Походження та рання історія слов’ян. Походження та ранню історію слов’ян вивчають лінгвісти, історики, археологи, представники ін. наук. Останні десятиліття провідне місце у вивченні цієї проблематики посідає археологія, що швидко розширює свою джерельну базу, на відміну від мовознавства та історії. Результати досліджень у різних галузях порівнюються та корегуються між собою задля створення синтетичної картини постання та початкових етапів поступу слов’ян.

Лінгвісти стверджують, що сучасні слов’ян. мови походять від єдиної слов’янської, яка сформувалася на основі праслов’ян. діалектів. Їх носії входили до балто-слов’ян., а ще раніше — до германо-балто-слов’ян. мовних спільнот. Датувати ці мовні процеси (в абсолютній, а не відносній хронології), а також встановити чітку локалізацію теренів, у межах яких вони відбувалися, лінгвістика самостійно не спроможна. Тим не менш, осн. етапи історії слов’ян визначають саме з огляду на мовознавчі побудови. Розрізняють періоди етногенезу (побутування праслов’ян. діалектів), ранньої історії (побутування слов’ян. мови) та історії окремих слов’ян. народів (формування та побутування сучасних слов’ян. мов). Початок останнього збігається з утворенням перших слов’ян. д-в упродовж 8—9 ст.

Історики звертають увагу як чи не на найважливішу ознаку етносу на самосвідомість, що фіксується насамперед у самоназві. Самоназва "слов’яни" (у видозміненій відповідно до фонетичних норм грец. мови формі "склавини") вперше згадується Прокопієм Кесарійським (серед. 6 ст.) в оповіді про події 512. Оскільки в істор. джерелах 6 ст. слов’яни виступають як достатньо консолідована спільнота зі значним військ. потенціалом, припускають, що вона склалася напередодні появи слов’ян на пн. кордонах Візантії впродовж 5 ст., але навряд чи помітно раніше, адже слов’яни не згадуються жодним синхронним джерелом серед народів, які брали участь у бурхливих подіях гунського часу (кінець 4 — 1-ша пол. 5 ст.) у Сх. та Центр. Європі.

Поруч із власне слов’янами ("склавинами") в джерелах також фігурують анти, які, згідно з авторами 6 ст., за мовою, віруваннями та побутовою к-рою не відрізнялися від склавинів і походили з ними "від одного кореня". У склавинах та антах дослідники вбачають потестарні об’єднан-ня, т. зв. союзи племен. Термін "анти", на відміну від "слов’яни"/"склавини", не є самоназвою, він має іраномовне походження. Неслов’янcькою є також і назва "венети"/"венеди". Нею, зокрема, у Йордана позначені спільні предки склавинів та антів, з якими в 4 ст. воював вождь готів Германаріх. Втім дехто із сучасних дослідників доволі скептично ставиться до прямого ототожнення із праслов’янами венедів, які згадуються в різних частинах центрально- та східноєвроп. теренів у 1 ст. (Пліній Старший, Тацит).

За сучасними уявленнями, територія етнокульт. кристалізації слов’ян визначається як смуга вздовж межі лісової та лісостепової зон між Віслою на зх. та Дніпро-Донським міжріччям на сх. У межах цього регіону упродовж кінця 1 тис. до н. е. — 1 тис. н. е. простежується низка генетично пов’язаних між собою археологічних культур, у носіях яких вбачають як власне ранньоістор. слов’ян, так і їхніх безпосередніх попередників. Гіпотези щодо ін. розташування "прабатьківщини" слов’ян (вісло-одерська, карпато-дунайська) натепер становлять виключно історіографічний інтерес.

На межі 3—2 ст. до н. е. у центр. частині зазначеного регіону (Прип’ятське Полісся, Києво-Черкаське Подніпров’я, Пд. Білорусь) формується зарубинецька культура. Зарубинецька к-ра була багатокомпонентним явищем, її "культурне обличчя" визначали не лише риси, привнесені із центральноєвроп. кельтського осередку, а й прояви субстратних археол. к-р (поморської культури на Поліссі, скіф. лісостепової к-ри в Середньому Подніпров’ї та милоградської культури у Верхньому Подніпров’ї).

