 Бібліографічне посилання: Віднянський С.В.
Сполучені Штати Америки [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Spolucheni_S (останній перегляд: 18.03.2022)
СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ
СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ — д-ва, розташов. в Пн. Америці, межує з Канадою і Мексикою, омивається водами Тихого, Атлантичного і Північно-Льодовитого океанів. Складається із трьох частин: 1) власне територія США; 2) Аляска; 3) Гаваї — 24 острови в Тихому океані заг. площею 16,7 тис. км2. США мають ряд володінь: Пуерто-Ріко та Віргінські о-ви в Карибському морі, Східне Самоа, Гуам, Мідуей та ін. в Тихому океані. Столиця — м. Вашингтон. Найбільші міста — Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Х’юстон, Філадельфія. Заг. площа — 9,8 млн км2 (третє місце у світі), населення (за переписом 2010) — бл. 309 млн осіб (третє місце у світі), екон. потенціал — 14,2 трильйона дол. США (перше місце у світі), ВНП на душу населення — понад 47 тис. дол. США. Расово-етнічний склад населення: "білі" (європейці) — 75—80 %, "чорні" (афроамериканці) — бл. 12 %, вихідці з Лат. Америки та Азії — до 10 %. Реліг. склад населення: протестанти (баптисти, методисти, пресвітеріанці та ін.) — 55 %, римо-католики — бл. 30 %, буддисти, православні, греко-католики. Офіц. (держ.) мови немає — де-факто англійська. Грошова одиниця — долар. Загальнонац. свята: 19 лютого — День народження Дж.Вашингтона, 4 липня — День Незалежності, 11 листопада — День Примирення. Форма держ. правління: президентська республіка. Форма держ. устрою: федеративна д-ва. Адм.-тер. поділ: 50 штатів, федеральний (столичний) округ Колумбія. Владні повноваження розподілені між федеральним урядом і урядами 50-ти штатів. Кожен із 50-ти штатів має свою конституцію, систему органів влади та управління. Законодавча, виконавча і суд. влада представлені відповідно Конгресом, Президентом і Верховним Судом. Глава д-ви, уряду і головнокомандуючий збройними силами США — президент, який (разом із віце-президентом) обирається на 4 роки. Орган законодавчої влади — двопалатний парламент — Конгрес США, який складається із Сенату (сенатори — по 2 від кожного штату — обираються на 6 років з оновленням складу сенату на 1/3 кожні 2 роки) і Палати Представників (складається із 435 конгресменів, які обираються від усіх штатів на 2 роки на пропорційній основі). Урядові функції виконує очолюваний президентом Кабінет. У США існує двопартійна система, за якою боротьба за владу відбувається між двома осн. політ. партіями: Демократичною, створеною в ході передвиборної кампанії 1828, і Республіканською, створеною 1854. Обидві партії не мають постійного членства, приналежність до них визначається голосуванням на виборах. 1955 створена Амер. федерація праці — Конгрес вироб. профспілок, що виступає осн. соціал-реформістською силою країни. У 16 ст. колонізацію Пн. Америки здійснювали Іспанія, Франція, Англія, Голландія та Швеція. Заселення Пн. Америки супроводжувалося війнами з індіанцями та їх винищенням. Із поч. 17 ст. до Америки почали завозити рабів з Африки для робіт на плантаціях. Розвиток капіталізму в британських колоніях сприяв створенню єдиного ринку, формуванню північноамериканської нації. Посилення колоніального гніту з боку метрополії привело до початку війни за незалежність (1775—83), у ході якої 13 брит. колоній об’єдналися і 4 липня 1776 проголосили незалежну д-ву. 1787 прийнята Конституція США, а 1791 — перші 10 поправок до неї, т. зв. Білль про права, що істотно обмежив повноваження федерального уряду та гарантував американцям осн. демократ. та бурж. права. У подальшому Конституція була доповнена 27-ма поправками (остання 1992). Територія країни швидко зростала. 1803 США купили у Франції Зх. Луїзіану, 1819 змусили Іспанію поступитися Флоридою, 1846—48 захопили в Мексики Техас, 1867 купили в Рос. імперії Аляску та Алеутські о-ви. У середині 19 ст. швидкий розвиток капіталізму на Півночі США вступив у гостре протиріччя із системою плантаційного рабства Півдня країни, що вилилося в гостру боротьбу між Північчю і Півднем (1861—77), яка проходила в два етапи: 1861—65 — Громадян. війна, у ході якої було законодавчо скасовано рабство, і 1865—77 — період Реконструкції Півдня, боротьба за завершення буржуазно-демократ. перетворень у пд. штатах. Перемога в Громадян. війні індустріальної Півночі над аграрним рабовласницьким Півднем привела до повної ліквідації рабства, закріпила існування єдиної амер. нації, створила умови для швидкого екон. розвитку, індустріалізації, освоєння зх. земель і розширення єдиного внутр. ринку. За короткий час США стали високорозвинутою індустріально-аграрною д-вою, яка на поч. 20 ст. за обсягом пром. продукції посіла перше місце у світі та вийшла на шлях колоніальної (перемога в іспано-амер. війні 1898) та економічної (доктрини "відкритих дверей", "дипломатії долара", політика "великого кийка") експансії. У сфері внутр. політики президенти США Т.Рузвельт (1901—09), У.-Г.Тафт (1909—12) і Т.-В.Вільсон (1913—21) здійснили низку соціально-екон. і політ. реформ (реалізація антитрестівського закону Шермана 1890 та ін.), наслідки яких дали підставу для сучасників назвати період їхнього правління "прогресивною ерою". Із початком Першої світової війни США проголосили декларацію про нейтралітет, намагаючись бути посередником між європ. д-вами. 6 квітня 1917 США вступили у війну на боці Антанти, оголосивши початок воєнних дій проти д-в Четверного союзу у відповідь на підводну війну, розпочату Німеччиною. У січні 1918 було проголошено "Чотирнадцять пунктів" Т.-В.Вільсона, в яких американський президент виклав програму відновлення миру в Європі та післявоєнної нормалізації міжнар. відносин, що стали платформою рішень Паризької мирної конференції 1919—1920. Президент США брав активну участь у конференції, але укладений Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною, що визнавав її гол. винуватцем у розв’язанні Великої війни і передбачав створення міжнар. орг-ції для підтримання миру — Ліги Націй, — не був ратифікований Конгресом, де перевагу одержали ізоляціоністські настрої. У роки I світ. війни США були гол. постачальником військ. і продовольчих товарів та сировини д-вам, які воювали. Це сприяло швидкому розвиткові амер. економіки: за 1914—20 нац. багатство США зросло у 2,5 раза, а в банках країни зосередилося бл. 50 % світ. запасів золота. США перетворилися на найбільшого світ. кредитора: на початку 1920-х рр. амер. позики європ. країнам становили понад 11 млрд дол. США. Після війни на зміну екон. кризі 1920—21 в США прийшли роки госп. піднесення, яке тривало до 1929. Амер. сусп-во стало на шлях створення економіки широкого споживання, суттєво зріс життєвий рівень усіх верств населення країни. Не випадково 1920-ті рр. увійшли в історію Америки як період "проспериті" ("процвітання"). У сфері зовн. політики США дотримувалися ізоляціоністського курсу (традиційно офіц. курс респ. адміністрацій), але намагалися зміцнювати свою роль у повоєнній системі міжнар. відносин. 1918—20 США брали участь у спробі силової ліквідації рад. влади в Росії, у серпні 1921 підписали сепаратні мирні договори з Німеччиною, Австрією та Угорщиною, 1921—22 ініціювали Вашингтонську мирну конференцію, на яку амер. президент У.-Г.Гардінг запросив представників Великої Британії, Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Японії та Китаю, від яких зумів одержати низку суттєвих поступок. Відтепер США мали право утримувати військово-мор. флот, що не поступався брит. флотові, домоглися рівних можливостей для підприємництва "всім націям на всій території Китаю", активізували дипломатичну й фінансово-торг. діяльність на Далекому Сх., особливо в Китаї. Крах на Нью-Йоркській фондовій біржі в "чорний вівторок" 29 жовтня 1929 став початком екон. кризи, що незабаром вразила майже всі індустріально розвинуті країни і тривала до 1933. У США криза набула особливо руйнівного характеру. Заг. обсяг пром. продукції 1932 становив 53,8 % від рівня 1929. Масові банкрутства підпр-в, фермерських госп-в, банків, поява мільйонів жебраків та безробітних (на поч. 1933 кожен третій робітник не мав роботи) та безпорадність респ. адміністрації Г.