 Бібліографічне посилання: Галушко К.Ю.
ТОЙНБІ Арнольд-Джозеф [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Tojnbi_A (останній перегляд: 18.03.2022)
ТОЙНБІ АРНОЛЬД-ДЖОЗЕФ
ТОЙНБІ Арнольд-Джозеф (Toynbee Arnold Joseph; 14.04.1889—22.10.1975) — брит. історик, культуролог, філософ історії, фахівець з міжнар. відносин. Н. в м. Лондон (Велика Британія). Навч. в Оксфорді (Велика Британія), де потім викладав 1912—19. 1919—24 — викладач у Лондонському ун-ті. Надалі працював у Лондонській школі економіки. Під час Першої світової війни Т. працював у політ. відділі розвідки МЗС Великої Британії. Був делегатом на Паризькій мирній конференції 1919—1920 і Паризькій мирній конференції 1946. 1929—55 очолював Королів. ін-т міжнар. відносин, який відіграв суттєву роль у формуванні зовн. політики країни. П. у м. Лондон. Під час I світ. війни та в міжвоєнну добу Т. як авторитетний експерт впливав переважно на близькосх. брит. політику: грецько-турец. відносини, розв’язання палестинського питання, ставлення до сіоністського руху та араб. нац. рухів. Осн. внеском Т. в історіографію є найґрунтовніша розробка теорії циклічного розвитку цивілізацій, здійснена ним у 12-томній праці "Дослідження історії" ("A Study of History", 1934—61). Т. розглядав всесвітню історію як систему співіснування цивілізацій, що минають однакові фази від народження через розквіт до загибелі, у чому його можна вважати послідовником і антич. традиції циклізму, й ідей О.Шпенглера. Проте на відміну від останнього, який наголошував на тому, що проходження циклу злету і занепаду неминуче, Т. ставив цей процес у залежність від проблем і завдань, з якими стикається певна спільнота, та спроможності їх подолати ("виклик-і-відповідь"). Обсяг і характер "виклику" могли сприяти динамічному розвиткові цивілізації, а могли його обмежувати й зупиняти. Виклики можуть мати фізичний (природно-кліматичний і географічний), воєнний, соціально-екон. та культ. характер. Успішність формування "відповіді" залежить від спроможності "творчої меншості" на адекватну реакцію та мобілізацію ресурсів сусп-ва. Чинник дії "меншості" відносить Т. до представників елітаризму підходу в історичній науці. Цивілізація, за Т., — замкнута спільнота, яка характеризується за допомогою двох осн. критеріїв: 1) релігія та форма її організації; 2) територіальна ознака, ступінь віддаленості від того місця, де ця спільнота спочатку виникла. Цивілізація не тотожна певній д-ві або етнічній групі, а становить спільноту, базовану на єдиній системі цінностей, обумовлених релігією. Загалом Т. виділяв протягом 20-ти років роботи над своєю теорією різну кількість цивілізацій в історії, залежно від стану поточних істор. досліджень та зміни власних критеріїв виділення окремої "цивілізації". Наприкінці роботи Т. виділяв 21 цивілізацію: єгипетську, андську, старокитайс., мінойську, шумерську, майянську, сирійську, індську, хетську, еллінську, західну, далекосхідну (у Кореї та Японії), правосл. християнську основну (Візантія, Балкани, Кавказ), правосл. християнську (Росія, Україна, Білорусь), далекосх. основну, іранську, араб., індуїстську, мексиканську, юкатанську, вавилонську. Також, крім перерахованих, Т. виділяє "ненароджені цивілізації" (далекозахідна християнська, далекосх. християнська, сканд., сирійська "епохи гіксосів" — серед. 2 тис. до н. е.), а також особливий клас "затриманих цивілізацій", які народилися, але були зупинені у своєму розвитку після народження (ескімоси, кочовики Великого степу, турки-османи, спартанці, полінезійці). У деяких випадках цивілізації, що змінюють одна одну, утворюють послідовності. Максимальне число цивілізацій у цих послідовностях, за Т., не перевищує трьох. Останніми елементами послідовностей є ті цивілізації, що існують нині. До таких послідовностей відносяться: мінойська — еллінська — західна цивілізації, мінойська — еллінська — православна цивілізації, мінойська — сирійська — ісламська цивілізації, шумерська — індська — індуїстська цивілізації. Т. також висунув критерії оцінки цивілізацій: стійкість у часі та просторі, у ситуаціях "виклику" і взаємодії з ін. народами. Сенс поняття "цивілізація" він бачив у тому, що зіставні одиниці (монади) історії проходять подібні етапи розвитку. "Успішні" цивілізації проходять стадії виникнення, зростання, надлому і розкладу. Концепція Т., попри свій, очевидно, вже класичний статус, викликала й викликає неоднозначне ставлення в історіографії. Осн. об’єктами критики стали сама відстоювана автором ідея універсальної пояснювальної схеми історичного процесу ("метафізичні спекуляції") та її фактична основа. Величезний обсяг різнорідних істор. фактів з дуже різних періодів та регіонів, опрацьований Т. та зведений під одну схему, безперечно, надавав приводи для критики їх інтерпретації відповідними вузькими фахівцями. Ін. теор. зауваженням була критика того, що з усього багатоманіття істор. феноменів Т. виділяв у якості єдиного критерію виокремлення цивілізацій лише релігійний, що робить його по суті реліг. філософом. Можна стверджувати, що праця Т. не спричинила створення нової істор. школи або методології й залишилася класичним втіленням одного з традиційних філософсько-істор. дискурсів, який заперечує лінійний погляд на істор. процес. Позачасова популярність такого бачення всесвітньої історії засвідчується появою теорії "зіткнення цивілізацій" С.Хантінгтона (1996), яка в сусп. науках була піддана аналогічній критиці. |
