ТУРОВО-ПІНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО, Туровське князівство — державно-територіальне утворення на Русі, яке існувало в 10—14 ст. Уперше згадується в легендарній частині "Повісті временних літ" при ретроспективному описі подій 980 (дата приблизна). За твердженням літописця, на цей час існувало самостійне князівство з центром у Турові (нині місто Гомельської обл., Білорусь), засноване варягом Туром (Тури). Про його подальшу долю та обставини підкорення Києву літописець мовчить. Враховуючи, що ця згадка дана в контексті оповіді про насильницьку ліквідацію самостійності Полоцького князівства, можна припустити, що доля володінь Тура була аналогічною. Під 988 там само повідомляється, що київ. кн. Володимир Святославич посадив князем у Турові свого сина Святополка (див. Святополк Окаянний). Справжня дата цієї події не відома. Оскільки Святополк народився бл. 979, реальним правителем Туровського князівства він міг стати в серед. 990-х рр.

Початкова територія Туровського князівства не відома. На думку П.Лисенка, вона охоплювала територію розселення дреговичів, включно з районами Берестя, Клецька, Слуцька (нині обидва міста Мінської обл.), Рогачова, Мозиря (нині обидва міста Гомельської обл.; усі в Білорусі). Але прямих підтверджень цьому припущенню немає.

1015, коли Святополк став київ. князем, Туровське князівство було приєднано до Києва. Можливо, до 1054 воно було одним з уділів Ізяслава Ярославича. 1078 київ. кн. Всеволод Ярославич дав Туров на додачу до Волинського князівства своєму небожу Ярополку Ізяславичу. Після загибелі Ярополка 1086 Туровське князівство повернулося під контроль Києва і періодично ставало тимчасовим уділом найближчих родичів або важливих союзників київ. князів. Ним володіли: Святополк Ізяславич (1088—93), В’ячеслав Володимирович (1128—32), Ізяслав Мстиславич (імовірно 1132 —34), знову В’ячеслав Володимирович (1135—46, з перервою в 1142), Святослав Всеволодич (1142), Ярослав Ізяславич (1146), Андрій Боголюбський (1150, разом з Пінськом і Пересопницею), знову Святослав Всеволодич (1154, з Пінськом), Борис Юрійович (1155—56). У цей час Берестя, Клецьк, Слуцьк, Рогачов, Мозир виділилися в уділи незалежно від Турова, що не підтверджує гіпотезу про їхній першопочатковий зв’язок. Із 1144 згадується Туровська єпархія (пізнє джерело повідомляє, що її засновано 1005).

1157 князь-ізгой Юрій Ярославич, онук Святополка Ізяславича, самовільно захопив Туров і спромігся відстояти його в боротьбі з коаліцією, що її організував київ. князь. З цього моменту Туровське князівство закріпилося за Юрієм в якості вотчини. До князівства належали Пінськ і Дубровиця, які незабаром стали уділами синів Юрія. Відомості про них у літописі уривчасті. 1168 Туров належав Івану Юрійовичу, тоді ж згадано його брата Святополка. 1184 Туровом володів уже Святополк (п. 1190), Пінськом — Ярослав, а Дубровицею — Гліб, який помер 1196, будучи князем туровським.

На поч. 13 ст. Туров поступився політ. значенням Пінську, князі котрого з 1204 по 1229 були учасниками низки коаліцій південнорус. князівств. 1223 ряд удільних князів Т.-П.к. (серед них незаперечно атрибутовано Олександра Дубровицького) брали участь у битві на Калці (див. Калка, битва на річці 1223). Після того, як монголи 1240 спалили багато міст, значення вцілілого Пінська ще більше зросло. Сюди 1241 перенесли з Турова єпископську кафедру. 1240—44 Пінськом володів кн. Михаїл, важливий союзник Данила Галицького. 1251 пінських князів згадано у множині. Вони намагалися балансувати між новими центрами сили — Галицько-Волинським князівством, Литвою (див. Велике князівство Литовське) і Золотою Ордою. 1263 Пінськ надав прихисток литов. кн. Войшелку і військ. допомогу у відновленні контролю над Литвою. 1275 пінські й туровські князі брали участь у поході на Литву, що його організували монголи. 1292 одна з гілок місц. династії володіла Степанню, яка, імовірно, виділилася з Дубровицького уділу.

У 1-й третині 14 ст. Т.-П.к. увійшло до складу ВКЛ. За відомостями пізніх білорусько-литовських літописів, Пінськ перейшов у власність великого князя і став одним з уділів Наримунта Гедиміновича, потім — його нащадків. Поряд із цим різні гілки місц. династії продовжували володіти рештками Т.-П.к. Серед них в актових документах кінця 14 ст. фігурують Іван Семенович Степанський, Давид Дмитрович Городецький (за центром його уділу в подальшому закріпилася назва Городець Давидів; нині м. Давид-Городок Брестської обл., Білорусь) та його брати Іван і Юрій. Останній незаперечний представник цієї династії Митко (Дмитрій) Давидович Городецький помер після 1432. Потім Городець і Туров дісталися Свидригайлу Ольгердовичу, Дубровиця і Степань — кн. Юрію Семеновичу Гольшанському (див. Гольшанські).

1. Лысенко П.Ф. Города Туровской земли. Минск, 1974
2. Його ж. Туровская земля IX—XIII вв. Минск, 2001