ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

Докладно описати одяг укр. селян можна лише для відрізку часу, що починається в серед. 19 ст. Це пов’язано з тим, що про сільс. вбрання до 18 ст. маємо досить скупі свідчення, на відміну від одягу вищих верств населення. Асортимент одягу сільс. меншканців, який був зафіксований у джерелах до 18 ст., обмежується переважно переліком осн. його видів (сорочка, плахта, спідниця, штани, шапка, намітка, свита, кожух, чоботи, пояс, рукавиці, намисто) без його деталізації та вказівок на регіональні особливості. Достеменно відомо, що селяни виготовляли одяг переважно з хутра, соломи, тканин домашнього вир-ва тощо. Брак артефактів і детальних описів змушує деяких дослідників описувати сільс. одяг цих епох за аналогією до вбрання кінця 19 — поч. 20 ст., що не завжди є коректним.

Упродовж існування сільс. одяг українців убирав різноманітні елементи вбрання сусідніх етносів, зазнавав новомодних впливів, адаптовував окремі елементи вбрання вищих верств населення. З часом такі запозичення ставали невід’ємною рисою одягу і надавали нар. сільс. вбранню регіональної своєрідності.

Систематичний збір та вивчення етногр. матеріалів, у т. ч. і про одяг, почалися з серед. 19 ст. завдяки створенню Рос. геогр. т-ва (1845; членами т-ва були відомі укр. вчені) та Комісії з опису губерній Київ. навч. округу (при Київ. ун-ті; 1851). Результати цієї роботи публікувались у "Киевских губернских ведомостях" та ін. періодичних виданнях. Окремо треба виділити роботу Д. Де ля Фліза з його етногр. замальовками та описами сільс. вбрання серед. 19 ст.

Із серед. 19 ст. публікується низка наук. праць, серед авторів яких — Я.Головацький та П.Чубинський.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. з’являються наук. праці, в яких міститься не лише опис вбрання, а й його генеза та класифікація. До найбільш значущих можна віднести дослідження О.Кольберга, Ф.Вовка та К.Мошинського, О.Єфименко, В.Шухевича, В.Білецької, Д.Зеленіна, С.Маковського, М. Зубрицького, Б.Познанського.

Дослідження народного одягу активно поновилися наприкінці 1950-х — на поч. 1960-х рр. Традиційний сільс. одяг різних етногр. регіонів України розглядався у працях Г.Маслової, Г.Стельмаха, С.Колоса, І.Гургули, В.Кульчицької.

У 1970-х рр. вийшла низка публікацій, присвячених окремим видам одягу та одягу окремих регіонів (праці Я.Прилипка, В.Миронова, Т.Ніколаєвої). Серед них вирізняються перша монографічна праця рад. часу про укр. нар. вбрання (автор К.Матейко) та перше монографічне видання про один із видів прикрас — дукачі (автор І.Спаський).

У 1980—90-х рр. виходять колективні монографії, присвячені різним етногр. регіонам (Київщина, Поділля, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Полісся), де серед ін. публікуються статті про нар. одяг Т.Ніколаєвої, Г.Щербія, К.Матейко, З.Тканко, Г.Стельмащук, Р.Чугай, Р.Дудки, Л.Булгакової, А.Українця.

Наприкінці 1980-х років видрукувані монографії Т.Ніколаєвої (в якій уперше розглянуто одяг окремого етногр. регіону) та Г.Стельмащук (де вперше розглянуто гол. убори). Дослідження укр. весільного вбрання представлене реконструкціями Т.Косміної.

У 1990-х рр. побачили світ праці, присвячені одягу окремих регіонів (автори Я.Кожелянко, М. Костишина, І.Грибанич, О.Косміна).

Наприкінці 1990-х рр. опубліковані перший словник укр. нар. одягу (автор К.Матейко) та перша історія укр. костюма (автор Т.Ніколаєва). У 2-томному виданні "Українці" тема нар. костюма висвітлена в розділах, написаних Т.Ніколаєвою, Г.Щербієм та Н.Гурошовою.

Окремим видам народної творчості, ремеслам і промислам, де, крім іншого, розглядається і нар. одяг, присвячені праці Т.Кари-Васильєвої, Р.Захарчук-Чугай, Г.Горинь, Л.Булгакової, О.Никорак, В.Зайченко, Р.Пилипа.

На поч. 21 ст. вийшли оглядові монографії М. Білан та Г.Стельмащук, О.Косміної (про нар. вбрання українців), "спеціалізовані" монографії Г.Врочинської (жін. нар. прикраси в істор. та регіональному аспектах) та О.Федорук (нар. прикраси з бісеру).

Праця Л.Пономар (словник нар. одягу Правобереж. Полісся, що супроводжується картографуванням поданих термінів) поклала початок укладанню історико-етногр. атласу України.

Оскільки регіони України відрізняються один від одного природними та історико-культ. умовами, традиційне вбрання українців (утім, як й ін. етносів) не має єдиного узагальненого типу, а представлене регіональними типами та варіантами. Етногр. районування України поділяє її територію на 4 макрорегіони (Полісся, Лісостеп, Карпати і Степ), кожен з яких, своєю чергою, поділяється на регіони.

Кожен із регіональних типів вбрання складається з локальних варіантів із власною колористикою, орнаментикою, способом одягання та силуетом.

При всій регіональній різноманітності укр. традиційного вбрання воно має багато спільних рис.

Характерною для всіх регіонів є багатошаровість одягу — звичай вдягати один поверх іншого кілька елементів; при цьому кожний із нижніх елементів не перекривався повністю верхнім і, таким чином, його частково видно. Ця традиція сягає корінням к-ри раннього середньовіччя. Найбільш яскраво це простежується в жін. святковому (весільному) вбранні.

Сорочка

Найважливішим елементом укр. нар. одягу є сорочка ("кошуля", "морщинка", "опліч", "підрамник", "призбирка", "рубатка", "сорочина", "хлоп’янка", "чумачка" тощо). Це був водночас і нижній, і верхній одяг. Сорочку зазвичай декорували вишивкою, рідше — тканням.

Крій сорочки має різноманітні локальні варіанти. Загальноукр. і найдавнішим типом можна вважати цільнокроєну сорочку — жін. "додільну сорочку" і чол. "довгу сорочку".

За кроєм стану розрізняють два типи сорочок: "додільну" та "до підтички". "Додільну" кроїли з одного цільного шматка полотна, який відповідав потрібній довжині вбрання (до самого низу — "до долу", до литок, нижче колін). Такий крій характерний і для жін., і для чол. сорочок. Стан "до підтички", характерний для жін. сорочок, складався з двох частин: верхнього стану та пришивної нижче талії частини, яка мала назву "підтичка". З появою на поч. 20 ст. крамної бавовняної білої матерії (тоншої, ніж домоткане полотно) з неї почали робити рукави або всю верхню частину сорочки. Нижню ж частину ("підтичку"), якою охоплювали тіло нижче пояса, викроювали з домотканого дешевого полотна.

