ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

Ремесла та промисли в комплексі становили потужну систему життєзабезпечення традиційного сусп-ва. З давніх часів люди навчилися виготовляти необхідні у повсякденні речі з матеріалів, що їх оточують. Особливості фізико-геогр. розташування України, наявність у достатній кількості природних ресурсів вир-ва сприяли виникненню різноманітних занять, в основі яких лежали видобування, культивування, обробка чи переробка певної сировини задля задоволення матеріальних потреб населення в мінеральних та органічних речовинах, житлі, побутовому начинні, одязі тощо. В продовж століть ремесла та промисли як окремі галузі госп. предметно-речового вир-ва та їхні ділянки функціонували, еволюціонували, трансформувалися і зникали під впливом різних чинників істор. розвитку. У доіндустріальному сусп-ві ремесла та промисли значною мірою визначали соціально-екон. розвиток д-ви і водночас були виявом декоративно-вжиткового мист-ва, а відтак — і важливою частиною духовної к-ри українців.

Структура традиційних промислів і ремесел почала формуватися ще в найдавніші часи. У різні періоди ранньої історії України виникало все більше форм нар. вир-ва. Виявлені на її теренах артефакти свідчать, що окремі ремісничі заняття, як-от: обробка каменю, шкіри, кістки та рогу, беруть витоки ще з доби палеоліту. Ранню генезу має також деревообробництво, що переконливо доводять археол. знахідки епохи мезоліту — інструментарій (долото, сокира, тесло) та власне вироби (човен-довбанка, весло, лук та стріли). Водночас залишки неоліту є яскравим доказом зростання продуктивних сил — удосконалення знарядь праці, а також техніки та технології опрацювання вже відомих матеріалів (напр., з’явилися такі способи обробки каменю, як шліфування, пиляння, свердління), освоєння нових видів сировини, у зв’язку з чим розвинулося вир-во керамічного посуду, виникли прядіння та ткацтво. У мідному віці, чи енеоліті, людина набула перші уміння металообробки. Уже в 4—3 тис. до н. е. тодішні ремісники виготовляли з міді знаряддя праці, прикраси, амулети. Тоді ж, зокрема на прикладі зразків трипільської к-ри, простежується і вироб. динаміка в каменотесництві, косторізному ремеслі, ткацтві, обробці шкіри, а особливо — у гончарстві. Глиняний посуд, створений трипільськими майстрами з використанням інноваційних технологій у виготовленні й випалі, із застосуванням різних технік оздоблення (ритування, розпис, лощення), а також керамічна пластика — це яскравий феномен декоративного мист-ва тієї епохи. Наступна, т. зв. доба бронзи надала розвою металургійному вир-ву. Насамперед у зв’язку з розробкою родовищ мідної руди (зокрема на Донбасі, Волині) утворилися локальні центри металообробки. Завдяки цьому куди частіше серед археол. знахідок зазначеного періоду трапляються металеві знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси, що в цілому вказує на передумови формування нар. металірства. Тогочасним майстрам вдалось опановувати різноманітні тех. прийоми обробки кольорових металів — бронзи, срібла, золота — та способи декорування предметів із цих матеріалів. Відповідно, як окрема галузева ділянка означилось ювелірство. Натомість технології вир-ва та обробки заліза стали відомі на поч. 1 тис. до н. е. Для цієї ранньоістор. епохи характерним є проникнення на терени України к-ри ранніх кочовиків — кімерійців, скіфів, сарматів, які принесли розвинуту традицію декоративних практик. І попри те, що кожне плем’я мало власний вироблений стиль прикрашання тих чи ін. ужиткових речей, об’єднувальним було обов’язкове оздоблення за допомогою найрізноманітніших прийомів (різьблення, штампування, вишивки, аплікації) господарсько-побутових предметів, а також зброї, одягу тощо. Неабиякого розквіту промисли та ремесла (виготовлення керамічних, скляних, металевих, шкіряних, дерев’яних і текстильних виробів) набули в антич. д-вах Пн. Причорномор’я. Утім серед імпортованої сюди продукції також траплялося немало зразків кераміки, ювелірного мист-ва, бронз. скульптури.

Реміснича діяльність мала важливе значення і в слов’ян. господарсько-вироб. к-рі. Характерним є те, що функціонування та розвиток окремих галузевих ділянок забезпечували майстри-професіонали, тоді як чимало занять зберігали т. зв. родинний статус (гончарство, ткацтво, деревообробництво, каменотесництво). Промисли та ремесла Київ. Русі, синтезувавши, з одного боку, кращі декоративно-прикладні традиції кочового й візант. світів, а з другого — язичництва та християнства, спромоглися піднятися на високохудож. рівень. Особливо помітно в цей період урізноманітнилася фахова спеціалізація майстрів, а великі міста стали осередками давньорус. ремісництва. Тоді ж значного техніко-технологічного розвою досягли металургійна і текстильна галузі, широко розвинулися вир-во скла та цегли, ювелірна справа. Вельми затребуваною залишалася продукція гончарів, деревообробників, косторізів і майстрів з обробки шкіри. Починаючи із давньорус. часів, відбувалося також нарощення обсягів добувного та переробно-добувного вир-ва — залізорудного, лісохімічного, каменеобробного. Чимало товарів були предметом не лише внутр., а й зовн. торгівлі, що, власне, відігравало важливу роль в екон. зростанні Київ. Русі. Однак стрімкий розвиток промислів і ремесел було дестабілізовано й фактично призупинено монгол. експансією. Як наслідок, занепали, а почасти навіть були втрачені окремі традиційні форми виробів, технологічні прийоми та техніки. В цілому кін. 13 ст. характеризується заг. спрощенням ремісничої діяльності. Концентрація тих чи ін. спеціалістів у міськ. просторі сприяла виникненню в 14 ст. вироб. корпорацій — цехів, конкуренцію з якими сільс. і містечковим майстрам-одноосібникам було складно витримати. Відтак міські та сільс. ремесла стали на різні шляхи розвитку. Зі зростанням урбанізаційних процесів у 14—15 ст. поглиблювалася фахова диференціація ремісників, увиразнювалася майнова нерівність між майстрами цехів і ремісниками.

Соціально-екон. зміни 14—16 ст., зокрема і зростання феод. землеволодіння, прискорили процес зародження початкових форм мануфактурного вир-ва. Як наслідок, у 16—18 cт. значного розвитку набули такі промисли, як солеваріння, винокуріння, селітроваріння, будництво, папірництво тощо. У 19 — на поч. 20 ст. промисли та ремесла продовжували розвиватися на основі давно сформованих традицій. Водночас під впливом поступу капіталіст. економіки одні їх галузі чи галузеві ділянки частково модифікувались, інші — зазнавали істотніших змін, скорочуючи вироб. структуру, асортимент продукції, або ж згасали та занепадали. У зв’язку із цим на місцях губернські та повітові зем ства, т-ва, дорадчі к-ти проводили різні заходи з метою збереження та підтримки кустарного промислово-ремісничого вир-ва. На поч. 20 ст. водночас із традиційним ремісництвом почала розвиватись артільна форма вир-ва, яку згодом було змінено фабрично-заводською. У міжвоєнні та повоєнні часи згубні для нар. ремесел процеси лише посилювалися. Певною мірою в серед. 20 ст. кустарництво скоротилось і через введення оподаткування. У 1960—80-ті рр., внаслідок зростання темпів індустріалізації госп. життя, залишки традиційного ремісництва, його вироби майже повністю були витіснені із побуту пром. товарами. На кін. 20 ст. колишня багатогалузева система промислів і ремесел стала фактом історії. Починаючи із 21 ст., під впливом загальноукр. суспільно-політ. діяльності, спрямованої на збереження культ. цінностей минулого, процес використання набутків ремісництва активізувався на основі взаємодії традицій та інновацій.

Історіографічний огляд. Історія вивчення промислів і ремесел представлена багатьма наук. працями, авторами яких є відомі географи, економісти, історики, археологи, етнографи, мистецтвознавці, в їх числі: О.Шафонський, М. Русов, С.Лисенко, О.Лазаревський, В.Шухевич, О.Твердохлібов, І.Зарецький, В.Морачевський, Ф.Вовк, М. Сумцов, В.Модзалевський, С.Таранушенко, Д.Щербаківський, М.Фрід е, Л.Шульгіна, Б.Рибаков, Є.Спа ська, Л.Шевченко, Б.Бутник-Сіверський, Л.Суха, К.Матейко, А.Будзан, О.Данченко, А.Жук, Я.Запаско, В.Горленко, В.Скуратівський, Г.Горинь, В.Балушок, О.Боряк, Ю.Лащук, О.Пошивайло, Є.Шевченко, О.Никорак, Т.Кара-Васильєва, С.Боньковська, М. Селівачов, М.Станкевич, Р.Мотиль, А.Петраускас. Завдяки цьому сучасна наука спирається на велику кількість різноаспектних досліджень з означеної тематики, які хронологічно охоплюють різні періоди еволюції промислів і ремесел на теренах України. Створення такого ґрунтовного історіографічного корпусу було б неможливим без комплексу різнорідних джерел — археол., писемних, візуальних тощо.

Традиційні промисли та ремесла, з огляду на їх значимість у матеріальній та духовній к-рі українців, спорадично згадувалися в літописах і описах подорожан 13—19 ст. Також вони не залишалися поза увагою статистиків, які від кінця 1-ї пол. 19 ст. активно публікували результати своєї діяльності в узагальнених виданнях оглядового спрямування. Особливо значна кількість різноаспектних праць, що неоднаковою мірою висвітлювали тематику промислів і ремесел, з’явилася, починаючи із 2-ї пол. 19 ст. Передусім це було пов’язано зі створенням та діяльністю при губернських та повітових земствах спец. комісій та к-тів із вивчення економіки і с.-г. статистики. Відповідно було визначено і спрямованість низки тогочасних видань, що містили фрагментарні огляди пром. підпр-в і сільс. промислів загалом по губерніях чи історично-геогр. і соціально-екон. нариси з короткою інформацією про місц. галузі ремісництва. Окреме місце в історії вивчення традиційних промислів і ремесел 1850—90-х рр. посідають праці-"описи" синтетичного істор. (топографічного, екон., краєзнавчого) і стат. характеру за авторством О.Шафонського (1851), Філарета (Гумілевського; 1852, 1857, 1873), О.Лазаревського (1888, 1893, 1902), О.Русова (1898, 1899) та ін. У них наведені стислі фактичні дані про різні галузі чи галузеві ділянки кустарних промислів.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. підсумки науково-сусп. діяльності публікувалися також у вигляді оглядів, звітів, доповідей тощо. Серед цих видань: "Труды комиссии по исследованию кустарной промышленности в России", що містять цінні дані про розвиток кустарної пром-сті в різних укр. губерніях (1880), "Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России" — багатотомне зібрання дослідницьких матеріалів з окремих губерній (1892, 1894, 1895, 1897, 1907, 1911), "Труды съезда деятелей по кустарной промышленности в Санкт-Петербурге", де розглядаються проблеми, пов’язані із заг. розвитком кустарної пром-сті, удосконаленням її галузей, характеристикою кустарного ремісництва окремих регіонів України (1910). Укр. губернські видання із теренів Полтавщини, Чернігівщини, Поділля, Харківщини: "Кустари и ремесленники Полтавской губернии: по сведениям, собранным в 1898 и 1900 гг." (1901), "Кустари и ремесленники Полтавской губернии: цифровые данные по уездам и волостям губернии…" (1913), "Кустарные промыслы в Харьковской губернии: по данным исследования 1912 г." (1913), "Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии" (1914), "Кустарные промыслы Подольской губернии" (1916) — мали здебільшого оглядово-стат. характер. Окремі відомості про стан місц. кустарних промислів публікувались і в повітових документальних матеріалах кінця 19 — поч. 20 ст.