Із серед. 1 ст. на основі середньо- та верхньодніпровських локальних варіантів зарубинецької к-ри на пд. Білорусі, у Київ. Подніпров’ї, на Дніпровському Лівобережжі та у Пд. Побужжі виникають пізньозарубинецькі пам’ятки. Носії поліського локального варіанта зарубинецької к-ри зміщуються на пд. — пд. зх., на Зх. Волинь та у верхів’я Дністра і Зх. Бугу, де за участі племен пшеворської культури та в активному контакті з носіями липицької культури створюють зубрицьку культуру.

На основі пізньозарубинецьких пам’яток наприкінці 2 — на поч. 3 ст. формується київська культура. Упродовж 3—5 ст. носії київ. к-ри проникають далеко на пн. та сх. від її корінного ареалу (Київ. Подніпров’я, Подесення, Посейм’я, верхів’я Сіверського Дінця (прит. Дону), Пд. та Центр. Білорусь). Наприкінці 2 ст. спостерігається інвазія носіїв вельбарської культури, які просунулися із зх. на Волинь. Під їхнім тиском носії зубрицької традиції зміщуються далі на пд. та пд. зх. Упродовж 3 ст. вони, як і частина населення київ. к-ри, входять до складу нового культ. утворення — черняхівської культури, що проіснувала до серед. 5 ст.

У процесі зникнення черняхівської к-ри на основі київ. старожитностей формуються колочинська культура та пеньківська культура. Ареал колочинської к-ри в цілому збігається з київським й упродовж 5—7 ст. лише дещо розширюється на пн. — пн. сх. Натомість носії пеньківської к-ри, найбільш ранні пам’ятки якої відомі на межі ареалів попередніх київської та черняхівської к-р, у 5 — серед. 6 ст. просуваються далеко на зх., опановуючи пограниччя лісостепу і степу аж до пониззя Дунаю. Більш складною була культ. ситуація початку середньовіччя на Правобережжі, де упродовж 5 ст. формуються пам’ятки празької культури. Підґрунтя останніх вбачають у пам’ятках Прип’ятського Полісся, споріднених із київ. к-рою, а також у старожитностях 4 — поч. 5 ст. Волині та Верхнього Подністров’я — своєрідного локального варіанта черняхівської к-ри. Упродовж кінця 5 — 6 ст. простежується розширення ареалу празької к-ри у зх. (Малопольща, Підляшшя, Силезія) та пд.-зх. (Пруто-Дністровське міжріччя, Карпатська улоговина) напрямках.

Культ. процеси на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра переддавньорус. періоду (8—10 ст.) суттєво різняться. На Правобережжі наприкінці 7 — на поч. 8 ст. празькі пам’ятки еволюціонують у райковецьку культуру, а остання впродовж 10 ст. — у к-ру Київської Русі. На Лівобережжі внаслідок інвазії правобереж. племен (носіїв т. зв. пам’яток сахнівського типу, що маркують найраніший хронологічний горизонт райковецької к-ри на пд. Середнього Подніпров’я) колочинські та пеньківські пам’ятки змінюються волинцевською культурою, яка не є прямим продовженням жодної з попередніх. У 2-й пол. 8 ст. волинцевська к-ра трансформується у роменську культуру, а останню в 2-й пол. 10 ст. заступають ранньорус. пам’ятки, які демонструють насамперед правобережну пізньорайковецьку традицію.

Наріжним каменем етноістор. інтерпретації наведеної картини культ. поступу є ототожнення носіїв празької к-ри з ранньоісторичними склавинами, а пеньківської — з антами. Розширення ареалів цих к-р у напрямку на зх. та пд. зх. упродовж 6—7 ст. відповідає опануванню слов’янами центральноєвроп. та балканських теренів у ході широкого розселення. К-ри переддерж. періоду є археол. відповідником літописних "племінних княжінь" сх. слов’ян. Звернемо увагу на те, що культ. поступ у слов’ян. ареалі на Балканах та в Центр. Європі мав подібний до східноєвроп. характер. К-ри, що відображають переддерж. та ранньодерж. утворення пд. та зх. слов’ян, мають витоки насамперед у празьких старожитностях.