Додільна сорочка мала високий ритуальний статус в обрядовій к-рі українців, особливо в обрядах переходу (весілля та поховання).

Ширина сорочки залежала від ширини полотна. Шматок полотна, з якого шили сорочку, називали "пілкою". Залежно від регіональних особливостей сорочки кроїлися на дві, три або чотири пілки.

За особливостями способів з’єднання рукавів зі станом виділялися такі види сорочок: тунікоподібні, безуставкові з цільнокроєним рукавом, уставкові (з плечовими вставками — "уставками", "поликами", "плечиками"), з кокеткою.

Тунікоподібна сорочка була найбільш архаїчною з-поміж ін. типів крою і виготовлялася з перегнутого навпіл шматка домотканого полотна (без швів на плечах) та отвором для голови на лінії перегину. До перегнутого полотнища пришивали рукави. Довгі додільні тунікоподібні сорочки мали бічні вставки, що розширювали їхню нижню частину. Такий тип був характерний переважно для чол. сорочок. Жін. сорочки цього типу мали назву "хлоп’янка".

"Безуставкова" сорочка мала суцільно кроєні рукави, які пришивали до передньої та задньої пілки сорочки. Верхній край рукава призбирували разом зі станком, утворюючи викот.

"Уставкова сорочка" мала вшивне плічко ("установка"), що з’єднувала передню і задню частини сорочки і призбирувалася коло шиї разом зі станом сорочки. До цієї уставки пришивалися рукави.

Безуставковий та уставковий типи були більш характерними для жін. сорочок, хоча зустрічалися і в чоловічих.

Під впливом міської моди наприкінці 19 — на поч. 20 ст. з’явилась жін. сорочка з кокеткою — верхньою підкроєною відрізною прямокутною частиною, до якої на рівні плеча пришивали рукави, а на рівні грудей пришивали передню й задню пілки.

Окремий тип крою має "волошка", поширена на Закарпатті. У сорочці цього типу до передньої та задньої пілок пришиваються з двох боків два довгих вузьких шматки полотна, які перегинаються на плечі і до яких пришиваються рукави. Ширина рукавів "волошки" вдвічі ширша, ніж у звичайних сорочок.

Прийоми викінчення верху "станка" (шийного отвору) укр. сорочки представлені п’ятьма варіантами. Найдавнішим було безкомірне завершення: верхній край станка морщили, тобто стягували (збирали) його на нитку та заводили зібрану частину під облямівку — вузеньку смужку тканини, якою прикривався край станка. Сорочка з таким типом оформлення шийного отвору отримала назву "призбирана", "морщена" або сорочка без коміра. В подальшому вузеньку облямівку поширили і перетворили її на стоячий комір. Так виникла "сорочка зі стойкою" чи "зі стоячим коміром". У поєднанні морщення і накладеного стоячого коміру виник "комір зі шляркою", коли стойку викінчували зборками. Процес розвитку крою верхньої частини стану завершив відкладний комір — це "сорочка з коміром" ("з виложистим коміром", "з відкладним коміром"). Наприкінці 19 ст. з’явився ще один прийом викінчування станка сорочки: у вигляді чотирикутного вирізу без коміра ("голошийка"). Сорочки Бойківщини та деяких районів Закарпаття вирізняються також і розпіркою, влаштованою не попереду, а збоку чи ззаду.

Орнаментальний декор сорочок розташований на певних місцях: комірі, уставці, манжетах, підточці, погрудках; така традиція склалась у києворус. період під візант. впливом і проіснувала у побутовій к-рі до серед. 20 ст.

Декор сорочки практично завжди підкреслював крій виробу. Чол. сорочки прикрашалися тканим чи вишитим орнаментом на комірі, манішці та чохлах, часом на рукавах. Рукави або призбирували при манжетах, або ж вільно викінчували без манжет. Сорочку вдягали навипуск поверх вузьких штанів чи заправляли у штани. Її підперізували скрученим лляним, конопляним або вовняним мотузком чи поясом (тканим, плетеним або шкіряним).

Місця розташування декору жін. сорочок були усталені: полики, підполики, верхня частина рукавів або й увесь рукав, комір, чохли та поділ. У деяких регіонах орнамент розташовували на погрудках та спині. В жін. сорочках низ рукавів і верх біля шиї могли викінчувати простим морщенням, морщенням, укріпленим манжетом "чохлою" ("чохлата сорочка", або "сорочка з чохлою"), з оборкою "шляркою" коло зап’ястя ("чохлата сорочка зі шляркою").

Переважною технікою вишивання сорочок було "шиття по чисницях" — у літературі це "рахункове" або "лічильне" вишивання. Таке шиття виконувалось без спец. додаткових пристроїв (канви) та було представлене прийомами як прозорого, так і непрозорого шиття.

Місто запропонувало нар. майстриням фабричне полотно та бавовняні нитки чорного й червоного кольорів, а також канву (яка була потрібна при вишиванні на матеріалі з нечітким переплетінням ниток основи й піткання) та безліч готових інтернац. узорів. Ці дешеві й доступні послуги міста призвели до того, що трудомісткі та своєрідні сел. техніки виконання орнаментів були швидко витіснені й замінені універсальним "хрестиком", монополію якого не витримала жодна з традиційних технік. Сучасна хрестиково-натуралістична і еклектична сільська вишивка цілком відмінна від історично-традиційної і тех. прийомами, і орнаментом, і матеріалом, і кольоровим рішенням. Джерела "хрестикових вишивок" походять із малюнків на обгортках дешевих ґатунків мила ("Брокар", "Рале", "Сфінкс"), рекламованих на поч. 20 ст., й поширених в Україні премій (у вигляді взірців для вишивок по канві) від модних тогочасних журналів ("Нива", "Родина", "Модний світ").

Поясний одяг

Поясний одяг — це одяг, який укріплювали на поясі.

Чоловічий поясний одяг ("гачі", "гаті", "холошні", "ногавиці", "портяниці", "крашениці", "сподники", "мишини") представлений штанами різноманітного крою та форми.

Чоловічі штани шили з домотканого полотна (однотонного, у смужку, у дрібну клітинку), сукна (білого чи однотонного кольорового), шкіри, хутра та з фабричних тканин. Зовн. вигляд штанів залежав від ширини тканини та способу з’єднання холош за допомогою вшитої між ними прямокутної вставки. Ширина штанів залежала від ширини холош та розміру вставки між ними. Штани з полотна могли мати різну ширину; штани із сукна були завжди вузькими. Вузькі штани носили з сорочкою навипуск, а якщо штани були широкі, то в них заправляли сорочку. Вузькі святкові штани на Буковині та Покутті могли гофрувати у мілкі поперечні складочки, а широкі штани деяких районів Закарпаття, кожна холоша яких була пошита з двох пілок, нагадували жін. спідниці. Святкові чол. штани могли декоруватися вишивкою та мереживом по низу холош. Окремим регіональним видом були також "мишини" — штани зі шкіри (не промокали; їх одягали під час сплаву лісу) або з овечого хутра вовною всередину (зимові). На талії штани кріпилися за допомогою шнура "очкура", втягнутого у верхній підгиб, або ж за допомогою гудзика чи гаплика на пришитому поясі.