Одночасно зі стат., економіко-геогр. та історичним розвивався етногр. напрям вивчення промислів і ремесел. Найвагоміших результатів у цих дослідженнях було досягнуто у 1850-х рр. — на поч. 20 ст. Чимало опублікованих у цей період праць були пов’язані з діяльністю тогочасних наук. т-в — Рос. геогр. т-ва у С.-Петербурзі, Т-ва любителів природознавства, антропології та етнографії при Моск. ун-ті, Історико-філол. т-ва при Харків. ун-ті та ін. Серед авторів, які у своїх збірних працях про традиційно-побутову к-ру українців спеціально чи опосередковано висвітлювали нар. кустарні промисли та ремесла, вирізняються І.Аксаков, П.Чубинський, В.Морачевський, Ф.Вовк як дослідники загальноукр. матеріалу, Д.Багалій, М. Сумцов як знавці історії та к-ри Слобожанщини, а також І.Зарецький, В.Іванов, І.Абрамов, В.Модзалевський та ін. науковці, роботи яких географічно стосуються Полтав., Черніг., Харків. губерній чи їх повітів. Частина досліджень розглядуваного періоду мала емпіричний характер.

Етнографічні розвідки за авт орством В.Гнатюка, А.Веретельника, О.Радакової, М.Сумцова, М.Могильченка, М.Русова, Д.Ярошевича, В.Василенка, П.Литвинової-Бартош та ін., присвячені промислам і ремеслам, публікувалися також у періодичних виданнях кінця 19 — поч. 20 ст., таких як "Матеріали до українсько-російської етнології", "Київська старовина", "Вісник Європи", "Збірник Харківського історико-філологічного товариства".

У 1920—30-ті рр. розвивався напрям докладного етногр. і мистецтвознавчого вивчення окремих кустарних галузей: досліджувалися предметний склад певного ремісничого заняття, процес його істор. змін, характер художньо-декоративного оздоблення виробів. Зокрема, варто виділити книги чи розвідки за авторством В.Білецької про шкіряне ремісництво Харківщини (1925), В.Модзалевського про гути Чернігівщини (1926), С.Таранушенка про нар. мист-во Слобожанщини (1928), Я.Риженка про художнє килимарство Полтавщини (1928). Серед авторів, які в цей період цікавилися регіональними особливостями розвитку гончарства, — М. Фріде (1926), Є.Спаська (1927, 1928, 1929), Л.Шульгина (1929).

Період 1940—80-х рр. характеризується актуалізацією вивчення традиційних промислів і ремесел як етнологами, так і мистецтвознавцями, археологами, мовознавцями. В етнографічній історіографії цього часу промисли та ремесла в різних наукових аспектах висвітлювались у зведених узагальнених працях, колективних та індивідуальних монографіях, на сторінках періодичних видань. Зокрема, вийшли збірні дослідження із традиційної к-ри українців, білорусів і росіян "Восточнославянский этнографический сборник: очерки народной материальной культуры русских, украинцев и белорусов в ХIХ — начале ХХ в." (1956), "Этнография восточных славян: очерки традиционной культуры" (1987). Серед колективних видань із власне укр. етнографії — комплексне дослідження "Українці" (1960), де значна увага приділена мистецькому аспекту нар. ремісництва; регіональні історико-етногр. дослідження, присвячені Бойківщині (1983), Гуцульщині (1987), Поліссю (1988), які містять окремі структурні частини, де висвітлюються розвиток місц. промислів і ремесел та їхня специфіка, а також видання "Етнографія Києва і Київщини…" з розвідкою Г.Скрипник про госп. та ремісничі заняття часів Київ. Русі (1986).

Важливе значення мають індивідуальні монографії етнографів і мистецтвознавців. Науковці орієнтувалися на різнобічне вивчення окремих ремісничих галузей чи галузевих різновидів та їхньої регіональної специфіки. У 1950—70-ті рр. нар. кераміку ґрунтовно студіювали стосовно до західноукр. традицій К.Матейко (1959), Ю.Лащук (1960, 1966), щодо Наддніпрянщини — О.Данченко (1969). Дослідницький інтерес А.Будзана (1960) становило дерев’яне різьблення України. Особливості розвитку ткацтва, зокрема укр. нар. килимарства, вивчали А.Жук (1966), Я.Запаско (1973). Народний одяг як продукт ткацького і шкіряного вир-ва досліджував Я.Прилипко (1964, 1970, 1971). Художнє металообробництво України 16—18 ст. висвітлено в істор. нарисі П.Жолтовського (1972). Г.Горинь докладно дослідила особливості шкіряного промислу в зх. областях України 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. (1986). Широкий матеріал, який стосується укр. декоративно-вжиткового мист-ва, узагальнив Б.Бутник-Сіверський (1966, 1970).

Профільні розвідки багатьох авторів публікувалися також у тогочасних періодичних виданнях "Советская этнография", "Народна творчість та етнографія" та ін. Так, В.Рожанківський писав про гутництво доби середньовіччя (1959), В.Скуратівський — про специфіку і проблеми розвитку пасічництва (1978). Л.Шевченко (1954), С.Сидорович (1959), Є.Спаська (1962) вивчали особливості еволюції ткацької галузі окремих регіонів чи населених пунктів тощо.

Значним внеском у пізнання форм госп. вир-ва в різні періоди ранньої історії України є праці археологів, зокрема Т.Пассек (1941) та Б.Рибакова (1948).

Видавалися також лінгвістичні роботи, пов’язані з тематикою промислів і ремесел. Напр., етимології ремісничої термінології у слов’ян. мовах присвячено дослідження О.Трубачова (1966), реміснича термінологія ткацтва стала предметом наук. вивчення Н.Владимирської (1968, 1983), М. Павлової (1990).

Зі здобуттям держ. незалежності укр. гуманітаристика почала розвиватися на властивих сучасній науці теор. й методологічних засадах. Передусім вагомі доробки у царині вивчення традиційних промислів і ремесел та декоративно-вжиткового мист-ва українців належать етнологам і мистецтвознавцям Ін-ту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України. Починаючи з 1990-х рр., в ін-ті було підготовлено й опубліковано низку ґрунтовних узагальнювальних колективних праць. Етнографія кустарного пром. вир-ва та традиційного ремесла з високим рівнем аналітики подана окремими тематичними розділами у таких книгах, як "Культура і побут населення України" (1991), "Українська минувшина" (1994), "Українці" (2005), "Історія української культури" (2011), "Етнічна та етнокультурна історія України" (2011). Значно збагатили спец. наук. літературу із проблем історії розвитку декоративного мист-ва та худож. промислів фундаментальні 5-томні видання "Історія декоративного мистецтва України" (2007—16) та "Історія українського мистецтва" (2006—11).

Помітно поповнилась історіографія й індивідуальними монографіями, автори яких докладно аналізують структуру й еволюційні зміни окремих галузей традиційного вир-ва (С.Боньковська, 1991; О.Пошивайло, 1993; Р.Мотиль, 2011; Л.Метка, 2011; В.Іванчишен, 2017), вивчають ремесла (напр. ткацтво, гончарство) з огляду на їхнє місце і значення у світоглядних уявленнях та обрядах українців (О.Боряк, 1997; І.Пошивайло, 2000; О.Босий, 2004). Низка робіт розширює наук. етномистецтвознавчі знання про компоненти укр. народного одягу, які були тісно пов’язані із продукцією ткацтва та ін. ремесел (Т.Ніколаєва, 1996; Г.Стельмащук, 1993, 2000, 2013; О.Косміна, 1994, 2008, 2011; Л.Пономар, 2015), а також худож. особливості укр. рушників (Л.Орел, 2003; С.Китова, 2003), нар. тканини (О.Никорак, 2004). Проблеми історії розвитку декоративного мист-ва загалом і худож. промислів зокрема наполегливо досліджують Т.Кара-Васильєва (2002, 2005, 2008), М. Станкевич (2002), З.Чегусова (2005), М.Селівачов (2005) та ін.

Водночас розвинувся напрям вивчення народної термінології етногр. явищ, що зумовило появу профільних словників — із гончарства (О.Пошивайло, 1993), деревообробництва, ткання і ткацтва (Є.Шевченко, 1997, 1999).

Про актуалізацію теми промислів і ремесел у 21 ст. свідчить низка дисертаційних робіт із різних наук. напрямів: етнологічного (Л.Метка, М. Тупчієнко, Н.Литвинчук, С.Сіренко, Б.Сауляк, О.Семенова, В.Іванчишен), мистецтвознавчого (І.Юрченко, О.Ямборко, Л.Пасічник), археологічного (А.Петраускас, А.Щербань) тощо.

Спец. інтерес становлять також роботи, в яких місц. особливості господарсько-вироб. к-ри, традиційні промисли і ремісничі заняття характеризуються з різних точок зору сучасного краєзнавства.

Отже, тематика промислів і ремесел, зокрема структурно-фун к ціональний склад галузей народного вир-ва, їхні істор. зміни у процесі еволюції і тенденції модерного розвитку, локальні та регіональні особливості тощо, не втрачає актуальності, й дослідники з різних царин гуманітаристики — етнологи, історики, археологи, мистецтвознавці та мовознавці — повсякчас виявляють нові, нерозкриті у спец. студіях аспекти. Наук. завдання сьогодення, пов’язані із проблемами історії та сучасного стану господарсько-вироб. к-ри українців, декоративно-вжиткового мист-ва, визначають потребу у нових дослідах на основі узагальнення наявних матеріалів, залучення нових різнорідних джерел, а також спонукають до пошуку модерних підходів і методології.

Літ.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом: Юго-Западный отдел: материалы и исследования, собранные д[ействительным] чл[еном] П.П. Чубинским, т. 7, вып. 2, ч. 3. СПб., 1877; Волков Ф.К. Украинский народ в его прошлом и настоящем, т. 2. СПб., 1916; Пассек Т.С. Трипільська культура: науково-популярний нарис. К., 1941; Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. М., 1948; Українці: історико-етнографічна монографія, т. 1. К., 1960; Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Етнографія Києва і Київщини: традиції й сучасність. К., 1986; Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1987; Полесье: материальная культура. К., 1988; Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. М., 1991; Культура і побут населення України: навчальний посібник. К., 1991; Поділля: історико-етнографічне дослідження. К., 1994; Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. К., 1994; Історія України. Львів, 1998; Попович М. Нарис історії культури України. К., 1998; Украинцы. М., 2000; Історія України: навчальний посібник. К., 2002; Етнічна та етнокультурна історія України, т. 1—3. К., 2005; Історія української культури, т. 1—5. К., 2005; Українці: історико-етнографічна монографія, т. 2. К., 2005; Історія українського мистецтва, т. 1—5. К., 2006; Історія декоративного мистецтва України, т. 1—5. К., 2007.

