 Бібліографічне посилання: Бездрабко В.В.
ТЕКСТОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Tekstolohiia (останній перегляд: 18.03.2022)
ТЕКСТОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
ТЕКСТОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА. Текстологія (від лат. textum — зв’язок слів, і грец. λόγος — слово, учення; нім. Textkritik, англ. Textual criticism, франц. Critique textuelle) — наука, що вивчає генезу канонічної версії тексту, її трансформації. Термін "текстологія" (автор — Б.Томашевський) у науковому обігу з’явився 1928. Об’єктом текстології виступає текст, а предметом — виявлення архетипу (оригінального тексту). Мета текстології — реконструювання архетипу тексту, а зміст текстологічної діяльності — абсолютно точне його відтворення, хоча досягнення подібного малоймовірне, особливо, коли йдеться про давні й ранньосередньовічні тексти. Осн. завдання текстології полягають у виявленні та порівняльному вивченні всіх наявних версій тексту з метою з’ясування його архетипу, етапів текстових змін у хронологічному порядку, в установленні їх генеалогії і філіації, класифікації й інтерпретації авторських перероблень (редакцій та варіантів), а також його спотворень; істор. осмисленні та критичному прочитанні тексту шляхом занурення в епоху; дослідженні джерел творення тексту (рукописів, друкованих видань, різноманітних свідчень тощо). Реконструйований текст завжди має статус гіпотетичного. Існують різні варіанти класифікації текстології як науки. У загальному переважно використовують хронологічну класифікацію, відтак розрізняють текстологію античну, медієвістичну, новітньої доби та ін. Текстологія тісно пов’язана з історичними (джерелознавство, археографія, палеографія, філігранологія, кодикологія, хронологія), філологічними (заг. мовознавство, діалектологія, стилістика, істор. поетика, теорія перекладу) науками, інформатикою, семіотикою, герменевтикою та ін. Зародження текстологічних знань пов’язують з антич. часами. Центром перших текстологічних студій була Александрійська б-ка. Аристарх (2 ст. до н. е.) заснував філол. школу критики й екзегетики, основу діяльності якої становило тлумачення міфологічних, епічних творів античності. Під час ранньої християнізації текстологія розвивалася переважно на основі критики Старого та Нового Завітів, переклади і списки яких не збігалися з давніми оригіналами. У 5 ст. Августин Блаженний сформулював канони церк. екзегетики, сприяючи становленню емпіричної методики текстології. В епоху середньовіччя текстологія розбудовувалася на ґрунті вивчення античних (пізніше середньовічних) рукописів (у т. ч. релігійних). Зростав інтерес до відновлення початкового виду письмових пам’яток антич. к-ри. Осередками розвитку текстології стали Візантія, Франція та Німеччина. Перші знання про текстологію як науку формуються на матеріалі антич., бібл., та середньовічної літератури, що припадає на 18—19 ст. Засновниками текстології вважають: у Великій Британії — Р.Бентлі та Р.Порсона; у Німеччині — І.Райске, Ф.-А.Вольфа, Г.Германа; у Франції — Л.Аве, Ж.Бедьє, А.Дена. Важливе значення для становлен- ня текстології як науки мали праці Й.-А.Бенгеля, Й.-Я.Грізбаха, Б.-Ф.Уесткотта, Ф.-Дж.Горта, К.Лахманна, Ф.-Д.Шлеєрмахера та ін., котрі стали основоположниками класичної методики вивчення текстів. У нову добу, в умовах активного розвитку інституту авторства, що вмотивоване поширенням книгодрукування, під "історією тексту" розуміється історія його авторського творення, пізніші етапи еволюції тексту становлять обмежений інтерес. Рукописи й авторизовані видання досліджуються з метою критики авторської редакції, вивчення історії тексту та відтворення творчого процесу. У 20—21 ст. вагомим внеском у теорію (у т. ч. методологію), історію текстології відзначилися Р.-В.Маккерроу, Ф.Бауерс, В.Шредер, К.Еланд, Г.-Т.Танзелл, Г.Крафт, Б.Еланд, Л.Ей, Т.Байн, Ф.Гескелл та ін., які розвивали філософію тексту, його структурно-лінгвістичну, історико-генетичну критику. Рос. школа текстології цього періоду представлена дослідженнями Б.Томашевського, С.Рейсера, Д.Лихачова, А.Гришуніна, С.