ТРУБЕЦЬКОЙ Микола Сергійович (28(16).04.1890—25.06. 1938) — рос. мовознавець, філософ, культуролог та історик літератури, князь. Професор (1918). Дійсний член Віденської АН (1930). Н. в м. Москва. Син відомого філософа, першого виборного ректора Московського університету кн. С.Трубецького. З юнацьких років брав активну участь у роботі Моск. етногр. т-ва під кер-вом В.Міллера. Закінчив Моск. ун-т (1913). Слухав лекції в Лейпцизькому ун-ті (1913—14). Приват-доцент Моск. ун-ту (1915—16), професор Ростовського ун-ту (1918). Від 1919 — на еміграції в Софії (Болгарія), а від 1922 — у Відні. Професор слов’ян. філології Софійського та Віденського (1922—38) ун-тів. 1920 опублікував книгу "Европа и человечество", яка заклала інтелектуальні й культ. основи євразійства. Обстоював ідею єдності істор. долі російського й алтайських (туранських) народів та їхньої несумісності із зх. цивілізацією. Вважав, що агресивна природа концепцій європоцентризму та європеїзації Росії спричиняє її руйнацію. Відтак тримався думки, що наслідування прирікає рос. цивілізацію на здрібніння та творчу безплідність, а Росію — на вічне відставання і, кінець-кінцем, на колоніальну залежність від Заходу. Стверджував, що цьому може перешкодити тільки культ. орієнтація на самопізнання й осягнення самобутності Росії. Висловив тезу, що рос. к-ра творилася не тільки слов’янськими, а й тюркськими народами. Наголошував, що сх. народи можуть стати надійними союзниками у протидії зх. колонізації Росії. Доводив гостру потребу створення світ. системи з декількома центрами, яка б відображала відмінності кількох культурно-істор. світів. Тримався думки, що самостійний розвиток кожного із цих культ. світів стане гарантією більш справедливих взаємин між народами. Проголосив ідею домінування к-ри над політикою, позаяк панування політики призводить до помилкового, небезпечного та гіпертрофованого націоналізму. У зв’язку із цим обстоював концепцію ідеократичного управління, зорієнтовану на встановлення культурократії як засобу для формації політ., госп. та культ. еліт. Вважав, що без існування еліт неможливі плідний розвиток нац. к-ри та оборона нац. незалежності. Був шокований гіпертрофією й спотворенням ідеократії в СРСР у 1920—30-х рр. До 1928 залишався визнаним провідником євразійського руху, проте рішуче й категорично засудив пробільшовицькі настрої ряду своїх соратників. Відтоді офіційно вийшов з євразійського руху, хоч і опублікував кілька праць у євразійських виданнях. Один із редакторів неперіодичного видання "Евразийский временник". Співробітничав із час. "Путь", який видавався в Парижі (Франція) за редакцією М.Бердяєва. Автор праць із мовознавства, історії слов’ян. мов, зокрема з морфології та фонології, а також студій з теорії мови, хронологізації мовних процесів у праслов’ян. мові, періодизації праслов’ян. доби та ін. Спершу працював у межах Моск. лінгвістичної школи. У міжвоєнну добу став одним із фундато-рів і теоретиків-структуралістів Празької лінгвістичної школи та Празького лінгвістичного гуртка. Розробив принципи, завдання та гол. поняття фонології як спец. лінгвістичної дисципліни. Увів до наук. обігу поняття "мовного союзу" — спілки неспоріднених або віддалено споріднених мов, якими спілкуються народи, що мають тісні духовні й культ. контакти і, врешті-решт, витворюють культ. спільноту (напр., Балканський мовний союз та ін.). Розглядав укр. к-ру як індивідуальний вияв загальнорус. к-ри, призначений для розробки й освітлення нижчих проблем. Обстоював свою візію в дискусії 1927—28 з укр. істориком Д.Дорошенком.

П. у м. Відень.

ЯСЬ Олексій Васильович.

1. Европа и человечество. София. 1920 (нім. вид. — Мюнхен, 1922)
2. Верхи и низы русской культуры (этническая база русской культуры). В кн.: Исход к Востоку: Утверждение евразийцев, кн. 2. М.—Берлин, 1922
3. Религии Индии и христианство. Там само
4. Вавилонская башня и смешение языков. В кн.: Евразийский временник, вып. 3. Берлин, 1923
5. Соблазн единения. В кн.: Россия и латинство. Берлин, 1923
6. Наследие Чингисхана: Взгляд на русскую историю не с Запада, а с Востока. Берлин, 1925
7. К проблеме русского самопознания: собрание статей. [Париж], 1927
8. Об идее — правительнице идеократического государства. В кн.: Евразийская хроника, вып. 11. Берлин[—Париж], 1935
9. Предисловие к сборнику «Исход к Востоку». «Вестник Московского государственного университета: Серия: Филология», 1991, № 1
10. К украинской проблеме. В кн.: История. Культура. Язык. М., 1995
11. Ответ Д.И. Дорошенко. Там само
12. Письма и заметки Н.С. Трубецкого. М., 2004

1. Дорошенко Д. К украинской проблеме: По поводу статьи князя Н.С. Трубецкого. «Евразийская хроника» (Париж), 1928, вып. 10
2. Чижевский Д. Н.С. Трубецкой (некролог). «Современные записки» (Париж), 1939, № 68
3. Славяноведение в дореволюционной России: Биобиблиографический словарь. М., 1979
4. Пашуто В.Т. Русские историки-эмигранты в Европе. М., 1992
5. Россия между Европой и Азией: Евразийский соблазн: Антология. М., 1993
6. Михед П. Євразійський погляд на українсько-російські культурні взаємини: дискурс М.С. Трубецького. В кн.: Четвертий міжнародний конгрес україністів: Доповіді та повідомлення (Одеса, 26—29 серпня 1999 р.): Історія, ч. 1. Одеса—К.—Львів, 1999
7. Його ж. Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців. «Сіверянський літопис», 1999, № 2
8. Шпорлюк Р. Імперія та нації: з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. К., 2000
9. Масненко В.В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХIХ — перша третина ХХ ст.). К.—Черкаси, 2001