Ремесла

Розташування України у межах трьох фізико-геогр. зон — полісся, лісостепу та степу, специфічна геол. неоднорідність стали осн. чинниками виникнення й локалізації ремесел і промислів. Наявність природних сировинних ресурсів вир-ва впливала на те, що в одних місцях ті чи ін. ремесла або промисли існували винятково як допоміжні заняття, в інших — функціонально розростались, утворюючи спеціалізовані осередки. Ремесла, що базувалися на ручній техніці обробки глини, шкіри та хутра тварин, металу, деревини, прядильно-ткацько-валяльної сировини рослинного і тваринного походження, сформували 5 базових у традиційній системі забезпечення галузей ремісництва — шкіряно-хутряну, деревообробну, гончарну, текстильну, металообробну.

Шкіряно-хутряна галузь

Шкіра та хутро тварин мали широке практичне застосування ще у прадавні часи. У процесі життєвого досвіду люди опановували нові навички обробки цих вироб. матеріалів тваринного походження, розширювали сферу застосування продукції з відповідних видів сировини. Сформована у такий спосіб структура традиційної шкіряно-хутряної галузі охопила різні ділянки ремесел, що з огляду на характер вир-ва об’єднувалися в дві значні групи. До першої належали види нар. діяльності, спрямовані винятково на вичинку шкір. До другої входили ремесла, орієнтовані безпосередньо на виготовлення тих чи ін. речей зі шкіри та хутра. Проте діяльність спеціалістів відповідного профілю традиційного вир-ва могла одночасно обіймати кілька ділянок.

Історія функціонування ремісничих занять, пов’язаних власне з обробкою шкір, засвідчує кілька напрямів їх розвитку — домашній, кустарний, промисловий. Відповідно до характеру організації праці це були індивідуальні чи колективні форми вир-ва на кшталт майстерень, з-дів. Вичинці як доволі складному і багатоетапному процесу спец. обробки піддавали шкіру свійських і диких тварин — великої та дрібної рогатої худоби, свиней, коней, зайців, кролів, лисиць, куниць та ін. Залежно від різновиду шкіри, що чинилася, та її ґатунку виділилося кілька окремих фахових мікронапрямів, зокрема, серед них чинбарство, кушнірство, шорництво.

Чинбарство. Галузевий термін "чинбарство ", або "гарбарство " (Зх. Україна), був більш загальним, його головно вживали для найменування процесу вичинки шкіри різних сортів (хрому, юхти, сап’яну) зі свійських тварин, яку зазвичай використовували у шевському вир-ві. Чинбарі практикували роботу на замовлення, також закуповували шкури в населення, місц. різників чи на ярмарках для подальшої їх обробки та реалізації. В цілому технологічні основи цього виду шкіряного вир-ва були доволі спільними для різних регіонів України, проте щодо техніки виконання окремих етапів обробки сировини, вироб. інструментарію та його означень спостерігалася локальна своєрідність. Серед гол. стадій вичинки шкір були: вимочування, зоління, квасіння чи вапнування, міздріння, дублення; додаткових — глянцювання, фарбування. На початкових стадіях вичинки у разі, якщо шкіру потрібно було очистити від шерсті, її золили, замочували в розчині вапна чи спец. заквасці, нерідко з додаванням житньої муки. Для цього чинбарі мали ями чи ємності (чани, корита) особливого призначення. Термін проведення відповідної операції головно залежав від типу шкіри. Відтак пересвідчившися, що волосяний покрив починає зішкрібатися, сировину діставали й очищали від шерсті, при цьому як осн. пристосування могли використовувати спец. верстат ("кобилиця") або ж робили це на колоді чи просто на землі, за знаряддя слугували "струг" (дворучний ніж), "оббирачка" (ручне знаряддя на кшалт лопати у формі сікача), "штрихило" (за конструкцією аналогічне до оббирачки, проте менше за розмірами; використовували для делікатнішої обробки). Також зі шкіри ретельно знімали т. зв. міздрю ("мездра", "менздра", "ніздра", "хляки", "бутурма") — залишки м’яса та жиру на внутр. стороні. Очищену шкіру добре вимивали. Важливою вироб. стадією у процесі вичинювання було дублення — вимочування й обробка шкіри спец. розчином та дубильними речовинами, які готували на основі товченої кори дуба (найчастіше), верби, вільхи чи навіть берези. Заготівлею цієї сировини й виготовленням із неї т. зв. муки ремісники зазвичай займалися самотужки. При зніманні кори треба було зважати на те, щоб дерева росли на узвишшях, адже внаслідок підмокання кора могла втрачати дубильні властивості. Кращими якостями відзначалася кора з молодих дерев. Зняту за допомогою струга кору висушували й по тому товкли у ножних ступах. Як вироб. сировину використовували кору як у сухому вигляді (нею перетрушували шкури), так і у приготованому з неї спец. розчині ("узвар"), в якому потім замочували шкури. Кора як дубильна речовина широко застосовувалася не лише в кустарному, а й у пром. вир-ві. Строк дублення встановлювали відповідно до того, який сорт шкіри хотіли отримати, також певною мірою цей процес залежав від температурних умов. Загалом відповідна операція могла тривати від одного до кількох місяців. Процес вважався завершеним, якщо шкіра повністю ставала коричневою і в розрізі не мала біластої смужки. Готову шкіру висушували, обробляли жирами та м’яли. Крім того, на теренах Зх. України, а також на Слобожанщині виконувалася ще одна стадія — глянцювання: видублену шкіру ретельно натирали дерев’яною палицею, скляною пляшкою (пізніше). Також за потреби шкури могли фарбувати ("чорнити"), нерідко робили це завдяки використанню залізного купоросу ("купервас"), що його добували в домашніх умовах кустарним способом. Окремі, заможніші чинбарі (власне, як і кушніри) мали спец. майстерні — чинбарні, проте у багатьох випадках процес вичинки шкіри відбувався в хаті, хліві, повітці чи на подвір’ї ремісників.

Шорництво. Осібною ділянкою було шорництво (лимарство, римарство) — ремесло з вир-ва шкіри-сириці, або лимарщини, яка вважалася порівняно низькоякісною сировиною і переважно йшла на виготовлення т. зв. шорних товарів (предметів госп., побутового вжитку, збруї; рідше — галантереї). Специфіка технології вичинки шкіри такого ґатунку полягала у тому, що вона виключала певні етапи, притаманні чинбарству, зокрема дублення, натомість чимало зусиль відводилося м’яттю шкіри, яку також обробляли жирами, щоб надати їй міцності та еластичності.

Кушнірство. Для означення шкіряного ремесла з вичинки овечих шкур побутував загальнопоширений термін "кушнірство ". Вироблення овчини, яку здебіль шого використовували для пошит тя кожухів, шуб, шапок, комірів, мало широке розповсюдження. Техніко-технологічні особливості обробки відповідної сировини полягали у тому, що від правильності проведених операцій залежала якість не лише шкіри, а й хутра. Чинились овчини (місцеві чи навіть привозні, куплені на ярмарках) на замовлення чи на ринок. Якість сировини визначали кілька чинників, зокрема вік тварини, її порода, розмір шкури. Залежно від віку тварини розрізняли кілька сортів овчини — "старицю", "линтвар", "смушки" (зі старих, річних овець та ягнят відповідно). Подібно до чиньби згаданих сортів шкур овчину також вимочували, міздрили, квасили, м’яли. При цьому застосовували різний вироб. інструментарій, зокрема, міздрю знімали за допомогою "скафи" ("скахва", "шкахва") — металевого знаряддя на зразок ножа, подекуди зробленого зі шматка коси, для розтягування шкури використовували дерев’яні верстати — "п’ялі", "верштаби", а для її м’яття — спец. залізний пристрій — "ключ". На завершальному етапі обробки шкіру покривали крейдою (гіпсом, алебастром), для того, щоби виявити й усунути недоробки. Готову овчину могли залишати природного білого кольору або ж фарбувати у коричневий (дубити), чорний, жовтий, зелений кольори. Шерсть на вичинених овечих шкурах розчісували спец. гребінцями із загнутими металевими зубцями ("дрешпаки").

Вичинену в той чи ін. спосіб шкіру використовували для пошиття чол. та жін. верхнього одягу, гол. уборів, виготовлення речей госп. призначення, галантерейних товарів тощо. Залежно від різновиду продукції виокремилася низка галузевих ділянок, серед них: кожухарство, шапкарство, шевство, шорництво тощо.

Кожухарство. Власну вироб. специфіку мало кожухарство — традиційне ремесло з пошиття універсального верхнього одягу з овчини, адже, з одного боку, воно було підвидом кушнірства, а з другого — різновидом кравецької справи. В загальноукр. масштабі кожухарство тривалий час залишалося одним із найпоширеніших занять. Розвиток цього нар. ремесла залежно від періоду поступу й географії його побутування забезпечували різні категорії майстрів відповідного профілю. Здебільшого воно існувало у формі індивідуального вир-ва на замовлення та на ринок. Дуже поширеним було відхоже кожухарство, коли майстри у пошуках роботи мігрували в найближчі до постійного місця проживання села, с-ща, хутори тощо (подекуди такий спосіб організації вир-ва можна було спостерігати і в межах одного населеного пункту). У різні періоди в деяких осередках діяли певні ремісничі орг-ції, як-от цехи та артілі. Наявність регіональних центрів кушнірства і кожухарства, зокрема на теренах Слобожанщини (міста Охтирка, Богодухів), Середньої Наддніпрянщини (с. Сміле; нині село Роменського р-ну Сум. обл.), Полісся, передусім зумовлювалась особливостями госп. та соціально-екон. життя. Важливими чинниками були спадкоємний розвиток цього заняття та безперервність традицій кожухарської майстерності. В доіндустріальному сусп-ві ремесло із пошиття кожухів було чол. заняттям (у народі цих майстрів називали "кожухарями", "кожушатниками", "кравцями" тощо), однак зі швидким зростанням пром-сті у 2-й пол. 20 ст. відповідну справу куди частіше почали опановувати жінки ("швачки", "мадістки"). Загалом базова технологія виготовлення кожухів була спільною. Проте кожен майстер мав власну специфіку викроювання деталей, пошиття і худож. увиразнення своїх виробів. Професійний набір інструментів кожухаря складався із ножиць, ножів, голок, швейної машинки (пізніше) тощо. Типи цього традиційного верхнього вбрання, що побутували в Україні в різні хронологічні періоди, розрізнялися не лише регіонально, а й локально за кількома параметрами — кроєм, довжиною, кольором, декоративними елементами. І жін., і чол. кожухи мали багато варіантів фасонів. Вони були довгі й короткі, відрізні із прямим, трапецієподібним чи розкльошеним низом, прямоспинні на зразок куртки чи з покритим сукном верхом. Стосовно до типів крою кожухи мали локально-регіональні назви — "козачка", "піджак", "кожушанка" тощо. Крім того, ремісники застосовували багато способів урізноманітнити свій товар за рахунок фарбування виробів, оздоблення окремих елементів овчиною, вишивкою. Осн. тонами кожухів були: білий (виріб шили з овчини природного кольору), коричневий (використовували дублену овечу шкіру) та чорний (фарбований). Загальнопоширеним звичним способом декорування кожухарської продукції було оздоблення окремих елементів (рукавів, комірів, країв планок) опушкою з овчини, часом у контраст до осн. кольору. В деяких осередках кожухи прикрашали вишивкою. Зазвичай узори наносили на поли, рукава, спину. Вишивали різнокольоровими шерстяними нитками, гарусом. Робили це вручну, пізніше — за допомогою швейної машинки. Внаслідок пром. розвитку, зміни модних тенденцій кожухи вийшли із масового вжитку, через що кожухарство, починаючи із 20 ст., помітно згасало й подібно до ін. галузевих ділянок шкіряного вир-ва на 2-гу пол. 20 ст. досягло істор. мінімуму. Втім кожух як одяг зберігав практичне значення: люди старшого покоління, особливо в селах, ще продовжували носити кожухи старого зразка, а молодші нерідко перешивали їх за сучасними фасонами. Також тривалий час кожух виконував важливу атрибутивну функцію: його широко використовували у весільній та родинно-побутовій обрядовості.