Гувера, яка дотримувалася принципів "твердого індивідуалізму" протягом усього періоду екон. кризи, сприяли переконливій перемозі на президентських виборах 1932 кандидата від Демократ. партії Ф.Рузвельта, інавгурація якого відбулася 4 березня 1933. Протягом перших "ста днів" його президентства Конгрес США ухвалив 15 важливих законів, що заклали підвалини політики "Нового курсу" — посилення ролі д-ви в регулюванні економіки. Загалом Ф.Рузвельт домігся прийняття Конгрессом 70-ти законодавчих актів, спрямованих на оздоровлення промисловості, сільс. госп-ва, торгівлі, кредитно-грошової системи, що сприяли подоланню кризи в економіці США. Зокрема, закон про соціальне забезпечення передбачав введення держ. пенсійної системи за віком, страхування безробітних, допомогу вдовам, інвалідам, сиротам, а на діяльність створеної Адміністрації громад. робіт було виділено 12 млрд дол. США для тимчасового працевлаштування людей. 1936 Ф.Рузвельта було переобрано президентом США, і він продовжив політику держ. регулювання соціально-екон. життя. У зовн. політиці адміністрація Ф.Рузвельта, якого 1940 вперше в амер. історії втретє поспіль було обрано президентом США, дотримувалася принципів ізоляціонізму (Закон про нейтралітет США 1935), але здійснювала більш гнучкий зовнішньополіт. курс. Зокрема, 1933 США встановили дипломатичні відносини з СРСР. Стосовно країн Лат. Америки Ф.Рузвельт проводив політику "доброго сусідства", яка передбачала відмову США від втручання у внутр. справи д-в континенту і налагодження з ними добросусідських відносин. 1934 США оголосили про надання автономії Філіппінам. 1937 в умовах розширення експансіоністських дій Японії в Китаї, посилення агресивності Італії і Німеччини амер. президент закликав світ. співтовариство встановити "карантин" навколо агресорів. 1940 Конгрес вотував значні суми на переозброєння, у вересні 1940 вперше в історії США був оголошений призив на військ. службу в мирний час. 11 березня 1941 Конгрес схвалив закон про ленд-ліз, який дозволяв Ф.Рузвельту забезпечувати зброєю, боєприпасами та ін. військ. товарами країни, дії яких були життєво важливі для США (насамперед Велику Британію і країни Брит. Співдружності Націй, Китай). Амер. допомога по ленд-лізу, яку отримували 42 держави, становила бл. 50 млрд дол. США. Воєнні дії США на Тихому океані розпочалися через 4 місяці після того, як у липні 1941 Японія окупувала Індокитай. У відповідь США заморозили япон. авуари у своїх банках. Переговори зайшли в глухий кут. 7 грудня 1941 япон. авіація несподівано напала на амер. військово-мор. базу Перл-Харбор на Гавайських о-вах, що змусило США вступити у війну: уже наступного дня Конгрес оголосив війну Японії, а 11 грудня 1941 Німеччина та Італія, підтримуючи Японію, оголосили війну США. Вступ США в Другу світову війну прискорив формування антигітлерівської коаліції. Ще 14 серпня 1941 Ф.Рузвельт разом із брит. прем’єр-міністром У.-Л.Черчіллем проголосили Атлантичну хартію, в якій вимагали "знищення нацистської тиранії" і виклали принципи післявоєнного політ. устрою світу. У вересні 1941 на конференції в Москві США і Велика Британія домовилися про розширення поставок озброєння, пром. обладнання і продовольчих товарів СРСР, а з листопада 1941 США поширили на СРСР дію закону про ленд-ліз, що дозволяв передачу йому в позику чи аренду озброєння. 1 січня 1942 США у складі 26-х д-в підписали Декларацію Об’єднаних Націй, що передбачала об’єднання військ. та екон. ресурсів цих д-в для боротьби проти Німеччини та її союзників (див. Декларація двадцяти шести держав 1942). 11 червня 1942 у Вашингтоні було підписано американсько-рад. угоду про взаємодопомогу у "веденні війни проти агресії". У листопаді 1942 США і Велика Британія здійснили вторгнення на півночі Африки, а у вересні 1943 англо-амер. війська висадилися на півдні Італії. У червні 1944 США і Велика Британія відкрили Другий фронт, висадивши союзні війська на півночі Франції. Воєнні успіхи союзників на Східному і Західному фронтах змусили Німеччину та її сателітів капітулювати: 8 травня 1945 в Берліні (Німеччина) було підписано Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини. Але гол. увагу США приділяли боротьбі з Японією на Тихому океані. 6 і 9 серпня 1945 амер. авіація скинула атомні бомби на япон. міста Хіросіму і Нагасакі. 9 серпня 1945 у війну проти Японії вступив СРСР, який розгромив її Квантунську армію в Маньчжурії (Китай). 2 вересня 1945 в Токійській затоці на борту амер. лінкора "Міссурі" було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Японії, яким було завершено II світ. війну. США брали участь у Кримський конференції 1945 та Потсдамській конференції 1945 глав урядів трьох союзних у II світ. війні держав (СРСР, США і Великої Британії), які визначили принципи мирного врегулювання в Європі. Вони були ініціаторами створення Організації Об’єднаних Націй, Статут якої був підписаний 26 червня 1945 на Установчій конференції ООН у Сан-Франциско (США) представниками 50-ти д-в, у т. ч. УРСР. США отримали постійне місце в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Із війни США вийшли наймогутнішою д-вою світу, що мала монополію у володінні атомною зброєю, 12-мільйонну армію, потужний ВМФ, виробляла майже половину світ. пром. продукції і володіла приблизно половиною золотих запасів, а амер. долар, за рішеннями Бреттон-Вудської конференції 1944, заступив брит. фунт стерлінгів як гол. міжнар. розрахункова валюта. Разом із тим, у суспільно-політичному житті Америки кінця 1940-х — поч. 1950-х рр. стали все чіткіше проявлятися правоконсервативні та праворадикальні тенденції, найодіознішими символами яких стали закон Тафта-Хартлі 1947 про трудові відносини, що обмежував профспілковий рух і страйкову боротьбу робітників, і діяльність комісій із розслідування "антиамериканської діяльності". Зокрема, внаслідок рішень останніх тисячі громадян лівої політ. орієнтації були позбавлені праці, зазнавали сусп. дискримінації тощо. Особливого розголосу набула діяльність однієї з таких комісій у Конгресі США з виявлення шпигунів-комуністів ("червоної загрози") в держ. структурах на чолі з респ. сенатором Дж.-Р.Маккарті. Маккартизм, у його найбрутальніших формах, завдав певної шкоди престижу й авторитету США і незабаром був відкинутий амер. громадськістю: у грудні 1954 Сенат США засудив діяльність Дж.-Р.Маккарті. 1952 президентом США було обрано кандидата від Респ. партії Д.-Д.Ейзенхауера, який 1956 був переобраний на другий термін. За його президентства амер. економіка значно пригальмувала темпи екон. зростання. Проголошений ним курс "динамічного консерватизму" передбачав обмеження ролі виконавчої влади у внутрішньополіт. справах. Штатам було передано право контролю за нафтовими родовищами. Інтереси бізнесу проголошувалися адміністрацією як виключно важливі. Проте уряд змушений був посилити держ. втручання в екон. сфері. У зовн. політиці США в повоєнний період взяли курс на рішучу протидію прагненням СРСР розширити сферу свого впливу й поширити комуніст. режим у різних регіонах світу, насамперед у Центрально-Східній Європі, де за активної рад. підтримки були створені прорад. режими "народної демократії". Порушення рівноваги сил в Європі після II світ. війни, створення країнами рад. блоку "залізної завіси" від Адріатики до Балтики та початок "холодної війни" змушували США, за висловом президента Г.Трумена, взяти на себе роль лідера "вільного світу" (курс на "стримування світово- го комунізму", доктрина Г.Трумена, план Дж.