Більш складними для інтерпретації є процеси кінця 1 тис. до н. е. — серед. 1 тис. н. е. Переселення на східноєвроп. терени населення із Центр. Європи, що дало поштовх для формування зарубинецької к-ри, слід розглядати в широкому контексті руху варварських племен із пн. частини європ. континенту на пд. Єдиним відомим нам відлунням цього процесу щодо внутр. регіонів Сх. Європи є згадка кельтів-галатів і германців-скирів в ольвійському (див. Ольвія) декреті на честь Протогена 2-ї пол. 3 ст. до н. е. Ці варвари загрожували не лише ольвіополітам, а й викликали жах у населення Степу. Криза зарубинецької к-ри, що призвела до появи пізньозарубинецьких пам’яток, в основі мала внутр. чинники (трансформація системи господарювання з огляду на зміни клімату). Однак загострив ці кризові явища фактор зовнішній: сліди руйнації зарубинецьких пам’яток близько рубежу ер саме сарматами добре засвідчені археологічно. Досить поширеною є ідентифікація носіїв пізньозарубинецьких і зубрицьких старожитностей ранньорим. періоду зі східноєвроп. венедами-венетами, яких згадує Тацит наприкінці 1 ст. У носіях липицької к-ри зазвичай вбачають дакійське плем’я костобоків.

Час появи та напрямок розповсюдження пам’яток вельбарської к-ри дають підстави впевнено вбачати в їх носіях германців-готів, які, згідно з письмовими джерелами, переселилися до Скіфії із сучасного Польс. Помор’я. На причорномор. теренах готи створили "державу", що об’єднувала не лише сх. германців, а й різні групи місц. населення (іранців, фракійців та праслов’ян), які визнали зверхність завойовників. Археол. еквівалентом цієї поліетнічної "держави" вважають черняхівську к-ру, розквіт якої у серед. — 2-й пол. 4 ст. припадає на період царювання готського "короля" Германаріха. Згадка Йорданом (серед. 6 ст.) венетів, з якими воював Германаріх, а також повідомлення, що раніше у склавинів, антів і венетів було одне спільне ім’я, дають підстави вважати його найдавнішим фактом історії слов’ян. Саме в цей час черняхівський ареал набуває найбільших розмірів, що відповідає оповідям про підкорення Германаріхом численних сусідніх із готами народів. Провінційно-рим. характер черняхівських старожитностей свідчить про стабільні зв’язки, котрі мала готська "держава" із Рим. імперією (див. Рим Стародавній), насамперед в екон. та військово-політ. сферах. Натомість більш північне населення київ. к-ри практично не зазнало такого цивілізуючого впливу.

Радикальні зміни в політ. та культ. ситуації відбулися упродовж гунського періоду. Вторгнення гунів бл. 375 зруйнувало готську "державу" й змусило до переселення на зх. не лише значну частину сх. германців, а і їхніх союзників (насамперед — аланів). Самі гуни досить нетривалий час перебували в степах Пн. Причорномор’я і вже на межі 4—5 ст. перенесли свою гол. ставку в Паннонію (Середнє Подунав’я). Внаслідок цих подій на пд. Сх. Європи утворився військово-політ. та демографічний вакуум, який поволі стали заповнювати вихідці з пн. частини регіону (насамперед — з ареалу київ. к-ри), що не лише поклало початок формуванню празьких та пеньківських старожитностей, а й було першою фазою Велико- го розселення слов’ян. Порівняно велика швидкість, з якою слов’яни опанували землі на пн. від Карпат та Карпатську улоговину, визначалася здебільшого тим, що, як і у Сх. Європі, ці терени були малозаселеними на момент приходу слов’ян. Попереднє населення (здебільшого — герм. племена), захоплене виром Великого переселення народів, зміщувалося на зх. та пд. зх., а спустілі території заселяли слов’яни. Відносно організований спротив слов’яни зустріли лише на імперському кордоні, тому опанування територій на пд. від Дунаю розтягнулося на ціле століття — від серед. 6 до серед. 7 ст., а в деяких куточках Балкан слов’яни спромоглися закріпитися лише близько кінця 7 ст.