Шевське ремесло, або чоботарство (за нар. етимологією пн.-сх. місцевостей — "сапожництво"), до появи спеціалізованих майстерень і ф-к займало окрему нішу в системі нар. шкіряного вир-ва. В різних місцевостях це заняття могло побутувати одночасно в кількох формах: було власне домашнім ремеслом (господар шив взуття винятково для себе та членів родини), допоміжним до осн. госп. занять (у вільний від землеробських та ін. с.-г. робіт час майстер-чоботар виготовляв взуття на замовлення чи ринок), кустарним ремеслом (заняття чоботарством було основою життєзабезпечення спеціалістів цього фаху). Значне число майстрів відповідного профілю працювали в містах. У період існування цехової організації ремісництва багато де функціонували окремі цехи чоботарів. Пізніше у містах та м-ках з’явилися такі профільні організовані форми вир-ва, як майстерні-чоботарні, чи т. зв. сапожні. Повсюдно у 19 — 1-й пол. 20 ст. значним залишалося число ремісників-одноосібників. Потреби селян у взутті головно забезпечували спеціалісти із числа місц. мешканців чи сусідніх населених пунктів. За способом організації вир-ва чоботарство мало індивідуальний характер. Сукупність і послідовність процесів визначалися типом взуття та формою ремісничої діяльності. У випадку, якщо майстер працював із замовником, першочергово знімалися потрібні мірки, щоби визначитися із довжиною взуття, шириною халяви тощо. Також у такому разі додатковим проміжним етапом було примірювання. Працюючи на ринок, чоботар для визначення розміру послуговувався спец. дерев’яним шевським пристосуванням — колодками, чи копилами. Вправний майстер мав у користуванні колодки різних розмірів — від найменших дитячих, жіночих — до найбільших чоловічих. Їх вир-вом ремісники нерідко займалися власноруч, в арсеналі шевців могли бути як розбірні, так і нерозбірні колодки. При пошитті шкіряного взуття застосовували певний набір спец. інструментарію — ножі, голки, шила, швейні машинки, молотки, кліщі тощо. Осн. вироб. сировиною була теляча, волова, кінська, свиняча тощо шкіра різного ґатунку. Залежно від типу взуття одночасно могли використовувати кілька її різновидів. Доволі часто чоботарі працювали з матеріалом замовника, оскільки через скрутний матеріальний стан багато представників цієї галузевої ділянки не мали вироб. запасів шкіри й не могли виготовляти товар на ринок. Додатковими витратними продуктами та засобами були щетина і дратва (для зшивання), смола (для заливання підошов), дьоготь (для надання взуттю м’якості й товарного вигляду), дерев’яні цвяшки (для фіксування натягнутої на колодку шкіри), викройки, набійки тощо. Асортимент шкіряного взуття був досить різноманітним. Загалом його можна класифікувати за кількома критеріями відповідно до сезонності носіння, характеру використання, статево-вікового призначення тощо. Універсальним загальнонац. різновидом шкіряного взуття були чоботи. Їх носили повсюдно безвідносно до гендерної та вікової диференціації. Вони різнилися за формою халяв (довгі чи короткі, прямі або ж т. зв. гармошкою), передків (округлі, продовгуваті), підошов (плоскі, з підборами), а також кольором (однобарвні — чорні, червоні, жовті, т. зв. сап’янці, — або ж двобарвні — із зеленим чи червоним верхом та чорними головами, т. зв. чорнобривці), сортом шкіри (юхтові, сап’янові, хромові), особливостями оздоблення (декоративні шви, тиснення, вирізування, металеві пряжки). Існували чоботи повсякденні, святкові та спец. призначення (напр. мисливські, рибальські). Технікою та технологією вир-ва останніх володіли не всі ремісники відповідного профілю. Водночас із великим різноманіттям чобіт у багатьох регіонах чоботарі шили такий тип низького шкіряного взуття, як черевики. Разом із тим поширеними у повсякденному користуванні були постоли, зазвичай їх одягали з онучами чи сукняними панчохами. У 2-й пол. 20 ст. модельний ряд шкіряного взуття кустарного вир-ва поповнився туфлями, капцями та ін. зразками, виготовленими на кшталт фабричних. Традиційне ремесло із пошиття шкіряного взуття зникло з побуту українців унаслідок розвитку легкої пром-сті, залишивши за собою лише функцію його ремонтування.

Шапкарство. Ще одним ремісництвом кравецького напряму шкіряно-хутряної галузі було шапкарство. Пошиття шкіряних та хутряних гол. уборів для чоловіків і жінок було загальнопоширеною практикою, адже їх носили повсюдно незалежно від місця проживання, віку чи статі. Натомість особливості крою, сировинні матеріали, з яких виробляли головні убори, способи їх носіння різнилися як регіонально, так і в часі. Шапки шили з хутра свійських тварин, диких чи одомашнених звірів (зайців, кролів, лисиць, нутрій, фреток, ондатр, бобрів, видр та ін.). При цьому вироби могли бути хутряними повністю чи частково (лише окремі деталі). Широко розповсюдженою сировиною було овече хутро. Здавна в різних регіонах існувало багатоманіття форм овчинних шапок — круглі, конічні, циліндричні тощо. До того ж вони могли бути високими чи низькими. Різнилися шапки і за кольоровою гамою, здебільшого їхній відтінок відповідав природному забарвленню смушків — білому, сірому або чорному. Т. зв. каракулеві шапки (пошиті зі шкіри молодого ягняти) користувалися попитом і в 2-й пол. 20 ст. Сировину, яку використовували у процесі пошиття, зокрема хутро, шапкарі купували, готували власноруч або отримували від замовника. Багато ремісників працювали у містах. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. кустарі нерідко реалізовували товар на ярмарках, у 2-й пол. 20 ст. — на базарах. Вартість виробів залежала від виду хутра та особливостей крою. Стосовно до багатого асортименту зимових і де місезонних гол. уборів побутувало велике локальне й регіональне різноманіття термінологічних означень — "кучма", "вушанка", "капелюха", "бояриня" тощо. Із самого початку хутряні шапки були переважно чол. гол. уборами, втім згодом вони стали звичним елементом жін. та дитячого костюму. Відповідні речі виробляли за спец. викройками і шили на ручних чи електричних швейних машинках. Деталі із хутра викроювали ножем, гострим лезом, тоді як ін. супутні матеріали (ватин, підкладкову тканину) — ножицями. У 2-й пол. 20 ст. кустарним шапкарством подекуди займалися мисливці. Задля цього ремесла наприкінці 20 ст. населення у власних домогосп-вах, особливо в сільс. місцевості, спеціально вирощувало пушнину, тоді як у містах і передмістях пошиття шапки можна було замовити у професійних швей-надомниць чи ательє. Значну конкуренцію шапкам кустарного вир-ва становили фабричні вироби із натурального та штучного хутра.

Вузькоспеціалізованою ділянкою шапкарського ремесла було картузництво. Майстри відповідного профілю спеціалізувалися винятково на пошитті чол. демісезонних гол. уборів — картузів і кепок. У різні періоди 19 — 2-ї пол. 20 ст. картузники працювали у містах та селах Сх. Полісся, Слобожанщини, Середньої Наддніпрянщини та ін. Ремісники виготовляли вироби як на ринок, так і на замовлення. Коли кустарні речі були фактично витіснені у 20 ст. фабрично-заводським товаром, майстри переорієнтували свою продукцію зі шкіряної на текстильну.

Виробництво шорних товарів. Важливе госп. значення мало ремесло з виготовлення шорних товарів, особливо шкіряних елементів упряжі — віжок, супонь, черезсідельників, наритників, уздечок, хомутів тощо. Нерідко як процес вичинки шкіри для відповідної продукції, так і її вир-во виконувалися одним майстром, через що на означення представників відповідної фахової орієнтації використовувалися спільні професійно-термінологічні лексеми, що могли різнитися як регіонально, так і локально, — "шорники", "лимарі", "римарі". До 2-ї пол. 20 ст. це заняття займало чільне місце серед ін. галузевих ділянок традиційного шкіряного вир-ва, оскільки пересування, транспортування й різні агротех. роботи (особливо в сільс. місцевості) здебільшого здійснювали за допомогою живої тяглової сили. За характером вир-ва шорництво належало до категорії ремесел, що базувалися винятково на ручній праці. Пошиття упряжі головно було чол. справою. В різних регіонах побутувало кілька форм вир-ва: фахівці зі збруї шили упряж як на замовлення, так і на ринок. Водночас наприкінці 19 — на поч. 20 ст. на ярмарках Лівобережжя реалізовували привозні шорні товари. У багатьох місцевостях шорництво побутувало також як домашнє ремесло: мала місце практика пошиття й ремонтування окремих предметів збруї винятково для власних потреб. Осн. сировиною для виготовлення збруї був сирець, що його вичиняли зі шкіри різних тварин. Додатковими витратними матеріалами під час вир-ва предметів збруї часто слугували нитки, полотно, сукно, дьоготь, солома тощо. Невід’ємними деталями багатьох ремінних видів упряжі були всілякі металеві речі (кільця, вудила). Набір інструментів шорника складався зі знарядь, які застосовували під час вичинки шкіри (майстри відповідного профілю часто зосереджували у своїх руках процес обробки сировини), та потрібних шевських засобів, якими послуговувалися безпосередньо у процесі пошиття збруї. Вир-во предметів запрягання, призначених для управління чи сідлання, мало різні ступені складності. Пошиття ремінної упряжі (уздечок, наритників, черезсідельників, віжок) вимагало звичних шевських навичок крою та шиття, що було під силу не лише шорникам, а й пересічним господарям. Тоді як виготовлення хомута — шийного елементу упряжі — було вельми трудомістким процесом. Особливих професійних навичок також потребувало вир-во сідел, нерідко цим займалися окремі майстри-сідельники. Вправними фахівцями зі збруї та сідел зокрема були представники ромської національності. За функціональним призначенням розрізняли упряж повсякденну та святкову (виїзну). Збруя, в яку запрягали тварин у святкові дні, на весілля, для поїздок у церкву, на ярмарки чи на гостину, нерідко мала різноманітні декоративні оздоби. Добротна упряж підкреслювала статус господаря. Зі зростанням пром. вир-ва, стрімкою заміною візницького транспорту механічним необхідність у шорництві відпала. У 2-й пол. 20 ст. фахові майстри працювали лише в окремих, головно сільс. місцевостях. Здебільшого вони задовольняли потреби в хомутах, сіделках, тоді як предмети ремінної збруї зі шкіри куди частіше заміняли текстильними відповідниками.

