СТАМБУЛ (турецькою İstanbul) — найбільше місто Туреччини, мор. порт, розташов. на берегах протоки Босфор. Населення 13,3 млн осіб (2010). Колишня столиця Рим. імперії (див. Рим Стародавній), Візант. імперії (див. Візантія) та Османської імперії (1453—1923), наступник Константинополя.

До серед. 19 ст. С. вважалася лише ділянка, що була розташов. на мисі між Мармуровим морем та затокою Золотий Ріг і оточена стінами, зведеними за імп. Феодосія II (408—50). Площа цієї території 17,2 км². Окремими містами були Галата (розташов. на пн. березі Золотого Рогу), Ускюдар (розташов. на азіатському березі Босфору, візант. назва Скутарі) та Ейюп (перед пн.-сх. стіною С.). Кожне з них було суд. округою, маючи осібного суддю (кадія). Пера (турец. назва — Бей-оглу, нар. етимологія назви посади венеціанського резидента "байло", який там перебував) означала всю міську зону на пн. березі Золотого Рогу, а Галата — лише місто в межах мурів, збудованих генуезцями в 14 ст.

Осман. завоювання Константинополя стало неминучим після того, як Осман. імперія поглинула всі ін. візант. землі, тим більше що місто контролювало найзручніший пункт сполучення між двома її половинами — Румелією та Анатолією. Потужним стимулом для завоювання було також політ. суперництво між ісламською та християнською цивілізаціями, адже місто мало символічне значення як оплот християн. віри та одна зі світ. столиць.

Уперше османці взяли місто в облогу 1397 за султана Баєзіда I Блискавичного, розраховуючи, що за кілька років Константинополь капітулює від виснаження. Однак тимчасовий розпад Осман. імперії внаслідок навали еміра Тімура 1402 зірвав цей план. Авантюрні спроби захопити місто штурмом мали місце 1411 та 1412. Султан Мурад II влаштував облогу 1422, але відступив в Анатолію для придушення заколотів проти нього самого. Візант. імп. Іоанн VIII Палеолог під тиском осман. загрози пішов на укладення Флорентійської церковної унії 1439, однак утримався від її офіц. визнання через антилат. настрої населення міста.

Султан Мегмед II (див. Мехмед II) у квітні 1453 розпочав облогу, блокувавши місто з моря фортецями на Босфорі й флотом. Султан планував штурм, для якого мобілізував військо чисельністю бл. 60 тис. осіб і завів артилерію і саперів. Населення міста на той час складало не більше 40 тис. мешканців. Османці зробили кілька проламів на зх. ділянці стіни. У затоку Золотий Ріг вони перетягнули волоком кілька суден, щоби штурмувати пн. стіну. Внаслідок заг. штурму на світанку 29 травня 1453 місто було захоплене. Усе населення С. потрапило в полон або загинуло під час штурму та плюндрування, санкціонованого султаном. Наступного дня Мегмед II припинив грабунки, порушивши обіцянку віддати місто на поталу війську протягом трьох днів, вступив до міста і призначив його новою столицею Осман. імперії (фактично султан та уряд улаштувалися там 1459). У цій ролі С. перебував до 13 жовтня 1923.

Назви Стамбула. За осман. правління в офіц. та неофіц. вжитку набула поширення назва міста Стамбул, що походила від грецького розмовного означення εỉς τήν πόλιν "до Міста" (засвідчена з 10 ст.), проте в офіц. вжитку збереглася стара араб. назва "Кустантініє". Серед мусульман поширеною була також дотепна назва Ісламбол (турецькою "повне ісламу"), походження якої приписувалася Мегмеду II Завойовнику. У документах та літературі трапляються ще десятки ін. офіц., поетичних та нар. назв, створених на основі турец., араб. та перських слів. Зокрема, офіц. назви, що становили словосполучення й цілі фрази, містили поняття трону та влади (напр., "тахтгях-і салтанат" — трон султанату, "дарульхіляфа" — оселя халіфату), харизми (напр., "даруссаадет", або "дер-саадет" — оселя щастя), Божественного покровительства ("ал-магруса" — бережена Богом та/або султаном). Як греки, так і турки, називали С. "Місто" — "Шегір" (від перського "шагр"). Із 28 березня 1930 відповідно до закону про пошту Турец. Республіки С. має єдину офіц. назву.

