ТРАНСИЛЬВАНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (Семигород, Семиграддя, Ердель, Сібенбюрген) — д-ва під протекторатом Османської імперії(1541—1699), автономна частина "Священної Римської імперії германської нації" (1699—1806), згодом — Австрійської імперії (1804—67). Утворилося внаслідок розпаду Угор. королівства. Охоплювало частини територій сучасних Румунії, Угорщини, Словаччини, України. Столиця — м. Дюлафегервар (нині м. Альба-Юлія, Румунія).

В 11 ст. Трансильванія була завойована угор. племенами. Із 12 ст. вона склала окреме воєводство в Угор. королівстві із власними станово-представницькими органами влади. Після поразки Угор. королівства від Осман. імперії у битві під Могачем (Угорщина) 1526 та смерті короля Лайоша II Ягеллона Держ. збори 10 листопада 1526 обрали королем трансильванського воєводу Яноша Запольяї. Водночас 1527 частина магнатів обрала королем ерцгерцога "Священної Римської імперії германської нації" Фердинанда Габсбурга. За Стамбульською угодою в січні 1528 Януш Запольяї віддав себе під протекторат Османської імперії. Згідно з Надьварадською угодою Фердинанда Габсбурга з Яношем Запольяї від 24 лютого 1538 Угор. королівство було тимчасово розподілене, але після смерті Яноша Запольяї мало повністю перейти до династії Габсбургів. Проте 1540 після смерті Яноша Запольяї королем обрано його сина Яноша-Жигмонда. 1541 він звернувся за допомогою до осман. султана Сулеймана I Кануні, який оголосив себе його протектором і окупував центр. та пд. частину Угор. королівства (утворено Будайський та Темешварський ейялети), а пд.-сх. частину — Трансильванію та Парціум — 1566 проголошено васальним Т.к. Це закріплено Адріанопольським договором Османської та Священної Римської імперій від 17 лютого 1568. Згідно із Шпейєрським договором від 16 серпня 1570 Т.к. зі Священною Рим. імперією Янош-Жигмонд відмовився від титулу короля Угорщини та був визнаний князем Т.к.

Т.к. було самостійним у внутр. справах, але платило щорічну данину (10 тис. флоринів; з 1658 — 40 тис. флоринів) та було зобов’язане надавати допоміжне військо Осман. імперії. Остання затверджувала князів, обраних Держ. зборами Т.к., та контролювала зовн. політику князівства.

Територія Т.к. розширилася внаслідок Віденського 23 червня 1606, Нікольсбурзького (Микулівського) 31 грудня 1621, Лінцського 16 грудня 1645 договорів між Т.к. та "Священною Римською імперією германської нації", Житваторокського договору 11 листопада 1606 між ними та Османською імперією. У 1-й пол. 17 ст. (з перервами) васалами Т.к. були Валаське князівство (Волощина) і Молдавське князівство. Т.к. брало активну участь у Тридцятирічній війні 1618—48 на боці Осман. імперії та стало стороною Вестфальського мирного договору 1648 (див. Вестфальський мир 1648). Як покарання за самостійну політику Т.к. в період правління Дєрдя II Ракоці Осман. імперія 1658 інкорпорувала частину Т.к. (утворено Надьварадський ейялет).

Згідно з Балашфальською угодою 27 жовтня 1687 князь Т.к. Міхай Апафі надав герм. імп. і угор. королю Леопольду I Габсбургу згоду на тимчасову окупацію Т.к. Фогашарська декларація Міхая Апафі 9 травня 1688 проголосила входження Т.к. до складу Угор. королівства. "Диплом Леопольда I" 1691 встановив автономний статус Т.к. у "Священній Римській імперії германської нації" окремо від Угор. королівства. Збережено виборність князя, який підпорядковувався імперському уряду, заборонено окрему зовнішньополіт. діяльність Т.к. Входження Т.к. до "Священної Римської імперії германської нації" закріплено в Карловицькому договорі 26 січ-ня 1699 з Османською імперією (див. Карловицький конгрес 1698—1699). 1703—11 в Т.к. відбулося антиавстрійське повстання під кер-вом Ференца II Ракоці.

1765 Т.к. проголошене великим князівством. Це визнано конституцією 4 березня 1849. Імператорським патентом 20 жовтня 1860 відновлено окремі придворну канцелярію та Держ. збори Т.к. Згідно з імператорським і королівським рескриптом 17 лютого 1867 Т.к. втратило автономію та було об’єднане з Угор. королівством.

За формою правління Т.к. було станово-представницькою виборною монархією. Держ. збори, що представляли дворян, міщан та особисто вільних селян, обирали князя (це мало підтверджуватися султанською грамотою), укладали з ним договори конституційного характеру, приймали закони, визначали оподаткування, проголошували війну та мир, ратифікували міжнар. договори. За часів правління князів Дєрдя II Ракоці та Міхая Апафі створено зведення законів Т.к.: "Approbatae Constitutiones" 1653 та "Compilatae Constitutiones" 1669.

