ТЕРОР І ТЕРОРИЗМ (від лат. terror — страх, жах) — злочинні дії, спрямовані на залякування орг-ції або неорганізованої спільноти з метою домогтися очікуваного результату. Такі дії стали можливими вже з появою сусп-ва, а розрізнення їх — з появою держави. Поняття "терор" пов’язують із діями д-ви, а "тероризм" — із діями недерж. орг-цій або окремих осіб. Цей поділ визначає гол. зміст відповідного явища: у терорі — це репресії, у тероризмі — терористичні акти.

В істор. літературі поняття "терор" закріпилося у зв’язку з вивченням масових репресій в якобінський період Французької революції 1789—1804 (5 вересня 1793 — 27 липня 1794). Батьківщиною тероризму світ. історіографія вважає Рос. імперію (у т. ч. укр. землі, які входили до неї) від 1860-х рр. до поч. 20 ст. М.Грушевський підкреслював, що "український слід" яскраво простежується в найгучнішому теракті тогочасної європ. історії — убивстві народовольцями рос. імп. Олександра II.

Акції терору — за межами кримінальної відповідальності, оскільки д-ва має можливість обґрунтувати їхню доцільність і необхідність неправочинними законами. Терор є легітимним насильством, спрямованим на нав’язування членам сусп-ва потрібних недемократ. д-ві форм життєдіяльності, світогляду, поведінки, моральних цінностей і норм. Унаслідок того, що терор перебуває поза межами кримінального законодавства, його організатори (але не виконавці, яких часто знищував сам організатор терору) не підлягають покаранню навіть після зміни політ. режиму. Акти тероризму є нелегітимним насильством і переслідуються д-вою як кримінальні злочини. Закон України "Про боротьбу з тероризмом" від 20 березня 2003 визначає тероризм як "суспільно небезпечну діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей". Необхідність прийняття законів про боротьбу з тероризмом як в Україні, так і в ін. країнах, була обумовлена поширенням у світі індивідуальних терористичних актів і діяльністю екстремістських орг-цій.

На протиставленні усталеного змісту терору і тероризму побудоване поняття "державного тероризму". Він проявляється в нелегітимному застосуванні загрози сили, а врешті й у застосуванні сили для змушування ін. д-в змінити чи не змінювати проти волі народу існуючий політ. лад або в ігноруванні держ. суверенітету в ін. спосіб. Такі акції, як використання рад. військ з метою впливу на ситуацію в Угорщині (1956), Нім. Демократ. Республіці (1961), Чехословаччині (1968), Афганістані (1979) або погроза використати їх у Польщі (1956, 1981), розглядаються як вияв держ. тероризму. Виявом держ. тероризму були також убивства тих політ. противників комуніст. режиму, які перебували в ін. країнах. Жертвами рад. вождів стали С.Петлюра у Франції, Є.Коновалець у Нідерландах, Л.Троцький у Мексиці, С.Бандера в Німеччині та ін.

Будуючи компартійно-радянську систему державної влади, В.Ленін надав їй рис диктатури, здатної силовими методами забезпечити створення ладу, в якому всі члени сусп-ва позбавлялися приватної власності на засоби вир-ва і потрапляли в екон. залежність від д-ви. Насилля, поряд із пропагандою й вихованням, ставало засобом держ. управління і методом комуніст. буд-ва. Під час перехідного періоду воно висувалося вождями комуніст. партії на перший план. У книзі "Економіка перехідного періоду" М.Бухарін зауважив: "пролетарське примушування в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, є, як парадоксально це не звучить, методом вироблювання комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи". Підкресливши в книзі цей висновок, В.Ленін на полях зазначив: "Саме так!"