Основні тенденції розвитку Стамбула османського часу. Перетворення на столицю ісламської д-ви зумовило подальший розвиток С. згідно з урбаністичними стандартами та ідеалами ісламської цивілізації.

Споруди культового призначення визначили як вигляд міста, так і організацію урбаністичного середовища. Осн. масу християн. храмів (у т. ч. Софійський собор, турец. Айя-Софія) було перетворено на мечеті одразу або невдовзі по завоюванні. До них прибудовувалися мінарети, спочатку — тимчасові дерев’яні, згодом — переважно муровані. Поряд із ними будувалися — згідно з вимогами ісламського ритуалу — фонтани й лазні. Султани та ін. представники династії Османів, визначні представники правлячого класу фундували буд-во численних нових мечетей, а також ін. об’єктів культово-доброчинного характеру, прийнятих в ісламі: дервішських притулків, освітніх закладів (шкіл, медресе), б-к, супових кухонь для бідних, лікарень, лазень, фонтанів, усипальниць. Представники династії в епоху найвищої могутності імперії будували цілі комплекси (арабською буквально "кюлліє") таких споруд. Перше "кюлліє" створив Мегмед II. Найбільше належить Сюлейману I Пишному (див. Сулейман I) — воно складається з 18-ти закладів.

Масштабне буд-во ісламських культових та доброчинних споруд, що завдяки значним інвестиціям відзначалися великим розміром та вишуканим дизайном, а також мали виразні риси ісламського осман. стилю, визначило вигляд С. Проте параметри цього буд-ва виявилися залежними від політ. могутності Осман. імперії. Останню з найбільших мечетей було споруджено за правління Агмеда I на поч. 17 ст. Крім того, інституції, що потребували значних операційних коштів, такі як лікарні та кухні для бідних, відтоді створювалися значно рідше, а замість них більше споруджувалося б-к.

Мечеті як осередки колективних ритуалів стали центрами організації мусульманських громад та міських дільниць. Будинки, що перебували та з’являлися в околиці однієї мечеті, зараховувалися до дільниць, які називалися іменем мечеті, а ті, хто проживав у цих будинках, утворювали дільничі громади. Проповідник мечеті — імам — виступав також представником відповідної громади вірних. Великі міські дільниці, що розвивалися навколо великих мечетей, виділялися в окремі судово-адм. округи — "нагіє".

Потреба у воді, зумовлена ісламськими приписами щодо ритуальної чистоти, спонукала до буд-ва надземних і підземних водогонів, накопичувачів-розподільників, вуличних фонтанів. Це значно піднесло рівень життя для мешканців С.

Потреба у великих коштах для утримання культових і доброчинних інституцій стимулювала буд-во об’єктів вироб. та ринкової інфраструктури, таких як караван-сараї/"хани" (сполучали функції гостиниць, товарних складів, майстерень та ринків), криті базари ("бедестани"), торговельно-ремісницькі ятки, великі спец. цехи майстерень (бійні, чинбарні, красильні, млини тощо). Через прибуток, який вони приносили завдяки ренті з приміщень, вони теж були необхідною складовою ісламської доброчинної фундації (вакфу). Таким чином, ісламські урбаністичні стандарти сприяли піднесенню економіки міста й перетворенню С. на екон. центр Осман. імперії та один з екон. центрів світу.

Істор. частина С. оточена великими мусульманськими цвинтарями, що також надають виразного ісламського акценту міськ. пейзажу.

