Бібліографічне посилання: Ясь О.В. ЦАР [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Tsar (останній перегляд: 15.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 10: Т-Я ) в електронній біблотеці

ЦАР (від лат. Caesar — Цезар) — 1) титул рим. імператорів, пізніше — самодержців Зх. Рим. імперії та Сх. Рим. імперії; 2) титул глав монархічних д-в: Сербії (до 1371), Болгарії (до 1946) та Росії (до 1917). Походить від прізвиська Гая Юлія Цезаря і вживається для позначення спадкоємності монаршої влади. У східнослов’ян. традиції царями зазвичай називають також монархів стародавніх д-в Вавилону, Ассирії, Ірану, Китаю, Індії, давнього Риму, елліністичного Єгипту та ін. Слово "цар" побутує на культ. теренах пд. слов’янства від 9—10 ст., зокрема так титулували болг. володаря Симеона Великого. У давній Русі "царями" називали візант. імператорів, ханів, султанів, шахів та ін. монархів. Звідси походить і давньорус. назва Константинополя — Царгород. Від 15 ст. слово "цар" поступово проникло до титулатури рос. самодержців. Приміром, цим титулом іноді іменували вел. князів моск. Івана III Васильовича та Василія III Івановича. Утім титул Ц. офіційно прийняв 1547 Іван IV. Водночас до титулатури царів уводилися назви територій, які приєднувалися до Рос. д-ви. Зокрема, у серед. 17 ст. до титулатури царя Олексія Михайловича долучилася тричленна формула "... всея Великия и Малыя и Белыя России самодержец". Від 1721 рос. самодержці іменувалися імператорами, проте зберігали у своїй титулатурі титул Ц. з назвами тих земель, які входили до складу Росії. Від титулу Ц. походять титули членів царської родини: цариця, царевич, цесаревич тощо. Назва "цар" вживалася і вживається щодо певних матеріальних об’єктів, передусім для вирізнення їхніх розмірів, величі, особливого призначення (рос. Цар-пушка, Цар-колокол тощо).