ТРОЦЬКИЙ Лев Давидович (ім’я при народженні — Лейба Давидович Бронштейн; 07.11(26.10). 1879—21.08.1940) — політ. і державний діяч, член політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б) з 25 березня 1919 по 23 жовтня 1926, член ЦК РСДРП(б)/РКП(б)/ВКП(б) з 1917 по 1927. Н. в с. Янівка (нині с. Береславка Бобринецького р-ну Кіровогр. обл.) в сім’ї заможного землевласника. Із 1889 навч. в реальному уч-щі в Одесі, із 1895 — в реальному уч-щі в Миколаєві. 1896 брав участь у соціал-демократ. гуртку, 1897 був одним з організаторів Південнорос. робітн. союзу. На поч. 1898 вперше заарештований, провів 2 роки в одес. тюрмі. Із 1900 — на засланні в Іркутській губ. 1902 втік за кордон, за рекомендацією В.Леніна мав бути введений до складу редакції газ. "Искра", але Г.Плеханов не допустив цього. Під час розколу РСДРП на II з’їзді (1903) не підтримав ні більшовиків, ні меншовиків. 1905 повернувся нелегально в Росію — спочатку в Київ, потім — у Санкт-Петербург, де став одним з організаторів Петерб. ради робітн. депутатів. У листопаді 1905 став головою ради, але на початку грудня був заарештований і засуджений на вічне поселення в Сибір. По дорозі у заслання втік і знову опинився в еміграції.

У травні 1917 прибув у Петроград (нині м. С.-Петербург) і став неформальним лідером великої групи соціал-демократів — т. зв. міжрайонців, які не бажали злитися ні з меншовиками, ні з більшовиками. На VI з’їзді РСДРП(б) в липні 1917 "міжрайонці" були включені до складу більшовицької партії, а Т. став членом її ЦК.

Із вересня 1917 — голова Петрогр. ради робітн. і солдатських депутатів. 12 жовтня сформував Військово-революц. к-т і фактично очолив підготовку збройного повстання в Петрограді. У першому складі РНК зайняв пост нар. комісара закордонних справ. Від березня 1918 — нар. комісар військ. справ, із вересня 1918 — одночасно голова РВР Республіки. Став організатором Червоної армії і довів її чисельність восени 1919 до 3 млн бійців і командирів.

Після відходу В.Леніна від держ. справ у політбюро ЦК РКП(б) розгорілася боротьба за одноосібну владу між Т. і Й.Сталіним. У листопаді 1927 Т. рішенням ЦК і Центр. контрольної комісії ВКП(б) був виключений з партії і відправлений у заслання в Алма-Ату (нині м. Алмати, Казахстан), а в січні 1929 — депортований за межі СРСР.

20 серпня 1940 агент НКВС СРСР, іспанець Р.Меркадер, виконав доручення Й.Сталіна вбити Т. і на віллі в Койокані (Мексика) завдав Т. удар по голові льодорубом. Через добу після замаху Т. помер. Вбивцю мексиканський суд ув’язнив на 20 років. 1960 Р.Меркадер звільнився, приїхав в СРСР та був нагороджений званням Героя Рад. Союзу.