Літ.: Аксаков И.С. Исследование о торговле на украинских ярмарках. СПб., 1858; Каталей В.И. Кустарная промышленность Полтавской и Черниговской губерний: исследование 1889 г. В кн.: Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России, т. 1. СПб., 1892; Святловский В. Кустари-кожевенники Полтавской губернии. Полтава, 1894; Шевлягин Н.И. Кожевенное производство в Нижегородской, Черниговской, Полтавской, Харьковской и Курской губерниях. В кн.: Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России, т. 2. СПб., 1894; Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии: с приложением очерков по производству изделий из прута и кожевенному промыслу. Чернигов, 1914; Білецька В.Ю. Вишиті кожухи в Богодухівській окрузі на Харківщині. Б/м, 1925 (відбиток); Її ж. Чинбарське та кушнірське ремество в Богодухові на Харківщині. Б/м, б/р (відбиток); Горинь Г.Й. Шкіряні промисли західних областей України (друга половина ХIХ — початок ХХ століття). К., 1986; Ніколаєва Т.О. Історія українського костюма. К., 1996; Пристай О. Обробка шкіри і рогу (історична справка). "Народна творчість та етнологія", 2015, № 1; Стельмащук Г.Г. Традиційні головні убори українців. К., 1993.

Деревообробна галузь

Опанувавши різні техніки обробки деревини, люди здавна могли забезпечувати себе житлом, знаряддями праці, вжитковим начинням, транспортними засобами тощо. У процесі еволюції, залежно від виду сировини, технології і предметно-речового складу вир-ва, намітилися різні напрями й мікронапрями деревообробництва — теслярство, столярство, включаючи меблярство, скринництво, трунарство, а також ложкарство, гребінництво, бондарство, стельмаство, човнярство, лозо- та короплетіння тощо. Строката структура деревообробної галузі, рівень функціонування та концентрації різних її ділянок у межах України були сформовані комплексом взаємозалежних чинників. Провідним серед них став природно-географічний, який окреслював загальнорегіональну чи локальну поширеність ремесел. Крім того, природні умови великою мірою визначали форму організації ремісничого вир-ва: воно було або винятково натуральне, або ж товарне.

Елементарними навичками де ревообробки володіли практично всі чоловіки. Багато хто з господарів був здатен власноруч виготовити з деревної сировини різнорідні дрібні предмети повсякденного вжитку для внутрішьосімейного використання. Цей найдавніший спосіб вир-ва мав ознаки власне домашнього ремісництва. Згодом, із переходом сусп-ва на вищий щабель соціально-екон. розвитку, частина нар. умільців задля отримання додаткового заробітку почали реалізовувати надлишок предметів своєї праці через ринок або ж працювати на замовлення. Із виникненням та зростанням ролі міст деревообробництво (так само, як багато ін. галузей ремісництва), відокремившися від сільс. госп-ва, диференціювалося на міське та сільське. Як наслідок, у містах відбулася фахова спеціалізація деревообробників, а конкуренція, породжена ринковою кон’юнктурою, вивела їх на професійний рівень. Відтак заняття тим чи ін. ремеслом стало для майстрів єдиним джерелом прибутку.

Відповідно до означених напрямів розвитку товарного деревообробництва існували різні форми організації праці ремісників. Насамперед це були одноосібники, які власноруч чи за допомогою членів родини виготовляли певну продукцію і самостійно або ж через посередників постачали її на ринок. Також у різні періоди існували всілякі колективні форми об’єднання деревообробників, зокрема і за профілем, — артілі, братства, цехи, майстерні, бригади тощо. Своєрідним виявом ремісничої діяльності було відхідництво: у пошуках роботи ремісники-деревообробники або внутрішньо переміщалися країною, або ж мігрували за її межі. Водночас у 2-й пол. 20 ст. в селах пн.-сх. України сезонно працювали теслярі та столяри із рос. теренів.

Різноманіття галузевих ділянок деревообробного ремісництва було визначено обопільно — типом сировини (колода, віття, корінь, кора, лоза) та способами її мех. обробки (видовбування чи вирізування, випалювання, виточування, плетіння тощо). Для виготовлення тих чи ін. предметів майстри обирали деревину, враховуючи її механіко-технологічні (міцність, твердість, зносостійкість, деформівність), фізичні та хімічні властивості. Передовсім це було визначено функціональним призначенням речей. Асортимент дерев’яних виробів був настільки багатоманітним, що методи і прийоми виготовлення певних їх типів у технологічному відношенні були вельми неоднорідними. Набір вироб. інструментарію, яким послуговувалися ремісники, багато в чому залежав від їхньої спеціалізації. Хоча були й такі універсальні знаряддя праці, як струг, ніж, сокира, тесло, рубанок тощо.

Мінімальної мех. обробки (корування, стругання) сировини, затрат часу й фізичних зусиль потребував процес виготовлення речей зі стеблової частини дерева чи гілок. Серед них — держална для кухарських знарядь — рогачів, чап лій, коцюб, ножів, сікачів; рукоятки для ручних с.-г. інструментів — вил, лопат, сап, мотик; а також різноманітне начиння, яким послуговувалися під час приготування їжі — товкачі, макогони, качалки, м’ялки, колотівки, копистки тощо. З огляду на те, що вир-во відповідного приладдя базувалося на простій техніці й елементарних навичках деревообробки, воно було широко розповсюдженим, часто побутувало у формі власне домашнього ремесла.

Порівняно складнішим технологічно було виготовлення дерев’яних предметів із колоди шляхом розрізання чи розколювання (розщеплення) її із подальшою механічною обробкою за допомогою різних прийомів, зокрема випалювання, тесання, стругання, довбання, свердління, точіння, шліфування. Здебільшого у такий спосіб виготовляли рільничий реманент (граблі, хлібні лопати, борони), вироб. приладдя та ремісничий інвентар (гребні, прачі, рубелі й качалки, жлукта, віячки, ступи, прядки, ткацькі верстати), всілякі предмети побуту (ковганки, вагани, ночви, кадуби, черпаки, ложки, миски, чашки, горнята, ковші). Архаїчними універсальними деревообробними техніками були випалювання та довбання (різання). Останні, зокрема, мешканці різних історико-етногр. регіонів широко застосовували для вир-ва найрізноманітнішого за формою (коритоподібною, циліндричною) і функціональним призначенням (напування та годування худоби, прання, купання, приготування їжі, зберігання запасів) начиння. На Поліссі також способом довбання виготовляли окремі меблі (шафи, бодні (чи кадуби) для одягу), транспортні засоби (човни), колодні вулики, труби для криниць та димоходів. Як сировину використовували м’які сорти деревини (липу, вільху, вербу, осику та ін.), що легко піддавалися ручній обробці. До набору осн. ін струментарію входили соки ра, тесло, долото, різець. Оскільки виготовлені технікою довбання речі передусім призначалися для задоволення повсякденних потреб побуту, більшої уваги надавали їх практичному значенню. Тож художньо-декоративні засоби увиразнення траплялися вкрай рідко. Здебільшого це були різноманітні різьблені елементи та мальовані стилізовані рослинні орнаменти на кухонному посуді (тарілках, ложках).

Ложкарство. Завдяки тому, що дерев’яні ложки, черпаки, ополоники як предмети традиційного посуду до 2-ї пол. 20 ст. належали до товарів масового вжитку, ремесло з їх виготовлення — ложкарство — здавна виокремилось у спеціалізований вироб. напрям. У багатьох історико-етногр. регіонах України існували цілі села ложкарів — села Прокурава, Богдан на Гуцульщині, с. Грунь на Полтавщині, села Тептіївка, Гута на Наддніпрянщині та ін. Свій товар майстри самостійно реалізовували на базарах та ярмарках (здебільшого в найближчих населених пунктах) або ж продавали на гурт скупникам. Поряд із тим у багатьох місцевостях ложкарство побутувало як власне домашнє ремесло, ним займалися для забезпечення потреб родини, а також не з комерційною метою на прохання сусідів чи знайомих. Зразки ложкоподібного дерев’яного начиння належать до типу пластинчастих виробів. Давнє традиційне ложкарство базувалося винятково на ручній праці, згодом окремі стадії відповідного вир-ва почали механізовувати: з’явилися деревообробні токарні станки, електричні точила. Серед технік, які використовували у процесі виготовлення ложок чи ін. речей відповідної групи, були: видовбування, вирізування, виточування. Зазвичай безпосередньо в ході вир-ва одночасно поєднували кілька прийомів, що потребували певної сукупності знарядь праці. Під час заготівлі сировини осн. інструментами були пилка та сокира. Для виготовлення ложок брали деревину листяних, часом фруктових, дерев — верби, клену, берези, груші, а також бука (на Закарпатті). Власне вироб. стадія починалася з розколювання колодок на заготовки й знімання з них кори. Спочатку ложки вистругували сокирою, потім площину вирівнювали за допомогою ножа, коси, надавали виробу певних обрисів. Спец. засобом вир-ва був ложкар ("щуп", "різець") — ручний інструмент на зразок крючка (з дерев’яною ручкою та зігнутою металевою частиною), яким вишкрябували в ложці заглиблення. Надавши виробу потрібної форми, ремісники переходили до стадії шліфування, традиційно поверхню ложок начищали уламком скла, пізніше — наждачним папером. При цілковитій механізації ремесла всі вироб. процеси здійснювали за допомогою спец. пристроїв. Відповідно до техніки вир-ва розрізняли різані та точені ложки. Залежно від функціонального призначення традиційні ложкоподібні вироби поділялися на кілька груп, зокрема, найбільшу з них становили власне ложки, які використовували для споживання їжі. Вони могли різнитися розміром, формою та довжиною ручки, бути круглими чи овальними, простими чи декорованими. Серед осн. прийомів худож. оформлення ложок — малювання, різьблення, випалювання. Малюнок (здебільшого флористичний) робили по всій поверхні виробу, натомість різьблені, випалені орнаменти наносили на держално. Нерідко ложкарі робили хвіст ложки фігурним, у формі рибки. Також траплялися графічні елементи (Чернігівщина). Водночас у побуті для наливання рідких страв і напоїв широко послуговувалися глибокими ложками з довгими держаками — ополониками ("полоники", "черпаки"). Окрему групу становили ложкоподібні вироби для приготування страв. Зазвичай вони були пласкої овальної форми, мали довгий держак ("поківашки", "поварьошки"). Загалом ложкам була притаманна локальна своєрідність, виокремлювалися регіональні типи, серед тих, що побутували на теренах України, розрізняли "подільські", "полтавські", "гуцульські", "кацапські", "циганські" тощо. Починаючи із серед. 20 ст., речі кустарного ложкарного ремісництва тотально почали витіснятися з побуту металевими (сталевими, алюмінієвими) фабрично-заводськими аналогами. Дерев’яні ложки ставали куди рідкіснішим начинням. У 2-й пол. 20 ст. вир-во традиційних ложкоподібних речей зосередили у своїх руках майстри спеціалізованих підпр-в нар. худож. промислів, проте це вже була радше сувенірна продукція, ніж для практичного вжитку.

Токарство. Під впливом розвитку технологій деревообробництва чимало різновидів начиння, яке здавна виготовляли простими традиційними способами (стругання, довбання), було замінено точеними аналогами. Згідно з артефактами перші дерев’яні предмети виточили ще давньорус. ремісники. За допомогою мех. токарного станка майстри виробляли кілька типів посуду, зокрема циліндричний та пластинчатий, — маслобійки, рахви, стябла, повниці, коровайниці, тарілки, солонки, чарки на ніжках, ложки тощо. Також це пристосування давало змогу виточувати із дерева деталі коліс (ступиці, спиці), фігурні елементи й окремі частини меблів, ремісничий інструментарій (веретена, прядки). Втім у цілому в межах України токарство як осібний мікронапрям, що сформувався на основі однієї із деревообробних технік, не отримало дуже широкого розповсюдження. Здебільшого ремісники, які зналися на токарній справі, мешкали в містах. Серед них, залежно від спеціалізації їхнього вир-ва, виділялися певні фахові категорії — колісники, ложкарі, веретенники та ін. Найбільшим ареалом токарного ремесла були Карпати. Місц. майстри ще із 2-ї пол. 19 ст. у своєму ремеслі навчилися вдало поєднувати з точінням різні техніки худож. увиразнення — різьблення, інкрустацію, випалювання.