Т.к. поділялося на кілька видів адм.-тер. одиниць з різним правовим статусом: угор. комітати (жупи); нім. (саксонські) міста, які мали самоврядування, з підпорядкованими ним округами ("Королівська земля"); самоврядні воєнізовані сел. (секейські) громади; самоврядні (гайдуцькі) воєнізовані міста. У комітатах влада здійснювалася князівськими намісниками — ішпанами (жупанами) та дворянськими представницькими органами — комітатськими зборами.

З укр. земель до Т.к. входила територія сучасної Закарпатської області. Згідно з Надьварадською угодою Фердинанда Габсбурга з Яношем Запольяї 1538 до володінь останнього увійшов комітат Мараморош (сучасні Міжгірський, Хустський, Тячівський, Рахівський р-ни Закарпат. обл. та частина Румунії; див. Мараморощина). 1541 він потрапив до Т.к. Відповідно до Віденського договору між Т.к. та Священною Римською імперією від 23 червня 1606 та Житваторокського договору 11 листопада 1606 між ними та Осман. імперією до Т.к. відійшли комітати Угочі (сучасний Виноградівський р-н) та Берег (сучасні Берегівський, Мукачівський, Свалявський, Воловецький, Іршавський р-ни). За Лінцським договором 16 грудня 1645 "Священної Римської імперії германської нації" та Т.к. до князівства відійшов комітат Унг (сучасні Ужгородський, Перечинський, Великоберезнянський р-ни Закарпат. обл.).

Активними були контакти Т.к. з укр. козацтвом. Загони укр. козаків наприкінці 16 — у 17 ст. брали участь у війнах Т.к. проти Священної Римської та Османської імперій. 2 вересня 1648 Т.к. направило до Б.Хмельницького посла М.Шебеші із пропозицією підтримати кандидатуру Дєрдя Ракоці на виборах короля Речі Посполитої. У листопаді 1648 Т.к. відвідало козац. посольство на чолі з І.Виговським. 1653 Т.к. уклало договір з Річчю Посполитою, спрямований проти Війська Запорозького. 1654—57 було встановлено союз Т.к. з Військом Запорозьким проти Речі Посполитої. 1657 укр. козац. корпус на чолі з А.Ждановичем брав участь у поході Т.к. в Річ Посполиту. Було укладено Дюлафегерварський договір 7 вересня 1656 Т.к., Війська Запорозького, Валахії та Молдавії про воєнний союз. Проте в грудні 1656 Т.к. уклало договір зі Швед. королівством, закріпивши свої претензії на західноукр. землі.

Правителі Т.к.: Янош Запольяї (1526—40), Янош-Жигмонд (1540—71), Стефан Баторій (1571—76), Кріштоф Баторій (1576 —81), Жигмонд Баторій (1581—99), Андраш Баторій (1599—1603), Іштван Бочкаї (1605—06), Жигмонд Ракоці (1607—08), Габор Баторій (1608—13), Габор Бетлен (1613—29), Стефан та Катерина Бетлени (1629—31), Дєрдь I Ракоці (1631—48), Дєрдь II Ракоці (1648—60), Акош Барчаї (1660—61), Януш Кемені (1661—62), Міхай Апафі (1662—91), Імре Текелі та Ілона Зріні (1690—1703), Ференц II Ракоці (1703—11).

1. Engel J.Ch. Geschichte des ungarischen reichs, bd. 1—5. Wien, 1813—14
2. Corpus Juris Hungarici: Magyar Torvenytar. Budapest, 1899
3. Борецкий-Бергфельд Н. История Венгрии в средние века и Новое время. СПб., 1908
4. Osterreichische Staatsvertrage: Furstentum Siebenburgen (1526—1690). Wien, 1911
5. Muller F. Die Turkenherrschaft in Siebenburgen (1541—1688). Hermannstadt, 1923
6. Карпатська Україна: географія, історія, культура. Львів, 1939
7. Makkai L. Histoire de Transylvanie. Paris, 1946
8. Kraus G. Cronica Transilvaniei. Bucureşti, 1965
9. Бутич І. До історії українсько-трансильванських взаємин (1648—1656). «Архіви України», 1966, № 3
10. История Венгрии, т. 1. М., 1971
11. Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в 15—16 вв. М., 1984
12. Шушарин В. Русское государство и Трансильванское княжество в первой половине 17 в. В кн.: Связи России с народами Балканского полуострова. М., 1990
13. Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в 17 в., ч. 1—2. М., 1998—2001
14. Хаванова О.В. Трансильвания в период русско-польско-украинского конфликта в 50-е гг. 17 в. В кн.: Русская и украинская дипломатия в Евразии: 50-е годы 17 века. М., 2000
15. Гебеи Ш. Первые сношения Б. Хмельницкого с Трансильванией. В кн.: І. Мазепа та його доба: Збірник статей. Ужгород, 2001
16. Контлер Л. История Венгрии: Тысячелетие в центре Европы. М., 2002
17. Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава у міжнародних відносинах 1648—1711 рр. К., 2003