Лев Троцький і Україна. Будучи у складі вищого компарт. кер-ва, Т. справляв великий вплив на події, пов’язані з Україною. Перш за все, треба згадати обставини укладення Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918. Коли в Брест-Литовську (нині м. Брест, Білорусь) відкрилася мирна конференція, керівник австро-угор. делегації граф О.Чернін заявив 10 січня 1918, що Центр. д-ви вважають укр. делегацію на чолі з В.Голубовичем самостійним і уповноваженим представництвом Української Народної Республіки. Керівник рос. делегації Т. повідомив, що не бачить перешкод для участі делегації в мирних переговорах: "Українська делегація виступає тут як самостійна делегація, і за таку визнає її делегація російська". В рад. історіографії ця заява розглядалася як зрадницька. Насправді, однак, Т. вважав вигідним виступати на переговорах двома окремими делегаціями — російською і українською. Інша річ, що він розглядав як українську делегацію радянської України. Створюючи на противагу УНР нібито цілком незалежну від Росії радянську Україну, більшовики маскували її в очах міжнар. громадськості й самих українців під нац. державність, розбудовану Українською Центральною Радою. Назву д-ви вони залишили такою ж (УНР), а назву уряду трохи змінили (Народний секретаріат замість Ген. секретаріату). Елементи такої мімікрії чітко простежувалися в заяві Т. у Брест-Литовську. Зокрема, він вказав 10 січня, що самоозначення України відбувається у формі Нар. республіки, в ній нема жодних окупаційних військ і політ. життя відбувається там вільно; є всюди вільно обрані ради робітн., солдатських і сел. депутатів; не можна сумніватися, що процес самоозначення України в її геогр. межах і в держ. формах, які відповідають волі укр. народу, знайде своє закінчення. Під закінченням процесу самоозначення Т. розумів завершення розпочатого 7 січня 1918 наступу військ В.Антонова-Овсієнка. Ці підрозділи встановили рад. владу 11 січня в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ), 19 січня — у Полтаві, 30 січня — в Одесі, 8 лютого — у Києві. 30 січня, коли переговори в Брест-Литовську відновилися після тривалої перерви, Т. заявив, що укр. сторону повинна представляти делегація Нар. секретаріату, а не УЦР, яка вже не контролює територію України. У відповідь новий голова делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом Четвертого Універсалу Української Центральної Ради і заявив, що Т. не може вирішувати, яка з двох делегацій є правомочною, оскільки Україна до складу Росії вже не входить. Представники Центр. д-в продовжили переговори з делегацією УЦР.

Переслідуючи війська А.Денікіна, три армії Т. восени 1919 увійшли в Україну, щоб знову приступити, після зим 1917/18 і 1918/19, до її радянізації. На поч. 1920 Т. виступив перед агітаторами-комуністами, які відправлялися на парт. роботу в Україну, з "десятьма заповідями" — інструкціями, сформульованими у вкрай цинічній формі. Хоч у 20-томнику творів Т. цього виступу не знайти, у ньому в концентрованій формі характеризувалася відбита в безлічі документів офіц. політика РКП(б) щодо укр. селянства.

Перші три заповіді стосувалися комун (див. Комуна сільськогосподарська), насадження яких улітку 1919 було однією з причин загибелі рад. влади в Україні. Т. рекомендував не накидати укр. селянам комуну до того часу, поки рад. влада не зміцніє; обережно впроваджувати її в поміщицьких маєтках під назвою артілей або товариств і стверджувати, що в Росії комун нема. Дві заповіді стосувалися С.Петлюри: на противагу самостійнику С.Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з рад. владою, а С.Петлюра продає Україну бурж. д-вам; оскільки укр. селянство тільки на С.Петлюру має надію, потрібно бути обережним. Тільки дурень або провокатор без усякого розбору повсюдно твердитиме, — йшлося в настанові, — що ми воюємо із С.Петлюрою; інколи, доки ще остаточно не розбитий А.Денікін, вигідніше поширювати чутки, що рад. влада в союзі із С.Петлюрою. Торкаючись повстанського руху, Т. вказував: оскільки нам необхідно обеззброїти всіх повстанців, щоб вони знову не повернули проти нас, — а це обеззброювання викличе невдоволення серед сел. мас, — то необхідно навіювати, що серед повстанців більшість денікінців, буржуїв і куркулів. Звертаючись до актуальної теми пограбувань селян червоноармійцями, Т. вказував: якщо будуть випадки пограбувань у Червоній армії, то їх необхідно скидати на повстанців і петлюрівців, які влилися в Червону армію; рад. влада згодом розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців, тому що вони шкідливий елемент, і це буде явним доказом не лише суворої революц. дисципліни, але й суворою карою за грабунки. Стосовно хлібозаготівель надавалася така рекомендація: оскільки уряд Росії вимушений вивозити хліб з України, то вашим обов’язком, товариші, є пояснити селянам, що хліб візьмуть лише з куркулів, і не для Росії, а для бідних укр. селян, для робітників і Червоної армії, яка вигнала А.Денікіна з України. Нарешті, дві інструкції торкалися організації низової влади: намагайтеся, щоб до рад і виконкомів увійшла більшість комуністів і співчуваючих; вживайте всіх заходів, щоб на Всеукр. з’їзд рад не потрапили такі представники від волості, які можуть приєднатися на з’їзді до наших ворогів і таким чином обрати уряд України не з комуністів-більшовиків. Свою промову Т. завершив такою настановою: ні на мить не забувайте, що Україна повинна бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською.