Перші комуніст. перетворення супроводжувалися громадян. війною, госп. розрухою і голодом. Обираючи засоби "пролетарського примушування", ленінська держава-комуна найчастіше зупинялася на терорі. Однак терор не допоміг. Попереджаючи війну з усім селянством, В.Ленін навесні 1921 оголосив нову економічну політику. Та він не збирався втрачати контроль над "командними висотами" економіки, якого було досягнуто 1918—20 завдяки силовим засобам аж до терору, і в листі Л.Каменєву в березні 1922 підкреслив: "Ми ще повернемося до терору і до терору економічного". Матеріальним утіленням диктатури була заснована в грудні 1917 ВЧК на чолі з Ф.Дзержинським. Коли сваволя чекістів дійшла максимуму, викликаючи обурення навіть у партії, В.Ленін реорганізував ВЧК в ДПУ, нічого по суті не змінюючи у прерогативах чекістів, а в доповіді на 9-му Всерос. з’їзді рад (грудень 1921) підкреслив: "Без такої установи влада трудящих існувати не може".

Коли Й.Сталін відновив комуніст. штурм, Україна опинилася в центрі терору. Осн. удар спочатку спрямовувався проти інтелігенції. Не шкодуючи коштів, чекісти створили розгалужену освідомчо-інформаційну мережу, після чого почали формувати з інакодумців фантомні підпільні орг-ції. Так з’явилися Шахтинська справа 1928, "Спілка визволення України", "Промпартія" (див. "Промислової партії" політичний процес 1930), "Український національний центр", "Українська військова організація" (див. "Української військової організації" політичний процес 1933) та інші.

У січні 1930 кампанією "ліквідації куркульства як класу" (див. також Розкуркулення політика) почалася суцільна колективізація сільського господарства. Поєднання адм. й фіскального тиску з таким терористичним заходом, як розкуркулення і депортація 64 тис. госп-в (до 250 тис. осіб), об’єднало в колгоспах переважну частину укр. селянства. Від 1930 (першої "колгоспної весни") до 1932 включно д-ва вилучала через хлібозаготівлі переважну частку вирощених врожаїв. Й.Сталін поспішив заявити на XVI з’їзді ВКП(б) (1930), що зернова проблема в СРСР розв’язана. Проте колгоспники не бажали добросовісно працювати на д-ву без матеріальної винагороди. Вимушена праця в громад. госп-ві перетворювалася на своєрідний "італійський страйк", що призводило до колосальних втрат зерна у полі, під час транспортування і зберігання. За таких умов д-ва здійснювала величезні за розміром хлібозаготівлі шляхом продрозкладки. Утруднення в постачанні пром-сті й армії хлібом переросли 1932 в загальносоюзний голод. Це змусило уряд у січні 1933 відмовитися від продрозкладки і перейти у відносинах з колективізованим селом на податкові основи. Але перед тим Й.Сталін завдав, як він висловився, "сокрушительный удар" по "саботажниках". Надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з В.Молотовим ініціювала в УСРР закон про штрафування боржників по хлібозаготівлях натурою (м’ясом і картоплею). У листопаді та грудні 1932 в селах, поставлених на "чорну дошку", а в січні 1933 на всій території України і Пн. Кавказу (без його нац. адм.-тер. одиниць) організовані чекістами загони голодуючих незаможників у ситуації цілковитої інформаційної блокади вилучили в сел. садибах не тільки м’ясо, сало і картоплю, а й усе наявне продовольство. Лише через кілька тижнів д-ва почала широко розрекламовану продовольчу допомогу голодуючим, щоб організувати весняну посівну кампанію 1933. Сталінський удар, який призвів до загибелі майже 4 млн селян, Р.Конквест справедливо охарактеризував як терор голодом (див. також Голодомор 1932—1933 років в УСРР).

