 Бібліографічне посилання: Кульчицький С.В.
СТАЛІН Йосиф Віссаріонович [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Stalin_J (останній перегляд: 18.03.2022)
СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
СТАЛІН Йосиф Віссаріонович (справжнє прізв. — Джугашвілі; 21(09).12.1879—05.03.1953) — один із керівних діячів КПРС і СРСР, генералісимус Рад. Союзу (1945). Герой Соц. Праці (1939), Герой Рад. Союзу (1945). Н. в м. Горі (нині місто в Грузії). Від 1894 навч. в Тифліській духовній семінарії, виключений за політичну неблагонадійність 1899. Від 1898 — у Російській соціал-демократичній робітничій партії (від 1903 — у фракції більшовиків). Шість разів був заарештований і тікав з місць висилки. 1912 заочно кооптований у члени ЦК і в Рос. бюро ЦК РСДРП(б). Після Лютневої революції 1917 прибув у Петроград (нині м. Санкт-Петербург) і працював у редакції центр. органу РСДРП(б) — газ. "Правда". На 7-й (квітневій) Всеросійській конференції РСДРП(б) був уперше обраний членом ЦК РСДРП(б). Пізніше обирався членом ЦК більшовицької (комуніст.) партії на всіх парт. з’їздах від VI до ХIХ. Член Військово-революційного центру і Петрогр. військово-революц. к-ту з підготовки збройного повалення Тимчасового уряду. На Другому Всеросійському з’їзді рад 1917 обраний членом Всерос. центр. виконавчого к-ту (ВЦВК) і затверджений нар. комісаром у справах національностей в уряді В.Леніна. 30 (17) листопада 1917 в розмові С. по телеграфу із членом Крайового комітету по охороні революції в Україні М.Поршем і представником обласного к-ту РСДРП(б) Пд.-Зх. краю С.Бакинським було розв’язане доленосне для України питання про кордони. С. звинуватив Українську Центральну Раду в анексії 4-х пд. і сх. губерній України. Як і Тимчасовий уряд, ленінський Раднарком не погоджувався вважати ці губернії українськими, хоча, за Всеросійським переписом населення 1897, українці складали в них більшість населення. Разом із цим, С. порекомендував С.Бакинському від імені Раднаркому негайно скликати крайовий з’їзд рад, обрати на ньому Центр. виконавчий к-т (ЦВК) рад України і передати йому владу. "Взятися до скликання з’їзду, — інструктував С., — повинні ви — кияни, одесити, харків’яни, катеринославці й інші". Із переліку губерній видно, що Раднарком готовий був визнати етногр. кордони України, якщо вона стане радянською. Кількість контрольованих більшовиками рад на Правобережжі, Полтавщині та Чернігівщині була недостатньою, щоб забезпечити проголошення рад. влади на крайовому з’їзді рад. Одночасно із нар. комісаріатом у справах національностей С. очолював 1919 нар. комісаріат держ. контролю, а 1920—22 — робітничо-селянської інспекції. Під час громадян. війни 1918—22 працював також членом Реввійськради (РВР) Республіки і представником Всерос. ЦВК в Раді робітничо-сел. оборони. У квітні 1918 провадив разом із Х.Раковським і Д.Мануїльським в Курську (нині місто в РФ) переговори із представниками УЦР про укладення мирного договору, як це передбачалося умова-ми Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918. У жовтні 1918, коли стало зрозумілим, що поразка Центр. д-в у Першій світовій війні неминуча, С. був кооптований до складу ЦК КП(б)У та його Закордонного бюро як представник ЦК РКП(б) з метою координації дій під час окупації Української Держави. 