Маршалла 1947, створення військово-політ. бло- ку НАТО (Північноатлантичного альянсу) 1949, доктрина "визволення" від комунізму в 1950-х рр.). "Холодна війна", що супроводжувалася глобальним протистоянням США і СРСР та очолюваних ними військово-політ. блоків — НАТО і Орг-ції Варшавського договору (створена 1955; див. Варшавський договір 1955) — і масштабною гонкою озброєнь, втілилась у два великі регіональні конфлікти: Корейську війну 1950—53 і В’єтнамську війну 1964—73, у небезпечні міжнар. кризи — Суецьку 1956, Карибську 1962. Зокрема, величезні витрати на війну в Індокитаї (понад 25 млрд дол. США щорічно) і втрати амер. військ у бойових діях (за роки В’єтнамської війни загинули 57 тис. військовослужбовців) викликали масовий антивоєнний рух у США, т. зв. в’єтнамський синдром. Одночасно в країні розгорнулися молодіжний рух т. зв. хіпі, який заперечував цінності матеріального добробуту "держави благоденства", і рух за громадян. права негритянського населення на чолі з М.-Л.Кінгом, який 4 квітня 1968 загинув від кулі вбивці. Проте марш 1963 на Вашингтон, очолюваний М.-Л.Кінгом, став корінним переломом у поліпшенні становища афроамериканців. Протягом 1963—68 було схвалено низку законів щодо ліквідації расової сегрегації та про заг. виборче право, заборону будь-яких порушень прав кольорового населення. Курс соціальних перетворень демократів, проголошений адміністрацією наймолодшого президента за всю історію США Дж.Кеннеді на поч. 1960-х рр. ("нові рубежі") і продовжений після вбивства Дж.Кеннеді 22 листопада 1963 в Далласі (шт. Техас, США) його наступником Л.Джонсоном (програми "боротьби з бідністю" і побудови "великого суспільства"), був зірваний. На президентських виборах 1968 перемогу здобув кандидат від Респ. партії Р.Ніксон, якого 1972 обрали президентом США вдруге. Він оголосив "нову економічну політику", що передбачала посилення втручання д-ви в керування економікою (контроль за цінами, введення ринкового курсу долара, збільшення пенсій, грошової допомоги багатодітним сім’ям з одночасним обмеженням активності профспілок). Однак його внутр. політика не поліпшила екон. показників США, а початок екон. кризи 1973—75, що посилилася завдяки енергетичному підтексту, практично звів нанівець антиінфляційну політику Р.Ніксона. Зі встановленням на поч. 1970-х рр. ядерного паритету між США і СРСР Білий дім розширив діалог із Кремлем і країнами рад. блоку, розпочатий ще під час Карибської кризи президентом США Дж.Кеннеді та головою РМ СРСР М.Хрущовим, наслідком якого стала розрядка міжнар. напруженості в 1-й пол. 1970-х рр. Важливим досягненням адміністрації Р.Ніксона було встановлення дипломатичних контактів між Вашингтоном і Пекіном: у лютому 1972 президент США відвідав Китайс. Нар. Республіку (КНР), де підписав "Шанхайське комюніке", яке заклало правову основу для поступової нормалізації американсько-китайс. відносин. Але гол. увагу амер. адміністрація традиційно приділяла відносинам із СРСР. 1972 в Москві президент США Р.Ніксон і ген. секретар ЦК КПРС Л.Брежнєв підписали тимчасовий Договір про обмеження стратегічних озброєнь — ОСО-1, 1973 під час візиту Л.Брежнєва до США було підписано 23 угоди, одна з яких зобов’язувала СРСР і США запобігати ядерній війні. 1974 під час зустрічі у Владивостоці (нині місто в РФ) амер. президент Дж.-Р.Форд, який зайняв цю посаду після скандальної відставки Р.Ніксона ("Уотергейтська справа"), і рад. лідер Л.Брежнєв узгодили основи нового договору щодо подальшого обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). Гельсінська нарада з безпеки та співробітництва в Європі 1975 і підписання 35-ма д-вами, у т. ч. США і СРСР, Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975, в якому зафіксовано принципові домовленості із широкого кола питань європейської безпеки, стали апогеєм періоду відлиги міжнародної напруги. Діяльність адміністрації Дж.-Р.Форда відбувалася в умовах екон. кризи 1973—75, спричиненої стрибком цін (у 4 рази) на нафту після арабо-ізраїл. війни 1973. Навесні 1975 рівень пром. вир-ва у США знизився на 13,5 % порівняно з 1973. Тому на президентських виборах 1976, що збіглися з урочистим святкуванням 200-ліття США, амер. виборці проголосували за демократа Дж.Картера. Водночас у 2-й половині 1970-х рр. погіршилися відносини між США і СРСР, насамперед через посилення рад. втручання в конфліктні ситуації в д-вах "третього світу" та боротьбу між двома наддержавами за впливи в різних регіонах світу. Нових обертів набула гонка озброєнь. 1979 США досягли угоди з європ. партнерами по НАТО про розміщення на їхній території амер. ракет середнього радіусу дії. У відповідь на вторгнення в грудні 1979 рад. військ до Афганістану США припинили процес ратифікації договору ОСО-2, підписаного 1976 у Відні, перервали переговори із СРСР з ін. проблем роззброєння, оголосили ембарго на продаж зерна і технологій у СРСР, а також відмовилися від участі в Олімпійських іграх 1980 в Москві. У лютому 1980 президент США Дж.Картер висунув доктрину, що передбачала рішучі заходи щодо протистояння з СРСР та його соціалістичними сателітами, особливо в контексті захисту прав людини, і посилення амер. військ. присутності в різних регіонах світу. Серед ін. напрямів зовн. політики адміністрації Дж.Картера було встановлення дипломатичних відносин між США і КНР 1979, сприяння процесу мирного врегулювання на Бл. Сході (Кемп-Девідські угоди 1979). Утім невдала спроба за допомогою воєнної операції визволити персонал посольства США в Тегерані (Іран), який після Ісламської революції 1979 став заручником мусульманських фундаменталістів, відчутно похитнула престиж президента Дж.Картера. Серед амер. правлячих кіл почали переважати уявлення про ослаблення міжнар. позицій США, вразливість їхньої військ. могутності. До того ж наприкінці 1970-х рр. у США дедалі більшої сили набували процеси екон. стагнації, посилювалася інфляція, зростав дефіцит федерального бюджету, збільшувалося безробіття. Тому на президентських виборах у листопаді 1980 Дж.Картер поступився представникові Респ. партії і 40-м президентом США було обрано Р.Рейгана. Р.Рейган був представником консервативних правих сил, які вимагали жорсткої лінії в економіці та зовн. політиці. У відповідь на ці вимоги новообраний президент США проголосив новий курс, відомий як "рейганоміка". Основою курсу була програма обмеження втручання д-ви в економіку і розв’язання екон. проблем країни через стимулювання приватного підприємництва. В інтересах корпорацій було проведено податкову реформу, запроваджено пільги для енергетичних компаній, ліквідовано контроль за цінами на нафту. Водночас адміністрація Р.Рейгана проводила жорстку антиінфляційну політику, скоротила витрати на держ. й соціальні програми. Із 1983 США почали поступово виходити з екон. кризи, а вже на поч. 1984 амер. економіка ввійшла в один із найдовших періодів стабільного зростання в повоєнний час. "Рейганоміка" посилила ефективність амер. госп-ва, зокрема його здатність до запровадження найновіших наук. розробок і технологій (напр., витрати на науково-дослідницькі та конструкторські розробки в США 1986 становили 118 млрд дол. США). Водночас 1980—86 на 50 % зросли видатки на оборону. Щодо зовнішньої політики США, то в 1-й пол. 1980-х рр. її визначала т. зв. доктрина Рейгана ("доктрина неоглобалізму"), спрямована на глобальне протистояння із СРСР і використання всієї могутності США для протидії рад. впливові у світі. 1983, після того, як рад. ракета збила південнокорейський пасажирський літак, Р.Рейган у своєму виступі перед Конгресом проголосив СРСР "імперією зла" і закликав до "хрестового походу" проти нього. США розмістили в Зх. Європі крилаті ракети й ракети середньої дальності та розпочали розробку програми "Стратегічної оборонної ініціативи", покликаної перенести військове протистояння в космос. Після того, як новий рад. лідер М.