Жіночий поясний одяг представлений двома типами, які відрізняються кроєм: незшитим (давнішим за походженням) та зшитим. Перший тип побутував майже до поч. 20 ст. Його найпоширеніша форма — спеціально виткане довгасте прямокутне вовняне полотнище ("опинка", "обгортка", "горбатка", "дерга", "запаска", "плахта"), яким обгортали у півтора оберти стан поверх сорочки. Ін. форма незшитого поясного одягу ("пілка-запаска") — два спеціально виткані прямокутні шматки тканини: задній, який укріплювали на талії шворочками, і передній. Їх оперезували поясом.

Поруч із тканими вовняними у багатьох регіонах побутували й лляні білі запаски з тканим чи вишитим орнаментом, переважно у техніках поверхових непрозорих швів (настилування, набирування, затягування, занизування) у червоних кольорах з невеликою домішкою синього.

Між незшитим та зшитим типами поясного жін. одягу існує перехідний тип — частково зшитий, до якого належать центрально- та південноукр. "плахта", лемківська "запинка-фартух" і закарпат. "запаска-фартух".

Плахта. Плахту утворювали з двох довгих (подвійної довжини стану) прямокутних пілок, витканих із різнокольорової вовняної пряжі. Їх зшивали між собою спец. декоративним "плахтовим швом" на дві третини довжини. Одягаючи зшиту плахту, її складали удвоє поперек шва та обгортали нею стан ззаду так, щоб шов припадав ззаду по центру. Незшита верхня частина плахти мала два кінці, які позаду розходились, відкриваючи з-під споду декоративний з’єднувальний шов нижньої половини. Кінці плахти, укріплені зав’язаним поверх поясом, сходилися на талії і до низу стану розходилися, причому кінці верхньої частини були трохи коротші за нижні, тому всі чотири кінці були попереду видимі. Нижні передні кути плахти часом викінчували різноколірними помпонами, зробленими з ниток пряжі, з якої ткалася плахта.

Оскільки передні кінці плахти розходилися, видиму з-під них частину сорочки прикривали фартухом ("запаска", "попередниця").

"Сукман" — своєрідна "запаска-фартух" — складався з кількох пілок тканини, густо призбираних угорі та заведених у широкий прокладений кількома шарами полотна твердий орнаментований пояс, довгими кінцями якого кілька разів оперізували стан, зав’язуючи його спереду чи позаду. В костюмі українців Закарпаття сукман виконував роль "рясної спідниці".

Поясний зшитий жін. одяг (спідниця) представлений поліським "літником" або "андараком", карпатськими "димкою" й "шорцем", центрально- й південноукр. "рясними спідницями" та південноукр. "накладними спідницями" й "сарафанами".

Полотно, виткане у горизонтальні широкі червоні та сині смуги, чергували з вузькими зеленими і жовтими смугами; вздовж смуг робили складки, які вгорі заводили у вузенький пояс, що утримував спідницю ("літник" чи "андарак") на талії. Поверх завжди одягали широкий домотканий пояс. У зх. ареалі спідниці "димки" виготовляли з орнаментованого ручною вибійкою домашнього полотна. "Рясну спідницю" шили з 6—8 пілок купованих тканин різноманітного гатунку вітчизн. та іноз. походження. У костюмі пд. регіонів уже в 19 ст. поширилися зшиті з крамної одноколірної шерстяної тканини чи узорної "пістряді" широкі спідниці — "сарафани". Як і літник, їх або призбирували, або закладали у складки біля пояса. Нижню частину викінчували широкою смугою з бархату чи плісу. Така спідниця отримала назву "накладна спідниця" (відповідно до нашитих накладних горизонтальних смуг стрічок, що її декорували). Лемкині поверх короткої сорочки вдягали спідницю, плісовану з відпрасованими дрібними складочками ("запинка", "сукня", "літник", "кабат") з білого полотна або вовняну (одноколірну чи з ружами по червоному тлі, іноді оздоблену мереживом). Аналогічну лемківській закарпат. рясну спідницю ("верхній сукман") виготовляли з полотна, пофарбованого в синій, чорний або червоний кольори.

Пояс. Поясне чол. та жін. вбрання завжди підперезували поясом. Пояси були як домашнього (плетені, ткані, шкіряні), так і фабричного вир-ва. Як правило, чол. ткані пояси були ширшими за жіночі. Кожний регіон мав власні технологічні, колористичні та орнаментальні особливості. Кінці тканих і плетених поясів викінчувалися випуском ниток основи, які додатково могли оздоблюватися китицями.

Виключно чоловічими були шкіряні пояси, які застібалися на металеві пряжки. Ширина шкіряних поясів була різною. Особливо широкі пояси ("череси") побутували на Гуцульщині, Бойківщині та Закарпатті. Черес утримувався на стегнах трьома-шістьма пряжками. Поверхню пояса обрамляли плетеними сап’яновими косичками, рельєфним тисненим геометричним орнаментом. Такий пояс підтримував черевний прес та м’язи спини при важкій роботі.

Плечовий або верхній одяг

Плечовий або верхній одяг включав дві сезонні групи: зимово-осінню та весняно-літню.

Зимово-осінню групу становили різноманітні види верхнього одягу з домотканого сукна (загальнопоширені "свитки", західнополіські "латухи" й "сермяги", "бекеші"); з хутра ("кожухи", "байбараки") і з фабричних тканин (чол. "чумарки" й жін. утеплені ватою "юпки з рукавами"). Весняно-літня група була представлена безрукавками: правобереж. "горсетами" і "шнуровицями", лівобереж. "керсетками", "спідницями з нагрудником", "юпками з рукавами" (останні — у неутепленому варіанті).

Плечовий одяг за кроєм поділявся на дві групи: більш архаїчну прямоспинну без підкреслення стану та приталену з підкресленням стану.

Групу прямоспинного крою (без підкреслення стану) верхнього плечового укр. одягу представляли: кожух, гуцульська "гугля", закарпатські "гуня" та "петек", лемківська "чуганя", закарпат. "уйош", гуцульський "сердак", подільська "гунька-манта", лівобереж. "сіряк", правобереж. "кобеняк", слобожанський "халат" та безрукавні види з хутра ("кептар", "манта") чи з сукна ("лейбик", "бруслик", "катанка").

Кожухи за кроєм були як прямоспинні, так і приталені.