13 листопада Всерос. ЦВК анулював Брестський мирний договір, а 17 листопада 1918 було створено РВР Групи військ Курського напрямку. За сприян-ня С., який увійшов в РВР Групи, у цю ударну армію почали стягуватися війська з різних регіонів Росії. Окупація здійснювалася під прикриттям утвореного 28 листопада 1918 Тимчасового робітничо-селянського уряду України. У жовтні 1919 — січні 1920 С. працював у РВР Південного фронту і зробив великий внесок у розгром денікінських армій. Після спільного рішення РНК РСФРР і Всеукр. революц. к-ту від 10 лютого 1920 про утворення Укр. ради трудової армії він очолював два місяці цей орган вищої влади з резиденцією в Харкові і встиг здійснити мілітаризацію вугільної промисловості УСРР. У березні 1920 С. був представником ЦК РКП(б) на 4-й Всеукр. конференції КП(б)У. Незважаючи на його зусилля, конференція стала в опозицію ЦК РКП(б), після чого третину всього складу респ. парт. орг-ції було позбавлено партквитків. У травні—серпні 1920 С. входив до складу РВР Південно-Західного фронту як представник РВР Республіки. Відмовившись виконати директиву ЦК РКП(б) від 5 серпня 1920 про перебазування Першої Кінної армії і Дванадцятої армії на допомогу Зх. фронту, він тим самим посприяв катастрофічній поразці Червоної армії під Варшавою. Хоч вищим органом партії був з’їзд, реальну владу здійснював пленум ЦК, який обирався на кожному з’їзді таємним голосуванням. Із метою вдосконалення поточного управління В.Ленін утворив у березні 1919 політбюро ЦК РКП(б) у складі 5-х осіб (В.Ленін, Л.Каменєв, М.Крестинський, Й.Сталін, Л.Троцький). Рішення політбюро ЦК вважалися рішеннями ЦК, якщо вони не опротестовувалися повним складом (пленумом) ЦК. Отже, політбюро не стало самостійним владним інститутом, хоч саме в ньому зосередилася завдяки побудові партії на засадах демократичного централізму принципу вся повнота влади. Його допоміжним органом було оргбюро, утворене на таких же засадах: рішення оргбюро, якщо їх не опротестовував член політбюро, автоматично ставали рішеннями ЦК. До п’ятиособового оргбюро увійшли М.Крестинський, С., а також працівники тех. органу — секретаріату ЦК. Через відсутність згадки про партію в рад. конституціях диктатура політбюро ЦК була незримою. Після дискусії на Х з’їзді РКП(б) (березень 1921) між В.Леніним і Л.Троцьким щодо ролі та завдань профспілок у системі держ. управління М.Крестинський як людина Л.Троцького був усунутий з усіх парт. посад. Його місце в політбюро ЦК РКП(б) зайняв Г.Зінов’єв. С. залишився одноосібним керівником оргбюро ЦК РКП(б) і дістав можливість самостійно формувати порядок денний роботи політбюро ЦК. Через рік, у квітні 1922, В.Ленін заснував посаду генерального секретаря ЦК РКП(б). Обраний ХI з’їздом РКП(б) пленум ЦК затвердив на цій посаді за його рекомендацією С. Запроваджувалися регулярні засідання секретаріату ЦК у складі С. та його довірених осіб — В.Молотова і В.Куйбишева. Рішення секретаріату, не опротестовані ким-небудь із членів політбюро або оргбюро, набували сили як рішення ЦК. Завдяки принципу персонального суміщення посад в оргбюро і секретаріаті ЦК останній ставав політ. органом, але не перетворювався на третій субцентр влади. Членство в усіх трьох структурних підрозділах ЦК забезпечило С., за виразом В.Леніна, "безмежну владу". Але це була суто виконавська влада. Носієм диктатури, тобто джерелом політ. рішень, була сукупність членів ЦК, хоча й вона делегувала свої повноваження членам політбюро ЦК. Пленум ЦК проявив себе як самостійний носій диктаторської влади лише двічі в історії КПРС — під час утвердження повноважень М.Хрущова 1957 і при його усуненні з посади 1964. 28 грудня 1920 УСРР і РСФРР уклали Договір про воєнний і госп. союз (див. Договір про військовий і господарський союз між Російською СФРР та Українською СРР 1920), в якому урочисто проголошувалися незалежність і суверенність обох д-в. Однак у тезах С. "Про чергові завдання партії в національному питанні", розданих делегатам Х з’їзду РКП(б), містився пункт про необхідність об’єднання незалежних рад. республік у "тісний державний союз". У доповіді на з’їзді С. проголосив, що "живим втіленням" такого союзу є Росія. Полемізуючи з ним, В.