Бібліографічне посилання: Віднянський С.В. ЦЕНТРАЛЬНА РУСЬКА НАРОДНА РАДА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Tsentralna_ruska (останній перегляд: 15.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 10: Т-Я ) в електронній біблотеці

ЦЕНТРАЛЬНА РУСЬКА НАРОДНА РАДА була створена 8 травня 1919 в Ужгороді на основі об’єднання 3-х найбільш впливових у Закарпатській Україні нар. (рус.) рад — Пряшівської, Ужгородської та Хустської — як представницьких політ. органів влади на місцях, що утворилися в результаті демократ. революції в Угорщині, повалення монархії і проголошення 16 листопада 1918 Угор. Нар. Республіки для вирішення політ., соціальних і нац. проблем Закарпаття та питання про його держ. незалежність. Через складність внутрішньополіт. ситуації в Закарпатті після закінчення Першої світової війни і загострення питання про його державно-правовий статус на міжнар. арені існувало кілька політ. напрямів і національно-культ. орієнтацій щодо післявоєнної долі цього укр. краю. Головним напрямом політ. орієнтації русинів -українців краю був проукраїнський. Єднання зі своїми братами-українцями по той бік Карпат, злуки з Україною вимагали численні нар. ради, починаючи з Хустської та Старолюбовнянської, які прийняли одні з перших такі рішення відповідно 2 і 8 листопада 1918, і до Всенародних зборів угорських русинів в Хусті, що ухвалили історичну за своєю значимістю резолюцію 21 січня 1919 . Водночас значна частина греко-катол. духовенства і досить широкі верстви інтелігенції та переважно міськ. населення — угорців, євреїв, німців, мадяризованих русинів Ужгорода, Мукачевого, Берегового, а також Вилока та ін. населених пунктів краю — прагнули залишити Закарпаття у складі Угорщини. Так, створена 6 листопада 1918 в Ужгороді Рада угор. рутенів ухвалила рішення про цілісність Угорщини та програму розвитку Закарпаття в її складі. А в зх. регіонах краю, зокрема на Пряшівщині, було чимало тих, хто вимагав його приєднання до Чехословаччини. Нарешті, були й такі політ. діячі, які доводили доцільність приєднання Закарпаття до Румунії (у сх. районах краю) або створення окремої д-ви русинів.

Однак під впливом міжнар. чинників (невдачі укр. державотворення, рішення чисельної закарпат. еміграції в США в листопаді 1918 про приєднання рідного краю до Чехословаччини на правах широкої автономії, наявність із січня 1919 в Ужгороді, а з початку травня 1919 — в усьому Закарпатті чехословац. окупаційних військ, хід обговорення проблеми Закарпаття на Паризькій мирній конференції 1919—1920 на користь Чехословаччини, прочехословац. орієнтація в цьому питанні країн Антанти та ін. Ц.р.н.р. на першому засіданні одноголосно ухвалила: "Центральна Руська Народна Рада прилюдно заявляє, що від імені всього народу вона цілковито підтримує ухвалу Американської угро-руської ради про об’єднання з чехословацьким народом на основі повної національної автономії". Головою Ц.р.н.р. був обраний А.Бескид, заступниками — А.Волошин, М.Бращайко (див. Бращайки) та М.Стрипський. На наступних засіданнях ради обговорювалися питання про статус і кордони Закарпаття у складі Чехословаччини, держ. мову, свободу віросповідання (церков) і пропорційне представництво автономного краю в законодавчих органах Чехо-Словац. Республіки, а також було вирішено рекомендувати громадянина США Г.Жатковича на посаду "повноважного міністра штату". Ці вимоги були викладені у спец. меморандумі — "Протоколі", який 20 травня 1919 делегація Ц.р.н.р. передала в Празі (нині столиця Чехії) президентові Чехословаччини Т.-Г.Масарику. При цьому вітальні промови виголосили А.Бескид, Г.Жаткович, А.Волошин, а також Т.-Г.Масарик.

Рішення Ц.р.н.р., яке на Паризькій мирній конференції 1919—20 чехословац. делегація видавала за волевиявлення всього народу Закарпаття, було використано нею поряд із позитивними результатами плебісциту угро-русинів у США та ін. факторами для аргументації своїх претензій на цей край. Утім воно не відбивало істор. поривань значної більшості закарпат. русинів-українців з’єднатися з Україною та багато в чому було формальним, вимушеним. 9 квітня 1919 міністр закордонних справ Чехословаччини, один із керівників чехословац. делегації на Паризькій мирній конференції Е.Бенеш телеграфував із Парижа (Франція) президентові Т.-Г.Масарику: "Рада Чотирьох (керівний орган конференції. — Авт.) вирішила… русинський край присуджений нам. Деталі повідомлю пізніше. Все ще неофіційно".

Умови приєднання Закарпаття до Чехо-Словац. Республіки, що були викладені в підписаному 10 вересня 1919 Сен-Жерменському мирному договорі з Австрією (див. Сен-Жерменський мирний договір 1919), значно відрізнялися від вимог Ц.р.н.р. Згідно зі статтями 10—13 цього договору Чехо-Словаччина зобов’язувалася "встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави". Входження Закарпаття до складу Чехословаччини було підтверджене й спец. параграфом (§ 48) Тріанонського мирного договору з Угорщиною від 4 червня 1920 (див. Тріанонський мирний договір 1920), де зазначалося: "Угорщина визнає, як уже були вирішили держави, союзні і об’єднані, повну незалежність Чехословацької держави, до неї включено автономну територію Південнокарпатських русинів". Утім до складу цього автономного утворення була включена не вся територія історичного Закарпаття. Відповідно до Сен-Жерменського договору зх. частина Закарпаття (Пряшівщина) ввійшла до складу Словаччини, а згідно з Тріанонським договором Марамороський комітат був розділений між Чехословаччиною і Румунією по річці Тиса (прит. Дунаю) — до останньої відійшло 2/5 території комітату з 14-ма русинсько-укр. селами.

У липні 1920 делегація Ц.р.н.р. (Е.Невицький, В.Тегза) перебувала в США, де в ході численних виступів і зустрічей з амер. русинами ознайомила їх з останніми подіями в Закарпатті й заручилася їхньою подальшою підтримкою. Однак уже 1921, коли ставало дедалі очевиднішим, що чехословац. уряд не поспішає виконувати своїх обіцянок щодо автономії Закарпаття, позиція закарпат. еміграції в США і Ц.р.н.р. в Ужгороді змінилася на античехословацьку. Вони не раз зверталися до чехословац. владних кіл, Ліги Націй та ін. міжнар. орг-цій з нотами протесту щодо політики Чехословаччини в Закарпатті. Зокрема, 1927 Ц.р.н.р. звернулася до президента, уряду і парламенту Чехословаччини з меморандумом протесту проти адм. реформи в Чехословаччині, що ігнорувала автономні права краю. З часом, у ході поступової інтеграції Закарпаття в конституційно-правову й державно-політ. систему Чехословаччини, значення діяльності Ц.р.н.р. занепадало, й вона припинила своє існування.