Горбачов 1985 висунув концепцію "нового політичного мислення для СРСР і для всього світу", відбулися зміни в підходах до вирішення міжнар. проблем і в адміністрації Р.Рейгана. Зустріч лідерів двох наддержав у листопаді 1985 в Женеві (Швейцарія) розпочала процес нормалізації американсько-рад. відносин. У грудні 1987 у Вашингтоні лідери США і СРСР підписали угоду про ліквідацію ракет середнього і меншого радіусу дії, а під час візиту до Москви влітку 1988 Р.Рейган публічно заявив, що більше не вважає СРСР "імперією зла". Проблема розвитку відносин із СРСР залишилася одним із найважливіших пріоритетів і для нової респ. адміністрації Дж.-Г.Буша, який переміг на президентських виборах 1988. Під час візиту М.Горбачова до США в травні 1989 було підписано Угоду про знищення і невиробництво хімічної зброї і Протокол до Договору між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. У січні 1990 Білий дім проголосив про одностороннє скорочення амер. військ у Європі з 300 тис. до 195 тис. осіб. За участю США вироблялися гол. положення Договору про остаточне розв’язання проблеми об’єднання Німеччини і Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі 1990. Влітку 1991 під час візиту Дж.-Г.Буша до Москви було укладено Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, за яким ядерний потенціал обох д-в скорочувався на 30—40 %. Прикладом позитивних змін у відносинах між США і СРСР стала їх співпраця щодо відсічі агресії Іраку проти Кувейту. Незважаючи на те, що СРСР був пов’язаний з Іраком Договором про дружбу і співпрацю, Москва зайняла конструктивну позицію і підтримала дії ООН і США під час Кувейтської війни 1990—91. Перехід двох наддержав від конфронтації до конструктивного двостороннього співробітництва і співпраці на міжнар. арені означав закінчення періоду "холодної війни". Яскравим підтвердженням кардинальної зміни в американсько-рос. відносинах після розпаду СРСР стали угоди між адміністрацією Дж.-Г.Буша і президентом РФ Б.Єльциним 1992 про ліквідацію міжконтинентальних балістичних ракет із багатозарядними боєголовками. Утім, незважаючи на успіхи на міжнар. арені, Дж.-Г.Бушу не вдалося перемогти на президентських виборах 1992, насамперед через внутрішньоекон. проблеми, і президентом США було обрано демократа Б.Клінтона, який 1996 був переобраний на президентський пост удруге. Екон. програма адміністрації Б.Клінтона будувалася на зменшенні урядових витрат і збільшенні податків. Особливо великим було скорочення федеральних витрат на військ. цілі: 1997 вони становили всього 16,6 % федерального бюджету, тоді як 1990 — 23,9 %. Уже від 1993 динаміка надходжень до бюджету США стійко випереджувала зростання федеральних витрат, суттєво скоротився дефіцит бюджету — із 290 до 40 млрд дол. США, рівень безробіття і показники інфляції впали до найнижчого рівня за останні чверть століття. Міжнар. діяльність адміністрації Б.Клінтона була спрямована на ствердження США як глобальної д-ви, яка несе особливу відповідальність за мир і стабільність у різних регіонах світу. Вашингтон підписав угоду з Корейською Народно-Демократ. Республікою, за якою призупинялася північнокорейська програма виготовлення ядерної зброї, нормалізував відносини з В’єтнамом, врятував Мексику від фінансової катастрофи наданням позики у розмірі 50 млрд дол. США, розгорнув широку миротворчу діяльність на Бл. Сході, підтри- мав мирний процес в Ірландії, сприяв укладенню Дейтонської угоди 1995 про компромісне врегулювання кризи в Боснії та Герцеговині. В Європі президент Б.Клінтон на поч. 1994 ініціював програму "Партнерство заради миру", спрямовану на співпрацю колиш. соціаліст. країн із Північноатлантичним альянсом і розширення НАТО за рахунок цих д-в, сприяв, зокрема, вступу до НАТО 1999 Польщі, Угорщини, Чехії. Водночас адміністрація Б.Клінтона вдалася до військово-силових акцій проти Іраку та у складі НАТО проти Югославії 1999, а також застосувала санкції щодо Куби, Лівії, Ірану. Ствердження домінуючого становища США в постбіполярній системі міжнар. відносин було проголошене довгостроковою метою і новою респ. адміністрацією Дж.Буша-молодшого, обраного амер. президентом 2000 і переобраного на цю посаду на другий термін 2004. Вашингтон взяв курс на кількісне і якісне зміцнення військ. могутності країни, збільшивши, зокрема, воєнний бюджет із 310 млрд у 2001 до 380 млрд дол. США в 2003. Важливе місце в зовн. політиці США посіла боротьба з міжнар. тероризмом, особливо після зухвалих терористичних атак 11 вересня 2001, наслідком яких стали повне зруйнування Світ. торг. центру в Нью-Йорку та значні пошкодження будівлі Пентагону у Вашингтоні, а головне — численні людські жертви. США негайно створили широку антитерористичну коаліцію, яка 7 жовтня 2001 розпочала бойові дії проти уряду ісламського руху "Талібан" в Афганістані, що надав притулок терористам "Аль-Каїди" на чолі з Усамою бен Ладеном. А 19 березня 2003 адміністрація Дж.Буша-молодшого розпочала воєнні дії проти режиму С.Хусейна, які завершилися американською окупацією Іраку, що ускладнило відношення між США і їхніми західноєвроп. союзниками, зокрема Францією і Німеччиною. Витрати на ведення війни в Афганістані та в Іраку призвели до збільшення федерального боргу до 1 трильйона дол. США. До того ж й екон. політика респ. адміністрації США, що будувалася на зменшенні податків, стимулюванні підприємницької діяльності та звуженні регуляторної дії уряду, призвела до скорочення надходжень до федерального бюджету. Зросло безробіття, загальмувалися темпи екон. зростання, знизився авторитет США на міжнар. арені. На останньому особливо наголошували опоненти й суперники респ. адміністрації під час передвиборної кампанії 2008, обвинувачуючи Дж.Буша-молодшого в помилковій зовн. політиці, нездатній гарантувати безпеку громадянам країни. За таких умов перемогу на президентських виборах здобув кандидат від Демократ. партії Б.-Х.Обама, який став першим в історії США президентом-афроамериканцем. Із Б.-Х.Обамою мільйони американців пов’язували надії на подолання екон. кризи та демократ. лідерство США у світі. "Місія Штатів, — заявив новообраний амер. президент, — полягає в тому, щоб здійснювати світове лідерство, засноване на розумінні того, що світ об’єднує спільна безпека і людяність". Серед його перших рішень була вказівка закрити в’язницю для терористів на базі Гуантанамо, де систематично порушувалися права людини. Крім того, за поданням Б.-Х.Обами Конгрес США прийняв рішення про виділення 800 млрд дол. США на стимулювання розвитку амер. економіки. У квітні 2009 під час святкування 60-річчя НАТО за участю Б.-Х.Обами було залагоджено протиріччя між США та "старою" Європою з євроатлантичних та глобальних питань безпеки. У липні 2009 під час візиту президента США до Москви було започатковано "перезавантаження" американсько-рос. відносин. У вересні 2009 Б.-Х.Обама ініціював перегляд стратегії війни в Афганістані, у виступі на 64-й сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй підтвердив намір до грудня 2011 вивести амер. війська з території Іраку, а також оголосив про перегляд стратегії попередньої амер. адміністрації, яка передбачала буд-во стаціонарних систем протиракетної оборони на території Чехії та Польщі. Натомість пропонувалося створити гнучку систему протиракетної оборони Європи і США мор. та косміч. базування з потенційною співпрацею в цій сфері з Росією. Новий зовнішньополіт. курс адміністрації Б.-Х.Обами був затверджений Конгресом США в програмах скорочення ядерних боєголовок і числа звичайних озброєнь, встановлення процесу контролю озброєнь, перегляду основ ядерної доктрини та ракетної оборони та ін. "За виняткові дипломатичні зусилля" у справі боротьби з розповсюдженням ядерної зброї і мирного врегулювання на Бл. Сході президент США Б.-Х.