Азбелєва та ін. Особливістю розвитку текстології є розширення предметної сфери науки завдяки ставленню до тексту як до відкритої для змін і, відповідно, схильної до еволюціонування категорії, здатної до існування в ін. текстах, а також теорії передтексту—тексту—післятексту. Важливі зрушення сталися в методології текстології, що пов’язано із застосуванням інноваційних інформаційних технологій. Потужними наук. осередками розвитку текстології за кордоном є Центр видання амер. авторів при Асоціації сучасної мови Америки (США), Ін-т дослідження давніх текстів та Ін-т текстів і сучасних манускриптів (Франція), Ін-т критики тексту (Німеччина), Ін-т рос. літератури РАН (Пушкінський Дім; РФ) та ін. В Україні текстологія розвивається з 2-ї пол. 20 ст. передусім як філол. дисципліна. Помітними текстологічними осередками є Інститут літератури імені Т.Шевченка НАН України, Інститут історії України НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, Ін-т рукопису Нац. б-ки України ім. В.Вернадського, відділ рукописів Львів. нац. наук. б-ки ім. В.Стефаника НАН України, центр. держ. істор. архіви України в містах Київ і Львів. Транслятором і репрезентантом текстологічних досягнень в Україні стали часописи "Питання текстології" (1968—89; 6 вип.), "Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія" (із 2004). У центрі уваги науковців — пам’ятки давньої писемності, зокрема літописи, та літ. доробок відомих діячів к-ри і науки, розроблення на конкретному матеріалі теорії і методології текстології як науки, що займається історією та критикою тексту. Великий внесок у дослідження літописних текстів зробили Ом.Огоновський, О.Потебня, О.Соболевський, В.Перетц, Р.Якобсон, Л.Булаховський, А.Генсьорський, М.Котляр, І.Дзира та ін. Авторські тексти вивчали Д.Багалій, В.Бонч-Бруєвич, В.Доманицький, О.Дорошкевич, І.Айзеншток, І.Табачников, М.Бернштейн, І.Іваньо. Серед сучасних науковців, яким належать новаторські теоретико-фундаментальні й теоретико-прикладні праці з текстології, відзначи- мо І.Вериківську, О.Купчинського, Н.Чамату, В.Смілянську, А.Шацьку, Л.Мірошниченко, Л.Дубровіну, Г.Бурлаку. Методи текстології: порівняльний, історико-генетичний, аналітико-синтетичний, діахронний, синхронний, типологічний, моделювання, конструювання, інтерполяції, екстраполяції та ін. При встановленні оригінальності текстів активно послуговуються методами гіпотези, дивінації (дописування, дотворення) і кон’єктур. Серед специфічних: стемм- метод (сортування текстів за помилками реконструкції), методи кладистики (визначення еволюційних відносин між різними видами тексту за допомогою ЕОМ), контент-аналізу, психолінгвістики. Етапами історико-текстологічної критики є: 1) виявлення та збирання всіх наявних текстів документа, його фрагментів, а також можливих дотичних чи "прихованих" версій; 2) методичне впорядкування відомих версій тексту з метою подальшого їх порівняння та інтерпретації; 3) студіювання варіантів тексту задля з’ясування його походження, тобто генеалогії, з урахуванням свідчень істор. джерел стосовно копіювання тексту та ін. видів оперування ним (пропуски, спрощення чи додавання слів, речень, рядків тощо); 4) визначення архетипу тексту шляхом всебічного дослідження рукопису в контексті істор. мовного, літ. середовища автора і часу його творення; 5) наук. коментування текстових змін (напр. доповнень чи скорочень). Важливими питаннями текстології є атрибуція (у т. ч. й аттетеза; доказ неавторства), датування, локалізація тексту. Видання тексту (наук. едиція) — прикладний результат істор. текстології. Із виданням тексту пов’язана низка текстологічних проблем: вибір тексту, відбір його версій, їх розташування у хронологічній послідовності, формування довідкового апарату (супроводжувальні статті, коментарі, покажчики тощо). Обсяг текстологічного оброблення тексту залежить від типу видання, тобто його функційного призначення. Вищий рівень наук. видання — академічний — характеризується максимально можливою точністю тексту, встановленою раціонально логічним шляхом, повним зводом редакцій і версій, ґрунтовними наук. коментарями, що узагальнюють результати дослідження тексту, довідковим апаратом. Осн. вимоги до текстологічного дослідження: комплексне врахування зв’язків тексту із соціальними обставинами, культ., історико-літ. контекстом його створення та побутування, вивчення всіх текстових змін, урахування "літературного конвою" — праць того ж автора, а також творів ін. авторів подібних текстів, пошуки відображення тексту в ін. текстах; ставлення до тексту як до відкритої цілісності, єдності форми та змісту, вивчення змін тексту не тільки за зовн. ознаками, але у зв’язку зі змістовими змінами пам’яток, доказове пояснення встановленого тексту як єдино можливого. |