Затонський зауважив: "Нам необхідно витравити з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно російську, тому що спра-ва не в тому, що вона російська, а в тім, що вона радянська". Ця полеміка стривожила Х.Раковського, який одразу після з’їзду поставив у ЦК РКП(б) питання про необхідність розробки загальнофедеративної конституції. Створена для цього російсько-укр. комісія виявилася мертвонародженою. У серпні 1922 за наполяганням керівників незалежних республік утворилася комісія оргбюро ЦК РКП(б) щодо вдосконалення федеративних відносин. С. узяв справу у свої руки і представив в ЦК компартій незалежних республік проект, заснований на принципі автономізації. Опозиція Х.Раковсько- го перешкодила його реалізації. В.Ленін запропонував ін. принцип утворення союзної д-ви: до неї на рівних підставах входили всі республіки, включно з Росією, і за кожною з них залишалося право виходу. Союзний договір увійшов у дію на 1-му Всесоюзному з’їзді рад 30 грудня 1922. У травні 1922 В.Ленін зазнав першого удару смертельної хвороби, у зв’язку з чим постала проблема наступності влади. Щонайменше двоє членів політбюро ЦК РКП(б) претендували зайняти його місце в партії і державі — С. і Л.Троцький. У боротьбі за владу особливе значення мала підтримка десятка губернських к-тів КП(б)У, об’єднаних у харків. субцентр периферійної влади. Щойно С. став ген. секретарем ЦК РКП(б), він почав налагоджувати зв’язки з периферією. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь відзначав: "З деякого часу, приблизно із травня—червня [1922. — Авт.] ЦК РКП поставив собі завдання керувати організаційно партроботою в усіх організаціях, навіть там, де існують національно-обласні комітети". Скориставшись перейменуванням Петрограда на Ленінград для увічнення пам’яті В.Леніна після його смерті, Г.Зінов’єв 1924 ініціював за сприянням С. перейменування за свого життя Єлизаветграда (нині м. Кіровоград), де він народився, на Зінов’євськ. С. не відстав від Г.Зінов’єва: 1924 Юзівку (нині м. Донецьк) було перейменовано на Сталіно, а 1925 Царицин (нині м. Волгоград, РФ) став Сталінградом. За відсутності В.Леніна в країні і партії на передній план висунулася фігура Л.Троцького. З метою протидіяти йому Л.Каменєв, Г.Зінов’єв і С. об’єдналися в "трійку". Будучи найбільш непомітним із "трійки", С. діяв особливо активно, розставляючи свої кадри на відповідальні посади. Особливо великим кадровим досягненням С. було переміщення Х.Раковського з України на дипломатичну роботу в Лондон (Велика Британія). У квітні 1925 ген. секретарем ЦК КП(б)У став один із найближчих співробітників С. — Л.Каганович. У результаті С. дістав цілковиту підтримку КП(б)У в боротьбі спочатку із Л.Троцьким, надалі — з об’єднаною опозицією (Л.Троцький, Л.Каменєв, Г.Зінов’єв), а потім — із "правим ухилом" (М.Бухарін, О.Риков, М.Томський), якою супроводжувалася 1928—29 відмова від нової економічної політики. Проблема лідерства в олігархічній системі влади перестала існувати, поки С. був здатний здійснювати диктатуру. Прагнучи попередити кумулятивний ефект, який міг утворитися поєднанням політ. опозиції з невдоволенням на нац. ґрунті, С. розгортав превентивні репресії передусім в Україні. Існування найбільшої нац. республіки новий вождь став сприймати як виклик. Для політ. режиму, позбавленого освяченої Богом легітимності або реального конституційного регулювання, навіть власний харківський (із 1934 — київський) субцентр влади становив перманентну загрозу. С. знав лише один спосіб боротьби з