Обама став лауреатом Нобелівської премії миру 2009. Хоча невизначеність ситуації навколо ядерних програм Іраку та Пн. Кореї, загострення ситуації на Бл. Сході та в Пн. Африці, ускладнення російсько-амер. відносин на сучасному етапі ставлять під загрозу реалізацію амбітних зовнішньополіт. намірів і планів демократ. адміністрації США щодо домінуючого місця єдиної наддержави в постбіполярному світі. Стосовно ставлення США до України, то до проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 можна говорити лише про заг. амер. позицію із проблематики національно-держ. самовизначення укр. народу. Вона не була сформульована ні в законах, ні в рішеннях адміністрації США. Починаючи з часів визвол. змагань укр. народу (1917—21), час від часу лише на рівні окремих конгресменів і держ. діячів США відзначалася необхідність сприяти виходу України зі складу Росії (СРСР) та забезпеченню незалежності Укр. д-ви. Як правило, "українське питання" піднімалося лише в заг. політико-ідеологічному контексті протиборства з СРСР. Напр., 1959 Конгрес США прийняв резолюцію про "Тиждень поневолених націй", в якій висловлювалося сподівання, що й Україна з часом поверне собі статус незалежної держави. 1964 в амер. столиці за участю Д.-Д.Ейзенхауера було відкрито пам’ятник Т.Шевченку. Президент США Р.Рейган на поч. 1980-х рр. першим в історії своєї д-ви офіційно проголосив курс на повалення рад. "імперії зла" і, як наслідок, вихід з її складу України та ін. республік. Лише з розпадом СРСР і проголошенням незалежності України вона поступово почала займати важливе місце в зовн. політиці США, зокрема на її європ. напрямі. Важливу роль у становленні українсько-амер. відносин відіграв дводенний візит до США Голови ВР України Л.Кравчука у вересні 1991 з метою роз’яснення Акта проголошення незалежності України та його значення і здобуття від Америки реального визнання України як рівноправного партнера. 25 грудня 1991 США визнали незалежність України і 2 січня 1992 встановили з нею дипломатичні відносини. Щоправда, розбудова двосторонніх відносин між США та Україною складалася непросто, особливо за часів адміністрації Дж.-Г.Буша, яка дотримувалася "русоцентричного" підходу в політиці щодо пострад. геополіт. простору. Яскравим підтвердженням цього можна вважати промову президента США Дж.-Г.Буша 1 серпня 1991 в Києві, в якій він висловився за збереження СРСР та підтримку М.Горбачова і застерігав українців від проявів націоналізму й сепаратизму. Найбільше Вашингтон після розпаду СРСР турбували дві проблеми — неконтрольоване розповсюдження ядерної та ін. зброї масового знищення, поява нових ядерних д-в і можлива нестабільність на колиш. рад. геополіт. просторі з руйнівними наслідками для Європи й усього людства. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, у т. ч. щодо його ядерного потенціалу, США впродовж майже всього періоду 1991—93 фактично блокували політ. й екон. контакти з Україною. Гол. конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без’ядерного статусу. Про це свідчить і перший офіц. робочий візит Президента України Л.Кравчука до США в травні 1992. Хоча в перебігу візиту й було підписано низку угод, однак у центрі переговорів перебувала проблема вивозу з території України ядерної зброї колиш. СРСР та якомога швидшої ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь (СНО-1) і приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. На початку президентства Б.Клінтона його адміністрація теж віддавала перевагу налагодженню двосторонніх відносин із РФ, але водночас почала шукати нові підходи до розбудови американсько-укр. відносин. У цьому важливу роль відіграли впливові представники Конгресу США, які у квітні 1993 відвідали Україну і дійшли висновку, що її слід розглядати як окрему суверенну д-ву, прагнення якої до незалежності має бути підтримане з боку США. У травні 1993 Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спец. радником держ. секретаря США зі зв’язків із новими незалежними д-вами С.Телботтом, котрий заявив про бажання амер. сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, зокрема про відмову адміністрації Б.Клінтона від політики "тиску" і пошук "партнерських зв’язків". Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США у вересні 1993 рішення про надання фінансової допомоги Україні на ядерне роззброєння в розмірі 350 млн дол. США. У жовтні 1993 Київ з офіц. візитом відвідав держ. секретар США У.-М.Крістофер, який виклав основні положення "нового підходу" США до України. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США зменшать митні тарифи на продаж укр. товарів, сприятимуть приєднанню України до Ген. угоди з торгівлі та тарифів і налагодженню конструктивного співробітництва з міжнар. фінансовими інституціями — Міжнародним валютним фондом, Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку. У.-М.Крістофер запропонував також, щоб Україна залучилася до ініційованої США в рамках НАТО програми "Партнерство заради миру". Важливим кроком на шляху подолання кризового стану відносин стала ратифікація (із застереженнями) 18 листопада 1993 Верховною Радою України Договору про СНО-1. Принципове значення для подальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання в Москві 14 січня 1994 президентами України, США і Росії Тристоронньої заяви, в якій містився істор. пункт про те, що США і Росія готові надати Україні гарантії безпеки після набуття чинності Договору про СНО-1 і приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості без’ядерної д-ви. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 зняти застереження ВР України і ратифікувати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї і цим зробити вирішальний крок до без’ядерного статусу, який привів до повної "денуклеаризації" України в червні 1996. Позитивним наслідком глобальних рішень і дій України щодо ядерного роззброєння стала розбудова українсько-амер. партнерських відносин. Під час другого офіц. візиту до США Президента України Л.Кравчука 4 березня 1994 було підписано "Спільну заяву про розвиток дружби і партнерства між Україною та США", де, крім гарантій безпеки, було зафіксовано формування політ. та договірно-правової основи стратегічного партнерства. Якісно новий етап у розвитку українсько-амер. відносин започаткував держ. візит до США новообраного Президента України Л.Кучми в листопаді 1994, у ході якого було укладено 14 двосторонніх угод про співпрацю в політ., екон. та косміч. галузях, енергетиці й торгівлі та підписано "Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва". У ній, зокрема, сторони визнали, що "існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека і процвітання мають велике значення для Сполучених Штатів Америки". Вашингтон підтримав рішення України першою серед країн Співдружності Незалежних Держав узяти участь у програмі НАТО "Партнерство заради миру", прагнення України врегулювати взаємини зі всіма своїми сусідами та зайняти вагоме місце в новій системі загальноєвроп. безпеки, а також підтвердив свою готовність надавати фінансову й політ. підтримку ринковим реформам в Україні. 1994 рік, який, до речі, отримав у США назву "року України", завершився важливим для України рішенням Будапештського саміту ОБСЄ 5 грудня 1994: в обмін на ратифікацію Договору про СНО-1 і приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї Україна отримала гарантії національно-держ. безпеки у вигляді Меморандуму, підписаного лідерами ядерних д-в — США, Великої Британії та Росії, а згодом — Франції та Китаю. Наступні роки позначилися поступовим переходом американсько-укр. відносин у розряд інтенсивного політ. діалогу й розгорнутого співробітництва. У ході держ. візиту президента США Б.Клінтона в Україну в травні 1995 було підписано Спільну заяву, в якій, зокрема, йшлося про підтримку з боку США демократ. і ринкових реформ в Україні, її європ. інтеграційних прагнень, а також було оголошено про визнання України д-вою з перехідною економікою. 