ТИМЧАСОВИЙ УРЯД — центр. орган держ. влади після Лютневої революції 1917, діяв упродовж 15 (2) березня — 8 листопада (26 жовтня) 1917. Утворений за згодою між Тимчасовим к-том Державної думи Російської імперії та Петрогр. радою робітн. і солдатських депутатів. Мав передати владу Всеросійським Установчим зборам. До складу увійшли кадети (див. Конституційно-демократична партія; відігравали провідну роль у політ. курсі), октябристи та безпартійні: кн. Г.Львов (міністр-голова), П.Мілюков, О.Гучков, М.Некрасов, Мих.Терещенко, О.Керенський (трудовик, згодом — есер; див. Партія соціалістів-революціонерів) та ін.

Т.у. дотримувався принципу правонаступництва влади, зберіг в осн. рисах попередню структуру держ. влади, призначивши своїх комісарів. Владу на місцях здійснювали губернські та повітові комісари Т.у. (див. Губернські комісари), призначені, насамперед, із числа земських діячів. Прагнення Петрогр. ради робітн. і солдатських депутатів контролювати діяльність Т.у. призвело до встановлення двовладдя.

Осн. завдання Т.у., визначені в Декларації (16 (3) березня 1917) та зверненні до громадян Росії (19 (6) березня 1917), полягали в демократ. перетвореннях у країні. Уряд здійснив амністію по політ. і реліг. справах, ввів демократ. свободи, відмінив станові, реліг. та нац. обмеження, здійснив демократизацію армії. Були проведені вибори до місц. самоуправління, розпочата підготовка до скликання на засадах загального, рівного, таємного і прямого виборчого права Всерос. Установчих зборів. Уряд неухильно виконував попередні міжнар. угоди, демонстрував своє прагнення довести Першу світову війну "до переможного кінця". Нац. політика Т.у. визначалася концепцією збереження єдності і неподільності Росії, перетвореної на демократ. республіку. Уряд визнавав за народами Росії право лише на національно-культ. автономію, відкладаючи вирішення нац. питання до скликання Всерос. Установчих зборів.

За час свого існування Т.у. зазнав кілька криз і змін влади, у ході яких вплив кадетів на склад і політику уряду поступово послаблювався, натомість посилювався вплив есерів і меншовиків. У результаті квітневої кризи, спровокованої нотою П.Мілюкова щодо вірності союзницьким зобов’язанням Росії, постав перший коаліційний Т.у. на чолі із кн. Г.Львовим, де в якості правлячих партій виступили меншовики та есери (О.Керенський, М.Скобелєв, В.Чернов, І.Церетелі та ін.). Викликана рядом обставин, у т. ч. й "українським питанням", липнева криза завершилася формуванням 6 серпня (24 липня) 1917 другого коаліційного уряду на чолі з О.Керенським. Наслідком корніловського виступу стали нова урядова криза та утворення Директорії із 5-ти осіб, а 8 жовтня (25 вересня) 1917 — останнього, третього коаліційного уряду: О.Керенський (міністр-голова та верховний головнокомандуючий), О.Нікітін, М.Терещенко, О.Верховський, П.Малянтович та ін.

Т.у. прагнув змінити традиційні для Росії авторитарні шляхи зміцнення влади на демократичні, перейти до децентралізації влади із максимально широкою участю населення в держ. управлінні. У тогочасних рос. умовах початок демократ. процесів призвів до поступового послаблення держ. влади, розкладу інститутів держ. управління та армії. Це дало змогу більшовикам у жовтні 1917 повалити Т.у. і проголосити перехід влади до Рад.Українська Центральна Рада, програмною ідеєю якої стало створення правових умов та закладення засад національно-тер. автономії України, прагнула не загострювати стосунків та шукати порозумінь з Т.у. 26 (13) травня 1917 до Петрограда (нині м. Санкт-Петербург) виїхала перша делегація УЦР на чолі з В.Винниченком. Гол. вимогою поданої до уряду "Декаларації" було видання Тимчасовим урядом держ. акта про принципове ставлення останнього до укр. автономії. Спираючись на висновки Юрид. наради при Т.у., уряд відмовився висловити підтримку ідеї створення автономії України та відклав вирішення "українського питання" до скликання Всерос. Установчих зборів.

Проголошення I Універсалу (див. Універсали Української Центральної Ради) та створення Генерального секретаріату Української Центральної Ради змусили Т.у. змінити своє ставлення до України. До Києва прибула делегація у складі міністрів О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі. У результаті проведених 11—13 липня (28—30 червня) 1917 переговорів уряд визнав Ген. секретаріат УЦР крайовим органом управління в Україні. Підсумки компромісу були оформлені в II Універсалі, в якому УЦР висловилася проти самочинного запровадження засад автономії краю та зобов’язалася доповнити свій склад представниками нац. меншин, що перетворювало її з органу укр. демократії на представницький орган усього населення України. Київ. угода міністрів з УЦР стала однією з причин липневої кризи Т.у.

Згідно з домовленостями УЦР розробила "Статут вищого управління України" та надіслала до Петрограда свою другу делегацію для його затвердження. Після тривалих та складних переговорів Т.у. видав "Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" (17 (4) серпня 1917), що значно обмежувала компетенцію та юрисдикцію Ген. секретаріату УЦР. Після Демократичної наради 1917 політика щодо України звелася до подальшого обмеження повноважень УЦР: Т.у. ігнорував Ген. секретаріат УЦР у своїх розпорядженнях в Україні, відмовляв у забезпеченні коштами, засобами для орг. роботи. (Декларація Ген. секретаріату УЦР від 12 жовтня (29 вересня) 1917).

Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 Т.у. припинив своє існування. Влада в Україні перейшла до УЦР.

БОЙКО Володимир Михайлович, КУДЛАЙ Олександра Борисівна

1. Великая Октябрьская социалистическая революция: Энциклопедия. М., 1987
2. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали, т. 1—2. К., 1996—97
3. Булдаков В.П. Красная смута: Природа и последствия революционного насилия. М., 1997
4. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. К., 1997