потенціальною небезпекою — превентивні репресії. Розгортаючи індустріалізацію СРСР, С. звертав гол. увагу на з-ди та ф-ки, які могли служити фундаментом для буд-ва об’єктів воєн. пром-сті. Індустріалізацію супроводжувало постійне нагнітання міжнар. напруженості, яке повинне було змусити рад. людей відчути небезпеку "капіталістичного оточення" і не протестувати проти "тимчасових труднощів". Напруженість культивувалася і всередині країни. Створювані чекістами на пряме замовлення С. "антирадянські" орг-ції (Промпартія, Шахтинська справа, "Спілка визволення України" та ін.) повинні були культивувати враження, що країні постійно загрожує змичка внутр. контрреволюції із зовн. ворогом. На жовтневому (1925) пленумі ЦК РКП(б) С. ініціював поворот у бік колективізації сільського господарства. Пленум ЦК поставив вимогу "всебічно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств) маломіцного і середнього селянства". Перемога сталінської команди на ХV з’їзді ВКП(б) ознаменувалася запровадженням надзвичайних заходів із хлібозаготівель. Виїхавши в січні 1928 до Сибіру, С. у низці виступів перед місц. керівниками поставив завдання колективізувати сільське госп-во впродовж 3—4-х років. 1928—29 надзвичайні заходи були перетворені на систему. С. відмовився від принципу закупівлі продовольства на ринку, який лежав в основі непу, і перейшов до конфіскаційного принципу — продрозкладки. Сигналом до розгортання суцільної колективізації стала стаття "Рік великого перелому", опублікована С. у газ. "Правда" 7 листопада 1929. У грудні 1929 він проголосив на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів нову класову політику щодо селянства. Гасло "ліквідації куркульства як класу" повинне було змусити селян вступати в колгоспи під страхом розкуркулення. Політика форсованої індустріалізації в місті та продрозкладка на селі призвели до глибокої екон. кризи. 1931—32 в країні розпочався голод. Знаючи, що д-ва все одно відбере хліб, селяни зосередилися на присадибних ділянках, щоб не загинути від голоду. Урожай 1932 ігнорувався селянами і тому був утрачений більше, ніж наполовину. Щоб подолати кризу, С. зробив усе, що вимагалося: різко скоротив у другій п’ятирічці (див. П’ятирічні плани) темпи капітального буд-ва у пром-сті і замінив у січні 1933 продрозклад-ку продовольчим податком. Але екон. криза й особливо голод в місті та на селі, який супроводжувався людськими жертвами, мали для нього фатальні політ. наслідки. Серед голодуючих селян, особливо на прикордонній з Європою Україні, нагромаджувався, за донесеннями чекістів, колосальний повстанський потенціал. У компартійно-рад. апараті, аж до рівня членів і кандидатів ЦК ВКП(б), почали визрівати, як теж повідомляли чекісти, настрої на користь усунення С. від влади. Ставала вірогідною можливість об’єднання цих опозиціонерів із лідерами розгромленого "правого ухилу", які користувалися великим авторитетом у сусп-ві. Рятуючи свою посаду в компартійно-рад. ієрархії, С. розпочав небачені за масштабом превентивні репресії. 1932—33 тільки органами ОДПУ було заарештовано 915 тис. осіб (правом на арешт широко користувалися й ін. відомства). У жовтні 1932 в осн. регіони товарного землеробства були направлені хлібозаготівельні комісії з надзвичайними повноваженнями, покликані "зламати селянський саботаж". Вони очолювалися найближчими співробітниками С. — В.Молотовим (Україна), Л.Кагановичем (Пн. Кавказ), П.Постишевим (Нижня Волга). Ген. чистка ВКП(б) позбавила членських білетів у 1933 р. 10 % її складу. Найбільш страхітливий удар ("сокрушительный удар", як висловився сам С. на спільному засіданні політбюро ЦК і Президії Центр. контрольної комісії (ЦКК) ВКП(б), — але без розкриття суті задуманого) був завданий по селянах-"саботажниках". 