4 вересня 1996 Палата представників Конгресу США прийняла резолюцію про підтримку незалежності України. Значним політ. успіхом України стало створення у вересні 1996 українсько-амер. міждерж. комісії на чолі з Президентом України Л.Кучмою та Віце-президентом США А.-А.Гором як нового практичного механізму реалізації засад стратегічного партнерства та постійного діалогу з питань зовн. політики, безпеки, торгівлі та інвестицій і стабільного екон. співробітництва. Того ж року Україна посіла 3-тє місце за обсягами амер. допомоги (після Ізраїлю і Єгипту): її (допомоги) частка склала 20 % від заг. обсягу прямих іноз. інвестицій. Загалом, протягом 1990—2001 років Україна отримала від США допомоги на суму бл. 2 млрд дол. США. У листопаді 1997 в ході робочого візиту до США Л.Кучма взяв участь в урочистій церемонії запуску амер. човникового корабля з укр. космонавтом на борту, а також у засіданні країн-донорів для фінансування проекту "Укриття" на ЧАЕС. Адміністрація Б.Клінтона сприяла розвиткові зв’язків України із Заходом, зокрема з міжнар. фінансовими інституціями — МВФ, Світ. банком і ЄБРР; Європейським Союзом — Договір про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом 1994; НАТО — Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО 1997. Наприкінці діяльності адміністрації Б.Клінтона відносини США та України загальмувалися через часті зміни й неефективну діяльність укр. урядів, їхню неспроможність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноз. інвесторів і непослідовну екон. політику, всеохоплюючу корупцію та безконтрольну приватизацію, політ. нестабільність і гучні скандали за участю вищих посадових осіб України тощо. Водночас у США і на Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю укр. "багатовекторної" зовн. політики, яка сподівалася "зіграти" на представленні "європейської України" як буфера щодо "євразійської Росії", а також посиленням авторитарних тенденцій в Україні, свідченням яких стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 й ініційований 2000 повторно обраним президентом Л.Кучмою референдум про зміну Конституції України 1996, що продемонстрував еволюцію президентсько-парламентської форми державного правління в бік домінування президентської її частини. Усе це обумовило більш жорсткий підхід США до України, коли на перший план висувалися не загальнополітичні, у т. ч. й міжнародні, питання, а проблеми прискорення екон. і суспільно-політ. реформ в Україні та залежність амер. підтримки від темпів і глибини внутрішньоукр. перетворень, тобто за принципом "винагороди за досягнення". Це засвідчив і останній візит президента США Б.Клінтона до Києва 5 червня 2000, який продемонстрував зацікавленість Вашингтона внутрішньополіт. ситуацією в Україні. Під час візиту було підписано низку важливих для України двосторонніх документів, зокрема Спільну заяву щодо підтримки США України в процесі її вступу до Світ. орг-ції торгівлі, договір про повітряний зв’язок, Угоду щодо продовження дії договору з деяких питань судноплавства, угоду про співробітництво у сфері науки і технологій, меморандум про взаємопорозуміння і співробітництво щодо запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій і техногенних катастроф, програму співробітництва в боротьбі з корупцією й організованою злочинністю, протокол про обмін ратифікаційними грамотами по конвенції щодо запобігання подвійному обкладанню податками, угоду про здійснення проекту кваліфікації ядерного палива, яка передбачає розвиток двостороннього співробітництва в атомній енергетиці та з питань забезпечення безпеки на АЕС, та було узгоджено умови і дату закриття Чорнобильської АЕС. США також запропонували надати кредитну допомогу укр. малому і середньому бізнесу за спец. 5-річною програмою в обсязі 25 млн дол. США. Водночас амер. президент наголошував на необхідності пришвидшення екон. реформ в Україні й у своїй промові на Михайлівській площі в Києві кілька раз повторив слова Т.Шевченка: "Борітеся — поборете!", що буквально означало: тільки після того, як Україна подолає свої внутр. проблеми, можна буде говорити про поглиблення американсько-укр. відносин. Із приходом 2001 до влади в США респ. адміністрації на чолі з Дж.Бушем-молодшим, який заявив себе продовжувачем справи Р.Рейгана в нових умовах, розпочався новий, більш прагматичний, період в американсько-укр. відносинах. Нова адміністрація США з перших днів своєї діяльності поставила масштаби двосторонньої співпраці та можливості її активізації в залежність від стану сусп. демократії і проведення реформ в Україні. Наступні роки засвідчили, що будь-яке призупинення реформ на основі програмних настанов міжнар. фінансових інституцій, як і будь-які прояви внутрішньополіт. кризи в Україні, негайно викликало негативну реакцію у Вашингтона, призводило, зокрема, до припинення кредитування та ін. видів допомоги з боку США та міжнар. інституцій, введення обмежень на імпорт Америкою виробів укр. пром-сті, організації антидемпінгових розслідувань стосовно поставок металу тощо. Напр., після трагічної загибелі укр. журналіста Г.Ґонґадзе, "касетного" або "кольчужного" скандалів, низки політико-правових обмежень на діяльність засобів масової інформації, гучних корупційних справ в Україні (справа П.Лазаренка та ін.) амер. сторона перейшла від традиційної дипломатії до жорсткого тиску на вищі ешелони укр. влади. Водночас і в подальшому в США спостерігалася підкреслена зацікавленість у тому, щоб Україна створила сучасну ринкову економіку з ефективною демократ. політ. системою євро-амер. зразка. Так, у ході парламентських 2002 та 2006 років і президентських 2004 виборів адміністра-ція Дж.Буша-молодшого активно включилася в боротьбу за становлення в Україні верховенства права як гол. фундаментальної цінності, виробленої людством. Про це свідчать, напр., численні візити в 1-й пол. 2000-х рр. в Україну амер. держ. діячів та політиків (З.Бжезинського, П.Добрянської, М.Олбрайт, С.-К.Пайфера, Д.-Г.Рамсфельда, К.Райс, П.-Г.О’Ніла, Е.Джонс, К.Велдона), публічна активність у Києві послів США К.Паскуаля та Дж.-Е.Хербста, ін. американсько-укр. політ. контакти. Зокрема, 29 червня 2004 під час зустрічі із Президентом України Л.Кучмою Президент США Дж.Буш-молодший знову наголосив на гарантіях демократ. волевиявлення народу України на президентських виборах. Водночас амер. недерж. орг-ції та фонди й українська діаспора в США сприяли розбудові інститутів громадянського суспільства в Україні, які стали активними учасниками "Помаранчевої революції" 2004. Рішуче засудження Україною дій терористів уже в перші години після трагічних подій 11 вересня 2001 та приєднання до міжнар. антитерористичної коаліції мали важливе значення для визначення подальшої атмосфери у двосторонніх відносинах. А ініціювання Президентом України і прийняття ВР України рішення про направлення спец. батальйону до Кувейту, а пізніше — бригади ЗС України до складу миротворчих сил в Іраку засвідчили важливість України як союзниці США і міжнар. спільноти в антитерористичній боротьбі, а також утвердили розуміння у Вашингтоні важливості України в загальносвіт. процесах. Показовою стала активна позиція США стосовно підтримки територіальної цілісності та суверенітету України у зв’язку з російсько-укр. конфліктом навколо о-ва Коса Тузла 2003. Новий порядок денний українсько-амер. відносин після переобрання Дж.Буша-молодшого на другий президентський термін та обрання Президентом України В.