Якщо для виготовлення дрібного начиння та побутового приладдя було достатньо елементарного комплекту інструментів і заг. практичних навичок, то для вир-ва спец. ремісничого інструментарію, крім досвіду деревообробки, майстрові потрібні були конструкторські знання, він мав знати будову та принцип дії певного механізму. Традиційно переважну частку свого робочого реманенту ремісники, незалежно від кваліфікації, виготовляли власноруч. За винятком знарядь прядильно-ткацького ремісництва, на якому переважно зналися жінки, котрі самі не могли займатися їх вир-вом. Відповідно потрібні засоби праці вони купували або ж замовляли спеціалістам. Серед фахівців із виготовлення прядильного і ткацького інвентарю існувала фахова диференціація — бердники, веретенники, гребінники та ін.

Гребінництво. Це заняття належало до числа дрібних деревообробних ремесел. Це давнє чол. ремесло із вир-ва прядивного інструментарію — гребенів і гребінок, а також гребінців для волосся — свого часу було доволі затребуваним. Попри те, що техніка та технологія ремесла не потребували складних пристосувань, спец. приміщень, робота над виробом була вельми копіткою, вимагала від майстра неабиякої витримки та вправності. Особливо це стосується процесу нарізання зубців, де всі елементи мали бути однакового розміру та форми, при цьому гребінники не використовували жодних вимірювальних засобів, а робили на око. Крім традиційних деревообробних знарядь, якими послуговувалися на етапі вир-ва заготовок потрібних форм і розмірів, гострих пилок для нарізування зубців, в арсеналі ремісників був також спец. дерев’яний станок. Його досить проста конструкція була влаштована у такий спосіб, що осн. деталі призначалися для встановлення та закріплення попередньо підготовлених для нарізання різноманітних гребенів. Разом із тим будова станка передбачала місце для сидіння майстра на зразок лавки. Оскільки гребінництво не вимагало майстерень чи певних вироб. площ, а ремеслом могли займатися як у хаті, так і на подвір’ї, станок для зручності переміщення зазвичай виготовляли із легкої деревини. Також існувала категорія гребінників, які займалися вир-вом гребінців із рогу. Особливого розвитку це заняття набуло у 19 ст. на теренах Полтав. губ. (села Грунь, Хомутець, Шумське).

Бондарство. Осібним напрямом деревообробництва з огляду на техніко-технологічну специфіку вир-ва було бондарство. Це ремесло виникло хронологічно пізніше, його характерна особливість полягала у виготовленні дерев’яних клепкових виробів поліфункціонального використання, які з часом витіснили з побуту знач ну частину вжиткових речей, виконаних давнім довбано-різаним способом. Від кінця 19 до поч. 20 ст. в різних формах організації праці — індивідуальній домашній чи кустарній, колективній — воно мало значний рівень побутування в багатьох історико-етногр. регіонах України. Традиційно бондарство становило власне чол. заняття, для якого була характерна професійна спадкоємність поколінь. До цієї категорії ремісників, за нар. етимологією — "бондарів", "бочкарів", "боднарів", належали не лише ті, які виробляли клепкове начиння, а й ті, хто займався винятково його ремонтуванням (заміною клепок, обручів, днищ). За переважанням бондарів серед заг. числа майстрів-деревообробників найбільші центри цього ремесла були розташов. на Сх. та Зх. Поліссі (села Радомка, Чернацьке, Заньки, Котівка, Леонівка), Слобожанщині (села Битиця, Межиріч, Комарівка), Гуцульщині (села Річка, Криворівня, м-ко Ясіня). Також про широку мережу осередків бондарства яскраво свідчить топоніміка, зокрема назви населених пунктів, що вказують безпосередньо на фах чи продукт діяльності (села Бондарі, Бочечки Конотопського р-ну, села Барило, Бондарівщина Білопільського р-ну, с. Бондарівщина Сум. р-ну Сум. обл.; с. Бондарі Чорнухинського р-ну Полтав. обл.; с. Бондарі Дубенського р-ну Рівнен. обл.; с. Бондарі Овруцького р-ну Житомир. обл. та ін.).

Своєрідність бондарного ремесла передусім зумовлювалася технологічним змістом вир-ва, що полягав у застосуванні порівняно складних тех. прийомів, використанні спеціалізованого інструментарію, а також у фазній структурі вироб. процесів. На початковій стадії — отримання вихідного матеріалу й первинної його обробки — ремісники-бондарі практикували універсальні способи й засоби деревообробництва. Зрізаний чи зрубаний стовбур розкроювали на відрізки потрібного розміру, після чого їх розсікали за допомогою спец. сокири (манери, плинкача, колуна) на заготовки ("доги" — на Закарпатті). При цьому обов’язково стежили, щоби матеріал був несучкуватий. Отримані напівфабрикати впродовж 6—12-ти місяців ретельно висушували, щоб у подальшому запобігти деформації готового продукту. Залежно від регіону побутувало кілька способів сушіння: напр., на Закарпатті колоті чурки складали штабелями у клітку, на Слобожанщині їх зберігали на горищі, уклавши одна на одну круговим способом.

Після просушки бондарі переходили до процесу мех. обробки дерев’яних заготовок і виготовлення із них клепок. На цьому етапі ремісники послуговувалися спеціалізованим пристосуванням — станком (за різними локальними означеннями — "вісний стілець", "верстак", "стелюга", "кабила", "лисиця"). Його конструкція давала змогу зажимати клепку під час обробки, звільняючи у такий спосіб руки майстра винятково для знарядь праці. Зокрема, за допомогою почергового застосування кривого та прямого струга надавали клепці характерної опуклої форми. Шліфували зовнішню та внутрішню поверхні відповідних виробів ручними теслярськими інструментами, такими як рубанок ("гебель", "геблік", "гемблік"), шерхебель ("шершебок") та фуганок ("спуск", "спуст"). Також подекуди бондарі здійснювали підгонку клепок за спец. шаблонами — модлами. Розмір клепок та їх кількість залежали від форми посудини, її об’єму. У багатих на лісові масиви регіонах, зокрема на Поліссі, було організовано капіталіст. вир-во клепки, яку у вигляді первинно обробленого продукту постачали у бідні на деревину місцевості, а також експортували.

Однією з найважчих у структурі бондарного вир-ва була складальна фаза. Вона вимагала від майстра не лише навичок праці з деревиною, а й уміння робити точні мат. розрахунки та вимірювання. Техніка збору клепкового начиння мала власну специфіку і передусім була визначена типом посуду — однодонний чи дводонний. Також сукупність прийомів, засобів і ремісничих знарядь, які застосовували на цьому етапі, великою мірою зумовлювалася місц. традиціями бондарства. Проте почергове виконання операцій мало чим відрізнялося. Набравши за допомогою спец. пристосувань (складача, отримача, вілцят, щипців тощо) клепок і закріпивши їх, майстер переходив до вставляння дна. Під час цієї частини вироб. процесу використовували такі власне бондарні інструменти, як дерев’яний циркуль, чи "розміряч", "шестірню", "шашкірню", "обчиркач" (для вимірювання радіуса дна) та уторник, або "затор" (для вирізання уторів — спец. канавок, пазів усередині посудини, в які вставляли дно). Клепки бондарних виробів по кругу скріплювали, стягували обручами. Загалом їх кількість сягала від 2-х (найчастіше) до 5-ти чи навіть більше. На поч. 20 ст. головно побутували дерев’яні обручі, виготовлені з ліщини, ясена, дуба, ялини, верболозу, а також плетені з лика. Однак із часом відбулася тотальна заміна їх металевими, зробленими з листового заліза. Нерідко ковальські заготовки для таких обручів можна було придбати на ярмарках. Технологія натягування обручів, незалежно від матеріалу, також передбачала застосування інструменту особливого призначення, серед них: натягач (гага, потяг), набійник, молоток. Важливо було, щоб обруч щільно прилягав до клепки, тому бондарі чітко традиційним способом за допомогою шнурка з вузликами знімали потрібні мірки. Кінці дерев’яних обручів скріплювали між собою у спец. замок, металевих — склепували. До того ж залізним обручам додатково надавали потрібного рельєфу, щоби припасовувати їх відповідно до форми виробу. Залежно від різновиду посудини, її функціонального призначення, крім осн. вироб. операцій, могли виконуватися також додаткові дії з виготовлення кришок, вух, ручок тощо. На завершення стінки готових бондарних виробів ретельно зачищали. Подекуди окремі види посуду (пасківники, черпаки, коновки тощо) декорували. Зокрема, нанесення геометричного орнаменту за допо могою металевих писаків практикували ремісники Карпат. Також серед гуцульських бондарних виробів для напоїв траплялися речі, багато оздоблені різьбою, інкрустацією, випалюванням, точеними деталями.

Бондарне начиння з огляду на його форми (циліндричне, конічне, опукле) й функціональне використання було досить різнорідним. Залежно від призначення у госп. сфері виконані у клепковій техніці речі виокремлювалися в кілька груп. При цьому номен клатура виробів відзначалася знач ною регіональною та локальною варіативністю. Особливо виділялася за кількісним складом категорія вжиткових предметів, які слугували для тримання, транспортування води й усіляких напоїв — пива, горілки, вина, квасу тощо (цебер, коновка, гарчик, бочка, барило, чубелів, берівка, бербениця, ботла, бечівка, бочечка). Не менш багатоманітною була група кухонного бондарного посуду, що його використовували для приготування харчових продуктів: хліба та борошняних виробів (діжа, зрізок, фаска), масла (масничка, маслобійка, боденька); для заготівлі про запас (засолення та квашення) овочів, фруктів, сала, м’яса, сиру (діжка, бодня, гелета, станов); для збирання молока (дійниця, путера). Також існувало велике різноманіття начиння власне господарсько-побутового призначення, зокрема для напування та годування худоби (цебер, ряжка, ушат, помийниця), для вимірювання сипких продуктів, зокрема борошна (мірка, осьмина, шестнастка, гарнець, міртук), для зберігання зерна (кухва, кадик), для прання (зварка, поливаник, зольниця, гуличок, вулей), для перенесення (пасківники), а також ємності для води (балія, ванна, путня, цебер) та ін. Окремі речі (напр. цебро) були поліфункціональними, їх застосовували в різних сферах повсякденної життєдіяльності. Деякі бондарні вироби, зокрема хлібна діжа та віко (верхня її частина), мали особливе символічне значення. У багатьох історико-етногр. регіонах їх використовували під час перебігу весільних обрядодій: виряджання нареченого, "покривання" молодої, випікання та ділення короваю.

Від призначення бондарного виробу часто залежав вибір вихідного матеріалу. Для виготовлення водостійкого посуду (бочок, діжок) ремісники обирали клепку із дубової деревини, яка є найбільш стійкою до руйнівної дії вологи. Враховуючи окислювальні властивості дуба, він також був осн. сировиною для діж, в яких місили тісто. Іноді бондарі могли чергувати в них дубові клепки із клепками із хвойних порід дерев — сосни, ялини. Водночас у бондарному вир-ві широко використовували бук, ясен, вільху, осику.