Прямоспинні кожухи шили просторими, з прямою спиною, розширеними до низу великими клинами, дуже довгими й широкими у полах, з широким виложистим коміром з чорного смушку, який по краю облямовували вузенькою смужкою сірого. Манжети оздоблювали чорною й сірою вовною, а також аплікативними смугами, кольоровим шнуром і вишитими смугами, де за нитку правили тонкі шкіряні ремінці, які давали ефект фактурного декору. Їх оформляли також аплікацією кольорової шкіри. Пишний аплікаційний орнамент на кожухах Правобережжя (Київщини, Поділля) розміщували на спідньому ріжку правої поли, утворюючи "піднаріжник". Кожухи Лівобережжя вишивали різнокольоровим гарусом із пишними рослинно-орнаментальними композиціями на спині, передніх полах і рукавах. До цієї ж групи належали короткі прямоспинні кожухи українців Лісостепу та Степу, а також трохи нижчі за коліна кожухи пд.-зх. районів Поділля. Чол. кожухи мали переважно стоячий комір із чорного смушку, а жіночі — великий виложистий також із чорного смушку, обрамленого сірим, або ж навпаки. На Закарпатті, Буковині та Покутті на облямівку використовували хутро тхорів.

До групи приталених кожухів, пошитих до стану, належали лівобережні, які шили з цільною спинкою, поширеною нижче стану клинами або вусами від 2 до 5 та більше, і відрізні у стані. Вуса вгорі підкреслювали вишивкою чи аплікацією. Поперечний шов, який з’єднував відрізну спинку з вусами, декорували шкірою та вишивкою. Особливо багато вишивали кожухи Слобожанщини. Пишно оздоблювались аплікацією, вишивкою та вовняними помпонами кожухи Карпатського ареалу. Подільські кожухи мали виложистий або шальовидний комір.

У 19 ст. на селі під значним впливом міста поширилася мода вкривати кожухи тканиною. Такі кожухи отримали назву "байбарак". На Київщині та Полтавщині жін. байбараки вкривали фабричною смугастою тканиною чи тонким сукном, поверх якого, особливо у стані, розміщували різнокольорові вишивки. Чол. байбараки крили темною тканиною, сукном, а часом і бавовняною "чортовою шкірою". Байбараки підперезували вовняним тканим або плетеним поясом.

Гуцульська "гугля" за кроєм становила мішкоподібний капюшон у вигляді ріжка, який у негоду надягався на голову. Розташовані по краю обох його довгих сторін "чепраги" (застібки) скріплювали ланцюжком. Краї сторін обрамляли чорною облямівкою чи шнурами.

Закарпат. "гуня" кроїлася за принципом "огортання" з двох пілок білого сукна, в яке після кожних трьох пітканних ниток впліталися довгі пасма вовни, кінці яких випускалися на лице, створючи ефект волохатого хутряного одягу, вивернутого хутром назовні. Аналогічним до гуні був і крій чорного "петека", проте його волохатість утворювалася тільки фактурою валяного сукна, а не, як у гуні, своєрідним способом ткання. Ці обидва види закарпат. верхнього плечового одягу носили переважно наопашки, в рукава одягали тільки в морози. За аналогічним принципом "огортання" без бокових швів кроївся й закарпат. "уйош", який становив куртку із сірого сукна, довжиною до пояса, з рукавами, вшитими до косої розпірки у станку, та розширеними під пахвами "ластками" (вставними клинами). Край, кінці рукавів, кишені та стоячий комір обшивали синьою чи чорною узорно простроченою тканиною. Як у гуні та петеку, в уйоші були відсутні застібки.

Лемківська "чуганя", яку шили із сірого або чорного сукна, була чол. одягом з великим відкидним (чотирикутним чи круглим) коміром, що вкривав усю спину, та вкороченими глухими рукавами, які використовували як кишені. Довжина чугані сягала колін. Кінці її рукавів та комір оформляли "свічками" — білими вовняними шнурками, що вільно звисали.

Крій гуцульського "сердака" був результатом еволюції прямоспинного крою, який поширювали донизу клинами. Він кроївся вперекидь без плечових швів. Передню пілку розрізали, дошиваючи до місць розрізу по їхній довжині скошені клини "грідушки".

Подільська "гунька-манта" за кроєм була прямоспинною. Її шили з однієї пілки чорного сукна, складеного на плечах уперекидь. До викоту пришивали відкладний комір, вистрочений по краю та оздоблений кольоровими шнурами. Поли й рукави розширювали суцільним клином.

Лівобереж. "сіряк" та правобереж. "кобеняк" шили з двох довгих пілок сірого сукна, складених на плечах уперекидь. До викоту ззаду пришивали капюшон ("коба", "кобка", "кобура", "каптур", "богородиця"). Сіряк та кобеняк носили поверх свитки чи кожуха, не застібуючи у стані, але інколи підперезували поясом.

До найбільш архаїчного типу безрукавного хутряного одягу належить прямоспинний карпатський "кептарик", який виготовляли з цілої овечої шкури (роблячи виріз для шиї та розрізи для рук) або з двох шкур. Його прикрашали кольоровим сап’яном, вовною, "капслями" (бляшаними кружечками), бавовняними шнурами та смушком. Кептарик доповнювали невеликими (накладними чи прорізними) кишенями різноманітних форм. За характером оздоблення виділялися: бойківські ("сколівські"), гуцульські ("косовські", "космацькі", "верховинські", "надвірнянські"), покутські ("снятинські"), західноподільські ("бучацькі"), буковинські ("заставницькі") кептарики.

Наступним етапом розвитку хутряних безрукавок були довгополі безрукавні кожухи з хутра ("кептар", "манта"), пошиті з однієї чи двох овчин та розширені донизу, та закарпат. "кожухи черлені" — хутряні безрукавки до стану, зовн. поверхню яких густо зашивали візерунками переважно на рослинні мотиви, використовуючи різнокольорові шерстяні нитки. Всі види хутряних безрукавок носили поверх сорочки. З часом безрукавні види плечового одягу почали шити із сукна ("кептарець", "лейбик", "бруслик", "катанка"), а в подальшому — і з купованих тканин.

Найпоширенішим видом приталеного, прикроєного до стану типу верхнього плечового одягу була свита. За кроєм виділялися два типи: лівобережна "свита до вусів" та правобережна "свита до ряс". "Свита до вусів" мала скошену від рукавів до стану спинку та пілки, розширені внизу "вусами" — вшитими з обох боків клинами. Найстарішим типом такого крою була свита "до двох вусів". Свити такого крою були поширені на Полтавщині та Слобожанщині, у Поліссі.

В давніх свитах вуса робили опуклими назовні з багатою декоративною розшивкою вовняними шнурами з обох боків; наприкінці 19 — на поч. 20 ст. вуса стали ховати всередину. Таким способом утворювалася глибока внутр. зустрічна складка, вершина якої на лінії талії підкреслювалась вишивкою або аплікацією з кольорової шкіри чи сукна.