Ющенка було сформовано за підсумками першого робочого візиту нового укр. лідера до США, зокрема в підписаній 4 квітня 2005 президентами України і США Спільній заяві. Вона зафіксувала стратегічний формат двостороннього партнерства, який 2008 було закріплено у двосторонній Дорожній карті пріоритетів українсько-амер. співробітництва та Хартії про стратегічне партнерство Україна—США. Загалом договірно-правова база українсько-амер. співробітництва 2005—09 поповнилася 27-ма новими двосторонніми документами і нараховувала на поч. 2010 понад 120 підписаних і готових до підписання угод та ін. спільних документів. Зокрема, 2005 Україна запровадила безвізовий режим для громадян США. Сполучені Штати, у свою чергу, 2006 перереєстрували Україну як учасника Узагальненої (Генералізованої) системи преференцій і скасували торг. санкції, введені 2002, у результаті чого Україна отримала можливість безмитно експортувати до США 3400 видів товарів. Того ж року Україна була визнана США країною з ринковою економікою та було скасовано поправку Джексона-Веніка стосовно України, яка забороняла надання держ. кредитів, а також встановлювала дискримінаційні податки й тарифи для укр. імпорту до США. За істотної підтримки США в травні 2008 Україна стала членом Світової організації торгівлі. У грудні 2009 в Україні було відновлено діяльність Корпорації закордонних приватних інвестицій США, яка свого часу виділила понад 250 млн дол. США на фінансування й страхування 21-го проекту в Україні в різних галузях. Про збільшення інтересу США до України в період президентства В.Ющенка свідчать, напр., категоричне засудження держ. секретарем США К.Райс рос. газового тиску на Україну на межі 2005 і 2006, попередження Москви віце-президентом США Р.-Б.Чейні в травні 2006 про неприпустимість використання проблематики енергетичних ресурсів для досягнення політ. цілей, а також визнання Сполученими Штатами Голодомору 1932—1933 років в УСРР та схвалення Конгресом США і президентом Дж.Бушем-молодшим рішення про виділення у Вашингтоні земельної ділянки для спорудження пам’ятника жертвам цього Голодомору. Нова адміністрація США на чолі з Б.-Х.Обамою розпочала свою діяльність 2009 із серйозної ревізії відносин із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля відносини Вашингтона і Києва розвивалися значно повільніше. Водночас візит в Україну 1-го заст. держ. секретаря Дж.Стайнберга у квітні 2009 засвідчив, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стратегічним партнером, а перегляд відносин США з РФ не відбуватиметься за рахунок України. Конкретним результатом співпраці з новою американською адміністрацією стало рішення про створення двосторонньої Комісії зі стратегічного партнерства, досягнуте під час зустрічі Президента України В.Ющенка і Віце-президента США Дж.Байдена в Києві в липні 2009. 2010 обидві палати Конгресу США відповідними резолюціями відзначили "суттєвий прогрес, досягнутий народом України у зміцненні демократичних інституцій за результатами другого туру президентських виборів 7 лютого 2010 року" та підтвердили "відданість співробітництву з Урядом України щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин у рамках Комісії стратегічного партнерства Україна—США". У квітні 2010 новообраний Президент України В.Янукович здійснив робочий візит до США для участі в саміті з ядерної безпеки, у рамках якого мав зустріч із Президентом США Б.-Х.Обамою. Було досягнуто домовленості про підтримку і взаємодію зі США на важливих для України напрямах — відновлення співпраці з МВФ, подолання наслідків фінансово-екон. кризи, проведення системних реформ, зокрема в енергетичній сфері, поглиблення двостороннього партнерства на основі Хартії про стратегічне партнерство, посилення роботи міждерж. механізмів за координуючої ролі Комісії стратегічного партнерства. Не менш важливим було рішення, виголошене В.Януковичем у Вашингтоні, щодо поступового вивезення з України до кінця 2012 усіх наявних запасів високозбагаченого урану, що було позитивно розцінено учасниками саміту з ядерної безпеки, у першу чергу амер. стороною. Стратегічний характер українсько-амер. відносин було підтверджено в ході офіц. візиту в Україну державного секретаря США Х.Клінтон у липні 2010. Були проведені друге засідання Комісії стратегічного партнерства за співголовування керівників зовнішньополіт. відомств України та США і переговори К.Грищенка і Х.Клінтон, а також було ухвалено Спільну заяву, в якій наголошувалося на незмінній позиції США щодо гарантування суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів України та підтримки системних внутр. реформ, у т. ч. спрямованих на зміцнення в Україні демократії і верховенства права. Виступаючи на грудневій 2010 нараді послів України, Президент України В.Янукович визначив осн. напрями взаємодії зі США — нерозповсюдження засобів масового знищення, торгівля й інвестиції, демократія і права людини, залучення амер. досвіду в контексті реалізації актуальних для д-ви і сусп-ва реформ. Сьогодні США є найбільшою країною-донором тех. допомоги України, у т. ч. з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, де їхній внесок становить майже 250 млн дол. США. Заг. обсяг допомоги Україні, починаючи з 1992, склав понад 3 млрд дол. США, що перевищує сумарні показники ін. країн-донорів за цей період. За даними Держ. департаменту США, на програми тех. допомоги Україні в 2011 асигновано 124,4 млн дол. США. Поліпшилася й динаміка американсько-укр. товарообігу. За результатами 2010, він зріс на 76 % порівняно з минулим роком і склав 2426 млн дол. США. Експорт укр. товарів до США зріс на 21 % і склав 1082 млн дол. США, а імпорт амер. продукції в Україну зріс на 51 % та склав 1344 млн дол. США. Сполучені Штати посідають 10-те місце за обсягом прямих іноз. інвестицій в економіку України: станом на 1 липня 2011 вони становили 1088 млн дол. США, що складало понад 2,5 % усіх іноз. інвестицій в укр. економіку. В Україні зареєстровано 1545 підпр-в з амер. капіталом, що діють у таких галузях, як харчова та хімічна пром-сть, металургія та металообробка, буд-во та зв’язок. Важливою є роль США в модернізації Збройних сил України, ядерно-енергетичного та ракетно-косміч. комплексів, зміцненні наук. та технологічного потенціалу України, розвитку охорони здоров’я та ін. галузях. У культурно-гуманітарній сфері, напр., активно співпрацюють 23 міста України зі своїми амер. містами-побратимами. Винятково важливою складовою українсько-амер. взаємодії є збереження й популяризація мови, к-ри і традицій укр. народу на теренах США, поглиблення зв’язків з укр. громад. орг-ціями Америки, сприяння розвиткові конструктивної взаємодії між Україною та укр. громадою США з питань, що становлять нац. інтерес на амер. напрямі. На сьогоднішній день укр. громада, котра має більш як столітню історію в США, є однією з найбільших та досить активних з-поміж ін. укр. спільнот у країнах світу. За останніми стат. даними, у США проживає понад 893 тис. американців укр. походження. За неофіц. даними, які фігурують в україномовних амер. виданнях, на теренах США проживають до 2 млн осіб, які в той чи ін. спосіб пов’язані з Україною (бл. 0,5 % усього населення країни) — за чисельністю вони займають 2-ге місце серед слов’ян. населення США (після поляків). Найбільша кількість українців зосереджена в пн.-сх. промислових штатах: Нью-Йорку — 148 тис. осіб (0,8 % від заг. кількості населення штату), Пенсильванії — 122 тис. (1 %), Каліфорнії — 83 тис. (0,2 %), Нью-Джерсі — 73 тис. (0,9 %), а також у штатах Іллінойс — 47 тис. (0,4 %), Огайо — 47 тис. (0,4 %), Мічиган — 46 тис. (0,5 %), Флорида — 42 тис. (0,3 %), Вашингтон — 30 тис. (0,5 %), Коннектикут — 23 тис. осіб (0,7 %). Майже 90 % амер. українців живе в містах. Серед них досить високий відсоток людей із вищою освітою. Укр. мову викладають у 28-ми коледжах і ун-тах США (Гарвардському, Ун-ті штату Пенсильванія, Колумбійському, Каліфорнійському, Іллінойському). Перші українці з’явилися на території англ. колоніальних володінь у Пн. Америці ще в 17—18 ст. Укр. імена можна зустріти серед учасників війни за незалежність США і Громадян. війни. Так, у боях на боці Пн. армії відзначився українець генерал Василь Турчин, який був особистим другом амер. президента А.