Починаючи боротьбу з Т., Й.Сталін та його союзники Г.Зінов’єв і Л.Каменєв усунули з посади голови РНК УСРР його давнього друга й найбільш впливового союзника Х.Раковського. Унаслідок цього Т. зазнав поразки в Україні, коли розгорнулася загальнопарт. дискусія 1923—24. У Київській губернії його підтримали 4 із 30-ти великих парт-орг-цій, які брали участь у дискусії, у Харківській губернії — 7 із 43-х (у т. ч. апарат ЦК КП(б)У і ДПУ УСРР). В ін. губерніях України Т. не підтримала жодна парторг-ція. Не підтримала його й переважна більшість парт-орг-цій в ін. республіках. Вплив Т. в РКП(б) настільки зменшився, що він змушений був самоусунутися від наступного етапу дискусії, що розгорнулася вже між Й.Сталіним, з одного боку, і Г.Зінов’євим та Л.Каменєвим, з другого. 1925 Й.Сталіну вдалося влаштувати на посаду ген. секретаря ЦК КП(б)У свою креатуру — Л.Кагановича. Той розгорнув переслідування опозиціонерів за допомогою очищеного від прибічників Т. командного складу Державного політичного управління УСРР. У загальнопарт. дискусії 1927, в якій Г.Зінов’єв і Л.Каменєв об’єдналися з Т., проти опозиціонерів виступило 147 970 членів респ. парт. організації. Підтримав їх тільки 741 член КП(б)У.

В еміграції Т. спромігся об’єднати невеликі групи своїх прибічників у різних країнах у IV Інтернаціонал. В його публіцистиці помітне місце посів аналіз ситуації в радянській Україні. Навесні 1939 Т. опублікував у амер. час. "Socialist Appeal" статтю "Українське питання", в якій заявив: "Українському питанню випало в найближчий період відіграти величезну роль у житті Європи". Він звинувачував керовану Й.Сталіним "бюрократичну термідоріанську реакцію", яка заперечувала на ділі визнане Конституцією СРСР 1936 право України на відділення від Рад. Союзу. Стаття була передрукована в російськомовному виданні "Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)" в числі 77—78 (травень—липень 1939). Полемізуючи з рос. емігрантами, які гуртувалися навколо О.Керенського в час. "Новая Россия", Т. знову ратував за відділення України від СРСР у статті "Демокра-тичні кріпосники і незалежність України" ("Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 79—80 за серпень—жовтень 1939).

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович

1. Сочинения, т. 1—20. М.—Л., 1924—29
2. Уроки Октября. М., 1925 (перевид. — Л., 1991)
3. Дневники и письма. Нью-Йорк, 1986
4. Архив Троцкого: коммунистическая оппозиция в СССР: 1923—1927, т. 1—4. М., 1990
5. К истории русской революции. М., 1990
6. Моя жизнь: опыт автобиографии, т. 1—2. М., 1990
7. Сталин, т. 1—2. М., 1990
8. Портреты революционеров. М., 1991

1. Leon Trotsky: The Man and His Work. New York, 1969
2. Васецкий Н.А. Троцкий: опыт политической биографии. М., 1992
3. Никулин Н.М. Троцкий Л.Д.: отступление в историю. М., 1993
4. Сироткин В Почему Троцкий проиграл Сталину М., 2004
5. Дойчер И. Троцкий, т. 1—3. М., 2006
6. Чернявский Г. Лев Троцкий. М., 2010
7. Волкогонов Д.А. Троцкий. М., 2011