1 січня 1933 С. надіслав телеграму генеральному секретареві ЦК КП(б)У С.Косіору з наказом передати через сільради всім укр. селянам його вимогу: "добровільно здати державі раніше розкрадений і прихований хліб". Він знав унаслідок проведеної чекістами роботи, що в укр. селі нема хліба, окрім мізерних кількостей у таємних ямах. Коли їх розкривали чекісти, цей процес ретельно фіксувався на плівку для кіножурналів: рад. глядачеві треба було показати, що сільс. куркуль хоче задушити рад. владу "кістлявою рукою голоду". Сталінська телеграма загрожувала найсуворішими карами всім, хто "впер-то продовжуватиме приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб". Це означало, що вона була сигналом до обшуків. Тим часом газети розповідали про "підземні пшеничні міста" робітникам і службовцям, яких влада знімала із централізованого постачання або урізувала їм видачу хліба до голодної норми. У такій ситуації чекісти організували з мобілізованих на хлібозаготівлі робітників та членів комітетів незаможних селян мобільні загони і проінструктували їх під час подвірних обшуків конфісковувати всі їстивні припаси. Про це можна судити за подібністю дій активістів у тисячах документально зафіксованих розповідей свідків. За кілька тижнів голодуючі активісти мов пилососом обчистили від продовольства всю територію України (за винятком прикордонних районів, де каральна акція не проводилася). Одночасно запроваджувалася фізична блокада репресованої місцевості, поєднана з інформаційною блокадою. Заборона на слово "голод" пережила С. на бага-то десятиліть — до грудня 1987. Викликаний авантюристичною екон. політикою голод переріс у голодомор, який мав зовсім ін. природу — терор голодом. Повстанський потенціал сіл, в яких не залишилося ані крихти продовольства на завтрашній день, впав до нуля. Через два-три тижні утримування селян на межі фізіологічного виживання С. розпорядився (і такі розпорядження доводилися до відома сусп-ва засобами масової інформації) налагодити продовольчу, насіннєву і фуражну допомогу населенню репресованої місцевості. Джерелом "допомоги" був хліб, відібраний д-вою і залишений під охороною там, де його відбирали. Допомога надавалася через колгоспи і радгоспи в порядку підготовки до весняної сівби. Каральна акція, за допомогою якої селян "навчали уму-розуму" (вираз С.Косіора), призвела до загибелі мільйонів людей. С. настільки добре замаскував Голодомор (див. також Голодомор 1932—1933 років в УСРР), що в пострад. країнах і досі тривають дискусії щодо його природи. Натомість Великий терор 1937—38 (див. "Єжовщина") тепер відомий у найменших деталях. Доведено, що саме С. був ініціатором ключових рішень по чистках і масових операціях. Він не тільки давав накази про арешти та розстріли, а й ретельно контролював увесь процес репресій. За січень 1937 — серпень 1938 він одержав від наркома внутр. справ СРСР М.Єжова до 15 тис. спецповідомлень із доповідями про арешти та протоколами допитів, тобто по 20 об’ємних документів в середньому на день. В Україні зловісний 1937-й розпочався із приїздом П.Постишева в січні 1933. Служіння Сталіну вірою і правдою не врятувало компартійно-радянське кер-во республіки. Із 62-х чле- нів ЦК КП(Б)У, обраного ХIII з’їздом КП(б)У в червні 1937, 56 були оголошені ворогами наро-ду. З 11-ти членів політбюро ЦК КП(б)У були репресовані 10, не виключаючи П.Постишева і С.