Традиційно місцями збуту бондарної продукції були ярмарки та базари, зазвичай розташов. неподалік осередків вир-ва. Також у селах мала місце практика виготовляти клепковий посуд на замовлення односельців і мешканців околичних сіл. Подекуди замість грошей із ремісниками могли розраховуватися натурою — зерном, продуктами. У 2-й пол. 20 ст. бондарне начиння пром. вир-ва було звичним товаром місц. крамниць. Водночас із індивідуальним кустарним бондарством у різних місцевостях діяли майстерні відповідного спеціалізованого вир-ва. Зазвичай вони функціонували у складі пром. об’єктів — винокурних, цукрових, селітряних з-дів тощо. Майстри таких бондарень виготовляли обмежений асортимент товарів, зокрема ємності, що їх головно застосовували як тару для зберігання і транспортування осн. продукції. Своєрідним виявом вузькоспеціалізованого вир-ва клепкового посуду було полонинне бондарство. Для збирання, переробки та довготривалого зберігання молочної сировини під час сезонного випасання худоби в горах повсякчас потрібне було клепкове начиння, тому послуги бондаря ("боннар", "боднар") на полонині були особливо затребуваними. Облаштувавшися на сезон у т. зв. боднарці (вироб. приміщення), він виготовляв із заздалегідь заготовлених матеріалів усіляку бондарщину, за потреби ремонтував. Зі створенням колективних госп-в велике число бондарів-одноосібників, змінивши форму організації праці, стали ремісникувати у колг. "плотнях" і "бондарнях" на їхню потребу. Багато де діяли т. зв. засолочні пункти, при яких функціонували спеціалізовані майстерні із вир-ва клепкового посуду для консервування овочів, фруктів, ягід.

Бондарна продукція втратила практично-побутову роль із появою широкого асортименту алюмінієвого, скляного, цинкового, чавунного та ін. посуду і різноманітного госп. начиння фабрично-заводського вир-ва. Відтак наприкінці 20 — на поч. 21 ст. індивідуальне бондарне ремесло помітно згорнулося. Хоча зразки клепкового посуду ще певний час функціонували в господарсько-побутовій к-рі українців різних регіонів. Збережені вузьколокально у 3 тис. рудименти бондарного ремесла нерідко є виявом міжпоколінної спадкоємності ремісничих традицій. Разом із тим сучасне бондарство куди частіше стає способом самовияву майстрів у їхній творчості. Проте таке прагнення до оригінальності, власне, як і слідування за запитами сучасного урбанізованого споживача, призводить до руйнування локально-регіональної своєрідності традиційного бондарства.

Столярство. Порівняно складним за технікою виконання було власне столярство. Його специфіка головно полягала у тому, що речі виготовляли із пиляних дощок, зокрема і скріплених одна з одною за допомогою столярних з’єднань та клею. У такий спосіб виробляли різноманітне начиння площинного типу: кухонні дошки з ручкою для нарізання продуктів (стільниці), подібні їм круглі дощечки з отворами для проціджування, преси у вигляді двох прямокутних дощок для віджимання сиру (лещата), пряничні дошки (фірмаки), кришки для бондарного посуду тощо. Порівняно більше часу затрачалося на створення об’ємних ужиткових предметів: різноманітних ящиків для зберігання запасів продовольства (засіків, чи усіків для хліба і зерна, паків для сала і м’яса), корит для годування тварин (скриньок), сільниць тощо. Загалом прийоми виготовлення відповідної продукції столярства були вельми простими і сам процес вир-ва не передбачав використання складних пристосувань чи інструментарію. Тож багато чоловіків, які мали хоча б елементарні навички деревообробки, могли самотужки змайструвати для власного домогосп-ва такі речі повсякденного вжитку.

Складноструктурними зразками столярного ремесла були різноманітні предмети обстановки житла: столи, ослони, лави, мисники, стільці, шафи тощо. Нар. меблярство як мікронапрям деревообробництва мало загальноукр. поширення і тривалий час існувало завдяки затребуваності продукції відповідного кустарного вир-ва у побуті, зокрема сільському. Асортимент повсякчас модифікувався й урізноманітнювався відповідно до новомодних запитів споживачів. Загалом для комфортного облаштування традиційного інтер’єру потрібна була невелика кількість меблів, проте вони мали чітке практичне використання, нерідко задля ергономіки простору були поліфункціональними (напр. скрині, софи). Залежно від призначення в оселі використовували меблі для відпочинку — ліжка, дивани, софи (чи "софки"); для зберігання одягу та домашнього текстилю — скрині (сундуки, куфри), шафи (або "шифанери", "шкафи", "гардіроби"); для тримання посуду — мисники (чи "угольники", "кутики"), а також столові меблі — столи, ослони, лави, стільці, табуретки тощо. У меблевому вир-ві застосовували різні види деревини (дуб, ясен, сосну, липу, осику тощо), втім найбільш вартісною вважалася сировина твердих порід. Особливо добротними були меблі, виготовлені із дуба, натомість більш витончений вигляд мали вироби з липи. Всі операції зі створення того чи ін. предмету інтер’єру, починаючи від заготівлі сировини та її обробки і закінчуючи етапом декорування, мебляр здебільшого виконував самотужки. Якість та естетичність виробів, термін їх служби багато в чому залежали від вправності майстра обробляти матеріал. Більшість речей столяри виготовляли доволі стриманими. Певні оздоби, найчастіше у вигляді різьблення, точених елементів, були звичні для ліжок, соф, диванів, шаф, рідше декорування застосовували на стільцях, полицях для посуду тощо. Ремісників, які виготовляли меблі з різноманітними фігурними деталями (точені ніжки у столах, спинки в ліжках) чи накладними прикрасами на кшталт квіточки чи розетки за допомогою токарного станка, називали столярами-модельниками.

Серед усього начиння, виготовленого у столярній техніці, особливою худож. виразністю виділялися скрині. Їхні розміри, форми та оздоби часто були яскравими ознаками належності цього предмета домогосподарчого вжитку до певного історико-етногр. регіону. Завдяки важливому функціонально-символічному значенню скрині у традиційному побуті ремесло з їх вир-ва часто виокремлювалося в самостійну галузеву ділянку — скринництво ; виконавців відповідно до практики називали "скринниками", "скрильниками" (Пн. Слобожанщина). Чимало осередків цього ремесла окреслилося на Правобережжі — Гуцульщині, Закарпатті, Поділлі, Лемківщині, Бойківщині, Буковині. Великі центри скринництва були також на теренах Лівобереж. України — Вереміївка, Грунь на Полтавщині, Котельва, Лебедин, Нижня Сироватка на Слобожанщині, Ніжин, Сосниця на Чернігівщині тощо.

Типологічно скрині належали до групи об’ємних предметів. Спосіб їх виготовлення і набір інструментів у цілому були універсальними для столярства. Зокрема, в роботі використовували такі деревообробні знаряддя, як рубанок, шерхебель, стамеску, сокиру, пилку, ніж тощо. Більшість із них замовляли ковалям або ж купували. Також у процесі обробки матеріалу майстри могли послуговуватися примітивним пристосуванням, напр. верстаком на кшталт стола без ніжок, який з одного краю мав забитий кілок, що в нього упирали дошку під час стругання.

Як і більшість ремесел, технологія скринництва передбачала сукупність операцій, орієнтованих на обробку сировини, вир-во продукції, її декорування. Основним матеріалом було дерево. Крім того, обов’язково застосовували столярний клей та металеві деталі для скріплення окремих частин скрині. Здебільшого для роботи брали липу, сосну, клен, подекуди — вільху, бук, смереку, березу, тополю, вербу. Місц. традиції вибору деревини зазвичай зумовлювалися запасами природніх ресурсів. Так, на Сумщині скрині робили із липи, на Яворівщині — із сосни, на Гуцульщині — з бука. Вихідну сировину ремісники могли заготовляти власноруч або ж купувати у вигляді цівок, дощок; нерідко працювали з матеріалом замовника. Стадія мех. підготовки матеріалу переважно проходила на подвір’ї скринника. Залежно від фізичного стану деревини могли також застосовувати такий метод обробки, як штучне сушіння. У деяких місцевостях Слобідської України із цією метою використовували пічки. Безпосередньо процес вир-ва (збивання, склеювання, чистова обробка — очищення, накладання металевих шин) доволі часто, за відсутності спец. приміщення, відбувався в хаті. За рік один майстер міг виготовити до кількох десятків скринь. Представники відповідного ремісничого фаху зазвичай працювали одноосібно. Проте багато де скринництво було сімейним заняттям: батькові-скриннику допомагав син, набуваючи у такий спосіб власного вироб. досвіду. З огляду на ритуальну функцію скринь (вони були одними із найважливіших атрибутів весіль, які в Україні головно справляли після Покрови) сезон їх виготовлення припадав на період весни—літа. Осн. формою реалізації була роздрібна торгівля на ярмарках та базарах. Широко побутувала також практика вир-ва скринь, особливо великих розмірів, під замовлення.

Конструктивно скриня нагадувала великий дощаний ящик із кришкою ("віко "). Регіонально відмінних зовн. обрисів ці столярні вироби набували завдяки різним розмірним параметрам. Найчастіше скрині мали форму прямокутного паралелепіпеда, при цьому висота та ширина його бічних поверхонь варіювалися, відповідно в одних місцевостях побутували помірно видовжені скрині, в інших — були більш довгасті, з доволі низькими стінками, а подекуди навпаки — дещо витягнуті вгору. Іноді траплялися також скрині із боками, що з’єднувалися з основою не під прямим кутом (завужені донизу). Гармонійно в єдине ціле корпус скрині сполучався із кришкою. Її конфігурація мала кілька типологічно виразних рис. Існували скрині із плоским, опуклим чи двосхилим верхом-віком. Скрині з рівною поверхнею, крім як за осн. призначенням (зберігання одягу, білизни, рушників, посуду тощо), часом використовували як стіл, ліжко. Округлу кришку мали т. зв. куфри, сундуки. Зокрема, останні широко побутували на Лівобережжі альтернативно скриням із плоскою кришкою, а подекуди вже на поч. 20 ст. навіть витіснили їх (Слобожанщина). Саркофагоподібні скрині із двосхилим віком були характерні для Гуцульщини. Будова скрині могла також передбачати додаткові опорні елементи — підніжну раму, ніжки або ж коліщата для зручності її пересування. Важливим внутр. компонентом конструкції був прискринок — невелика коробка, в якій зазвичай зберігали гроші, папери, коштовності, всілякі дрібні речі (ґудзики, голки), а також дитячу пуповину ("пуп").