Ін. важливим чинником розвитку С. стали політ. традиції Османів як династії степового походження. Їх вповні продемонструвала візія С. як столиці світу, а не лише як взірцевого ісламського міста. Саме після здобуття С. султан Мегмед II оформив взаємне визнання між ісламською державою та кожною окремою немусульманською конфесією. З одного боку, визнання внутр. автономії етноконфесійних громад з їхньою ієрархією упорядковувало стосунки між ними та державою, що надавало першій можливість контролю, а з другого — створювало прецедент визнання немусульманськими конфесіями зверхності ісламу та Осман. династії. Перебування резиденцій цих громад у С. якнайкраще уособлювало претензії султанів на світ. панування, що було таким характерним для правителів у степовій політ. к-рі.

Першим відбулося інституційне оформлення грец. правосл. громади ("румі", себто ромеї), духовним главою якої було визнано тодішнього константиноп. патріарха (1454). Надалі султан визнав вірм. громаду, змусивши її вперше обрати власного патріарха (1461), а надалі — також іудейську громаду. Султан завів і власну громаду католиків — до неї увійшли генуезці, вивезені з Кафи (нині м. Феодосія); без припливу нових членів громада вигасла на поч. 17 ст. Та й пізніше османці визнавали в міру необхідності нові міллети, як, напр., громади караїмів чи тюркомовних греків ("караманли"). Немусульманське населення відігравало визначну роль в економіці міста. Греки, зокрема, активно залучалися владою до монументального буд-ва. Вони були провідними постачальниками продовольства.

Осман. влада не накладала обмежень на екон. заняття немусульман, залишаючись у степових традиціях байдужою до віросповідання підданців. Тому, слідуючи ісламським нормам, вона лише обмежувала їх, і то неефективно, у демонстрації достатку та розкоші (зокрема в одязі, приватному буд-ві, у праві користуватися рабами). Ось чому серед немусульман С. було чимало заможних родин, які займалися міжнар. торгівлею та фінансовими операціями, зокрема виконували торг. замовлення султана і двору, виступали відкупниками держ. податків (див. Відкуп). Деякі родини являли собою великі торг. компанії, й у С. містилися їхні гол. осередки. 11 таких грец. родин, котрі оселилися в районі Фенер (відомі як фанаріоти), навіть займали високі державні посади. Вони монополізували відомство головного перекладача, а у 18 ст. від них призначалися правителі Молдавського князівства і Валаського князівства (Волощини).

На взірець ісламських дільничих громад греки, вірмени та іудеї утворювали власні дільничі громади, духовними та громад. центрами яких були відповідні храми. У греків у 18 ст. існувало бл. 40 церков, з яких лише 3 були відомі з візант. часів. Приблизно стільки ж було відомо синагог. Тому етноконфесійні громади розселялися переважно компактними дільницями.

Виразною даниною степовій традиції було ставлення султанів до столиці як до воєнної ставки, своєрідного орду-базара кочових ватажків. Уже вибір Мегмедом II центру С. як місця для спорудження свого першого палацу вказував на смаки степовика. Лише влаштувавшись у місті, султан збудував палац на вістрі мису, поблизу місця, де були розташов. палати візант. імператорів. Цей палац (відомий як Топ-Капи) залишався резиденцією султана до 19 ст.

На рахунок степових звичаїв слід віднести й розміщення в С. казарм та бараків для осн. сил невільницького війська султана (капи-кулу), що налічували десятки тисяч служилих і новачків. Чимало із цих вояків, користуючися своїм повним податковим імунітетом, займалися ремеслом і торгівлею. Їхня мобілізація на воєнні кампанії, які очолювалися султаном, вносила дезорганізацію в міську економіку. На час кампаній також мобілізувалися цивільні ремісники й торгівці, байдуже, що це так само завдавало шкоди міськ. життю.

Бажання Мегмеда II негайно забезпечити функціонування своєї нової ставки спонукало до надзвичайних заходів щодо її заселення. Полоненим християнам, які викупилися з полону, були відведені дільниці для поселення. Християн. населення навколишніх сіл було поневолене, прикріплене до землі і зобов’язане постачати с.-г. продукцію на ринки міста. Упродовж решти 15 ст. широко застосовувалися примусові переміщення в столицю населення різних віросповідань та занять, набраного в різних місцевостях імперії. Під кінець правління Мегмеда II населення столиці сягало 70—80 тис. жителів, з яких 40 % становили немусульмани — в основному правосл. греки та вірмени. Чимало євреїв, вигнаних з Іспанії наприкінці 15 ст., одержали дозвіл на поселення у С.