Характерною ознакою крою спинки була наявність "засібки" або "прохідки" — суцільної нерозрізаної завуженої зверху, проте не розрізаної у стані частини. З пілки, що утворювала спинку, з обох боків вирізали великі клини і перевертали догори вужчою частиною. До них дошивали прямокутник однакової з клином висоти. Потім "рясували" (складали) набігаючими одна на одну складками і вшивали до стану між прохідкою та кишенями. Свитки "до ряс" мали стоячий, шальоподібний чи виложистий комір. На заході Поділля і в пн.-зх. Поліссі передні пілки мали "клипці" (лацкани). Рукави здебільшого закінчувалися "відкоченими закарвашами" (манжетами). Святкові жін. свитки робилися переважно з білого сукна, оздоблювалися кольоровими шнурами або сукном.

З розширенням можливостей використовувати для верхнього осінньо-весняного одягу різноманітну за якістю та кольором куповану тканину наприкінці 19 ст. з’явилися варіанти укорочених полегшених жін. свиток — т. зв. юпки з рукавами. Юпки здебільшого кроїлись відрізними у талії і мали не менше трьох вусів. На Київщині та Полтавщині були поширені жін. байові юпки з рукавами на три вуси з нашитими "перчиками" (вовняними хвостиками). З такого самого матеріалу в цих районах шили керсетки та спідниці.

"Юпкою" подекуди називали і коротку чол. свитку. Пд.-зх. волин. жін. свитку ("куцина", "кусан") робили відрізною у стані з дуже розширеними полами, багато оздобленою кольоровим сукном і червоним жгутом. Куцини такого ж крою в зх. областях мали назву "спенсер".

З поширенням у 2-й пол. 19 ст. легкої і тонкої мануфактурної тканини (тонкого сукна, люстрину, бавовняної тканини) в центр. областях України з’являється верхнє чоловіче вбрання "чумарка". Її шили з відрізною спинкою та дрібними зборками. Цілі чи відрізні у стані передні пілки застібували на гаплики на лівому боці, а іноді й посередині на зразок кавказ. бешмета. Пізніше чумарки кроїли за принципом приталеного мундира — з підкроєними проймами та відповідно до них скроєною головкою вшитого рукава.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. жін. вбрання України збагатилося новим видом плечового безрукавного вбрання — керсеткою (галицькі "горсик", "горсет" чи "сердак без рукавів"; бойківські "лайбичка", "лейбик" або "камазоля без рукавів"; лемківські "горсет", "лейбик", "лейбича", "друшляк", "катанка"). Найстаріші типи керсеток шились із доморобного сукна білого, сірого чи навіть темно-рудого кольору. Для поліського одягу типовим був приталений силует "безрукавок-шнуровиць", "керсеток". З поширенням фабричних тканин крій керсеток змінився — від невідрізних прямоспинних до приталених відрізних, розширених у поділках вусами чи глибокими складками. Прийоми крою та оздоблення керсеток були аналогічні прийомам крою та оздоблення юпок.

Наслідування міській європ. моди проявилось у приталеному крої та включенні у чол. костюм такого елемента, як жилет.

Взуття

В Україні здавна взуттям слугували "постоли" та "личаки". Найдавнішим типом взуття були "постоли". Їх виготовляли ("морщили") з прямокутного шматка шкіри. Взимку ноги закутували м’якою травою ("тирса" або "волася"), а зверху замотували тканиною. Личаки плелись із вербової чи липової кори, а постоли робили з клаптиків старої шкіри. На Гуцульщині морщили "заклебучені" (із задертими носами) постоли, які прикрашали орнаментальним гарячим тисненням та мосяжними пряжками. Гуцули вдягали постоли на "капці" (спеціально викроєні з доморобного сукна та з вишитими халявками онучі) або на "капчури" (вовняні короткі панчохи). Характерним взуттям поліщуків були "личаки", сплетені з дубового "полосся". Їх одягали поверх онуч з вибіленого полотна, яким обвивали ноги. Постоли кріпили на ногах "волоками" (шнурками з льону чи конопель).

Чоботи були відомі з часів Київ. Русі, проте поширення серед укр. селян вони набули тільки наприкінці 18 — у 19 ст. Дівочі черевики поширилися лише у 19 ст. Святкові чоботи, особливо для дівчат і молодиць, шили з кольорового сап’яну (червоного, зеленого, жовтого), з орнаментально вистроченими закаблуками, "корками" (високими каблуками) та мідними підковками. Поширені в 19 ст. жін. черевики шили з чорної шкіри та облямовували червоним сап’яном. Черевики шнурували червоними чи зеленими вовняними стрічками, вони мали високі каблуки з підковками. До черевиків удягали панчохи.

Вбрання голови

Як чоловіки, так і жінки в давні часи носили розпущене волосся. Дівочій косі передувало носіння незаплетеного волосся, розчесаного на простий проділ. У 19 ст. незаплетене волосся дівчини продовжувало фігурувати лише у весільному ритуалі як символ її "незайманості". А найпоширенішим способом дівочої зачіски українок стало зачісування на простий проділ і заплітання волосся в одну чи дві коси. В кінець коси вплітали "кісник" (кольорову стрічку), і коси вільно звисали за плечима. Підстриганням волосся над чолом виділялися дівочі зачіски Полісся, Прикарпаття та Гуцульщини. Гуцульські дівчата вплітали до волосся "уплітки" (червону вовняну нитку).

Гол. убори жінок можна поділити на дві групи: платову (намітки, обруси, хустки) та шиту шапкоподібну ("очіпки", "чушки", "зборники", "фес"). Давній звичай обов’язково вкривати голову заміжній жінці білою довгою наміткою чи коротшим обрусом затримався в нар. костюмі України майже до поч. 20 ст. Жін. гол. убір "намітка" був характерний для багатьох давніх народів. Платовий гол. убір — це шматок полотна, який обвивали різними способами по основі ("кибалці" — твердому обручику з гнучкої деревини чи картону — або "очіпку") навколо голови. Старші жінки зав’язували намітку так, щоби вона закривала низ підборіддя. Способи вив’язування намітки мали багато регіональних варіантів. Як правило, кінці намітки орнаментувалися червоними смужками, виконаними технікою перебірного ткацтва чи вишивки.

Під час весілля молодій "покривали" голову очіпком на знак того, що дівчина перейшла в ін. стан — стала жінкою, яка вже ніколи не могла вийти на люди з непокритою головою. Буденні очіпки мали вигляд легкої круглої шапочки-чепчика, під який жінка ховала волосся. Їх шили з дешевої лляної домотканої тканини або однотонного чи кольорового ситцю. Святкові очіпки, які купували на базарі або у місцевих кустарів, були твердими, на підстьожці чи на проклеєному полотні, що надавало очіпку певної форми, силуету, висоти. Вироблену форму покривали коштовною тканиною (оксамитом, шовком, парчею, алтабасом, муаром) і прикрашали вишивкою золотом, сріблом чи вовняною гарусною ниткою.