Архаїчний вигляд к-р ранньоістор. слов’ян (виключно ліпний керамічний посуд, доволі примітивні знаряддя праці, обмежений набір прикрас тощо) свідчить про те, що вони залишалися осторонь впливів середземномор. цивілізаційного осередку аж до початку контактів із Візантією в 1-й пол. 6 ст. Подібність зазначених старожитностей, як за структурою, так і в конкретних проявах, що виявляється на величезних обширах, є унаочненням повідомлень візант. авторів про подібність способу життя, соціального устрою і вірувань склавинів та антів. Подальший, достатньо інтенсивний, поступ слов’ян упродовж переддерж. періоду визначався не в останню чергу культ. здобутками, запозиченими з Візантії. Досить показово, що безпосередньо на Балканах, у регіоні найбільш інтенсивних контактів із середземномор. цивілізаційним осередком, цей поступ був помітно швидшим порівняно з вихідним регіоном слов’ян. розселення в Сх. Європі.

1. Safarik P. Slovanske starozitnosti. Praha, 1837
2. Niederle L. Slovanske starozitnosti, d. 1—2. Praha, 1902—06 (Нидерле Л. Славянские древности. М., 1956)
3. Borkovski I. Staroslovanska keramika ve sredni Europe: Studie k pocatkam slovanske kultury. Praha, 1940
4. Lehr-Spławinski T. O pochodzeniu i praojczyzne Słowian. Poznań, 1946
5. Poulik J. Juzni Morava — Zeme davnych slovanu. Brno, 1950
6. Бернштейн С.Б. Очерк сравнительной грамматики славянских языков. М., 1961
7. Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.—Л., 1962
8. Łowmiański H. Początki Polski, t. 1. Warszawa, 1963
9. Herrmann J. Siedlung, Hirschaft und gesel schaftlieche Verhaltnisse der slawischen Stramme zwischen Oder und Elbe. Berlin, 1968
10. Петров В.П. Етногенез слов’ян. К., 1972
11. Въжарова Ж. Славяни и прабългари (по дании на некрополите от VI—ХI век на територията България). София, 1976
12. Мачинский Д.А. К вопросу о территории обитания славян в I—VI веках. В кн.: Археологический сборник Государственного Эрмитажа, вып. 17. Л., 1976
13. Русанова И.П. Славянские древности VI—VII вв. М., 1976
14. Godłowski K. Z badań nad zagadnieniem rozprastrzenienia słowian w V—VII w. n. e. Kraków, 1979
15. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979
16. Горюнов Е.А. Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья. Л., 1981
17. Максимов Е.В. Зарубинецкая культура на территории УССР. К., 1982
18. Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. М., 1982
19. Третьяков П.Н. По следам древних славянских племен. Л., 1982
20. Раннефеодальные государства на Балканах VI—ХII вв. М., 1985
21. Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н. э. К., 1985
22. Бирнбаум Х. Праславянский язык: Достижения и проблемы в его реконструкции. М., 1987
23. Щукин М.Б. О трех путях археологического поиска предков раннеисторических славян: Перспективы третьего пути. В кн.: Археологический сборник Государственного Эрмитажа, вып. 28. Л., 1987
24. Parczewski M. Poczatki kultury wczesnosłowianskej w Polsce: Krytyka i datowanie żródeł archeologicznych. Kraków, 1988
25. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. К., 1990
26. Баран В.Д. та ін. Походження слов’ян. К., 1991
27. Обломский А.М. Этнические процессы на водоразделе Днепра и Дона в I—V вв. н. э. М.—Сумы, 1991
28. Свод древнейших письменных известий о славянах, т. 1—2. М., 1991—93
29. Козак Д.Н. Етнокультурна iсторiя Волинi (I ст. до н. е. — IV ст. н. е.). К., 1992
30. Седов В.В. Славяне в древности. М., 1994
31. Щукин М.Б. На рубеже эр. СПб., 1994
32. Седов В.В. Славяне в раннем средневековье. М., 1995
33. Гавритухин И.О., Обломский А.М. Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст. В кн.: Раннеславянский мир: Археология славян и их соседей, вып. 3. М., 1996
34. Баран В.Д. Давні слов’яни. К., 1998
35. Магомедов Б.В. Черняховская культура: Проблема этноса. Lublin, 2001
36. Приходнюк О.М. Степове населення України та східні слов’яни (друга половина I тис. н. е.). К.—Чернівці, 2001
37. Терпиловский Р.В. Славяне Поднепровья в первой половине I тыс. н. э. Lublin, 200
38. Пачкова С.П. Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы. К., 2006
39. Михайлина Л.П. Слов’яни VIII—Х ст. між Дніпром і Карпатами. К., 2007