Від березня 1933 під гаслом боротьби з бурж. націоналізмом була організована друга хвиля переслідування інтелігенції української. У листі до Л.Кагановича від 11 серпня 1932 Й.Сталін висловив побоювання, що вони можуть втратити Україну, і відгукнувся з ворожістю та іронією на адресу КП(б)У: "В Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского!" Через три місяці, 4 листопада 1932, була прийнята постанова про показову чистку 5-ти районних парторганізацій в Одеській області і Дніпропетровській області. Надалі чистка поширилася на весь СРСР. На квітень 1937 в КП(б)У залишилося 297 тис. осіб (на січень 1933 було 551 тис.). 1937—38 загинула переважна більшість керівних кадрів КП(б)У, у т. ч. всі члени політбюро ЦК, крім Г.Петровського.

Від жовтня 1936 до листопада 1938 в СРСР розгорнулася безпрецедентна кампанія репресій, яку Р.Конквест назвав "Великим терором" (першовидання книги під цією назвою — 1973). За підрахунками М.Охотіна і О.Рогінського, тоді в СРСР було заарештовано понад 3,7 млн громадян (1710 тис. — по лінії органів держ. безпеки й не менше 2 млн — по лінії судів заг. юрисдикції за кримінальними звинуваченнями). Крім того, по лінії міліції було засуджено до 400 тис. і депортовано до 200 тис. громадян (див. також "Єжовщина" ).

Під час передвоєнної радянізації Західної України органи держ. безпеки організували 4 хвилі депортацій: у лютому 1940 — 89 тис. (із них 82 % поляків), у квітні 1940 — 61 тис. (разом із Зх. Білоруссю), у червні 1940 — 52 тис. і в червні 1941 — 11 тис. осіб. Одночасно за цей період було заарештовано 65 тис. громадян. Ті політв’язні, які на кінець червня 1941 ще залишалися на території західноукр. областей, були розстріляні без суду і слідства за вказівкою з Москви.

1941—44 Україна стала жертвою нацистського терору. Втрати цивільного населення і військовополонених на її території виявилися більшими, ніж у будь-якій ін. країні з числа тих, які брали участь у Другій світовій війні. Від голоду, епідемій, бомбардувань, боїв у прифронтових районах, планомірного винищення окупантами євреїв, військовополонених, партизан. "пособників", а також взаємного винищення населення боївками Української повстанської армії і Армії Крайової загинуло 5515 тис. громадян проти 4877 тис. у Польщі, 2198 тис. у Білорусі, бл. 2 млн — у Німеччині, 1781 тис. — у Росії, 1400 тис. — в Югославії.

Після вигнання нім. і угор. окупаційних військ, тобто з осені 1944, територія зх. областей стала об’єктом повторної радянізації, яка супроводжувалася збройним опором з боку партизан. загонів УПА і підпільних боївок Організації українських націоналістів. За 1944—52 із цього регіону було депортовано 203 тис. осіб. Втрати антирад. підпілля становили 155 тис. осіб. Усього пішли з життя, втратили волю або примусово змінили місце проживання понад 445 тис. громадян. Втрати рад. сторони із 1944 по 1952 (бойові та від терактів) становили 30,7 тис. осіб.

На осн. території України (крім зх. областей і Криму) масовий терор 1946—53 не застосовувався. Усі ознаки вказували на те, однак, що наприкінці життя (1952—53) Й.Сталін готував нову терористичну кампанію великого масштабу, в центрі якої мусили опинитися євреї. Смерть диктатора поклала край масовому терору. Відмова рад. керівників від терору як методу держ. управління була остаточно закріплена засудженням культу особи XX з’їздом КПРС. Після Й.Сталіна органи держ. безпеки обмежувалися вибірковим ув’язненням учасників дисидентських рухів, які не звинувачувалися за політ. статтями, а також "профілактуванням" населення.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович, ПРИМАЧЕНКО Яна Леонідівна (Шолох)