Перебування в С. палацу з його чисельним штатом, війська, реліг. установ потребувало значних ресурсів від цілої імперії. Постачання двору та війська перебувало у віданні султанського уряду. Деякі регіони імперії, як-от чорномор. узбережжя, по суті, були продовольчим і сировинним придатком С. Отже, місто також виступало в ролі екон. паразита, послуговуючись на розсуд султана людськими та матеріальними ресурсами імперії. Природно, що воно було також центром споживання іноз. товарів — переважно предметів розкоші.

Міськ. побут був регламентований до дрібниць та жорстко контрольований центр. урядом, як і належало воєнній ставці. Сам султан міг інспектувати порядок. У місті діяли архіт. норми, що визначали розміри та розташування будинків. При цьому султани обирали для власних споруд верхи пагорбів. У разі потреби населення певних дільниць переміщували десь-інде. Виробництво й торгівлю контролювала ісламська базарна інспекція. Яничари виконували поліцейські функції.

Регламентація побуту та дисципліна не рятували С. від спустошливих епідемій чуми й пожеж. Осн. причинами цих лих були тіснява, а також те, що будинки міщан зводилися з дерева. Яничарські повстання, а в 17—18 ст. і соціальні заворушення, також супроводжувалися погромами, вбивствами й пожежами. Значним і частим лихом були землетруси.

Попри свавілля султанської влади, природні та соціальні лиха С. справляв враження середовища земних утіх як для осман. підданців, так і для іноз. відівідувачів. Цьому сприяли визначні за своїми розмірами та стилістикою архіт. споруди, розкішна оздоба будівель, добре постачання товарами. Не в останню чергу цьому сприяли й пишні святкування держ. подій і реліг. свят, які щедро спонсорувалися імперською скарбницею та численною знаттю столиці. Знать, що в осн. масі діставала добру освіту й прагнула гедоністичного життя, служила поціновувачем і спонсором освіти, високохудожніх ремесел (прикладних мист-в та каліграфії), поезії, співу, музики, танцю тощо.

Від поч. 19 ст. у зв’язку з вестернізацією Осман. імперії та зростаючою присутністю іноз. підданців у С. прийшли західноєвроп. архіт. стилі, європеїзована муніципальна організація, нові товари та служби, як-от цивільні заклади освіти, книгодрукування та періодичні видання, театри, фотографія, банки, вуличне освітлення, ресторани, магазини тощо. У цей час, однак, колиш. Константинополь, де проживала осн. маса мусульман, перетворився на символ ісламського традиціоналізму, тоді як райони Галати і Пери виступали вітриною вестернізації. Султан Абдул-Меджид I залишив палац Топ-Капи і переніс резиденцію в палац Долмабагче (1856) на березі Босфору, а наприкінці 19 ст. султан Абдул-Гамід II переїхав у палац Йилдиз, ще далі на північ в околиці Бешикташ. У місті поширилося зведення мурованих багатоповерхових адм. та житлових будинків.

На поч. 20 ст. населення С. налічувало бл. 1 млн мешканців, з яких мусульмани становили лише половину. Місто залишалося столицею ісламської імперії, але в ньому вже вирувало модерне життя, поширювалися модерні ідеї. Тому в очах мусульман світу воно виступало взірцем модернізації.

Молодотурец. революція 1908 принесла політ. нестабільність, що супроводжувалася безладом і терором у С. Під час Першої світової війни 1915 країни Антанти для захоплення С. здійснили спробу захопити п-ів Галліполі, але зазнали невдачі. Унаслідок поразки Осман. імперії, зафіксованої Мудроським перемир’ям, С. із 13 листопада 1918 був частково окупований військами Антанти, але місто залишилося столицею д-ви і в ньому перебував султан, працювали уряд і парламент. Унаслідок революц. подій країни Антанти закрили парламент і повністю окупували місто (до 4 листопада 1923). Тому нац. рух на чолі з Мустафою Кемалем (Ататюрком) обрав місцем перебування Нац. зборів м. Анкара, яке і стало столицею Турец. Республіки.

