Бібліографічне посилання: Мельникова О.О. ВАРЯГИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Variahy (останній перегляд: 12.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 1: А-В ) в електронній біблотеці

ВАРЯГИ (від давньосканд. vаr – обітниця, клятва) – найменування сканд. воїнів, що, очевидно, виникло на рус. ґрунті в середовищі скандинавів-найманців наприкінці 9 – поч. 10 ст. і первісно позначало сканд. воїнів, прийнятих на певних умовах (за угодою) до війська рус. князів. Перша згадка про найм в. міститься в "Повісті временних літ" під 941 в оповіді про підготовку вел. кн. київ. Ігоря Старого до походу на Візантію. В ісландському "Пасмі (Сазі) про Еймунда" (Eymundar páttr у складі зб. caг 14 ст. Flateyjarb_k) докладно описується процедура укладення та умови угоди найму в. до рус. війська за Ярослава Мудрого.

У "Повісті временних літ" слово "В." вживається на позначення скандинавів взагалі, незалежно від їх місцеперебування і характеру діяльності. Крім як в етногеогр. вступі, укладач "Повісті…" жодного разу не вживає конкретних сканд. етнонімів. Літописець розрізнює варягів і русів: і Рюрик, і перші рус. князі Олег та Iгор, і кн. Ольга (судячи з імен, скандинави за походженням) називаються ним не "варязькими", а "руськими" князями; в. і руси представлені як різні частини війська Iгоря. Поступово розрізнення в. і русів переходить у їхнє протиставлення, а образ в. набуває рис небезпечного чужоземця, наприклад у розповіді про захоплення Володимиром Святославичем Києва 978. Зміна ставлення до в. простежується в описі новгородських подій 1015–16, коли кн. Ярослав Мудрий визнає "своїми" новгородців, а "чужими" – в., і у знаменитому вислові кн. 0Мстислава Володимировича після Лиственської битви 1024, який також називає в. "чужими". Мабуть, як "чужинців" слід тлумачити і в., що згадуються у короткій редакції "Руської правди" ( О.Зимін). Використання слова "В." у "Повісті…" припиняється з серед. 11 ст.; пізніше воно трапляється 2–3 рази у Лаврентіївському літописі і Київському літописі, а у Новгородському першому літописі є лише назви сканд. народів (донь, гьте, урмане, свеи), що, напевно, відображає зміни в характері відносин Русі із сканд. країнами.

Наприкінці 10 – поч. 11 ст., у зв'язку з формуванням у Візантії імператорської гвардії із сканд. найманців, найменування в. проникає до Візантії у формі βαραγγοι (вперше згадане 1034); раніше, від 911, військ. контингенти, що прибували з пн. та сх. Європи і брали участь у воєн. діях Візантії, мали назву "роси". Візант. автори розрізняють "палацових" (тобто імператорську гвардію в Константинополі) і "зовнішніх" (у складі польової армії) "барангів". Напевне, разом з воїнами-В., що вертались на батьківщину, найменування βαραγγοι потрапило до Скандинавії, де набуло форми vaeringi, але виключно для позначення скандинавів, що побували у Візантії.