СПАСА НА БЕРЕСТОВІ ЦЕРКВА, Спасо-Преображенська церква — пам’ятка архітектури національного значення; складова пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – комплексу Києво-Печерської лаври; один з нечисленних мурованих храмів періоду Київської Русі, які збереглися на території Києва. Назва "церква Спаса на Берестові" стала загальновживаною у 2-й пол. 19 ст.

Збудована як храм монастиря св. Спаса, розташованого у місцевості Берестове. Монастир відомий з 1072, коли у Повісті временних літ згадується його ігумен Герман. Останні згадки про монастир (у Лаврентіївському літописі під 1230 і 1231) також пов’язані з його ігуменом – Петром Акеровичем). Вірогідно, монастир припинив існування внаслідок монголо-татарської навали 1240.

Писемні звістки давньоруського часу про церкву вичерпуються повідомленнями про поховання у ній нащадків Володимира Мономаха: доньки Євфимії Володимирівни (1139), сина Юрія Долгорукого (1157) та онука Гліба Юрійовича (1171). Жодне з цих поховань не збереглося. В 1947 в рамках святкування 800-ліття Москви в церкві встановили символічний надгробок князя Юрія Долгорукого як засновника Москви (демонтовано 2019). Традиційно спорудження храму датують правлінням Володимира Мономаха в Києві (1113–1125), але існують гіпотези про більш ранні дати: кінець або навіть 1-ша половина 11 ст.

Первісна церква була великою (31х25 м) будівлею, що складался з основного об’єму (який мав 4 опорні стовпи і 3 апсиди) та нартексу, ширшого за основний об’єм (ця риса – унікальна особливість храму). В північному приміщенні нартексу містилася каплиця з аркосолієм для розміщення саркофага, в південному – сходова башта для підйому на хори. На західному фасаді збереглися сліди трилопатевої арки, що дало підстави припускати наявність у церкви трьох притворів з трилопатевим завершенням. Для з’ясування характеру вінчання храму даних немає. Всередині храм був розписаний фресками, з яких збереглась композиція "Чудесний лов риби" на західній стіні нартексу, над входом (виявлена в 1970). Під час досліджень виявлено фрагменти фундаментів зі вторинним використанням давньоруських будівельних матеріалів (імовірно, сліди ремонту 14–16 ст.).

До 17 ст. храм стояв у руїнах. Під час реставрації 1640–43 (ініційованої київським митрополитом Петром Могилою) залишки давньої церкви були розібрані, і замість них до давнього нартексу були прибудовані три нові короткі апсиди, перекриті готичними склепіннями на нервюрах. Із заходу до нартексу будо прибудовано дерев’яний бабинець. Аварійні верхні частини нартексу також були розібрані аж до рівня давніх хорів, і церква перекрита дахом з декоративними маківками. Таким чином стародавній нартекс став центральною частиною нового хрещатого храму. 1644 церкву розписали художники-греки брати Іоанн і Георгій. Зі створених ними розписів широко відома композиція "Дар Петра Могили" з ктиторським портретом митрополита.

В 1706 під час будівництва Київської фортеці впритул до північного фасаду церкви насипали вал, частина якого на північний схід від церкви була знесена в 1990 під час благоустрою території. В 1752 дерев’яний бабинець замінили мурованим 5-гранним бабинцем у стилі українського бароко. В 1760 С.Ковнір спорудив іконостас. В 1813–14 за проектом А.Меленського до бабинця з заходу прибудували двоярусну дзвіниця у стилі ампір.

З часу могилянської реставрації церква була парафіальною. У 1897–1907 нею користувалася громада єдиновірців (старообрядців, які визнавали юрисдикцію РПЦ). З огляду на загрозу для збереження пам’ятки 1908 її передали Києво-Печерській лаврі, з цього часу і аж до 1990-х рр. богослужіння у церкві не проводилося. З 1920-х рр. вона входить до складу Києво-Печерського національного історико-культурного заповідника і функціонує як музей. У 1992–99 нею користувалася громада УПЦ (МП). Дослідницькі та реставраційні роботи проводились в 1909–14 (П.Покришкін), 1989–90 (В.Гончар, В.Харламов), 2002–03 (Г.Івакін), 2017–19 (В.Івакін, С.Тараненко).