За час окупації С. зазнав масового припливу емігрантів із колиш. Рос. імперії. Разом із перебуванням окупаційних сил це стимулювало поширення європ. розваг — кіно, театрів, ресторанів, що відтоді стали звичайним елементом урбаністичного пейзажу міста.

У Турец. Республіці С. зберіг значення економічного центру. Із 1950-х рр. у місті проводилося перепланування вулиць. 1970 було збудовано міст через Босфор. Місто притягнуло значний приплив трудових мігрантів із внутр. районів Анатолії. Зростання чисельності населення супроводжувалося масштабним стихійним буд-вом житла, переважно невеликих багатоквартирних будинків із бетонних конструкцій. Ця забудова надала істор. частині міста неохайного й хаотичного вигляду, а також призвела до значного розростання міської території. 2007 в агломерації С. налічувалося 16 млн мешканців.

Значне екон. піднесення Туреччини з поч. 1980-х рр. привело до появи ділових районів Левент, Маслак, Гайреттепе та ін., які забудовуються хмарочосами, а також супроводжувалося значним поліпшенням транспортної інфраструктури за рахунок прокладання нових автошляхів до міста і в самому місті, буд-ва мостів, вокзалів. Значно зросла мережа публічного транспорту, зокрема метрополітену. Попри це пароплавне сполучення по Босфору та ходіння пішки зберігають своє значення для мешканців міста. У місті у великих масштабах проводяться реставрація об’єктів істор. спадщини та вдосконалення міськ. госп-ва, унаслідок чого значно зріс комфорт для проживання і зросло його відвідування іноз. туристами.

Стамбул і Україна. Стосунки Осман. імперії та України відбилися в історії С. Багато із цих відбитків відомі, але багато ще належить знайти за документами та ін. писемними джерелами.

У С., що був столицею Осман. імперії, робилися призначення посадовців до осман. провінцій Кефе, Очаків, Ак-Кер-ман, Кам’янець. У С. перебували представники правлячої в Кримському ханаті династії Гереїв (див. Гіреї), не раз інтригуючи з метою здобути ханський престол; звідси відбували до Криму ті, хто діставав призначення на ханство. С. відвідували і правлячі хани. У палаці Топ-Капи був страчений хан Інайєт Герей (1637).

С. був місцем, де осідали кримські татари, які мігрували із Крим. п-ова. Водночас багато з діячів нац. руху крим. татар дістали освіту в навч. закладах С. (А.-Г.Аріфзаде, Н.Челебі Джи-ган (див. Ч.Челебієв), Я.Кемаль, Г.-Т.Одабаш, Дж.Сейдамет, Б.-С.Чобанзаде та ін.). У С. крим. татари видавали періодику, і, власне, тут вони творили ідеї нац. ідентичності крим. татар.

До С. прибували діячі укр. козацтва та Гетьман. України. 1553 тут перебував кн. Д.Вишневецький, і тут його було страчено 1564. У дільниці Касима-паші на пн. березі Золотого Рогу перебував Б.Хмельницький і зупинялися козац. посольства. 1625 укр. козаки зробили напад на Єні-Кьой (тоді село на європ. березі Босфору, а нині дільниця у складі великого Стамбула). 1841—72 у С. мешкав М.Чайковський (Мегмед Садик-паша). У С. існували посольства Української Народної Республіки і Української Держави; по революції тут опинилися кілька членів уряду УНР.