Косіора. За приблизними даними, 1930—36 в СРСР було репресовано (арештовано, виключено з партії, відправлено на заслання, розкуркулено тощо) від 15 до 20 млн осіб. За період із жовтня 1936 до кінця червня 1938 під арешт було взято 1421 тис. осіб, у т. ч. 658 тис. росіян, 189 тис. українців, 105 тис. поляків, 75 тис. німців, 59 тис. білорусів, 31 тис. євреїв та ін. Під час визрівання Другої світової війни конфігурація воєнно-політ. блоків залишалася невизначеною. Німецько-рад. договір про ненапад від 23 серпня 1939 не вніс остаточної ясності в цю справу. С. погодився із пропозицією А.Гітлера поділити Польщу навпіл, але після того, як німецько-польська війна 1939 переросла у світову, відмовився від загарбання польс. етнічних земель. "Визвольний похід" тільки на територію Західної України і Зх. Білорусі допоміг йому зберегти обличчя і не втягнути СРСР у війну на боці Німеччини. Одночасно, він змусив А.Гітлера, який уже опинився в стані війни, переглянути пакт Ріббентропа-Молотова (див. Пакт Молотова-Ріббентропа). Відмовляючись від польс. етнічних земель, він переніс Литву з німецької до рад. "сфери інтересів". Ще в лютому 1934 С. скасував посаду ген. секретаря ЦК ВКП(б). Відповідно була скасована й посада ген. секретаря ЦК КП(б)У. На посаді секретаря ЦК ВКП(б) він залишив за собою нагляд за функціонуванням двох уже не пов’язаних між собою і перебуваючих у конкурентному становищі гігантських апаратів диктатури — компартійного і чекістського. Політбюро ЦК ВКП(б) втратило попередню роль, будучи поділеним 1937 на дві комісії, які діяли від його імені. У травні 1941 С. взяв на себе функції голови РНК СРСР, унаслідок чого значна частина оперативних управлінських функцій перемістилася з партійного в радянський апарат. Суміщення партійного і рад. керівництва в одних руках призвело до появи Бюро РНК СРСР як вищої урядової інстанції, до якої були включені члени політбюро ЦК ВКП(б). 30 червня 1941 виник Державний комітет оборони СРСР (ДКО СРСР) як верховний орган керівництва в умовах війни. У багатьох випадках ДКО СРСР, політбюро ЦК ВКП(б) та Бюро РНК СРСР діяли як єдине ціле. Прийняте рішення тоді оформлялося від імені одного із трьох органів залежно від характеру питання. 23 червня 1941 було створено Ставку Головного командування. 10 липня 1941 вона перетворилася на Ставку Верховного командування, яку очолив С. 19 липня С. взяв на себе обов’язки наркома оборони СРСР, а 8 серп- ня 1941 — Верховного головнокомандуючого. Із цього часу Ставка почала іменуватися Ставкою Верховного головнокомандування. Щоб війна з гітлерівською Німеччиною та її союзниками стала вітчизняною для всіх народів СРСР, треба було в основу рад. патріотизму покласти замість "пролетарського інтернаціоналізму" націоналізм титульних націй. Тому забута тема нац. рад. державності з початком війни зазвучала на повний голос. С. погодився заснувати в жовтні 1943 Богдана Хмельницького орден, хоч відсунув його в нагородній системі на останнє місце. Тоді ж чотири фронти, які повинні були звільняти Україну від нім. і румун. окупантів, були перейменовані на Українські. 28 січня 1944 відбувся єдиний за всю війну пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і схвалив пропозиції РНК СРСР "Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин". 5 лютого 1944 був утворений наркомат закордонних справ УРСР на чолі з О.Корнійчуком. У березні 1944 утворився наркомат оборони УРСР на чолі з генерал-лейтенантом В.Герасименком. С. не збирався утворювати в Україні нац. формування, і укр. наркома обмежили ротою музикантів для потреб протоколу. Але утворення наркомату закордонних справ УРСР ознаменувалося далекосяжними наслідками: у червні 1945 Україна стала однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй. 12 липня 1941 СРСР формально приєднався до антигітлерівської коаліції, а 30 липня уклав з урядом 2-ї Речі Посполитої в Лондоні (Велика Британія) союзницьку угоду. В ній радянсько-нім. договір "Про дружбу і кордон" від 28 вересня 1941 визнавався за такий, що втратив силу. С. не збирався повертатися в майбутньому до кордонів Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921, але входження укр. земель до складу УРСР залишалося без міжнар. визнання. Розуміючи, що першою в Польщу прийде Червона армія, У.