1. Зимин А.А., Хорошкевич А.Л. Россия времен Ивана Грозного. М., 1982
2. Getty J.A. Origins of the Great Purges: The Soviet Communist Party Reconsidered, 1933—1938. Cambridge, 1985
3. Мельгунов С.П. Красный террор в России: 1918—1923. М., 1990
4. Скрынников Р.Г. Царство террора. СПб., 1992
5. Шаповал Ю.І. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. К., 1993
6. Geifman A. Thou Shalt Kill: Revolutionary Terrorism in Russia, 1894—1917. Princeton, 1993
7. Davies S. Popular Opinion in Stalin’s Russia: Terror, Propaganda and Dissent, 1934—1941. Cambridge, 1997
8. Шаповал Ю. та ін. ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи. К., 1997
9. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941): джерелознавче дослідження. К., 1999
10. Куртуа С. и др. Черная книга коммунизма. М., 1999 (2-ге вид. — М., 2001)
11. Getty J.A., Naumov O.V. The Road to Terror: Stalin and the Self-Destruction of the Bolsheviks, 1932—1939. New Haven, 1999
12. Лаврентий Берия. 1953: Стенограмма июльского пленума ЦК КПСС и другие документы. М., 1999
13. Трагедия советской деревни: коллективизация и раскулачивание 1927—1939: Документы и материалы, т. 1—5. М., 1999—2006
14. Будницкий О.В. Терроризм в российском освободительном движении: идеология, этика, психология (вторая половина XIX — начало XX в.). М., 2000
15. Mayer A.J. The Furies: Violence and Terror in the French and the Russian Revolutions. Princeton, 2000
16. Реабилитация: как это было: документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы, т. 1—3. М., 2000—04
17. Represje sowieckie wobec Polakόw i obywateli polskich. Warszawa, 2000
18. Голодомор в Україні: 1932—1933 рр.: Бібліографічний покажчик. Одеса—Львів, 2001
19. Naimark N. Fires of Hatred: Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe. Cambridge, Massachusetts, 2001
20. Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. К., 2001
21. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки. К., 2002
22. Політичний терор і тероризм в Україні: XIX—XX ст.: Історичні нариси. К., 2002
23. Лубянка: органы ВЧК—ОГПУ—НКВД—НКГБ —МГБ—МВД—КГБ: 1917—1991: Справочник. М., 2003
24. Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х — 1950-ті рр.): Історико-статистичне дослідження. Донецьк, 2003
25. История сталинского ГУЛАГа, т. 1: Массовые репрессии в СССР. М., 2004
26. Лубянка: Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД: 1937—1938. М., 2004
27. Государственный антисемитизм в СССР: от начала до кульминации: 1938—1953. М., 2005
28. Сталинские депортации: 1928—1953. М., 2005
29. Волковинський В., Ніконова І. Революційний тероризм в Російській імперії і Україна (друга половина XIX — початок XX ст.). К., 2006
30. Епплбом Е. Історія ГУЛАГу. К., 2006
31. Скрынников Р.Г. Иван III. М., 2006
32. Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму. К., 2007
33. Голодомор в Україні: 1932—1933 рр.: Бібліографічний покажчик, вип. 2. Одеса, 2008
34. Юнге М. и др. Вертикаль Большого террора. М., 2008
35. Вронська Т. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин «ворогів народу» в Україні (1917—1953 рр.). К., 2009
36. Конквест Р. Великий терор. Луцьк, 2009
37. Радянські органи державної безпеки у 1939 — червні 1941 р.: Документи ГДА СБ України. К., 2009
38. Булдаков В. Красная смута: природа и последствия революционного насилия. М., 2010
39. Великий терор в Україні: «куркульська операція» 1937—1938 рр., ч. 1—2. К., 2010
40. Верт Н. Террор и беспорядок: сталинизм как система. М., 2010
41. Голдман В. Террор и демократия в эпоху Сталина: социальная динамика репрессий. М., 2010
42. Хлевнюк О. Хозяин: Сталин и утверждение сталинской диктатуры. М., 2010 (2-ге вид. — М., 2012)
43. Снайдер Т. Криваві землі. К., 2011
44. Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917—1953). К., 2013