Лінкольна. Одним із перших відомих емігрантів до США був уродженець с. Кривин (нині с. Криве Попільнянського р-ну Житомир. обл.), правосл. священик Агапій (Андрій) Гончаренко, котрий прибув до США 1865, видавав англ. й рос. мовами газ. "Вісник Аляски" та почав гуртувати навколо себе земляків і тому вважається засновником укр. діаспори на Північноамер. континенті. Початком масової еміграції українців до США вважається 1877, коли група русинів-українців із Закарпатської України приїхала працювати на вугільних шахтах і металургійних з-дах Пенсильванії. Упродовж наступних десяти років до США прибуло бл. 35 тис. емігрантів зі Східної Галичини, Буковини Північної і Закарпаття, а до I світ. війни до США переїхало бл. 0,5 млн вихідців з укр. земель Австро-Угорщини, переважно неосвічених селян та священиків. 1884 до Пенсильванії прибув греко-катол. священик із Галичини Іван Волянський, який 1885 організував перше в Америці укр. т-во взаємодопомоги "Братство святого Миколая", а наступного року завдяки його зусиллям у м. Шенандоа було зведено будівлю першої укр. катол. церкви. Друга хвиля укр. імміграції до США припала на міжвоєнний період, коли відносно невелика внаслідок імміграційного законодавства США політ. імміграція значно активізувала діяльність існуючих і створила нові укр. орг-ції. Переважна частина українців із третьої хвилі імміграції прибула до Америки протягом 1947—51 і належала до категорії т. зв. переміщених осіб, котрі після II світової війни перебували в таборах для біженців та військовополонених у ряді європ. країн. Серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців, яких об’єднувала ідея незалежності України й відновлення укр. суверенної д-ви і діяльність яких сприяла розвиткові укр. політ., громад., культ. та реліг. життя в діаспорі. Початком четвертої, т. зв. економічної, хвилі імміграції до США з України можна вважати 2-гу пол. 1980-х — поч. 1990-х рр. За час перебування в Пн. Америці українці розбудували широку мережу громадсько-політ., реліг., професійних установ, а також фінансових — кас взаємодопомоги, банків та страхових т-в, сумарний оборотний капітал яких оцінюється в 1 млрд дол. США. Загалом у США діють 13 політ. укр. орг-цій, 12 професійних т-в, 29 кредитних спілок, 4 страхові т-ва, 3 молодіжні орг-ції, 3 жін. спілки, низка укр. музеїв, зокрема Нью-Йоркський та ін. Здійснюється видання понад 20 газет, 11 журналів, Інтернет-видання "Брама", ведуть мовлення укр. радіо- і телепрограми. Велике значення в житті укр. громади має церква. Найбільшою в США є Укр. катол. церква, 4 єпархії якої налічують понад 400 тис. греко-католиків. Друге за величиною місце посідає Укр. правосл. церква, яка налічує у більш ніж 100 правосл. парафіях понад 200 тис. віруючих. Спостерігається щорічна тенденція до збільшення прихожан правосл. церкви, що можна пояснити збільшенням чисельності іммігрантів зі Східної та Центральної України за останні 10—15 років. Стрімко збільшується кількість укр. баптистів-євангелістів та баптистів-п’ятидесятників. На заході США, на узбережжі Тихого океану за перше десятиліття 21 ст. оселилося майже 50 тис. вихідців з України. Здебільшого всі вони належать до баптистів-п’ятидесятників. Найстарішою укр. орг-цією в США є Український народний союз, заснований 1894, що за статутом є страховим т-вом і на даний час налічує у своєму складі понад 60 тис. членів. Найбільш чисельними об’єднуючими організаціями укр. громади є Український конгресовий комітет Америки (УККА) і Укр. Амер. координаційна рада (УАК Рада). УККА був утворений 1940, має 75 осередків, 3 бюро (у Нью-Йорку, Вашингтоні та Києві), його гол. офіс розташов. у Нью-Йорку. УАК Рада була заснована 1983, до її складу входять Укр. нар. союз, Укр. братній союз та ін. орг-ції. Штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні. Значну об’єднуючу роль відіграє Асоціація укр. та амер. професіоналів "Вашингтонська група", мета якої — широке висвітлення укр. культ. спадщини на теренах США, професійний ріст, ознайомлення широких мас населення США з політ. та соціальними процесами, які відбуваються в Україні. 1989 в США створені громад. орг-ції, які надавали матеріальну допомогу Україні, а також підтримували діяльність окремих громад. організацій. Серед них "Народний фонд допомоги Україні", "Фонд допомоги дітям Чорнобиля". Значну роль у сприянні розвитку українсько-американських відносин відіграє фундація "U.S.—Ukraine Foundation", створена 1991. Фундацією запроваджено низку програм і проектів із різних аспектів двосторонніх відносин. Важливу роль у житті укр. громади США відіграє Союз українок Америки (СУА), заснований у Нью-Йорку 1925. СУА здійснює велику просвітницьку, виховну та культурно-мистецьку роботу. Орг-цією засновано велику кількість гуманітарних та доброчинних фондів. Найбільшими укр. молодіжними орг-ціями США є Союз укр. молоді, "Пласт" та Орг-ція демократ. укр. молоді. Страхові т-ва, організовані вихідцями з України наприкінці 19 — на поч. 20 ст., створили фінансову базу для громад. активності українців Америки. Із другою хвилею імміграції були започатковані кредитні кооперативи (т. зв. кредитівки). Нині активи найбільших укр. кредитівок становлять сотні мільйонів доларів США. Укр. громада в США утримує розгалужену мережу шкіл. Низка доброчинних орг-цій (Фонд катедр українознавства, "Сейбр-Світло" та ін.) активно підтримують дослідницькі й освітні проекти в США й Україні та окремих громадських орг-ціях. Найбільш помітними укр. громад. наук. інституціями не тільки Північного Сходу, але й США загалом є Наукове товариство імені Шевченка та Українська вільна академія наук. Провідним університетським центром укр. студій є Український науковий інститут Гарвардського університету. Деякі вчені-гуманітарії здобули світовий авторитет (О.Пріцак, Ю.Шевельов, І.Шевченко та ін.). Фізик Дж.Кістяковський із Києва став одним із батьків амер. ядерної бомби, був радником президента США Д.-Д.Ейзенхауера. Авіаконструктор І.Сікорський найбільші свої досягнення у вертольотобудуванні зробив саме в США. Харків’янин С.Кузнец — відомий економіст, лауреат Нобелівської премії. Одесит Г.Гамов — родоначальник амер. астрофізики та космології. Ф.Добжанський із Поділля — основоположник амер. генетики. Українці досягли значних результатів у галузі вивчен-ня космосу — серед них є і астронавти, й дослідники, учені, напр., директор Амер. ін-ту аеронавтики та астронавтики М.Яримович, президент корпорації супутників зв’язку Й.Царик та інші. Помітним явищем не лише в громад., культ. і наук. житті укр. діаспори в США, а й у загальнонац. вимірі стала реалізація під егідою НТШ в Америці масштабного проекту — 7-томної "Енциклопедії української діаспори". Побачили світ перші два томи (т. 4: Австралія. К., 1995; т. 1: США, кн. 1: А—К. Нью-Йорк—Чикаго, 2009). Характер зв’язків амер. українців із Батьківщиною залежав від багатьох факторів, насамперед від суспільно-політ. та екон. ситуації в США і Україні, позицій різних поколінь укр. діаспори. Утім у скрутні для України часи, напр. у 1920-ті, 1930-ті, 1940-ві рр., українці США завжди були поряд із народом, від якого пішло їхнє коріння, вболіваючи за його долю й допомагаючи йому. Переломною подією, яка сколихнула всю укр. діаспору в Америці, стала Чорнобильська катастрофа 1986. Десятки рейсів із ліками, вітамінами, мед. обладнанням для діагностичних центрів, придбаними на кошти укр. громад США, було відправлено в ті роки в Україну. Післячорнобильський період став певною мірою переломним й у сфері культ. взаємозв’язків амер. українців з Україною. Одностайна підтримка укр. громадою США державотворчих процесів в Україні після проголошення 24 серпня 1991 Акта про незалежність України яскраво виявилася, напр., під час візиту офіц. укр. делегації на чолі з Л.Кравчуком до США у вересні 1991. І ця підтримка, як матеріальна, так і морально-політична, триває й понині. У незалежній Україні, у свою чергу, встановлення та інтенсифікація зв’язків з укр. діаспорою, зокрема укр. громадою США, є важливою складовою держ. етнополітики. |
див. також ресурси 