С. був споживачем товарів, що доставлялися з території України. Зокрема, коров’яче масло з Криму, яке називалося "маслом з Кефе", користувалося великим попитом у місті. Його постачанням до палацу займався штат чиновників, що перебував у Кефе. На жаль, невільники з 15 до 18 ст. були одним із гол. товарів укр. походження, а С. був гол. ринком їхнього призначення. Тема долі укр. невільників у С. обширна, але важкодоступна для дослідження через їхню асиміляцію. Навіть походження султанш, які на загал більше ін. невільників опинялися у фокусі уваги писемних джерел, часто залишалося невідомим. Та все ж С. зберігає кілька архіт. пам’яток, пов’язаних з укр. невільниками, що залишило своєрідний укр. відбиток на місті.

Після завоювання Кафи 1475 в С. були поселені заможні родини генуезців, вірмен та греків. Їх було поселено окремою громадою, що відповідно називалася Кефелі (турецькою — кафіотська), в дільниці Фатіг і дозволено користуватися церквою запустілого монастиря Мануїла. Ця церква, названа на честь св. Миколая, була тринефною базилікою, збудованою з каменю та плінфи орієнтовно в 13—15 ст. Вона перебувала у віданні домініканського ордену, але в ній правили службу й вірмени при окремому вівтарі. Із вигасанням лат. населення церкву бл. 1630 було перетворено на мечеть, а вірмен переведено до ін. церкви. Мечеть зберегла назву дільниці (нині Кефелі Джамі) і вціліла донині.

Помітний слід в арх-рі С. залишила Хуррем-султан, дружина султана Сюлеймана I Пишного, відома як Роксолана. 1539 Сюлейман I фундував буд-во поблизу невільницького ринку ("Аврат пазари") комплексу споруд на її ім’я, який складався з мечеті, школи, медресе, притулку, лікарні. Комплекс, що називався Хассекі (персональний титул Хуррем-султан), дав назву також усій дільниці, яка зберігається понині. На утримання комплексу султан замовив буд-во хану, лазні, дров’яного складу, бійні та майстерень у різних кінцях міста, що приносили півмільйона акче річного прибутку. У пам’ять про померлого сина Мегмеда (від Хуррем-султан) на центр. вулиці Діван-Йолу було споруджено комплекс, який складався з мечеті (Шегзаде Джамі), медресе, притулку, школи, тюрбе принца, караван-сараю. За межами обнесеного стінами міста мечеті та комплекси були збудовані також для Джигангіра, останнього си-на Сюлеймана I та Хуррем-султан — він знаходиться у Пері і від нього пішла назва сучасної дільниці Джигангір, а також для доньки Мігрімаг — цей збудовано в Ускюдарі. На честь сина Селіма було побудовано медресе. Сам Селім, ставши султаном (див. Селім II), замовив буд-во двох мінаретів для мечеті Айя-Софія, а також укріплення стін мечеті контрфорсами. Характерною ознакою мечетей, зведених членами султанської династії, є наявність не менше двох мінаретів, що додає цим спорудам помітності в силуеті С. Мігрімаг сама теж фундувала спорудження мечеті, коли була одружена з великим візиром Рустемом-пашою (тому мечеть має один мінарет). Сама Хуррем-султан похована у власному тюрбе біля мечеті Сюлейманіє. Мігрімаг-султан похована поряд із батьком у його тюрбе при тій самій мечеті. Тюрбе Селіма II знаходиться біля мечеті Айя-Софія. Хуррем-султан також замовляла буд-во великої лазні поблизу мечеті Айя-Софія.

Гатідже Турхан-султан (див. Хатідже Турхан Валіде-султан), дружина султана Ібрагіма та мати султана Мегмеда IV, яка теж була укр. походження, 1660—63 завершила спорудження великого комплексу з мечеттю, який дістав назву за її титулом "валіде-султан" ("мати правлячого султана") — Єні Валіде Джамі або просто Єні Джамі. До комплексу входили медресе, школа, тюрбе, критий базар (Миср Чаршиси), фонтани.

Офіц. портал міста: http:// www.ibb.gov.tr.

ГАЛЕНКО Олександр Іванович

1. Inalcik H. Istanbul. В кн.: Encyclopedia of Islam, vol. 4. Leiden, 1978
2. Кримський А.Ю. Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. К.—Львів, 1996
3. Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба, 1300—1600. К., 1998