Чоловіки носили солом’яні брилі, шапки із сукна, фетрові капелюхи, хутряні шапки із сірих чи чорних смушків. На поч. 20 ст. під впливом міської моди чол. гол. убори доповнилися картузами.

Прикраси

Прикрасами у жінок найчастіше були червоні корали — різані або точені. Разки коралів передавали з покоління у покоління, збагачуючи дівочий посаг. До разків намиста підвішували дукати та образки. Ті, кому статки не давали змоги носити корали, носили замість них "червоне камінне намисто" з пастових намистин чи намистин із кольорового скла. Кілька ниток, а іноді й усі, перенизували порожнистими срібними намистинами — "пугвицями" та великими металевими намистинами біконічної форми — "рифами". Центр. великі коралові намистини мали оковку орнаментованими срібними обручами. Над намистом під самою шиєю на широкій стрічці вішали "дукач із бантом". Його робили з великої срібної монети, яку підвішували на трьох ланцюжках до мистецьки зробленої великої броші — "банта". "Бант" робили різноманітних форм ("плетеним", "рогатим", "вереміївським" тощо) і прикрашали різнокольоровими скельцями, серед яких переважали червоні. Окрім коралового намиста, популярним було намисто з перлів, бурштину, дутого скла. На Гуцульщині прикраси з бурштину, кольорового венеційського шкла ("пацьорок") доповнювали хрестами. Тут також побутували виключно металеві прикраси ("згарди") з хрестів, рідше монет, з’єднаних між собою металевою пружинкою.

Бісерні прикраси ("силянки", "гердани"), ареал побутування яких простягався від Зх. Поділля до Закарпаття, доповнювали монетами. На Бойківщині та Лемківщині бісерні шийні прикраси виготовляли у вигляді широкого виложистого коміра ("криза") із зав’язкою на спині. На Буковині побутували прикраси виключно з монет ("салби"), які порядово пришивали до основи з білого льону чи чорного фетру та оконтурювали червоною призбираною стрічкою. Така основа мала вигляд півмісяця або видовженого прямокутника з півкруглим завершенням нижнього краю.

Вуха прикрашали сережками різної форми: "калачиків", "калачиків з метеликами", "переяславських", "вереміївських", "крилець з бурбульками", "ромашок". Найпопулярнішими були форми, які нагадували загнутий місяць, підвішений за ріжки: "місяці" й "півмісяці", "дуті", "бублики". Пальці рук прикрашали перснями та обручками зі срібла, міді, олова.

Асортимент чол. прикрас обмежувався натільними хрестами, шлюбними каблучками, а в зх. регіонах він доповнювався герданами.

Регіональні комплекси

Полісся

У Поліському макрорегіоні виділяються п’ять регіонів: три правобережних (Волинське, Житомирське, Київське Полісся) і два лівобережних (Чернігівське, Новгород-Сіверське).

Характерною особливістю вбрання, яке носили жінки на Волин. Поліссі, було домінування двоколірного поєднання білого та червоного. При цьому важливою ознакою саме цього регіону було переважання білої тканої спідниці (фартуха, окружника) у поєднанні з таким самим фартухом (попередницею). І спідниця, і фартух декорувалися тканим геометричним орнаментом. Лише на Волин. Поліссі до поч. 20 ст. зберігся костюм, в якому використовувався виключно домотканий текстиль та була відсутня вишивка.

Сорочки цього регіону також мають кілька унікальних особливостей. По-перше, це декоративне вирішення рукавів суцільно тканими орнаментальними смугами, а по-друге — погрудки з горизонтальними тканими смугами. Пояснюється це близькістю та єдністю костюма Волин. Полісся із вбранням білорусів і поляків.

Регіональною особливістю можна вважати т. зв. серпанкове вбрання — ритуальний весільний одяг нареченої. В цьому одязі практично відсутній будь-який колір, окрім білого. Прозорість і легкість цьому вбранню надає розріджене (серпанкове) відбілене полотно. І якщо в ін. регіонах України таку тканину використовували лише на жін. гол. убори (намітки), то на Волин. Поліссі зафіксовано повністю серпанковий комплекс убрання (сорочка, спідниця, фартух, намітка).

Житомир. Полісся вирізняє насичена та багата кольорова гама одягу. Це проявляється в насичених кольорах переважно картатих спідниць та своєрідних "килимових" фартухів. Такі килимові ткані фартухи (запаски) мали в декорі кольорову кайму — рамку, що обрамляла осн. поле запаски. Характерним орнаментом обрамленого поля запаски були геометричні антропоморфні фігури, які отримали назву "в козаки". Окрім килимових фартухів-запасок, на Житомир. Поліссі побутували полотняні фартухи, декоровані понизу тканим геометричним орнаментом та густо зібраною оборкою (брижою), що пришивалася через мережку чи спеціально змережену розшивку. До оборки фартуха та манжетів сорочок пришивали мереживо. Традиція використання мережива походила від шляхетських сорочок, які носили жінки зі стану міщан. Цікавим є свідчення про те, що шляхетські сорочки відрізнялись від "мужицьких" використанням широкого мережива, пришитого до манжетів сорочки, мінімальною кількістю або й відсутністю вишивки. Фартухи з густою оборкою декорувалися тканою орнаментальною смугою. Тканий декор, хоч і не був поліхромним, але повторював мотив "у козаки" тканих килимових запасок. Під впливом місц. шляхти та нім. і чеських поселенців на поч. 20 ст. жін. сорочки Житомир. Полісся набули достатньо новітнього, міськ. крою. Насамперед це простежується у побутуванні сорочок на кокетці з кареподібним вирізом коміра. Міськ. європ. впливу зазнали також і фартухи. Крім білого полотна, фартухи шили з кольорових купованих тканин і оздоблювали мереживом переважно чорного кольору, складками і защипами.

Київ. Полісся має ознаки, притаманні і правобереж., і лівобереж. Поліссю. В комплексі жін. одягу при широкому побутуванні спідниць з’являється вже плахта (яка не траплялася на Волин. та Житомир. Поліссі). В оздобленні жін. сорочок переважає вишивка і майже відсутній тканий декор. Поряд із геометричними мотивами вишивок активно присутня рослинна тематика. Власне такі вишивки сорочок із цікавими, складними, асиметричними рослинними композиціями вирізняють Київ. Полісся з-поміж інших. Якщо у вишивках Волин. та Житомир. Полісся геометрична вишивка наслідує ткацькі техніки та орнаменти, то взірцем вишивок на жін. сорочках Київ. Полісся була вишивка козац. старшини та золоте шитво церк. облачення. Імітувалися не лише орнаментальні мотиви, а й різноманітна техніка шитва (одностороння та двостороння гладь, рушникові шви). Аналогічно декорувалися очіпки, денце яких було видно з-під наміток, проте на відміну від Житомир. Полісся на Київському очіпки були вищими, а кінці намітки звисали переважно позаду, а не по боках.