Черчілль 29 листопада 1943 запропонував С. на Тегеранській конференції керівників д-в переформатувати територію відроджуваної Польщі. Укр. та білорус. землі мали відійти до відповідних союзних республік, а Польща повинна була одержати територіальну компенсацію за рахунок Німеччини. Питання було остаточно розв’язане на Крим. конференції керівників трьох д-в у лютому 1945. На зустрічі в Москві з президентом довоєнної Чехословаччини Е.Бенешем С. поставив питання про входження окупованої Угорщиною Підкарпатської Русі до складу УРСР. Відповідний договір було підписано між Чехословаччиною і СРСР 29 червня 1945. С. до кінця життя контролював важелі влади. 1945 склалася керівна "п’ятірка", до якої входили, крім нього, В.Молотов, Г.Маленков, Л.Берія і А.Мікоян. Щоб зменшити вплив В.Молотова, С. спровокував гострий конфлікт із ним і висунув на передній план у кер-ві А.Жданова і М.Вознесенського. 1949 М.Вознесенський був страчений у зв’язку з "ленінградською справою", сфабрикованою на замовлення С. Г.Маленковим. Після цього С. почав висувати на провідні позиції в кер-ві М.Хрущова і М.Булганіна. У міру того, як диктатор втрачав фізичну здатність контролювати д-ву, формувалися передумови для олігархізації політ. режиму, тобто регенерації внутрішньо властивої радянській владі тенденції до колективного кер-ва. Під час тривалої відсутності С. в Москві 1950—52 його заступала керівна "семірка" у складі В.Молотова, А.Мікояна, Л.Кагановича, Г.Маленкова, Л.Берії, М.Булганіна і М.Хрущова. Після смерті С. 5 березня 1953 колективне кер-во відродилося в повному обсязі. Проте у "верхах" одразу почалась жорстока боротьба за владу, яка закінчилася 1957 перемогою М.Хрущова. Дж.: Реабилитация: Политические процессы 30—50-х годов. М., 1991; Письма И.В. Сталина В.М. Молотову: 1925—1936 гг.: Сборник документов. М., 1995; Сталинское политбюро в 30-е годы: Сборник документов. М., 1995; Большевистское руководство: Переписка: 1912—1927. М., 1996; Трагедия советской деревни: Коллективизация и раскулачивание: Документы и материалы: 1927— 1939, т. 1—5. М., 1999—2006; Как ломали нэп: Стенограммы пленумов ЦК ВКП(б) 1928—1929 гг., т. 1—5. М., 2000; Сталин и Каганович: Переписка: 1931—1936 гг. М., 2001; Политбюро ЦК ВКП(б) и Совет министров СССР: 1945—1953. М., 2002; Застольные речи Сталина: Документы и материалы. М., 2003; История сталинского Гулага: Собрание документов, т. 1—7. М., 2004; Лубянка: Сталин и Главное управление госбезопасно- сти НКВД: 1937—1938. М., 2004; ЦК ВКП(б) и региональные партийные комитеты 1945—1953. М., 2004; Советская деревня глазами ВЧК— ОГПУ—НКВД: Документы и материалы, т. 1—4. М., 2005; Сталин и космополитизм: Документы Агитпропа ЦК КПСС 1945—1953. М., 2005; Сталинские депортации 1928—1953: Документы. М., 2005; ЦК РКП(б)—ВКП(б) и национальный вопрос, кн. 1—2. М., 2005—09; Стенограммы заседаний политбюро ЦК РКП(б)—ВКП(б): 1923—1938, т. 1—3. М., 2007; На приеме у Сталина: Тетради (журналы) записей лиц, принятых И.В. Сталиным (1924—1953 гг.). М., 2008; Сталинизм в советской провинции: 1937—1938 гг.: Массовая операция на основе приказа № 00447. М., 2009; Великий терор в Україні: "Куркульська операція" 1937—1938 рр., ч. 1—2. К., 2010; Сталин, НКВД и репрессии 1936—1938 гг. СПб.—М., 2010. |
