviet Penitentiary Institutions and Terms Related to the Forced Labour Camps. London, 1987 (рос. пер. — Росси Ж. Справочник по ГУЛАГу, ч. 1—2. М., 1991)
14. Андреев Г. (Хомяков Г.А.). Соловецкие острова: 1927—1929. «Север», 1990, № 9
15. Розанов М.М. Соловецкие фактории. Там само
16. Скопин В.В. На Соловецких островах. М., 1991
17. Stettner R. «Archipel GULag»: Stalins Zwangslager — Terrorinstrument und Wirtschaftsgigant: Entstehung, Organisation und Funktion des sowjetischen Lagersystems 1928—1956. Paderborn—München—Wien—Zürich, 1996
18. Система исправительно-трудовых лагерей в СССР: 1923—1960: Справочник. М., 1998
19. Білокінь С. Соловки. В кн.: Довідник з історії України. К., 2001
20. Шаповал Ю. Соловецька трагедія: Непомічена річниця. «Дзеркало тижня», 2002, № 16, 27 квітня — 10 травня
21. Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937—1938 роках, т. 1—2. К., 2003
22. Khlevniuk O.V. The History of the Gulag: From Collectivisation to the Great Terror. New Haven, 2004
23. «Основне питання» Соловків: У північній столиці Росії відбулися дні Соловецьких островів. «День», 2004, № 204, 10 листопада
24. Соловецкий концлагерь. На сайті: Solovki: Энциклопедия (web: http://www.solovki.ca)