Вбрання мешканців Черніг. Полісся мало чимало спільних рис із вбранням сусідніх регіонів: Київського та Новгород-Сіверського Полісся. В жін. вбранні Чернігівщини можна виділити три комплекси: сорочка і плахта; сорочка і спідниця; сорочка і "юпка з нагрудником". До кожного з них додавалася "запаска" (фартух). Характерним для цього регіону можна вважати т. зв. черніг. розшивку — своєрідну техніку з’єднання рукава з уставкою у вигляді мережки. В колористиці сорочок переважали вишивки білим по білому, біле з червоним, а в орнаментиці — геометричні орнаменти. Також своєрідними були ткані, з багатим вишитим по низу орнаментом спідниці.

Новгород-Сіверське Полісся — зона контакту трьох східнослов’ян. народів, що позначилось на формуванні традиційного одягу, який акумулював окремі елементи сусідніх етнокультур. Новгород-Сіверщина вирізнялася серед поліських регіонів розвинутими пром-стю і торгівлею, що зумовило використання в костюмі купованих, фабричних тканин. Наслідування міської європ. моди проявилося також у використанні приталених кроїв і включенні у чол. костюм жилета та шийної хустки. Так само, як на Черніг. Поліссі, на Новгород-Сіверщині жінки носили "талійки" — спідниці з ліфом ("талією"), які шили з фабричного кубового ситцю. У свята носили аналогічні міськ. вбранню "плаття" (сукні) довжиною до п’ят, з рукавами, з густими зборками в талії. Їх шили з дорожчої тканини, ніж спідниці. До "талійки" і плаття вбирали ситцеві фартухи.

Лісостеп

Лісостеп охоплює сім регіонів: Волинський, Галицький, Опільський, Подільський, Середньоподніпровський, Полтавський і Слобожанський. Поєднання сорочки з плечовим безрукавним і стегновим одягом створює художньо-емоційний образ кожного з цих регіонів через колористику, силует, поєднання різних текстильних виробів (як домотканих, так і фабричних). Регіональним комплексам Лісостепу притаманний безрукавний плечовий одяг (кабати, камізельки, безрукавки, шнурівки, кептарі, керсетки) у поєднанні зі стегновим одягом (літники, димки, фартухи, опинки, горбатки, спідниці, плахти, шарафани). Волин., галицьке й опільське вбрання виділяється поєднанням широкої спідниці та приталеного безрукавного плечового одягу, тоді як для подільського, середньоподніпровського і полтав. вбрання більш характерний стегновий одяг, який облягає стан, та безрукавний плечовий одяг, що переважно не фіксує лінію талії (позаду талія завищена). Слобожанський тип вбрання поєднує ознаки двох попередніх варіантів.

При заг. подібності волин., галицького та опільського комплексів кожен із них характеризується власним поліхромним колоритом, різноманітною (від геометричних до рослинних мотивів) орнаментикою вишивок сорочок та своєрідністю декоративного оздоблення плечового безрукавного вбрання. Вбрання Поділля — найбільш стримане та архаїчне порівняно з іншими. Про це свідчать опинки — незшитий стегновий одяг із домотканих тканин, стриманий колорит сорочок (переважним є чорний колір із вкрапленням червоного), домінування символічних орнаментальних мотивів (хрестів, ромбів, свастик) у поєднанні з технікою вишивки занизуванням, качалочками, гладдю.

Середньоподніпровський, полтавський і слобожанський типи за багатьох спільних рис (наявність плахти, керсетки) мають власні відмінності у декоративному вирішенні безрукавного плечового вбрання, їхньому крої та колориті вишитих сорочок. Крім цього, вбрання Слобожанщини вирізняється з-поміж інших наявністю т. зв. парочки — приталеної кофти та рясної спідниці, пошитих з кубового ситцю.

Карпати

Карпати охоплюють такі регіони: Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Покуття, Буковина та Закарпаття.

Бойківщина. Для бойківських сорочок характерні: розміщення розрізу пазухи з правого боку (в місці з’єднання переднього полотнища з рукавом чи з боковим полотнищем) або (у сх. районах) позаду, а не спереду по центру станка, як скрізь по Україні; призбирування переднього полотнища станка ("пазуха") навколо шиї та рукавів при зап’ясті ("михавка") у дрібні рясні зморшки. В оздобленнях чол. сорочок переважав чорний та синій колір. Для бойківських чол. сорочок була характерною також вишивка на уставках.

Поясний жін. одяг складали білі, рясовані спідниці з домотканого полотна. Спідниця-"точеник" була оздоблена ("точена") мережкою ("цирка") горизонтальними смугами. Внизу спідницю викінчували в’язаним мереживом ("корунка") і в’язаними зубчиками з лляних ниток. Своєрідними були також хутряні безрукавки ("бунди"), розпірка яких застібалася на шкіряні ґудзики і була не попереду, а збоку. Декорувалися вони рослинним орнаментом, виконаним гладьовою вишивкою різнокольоровим гарусом. Хутряні безрукавки традиційного крою були оздоблені шкіряною аплікацією у вигляді рослинного орнаменту.

Лемківщина. Для жін. вбрання лемків характерні: мінімально оздоблена вишивкою коротка жін. сорочка та "лейбик" (приталена безрукавка переважно із синього сукна); барвисті вибійчаті тканини, з яких шили широкі, часом плісовані, спідниці та фартухи, оздоблені нашивками різнокольорових стрічок; приталеність силуету; своєрідний спосіб покриття голови та верхньої частини тіла "фацеликом" — великою хусткою з купованого білого накрохмаленого полотна; "кризи" — бісерні прикраси, подібні за формою до широкого виложистого коміра.

Для чол. вбрання лемків характерні: специфічний крій сорочки; "лейбик" — прямоспинна безрукавка з купованого синього сукна; "чуганя" — широкий плащ із доморобного сукна, довжиною до колін, із широким коміром, що звисав по спині нижче стану, та з короткими рукавами-кишенями.

Гуцульщина. За кроєм та розміщенням вишивки жін. та чол. сорочки Гуцульщини подібні до загальноукр. типу: додільна, уставкова сорочка. Особливості гуцульським сорочкам надають орнамент (переважає геометрія) і колористика (переважає поліхромія). Гуцульське жіноче вбрання вирізняє незшитий поясний одяг — ткані запаски. Чол. поясним одягом були вузькі штани-сподні двох типів: полотняні портки та сукняні холошні (білі, чорні, сиві), які носили на щодень. Плечовим жін. та чол. одягом були сердаки та кептарі. Складовим компонентом святкового одягу гуцулів була плоска шкіряна торбина — "табівка". Вона служила для носіння дрібних предметів — кресала, люльки тощо. Табівки зазвичай покривали металевими прикрасами. Взуттям слугували шкіряні постоли, які жінки носили разом із в’язаними шкарпетками, а чоловіки — з вовняними онучами.

Вбрання мешканців Покуття мало багато спільних рис із сусідніми регіонами — Гуцульщиною та Буковиною. Жін. сорочки Покуття, крім вишивки, вирізнялися поперечним плісуванням вільного від вишивки поля рукавів і поздовжнім плісуванням станка. При типовому уставковому крою сорочок на Покутті побутував специфічний крій завуженого до зап’ястя рукава, який кроївся із трапецієподібного шматка полотна. Такі рукави отримали спец. назву "кручені" або "вужиком".

Поясним жін. одягом були вовняні обгортки яскраво-червоного чи темного (чорного, бордового, фіолетового) кольорів. Своєрідністю покутських опинок та запасок було їхнє плісування, що разом із плісованою сорочкою створювало неповторний колорит. Як і на Гуцульщині, верхнім плечовим одягом були кептарі та сердаки. Специфіка декору покутських кептарів і кожухів полягала в обов’язковому використанні різноманітних за розміром помпонів із додаванням вишивки та аплікації шкірою.

Буковина вирізняється жін. та чол. сорочками тунікоподібного крою. Край рукава досить часто закінчувався не манжетом, а вільним прямим обрамленням чи мережкою. Святкові жін. сорочки, крім вишивки нитками, додатково могли прикрашатися бісером, стеклярусом, лелітками. Чол. тунікоподібні сорочки прикрашали вишивкою й мережкою на подолі та на грудях.

Крім одноплатової горбатки, самобутнім поясним одягом жінок і дівчат була "фота" — прямокутне полотнище з тонкої фабричної вовняної тканини, яку одягали подібно до горбатки.

Кептарі Буковини, крім специфічного декору (використання хутра тхора), вирізняються значною, нижче стегон довжиною.

З-поміж ін. весільних гол. уборів виділялася "кодина" — вазоноподібний святковий та весільний дівочий убір, в основу якого вставляли пишний жмуток ковилу. Ткані жін. намітки Буковини перетикалися по всій довжині нитками жовтого кольору.

Закарпаття. Жін. сорочки характеризувалися розрізом на плечах чи збоку та оздобленням "морщінням" (зборами) і брижами. Верхню частину рукава покривала густа, без просвітів суцільна поліхромна вишивка з перевагою одного кольору (темно-синього, зеленого, жовтого).

На Закарпатті на додільну сорочку ("довганя") одягали лише один фартух ("плат") без будь-якого ін. поясного вбрання. Чоловіча, дуже коротка, тунікоподібна сорочка шилася з домотканого полотна, з широкими довгими рукавами, мережилась по краях, вишивалась білими нитками.

Чол. поясний одяг становили "гачі" — штани з білого полотна, які відзначалися значною шириною холош. Їх збирали в поясі на ремінь чи шнур і спускали донизу великими вертикальними зборами. У святкових гачів нижню частину холош оздоблювали кількома паралельними поперечними защіпками та смугами вишитого рослинного орнаменту.

Плечовим жін. та чол. одягом були хутряні кептарі, значно коротші за гуцульські та бойківські і з насиченим орнаментальним оформленням всього тла виробу. Також характерним закарпат. плечовим вбранням були різного роду куртки із сукна ("уйош", "реклик"). Комір, манжети та поли такого короткополого вбрання оздоблювали чорною чи синьою сукняною стрічкою, вистроченою кольоровими нитками.

Степовий комплекс

Степовий комплекс вбрання яскраво проявляв своєрідність умов заселення безлісних степових земель вихідцями з різних районів України та їхнього співжиття з іноетнічним населенням.

Переселенці (вихідці з різних місць України) приносили з собою різноманітні культ. традиції. Під впливом ринкових відносин, що прогресували на селі, та бурхливого розвитку фабрично-заводських центрів на землях Пд. України відбувалася швидка трансформація побуту переселенців.

Своєрідність уставковим та безуставковим жін. сорочкам пд. комплексу надавав чотирикутний виріз навколо шиї. На поч. 20 ст. відома була сорочка тунікоподібного крою з чотирикутним вирізом навколо шиї. Також були знані тут і сорочки на кокетці-талійці. В жін. вбранні Степової України з’явились та ввійшли в широкий вжиток такі елементи міськ. костюму, як "кофти" з фабричних тканин яскравих кольорів. Їх, на відміну від традиційних сорочок, шили приталеними.

Жін. поясним одягом були ті самі види, які побутували в Лісостеповому макрорегіоні: дерги, плахти та спідниці. Спідниці шили переважно з крамної вовняної чи ситцевої тканини. Із цих же тканин шили й керсети. Пд. керсети вирізнялися своєрідним кроєм горловини у вигляді каре.

Комплекс чол. вбрання українців Степу складався із сорочки (яку не завжди оздоблювали кольоровою вишивкою, проте шили переважно з манішкою на манер робітн. рос. косоворотки), однотонної безрукавки, пошитої подібно до міської жилетки, широких штанів, підперезаних вузеньким шкіряним пасочком і заправлених у високі халяви чобіт, та кашкета міськ. вир-ва. У свята білі лляні штани змінювали на вибійчасті або китаєві. Взимку носили шкіряні штани — "бахили".

Комплекс верхнього вбрання як жінок, так і чоловіків включав різноманітні прямоспинні та приталені традиційні його види, серед яких найпоширенішими були "свити", "сіряки", "куцини", "кафтани", "киреї", "чемерки". Взимку носили "кожухи" або "напівкожухи". Активно ввійшли в гардероб верхнього вбрання українців Степу різноманітні пальта міськ. покрою.

Дівчата як верхній одяг носили новомодні "кабілетки" — короткі кофти з фабричної тканини, поли яких обшивали "брижами" (оборками); кофточки зі складками внизу — "ротофейки"; пошиті у стан "казакінки" та літні кофточки "літучки". Українки Одещини наприкінці 19 ст. почали носити "ротії" — сукні без рукавів, пошиті з кольорової фабричної вовни.

На поч. 20 ст. під впливом міської моди в сільс. вбранні Нижнього Подніпров’я з’явився піджак — плечовий одяг у вигляді прямоспинного жакета з легкої тканини чи з чорного сукна. Його називали "літник", "сачок", "лампір".

Гол. жін. уборами були очіпки-каптури з круглим дном, що виготовлялися в Одесі. Поширеними гол. уборами жінок були кораблики. Як і на всій території України, літні жінки поверх очіпка одягали намітку, а молодші пов’язували хустки.

Чол. гол. уборами були шапки з білих, сірих та чорних смушок. Поширені були також куповані картузи.