Естетичну довершеність скринь підкреслювали худож. розписом, різьбленням, декоративним окуттям. Найширшу географію мали мальовані скрині. В їх колористиці, орнаментиці, мотивах проявлялося локальне багатоманіття. Тло, на якому розписували узори, могло бути найрізноманітнішим: білим, синім, зеленим, темно-коричневим, вишневим тощо. Для малюнків здебільшого характерні стилізовані рослинні мотиви, нерідко у вигляді букетів квітів, вазонів, почасти траплялися побутові сюжети. На передню стінку скрині зазвичай наносили пишніший орнамент, боки декорували скромніше. Натомість кришка доволі часто була без жодних оздоб, адже скриню традиційно накривали скатертиною, хідником, рядном тощо. Також повсюдно побутували простіші скрині — фарбовані (однотонні чи з одноколірними невигадливими візерунками). У вир-ві різьблених скринь найвправнішими були західноукр. майстри. Особливість їх декорування проявлялася передусім у тому, що орнамент наносився на всі елементи скрині. Декори зазвичай було побудовано на ритмічному повторенні таких геометричних елементів, як розетки, кільця, хрести, ромби, трикутники, прямокутники тощо. Як на Лівобережжі, так і на Правобережжі (на Сх. Поліссі, Наддніпрянщині, Слобожанщині, Волині, в Галичині та ін. регіонах) в ціні були ковані скрині. Металеві оздоби у вигляді суцільних, багатопрофільованих, мережаних смуг надавали дерев’яним скриням особливої монументальності. Крім того, вони мали не лише суто декоративне, а й функціональне значення — укріплювали конструкцію. Часом скринники вважали за потрібне нанести свої ініціали, рік виготовлення. Траплялися скрині, на яких металеве окуття поєднувалося із худож. розписом. Складні ковані декоративні елементи для скринь, а також замки, завіси, металеві ручки виготовляли ковалі. До їхньої компетенції входив і сам процес оздоблення.

Скринництво як ремесло згасло у 1-й пол. 20 ст., ще задовго до того, як осн. предмет вироб. практики — скриня — втратив побутові та атрибутивні функції. Попри появу в сільс. та міськ. інтер’єрі модерних меблів (шаф, комодів), зокрема і фабрично-заводського вир-ва наприкінці 20 — на поч. 21 ст. українці різних історико-етногр. регіонів ще іноді послуговувалися скринею за осн. призначення або ж зберігали її як раритетну річ. Тривалий час використовували скриню і як важливий ритуальний предмет під час весільних обрядодій.

Ще одним вузькоспеціалізованим напрямом столярства було трунарство, або ремесло з виготовлення скринь поховального призначення — трун, чи домовин ("трунв", "гробів", "деревищ"). Традиція ховати небіжчика в дерев’яній труні поширилася в українців із прийняттям християнства. Щоправда, давніші атрибути відповідного призначення видовбували із розколотої навпіл колоди. З удосконаленням деревообробних технік у похоронному обряді повсюдно стали використовувати труни, збиті із дощок. Зазвичай у селах їх виробляли на замовлення столяри-одноосібники чи ремісники спеціалізованих майстерень, яких згідно із професійним профілем означали "трунарями". У містах переважно функціонували столярні, де можна було придбати вже готову домовину. З огляду на те, що виготовлення цих дерев’яних предметів у технологічному відношенні було доволі простим, їх також могли робити на прохання односельців (нерідко сусідів) чоловіки, які не мали певної ремісничої кваліфікації, однак володіли елементарними навичками деревообробки. За нар. традицією, тому, хто клопотався за виготовлення труни, не годилося відмовляти, а також брати з нього гроші. Водночас звичною практикою для українців різних регіонів (поліщуків, гуцулів, галичан) було придбавати труну чи матеріал для неї (дошки) заздалегідь. Готовий виріб здебільшого тримали на горищах будинків, хлівів чи ін. госп. споруд, подекуди у домовині тимчасово зберігали зерно (Зх. Полісся).

Осн. методом обробки деревини для трун було стругання. Зняті з поверхні дощок стружки спалювали або ж могли використовувати лише для підстилки та подушки покійнику. Етногр. матеріали засвідчують, що як сировину для трун найчастіше брали сосну, хоча могли застосовувати також ялину, липу, тополю, дуб тощо. Зокрема, із дубової деревини зазвичай робили домовини для заможних та знатних осіб. Відповідний виріб складався із двох елементів — власне труни (ящика) та віка (кришки). Кожна із деталей мала форму паралелепіпеда із прямокутною чи шестикутною основою. В деяких місцевостях (напр. у Галичині) в одній із бічних поверхонь труни могли вирізати віконечко, куди, за світоглядними уявленнями, душа навідувалася до тіла. Водночас існували різні способи оздоблення домовин, найчастіше їх оббивали тканиною (ситцем, штапелем, рідше — оксамитом, шовком). Зазвичай на один виріб йшло бл. 5 м матерії. Подекуди вибір кольору був зумовлений віком небіжчика: для молодих людей — червоний, для старших — чорний. Деінде (зокрема на Чернігівщині) у 20 ст. побутувала практика оббивати труни шпалерами. Під час поховального обряду труна та віко виконували атрибутивні функції, що мали як загальнонац., так і регіонально-локальну специфіку.

В останні десятиліття 20 — на поч. 21 ст. трунарство як одне з ремісничих занять перестало існувати у традиційному вигляді. Проте власне виготовлення зразків відповідного призначення не припинилося, воно існує завдяки функціонуванню профільних підпр-в, а також невеликих столярних майстерень чи окремих цехів. Під впливом глобалізації, розвитку новітніх технологій відбулося істотне урізноманітнення асортименту. Сучасні ритуальні крамниці, агентства, бюро пропонують труни, відмінні за формами, матеріалом, способом оздоблення тощо. Поряд із бюджетними варіантами трун (дуже подібними до тих, які виготовляли в селах та містах у 2-й пол. 20 ст.) продаються т. зв. елітні домовини, зроблені із цінної деревини (бука, дуба, клена) і по криті лаком, із декорованим різьб ленням на зовн. стінках, драпіровані дорогими тканинами (атласом, оксамитом, шовком) всередині, оснащені додатковими пристосуваннями тощо. Серед таких трун нерідко трапляються речі іноз. вир-ва. Також їх можна виготовити за індивідуальним замовленням.

Водночас із труною невід’ємним ритуальним атрибутом був намогильний, або надгробний, дерев’яний хрест, що також виконувався столярною технікою. Виготовлення цієї дерев’яної фігури простої конструкції у вигляді стрижня з однією чи кількома поперечками (раменами) не становило жодних труднощів. Традиційно їх збивали з колод, випилювали з дощок значної товщини. Висота хреста та його зовн. вигляд вказували на статус померлої людини. Над могилами заможних зазвичай височіли більші за розміром хрести, часом мальовані, оздоблені іконами, написами. Тоді як на місце поховання простих людей вказував невисокий хрест, подекуди із дашком (Сх. Полісся). У 2-й пол. 20 ст. замість дерев’яних хрестів куди частіше почали ставити металеві, пофарбовані переважно у блакитний колір. У 21 ст. дерев’яний хрест, який використовують під час поховального обряду і встановлюють над могилою, є атрибутом тимчасового призначення. За рік його здебільшого замінюють пам’ятником (гранітним, мармуровим, габровим тощо).

Компетенцією столярів було також вир-во таких важливих житлових конструкцій та фасадних елементів, як вікна, віконниці, двері, наличники, кронштейни, карнизи, вітрові дошки тощо. Наявність цих архіт. деталей у спорудах різного функціонального призначення (хатах, коморах, церквах, вітряках та ін.), їхній зовн. вигляд були визначені локальними особливостями будівництва. Здебільшого ці дерев’яні речі виготовляли на замовлення місц. майстри, які доб ре зналися на нар. буд. традиції краю. Віконні та дверні прорізи, які робили під час спорудження хати, зазвичай мали чітко визначені параметри. Тому від них залежали форма і розміри віконних рам, дверного полотна. У процесі еволюції їхні габарити та кількість повсякчас збільшувалися.

Вікна переважно мали вигляд прямокутника, витягнутого вгору. Вони складалися з рами, створеної із дерев’яних, скріплених між собою у кутах брусків, та поперечин, що визначали кількість та геометрію шибок. Для житла різних історико-етногр. регіонів України типовими були рами на три, чотири скла. Чималими, зокрема, вважали вікна, що мали шість і більше шибок. Найпоширенішим способом з’єднання частин віконної рами в єдину конструкцію був шиповий — на торці одного із брусків за допомогою стамески та молотка ремісник вирізав виступ, чи т. зв. шип, тоді як на торці іншого робився паз (гніздо, вушко), в який він мав заходити. На практиці майстри застосовували як одинарні, так і подвійні шипи. Додатково місця столярних з’єднань обробляли клеєм. Також для міцності як допоміжні елементи могли застосовувати металеві кутики. Скло фіксували за допомогою штапиків, які до всього виконували ще й теплоізоляційну функцію. Нерідко задля енергоефективності столяреві замовляли подвійні рами ("двійники"). Вставлені вікна обрамляли наличниками. Вибір деревини для вир-ва віконних рам передусім зумовлювався можливими ресурсами. Особливо популярною була сосна, яка відзначалася непоганими фізичними та механіко-технологічними властивостями.

Важливе архітектурно-просторове значення мали двері. Їхні форми і традиційні технології вир-ва, включаючи вибір сировини та способи худож. увиразнення, передусім залежали від функціонального призначення. Найчастіше столярам доводилося виготовляти вхідні двері для будинків, храмів, вироб. та госп. споруд. Здебільшого вони були одностулкові, прямокутні. Хоча траплялися також у нар. арх-рі, особливо монументальній, зразки дверей 6-кутної, аркової форми. Нерідко вхідні двері до храмів виготовляли двостулковими. Найпростішими за конструкцією та технікою виготовлення були глухі дощані двері, які виробляли із сухих струганих дощок, складених упритул одна до одної і скріплених поперечними планками. Пізніше, наприкінці 19 ст., фактично по всій території України столяри почали робити набірні полотнища дверей. Їхня особливість полягала у тому, що майстер, зашиваючи поверхню профільованими дощечками, укладав їх так, щоби вималювався певний візерунок. У 20 ст., зокрема в його 2-й половині, набула поширення практика виготовлення фільончастих дверей. Вони могли бути як глухі, так і засклені. Останні, зокрема, належали за типом здебільшого до міжкімнатних. Добротними вважалися двері з дуба, також робили їх із клена, вільхи, ясена, сосни та ін. хвойних порід дерев.

Разом із дверним полотном столяр виготовляв коробку ("коробочка") — раму, на яку навішували двері. Вона складалася з одвірків — двох бокових стояків, верхнього бруса, а також порога. Готову коробку припасовували до дверного отвору, фіксували за допомогою кріпильних елементів та зашивали наличниками (лиштвою). У традиційному сусп-ві процесу вставляння дверей та вікон надавалося символічне значення, він супроводжувався певними вербальними та ритуальними практиками, зокрема, майстер, перш ніж помістити у дверний чи віконний проріз дерев’яну раму, мав зробити сокирою знак хреста. За уявленням українців, вікна та двері, крім практичної, виконували також певну захисну функцію, відгороджували внутр. простір оселі від зовн. світу. Апотропейну роль виконували і декоративні оздоби — різьблені, мальовані, — які найчастіше були худож. вирішенням одвірків, лиштви, дверей, сволоків.

Неабияку увагу приділяли зовнішній орнаментації споруд. По суті, це був завершальний етап будування. Зважаючи на конструктивні особливості нар. дерев’яної арх-ри і фахову диференціацію деревообробників, над створенням екстер’єру споруд працювали різнопрофільні ремісники-дереводіли — столяри, різьбярі, теслярі. Траплялися також спеціалісти, які мали хист і могли вправно поєднувати навички кількох галузевих напрямів. Найбільше свою вправність майстри, зокрема столяри, виявляли в оздобленні таких функціональних частин будівель, як фронтони, вікна, віконниці й віконні наличники, двері й одвірки, кронштейни, балки, фризи тощо. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. у різних місцевостях Лівобереж. та Правобереж. України декоративні елементи траплялися також на церквах, вітряках, коморах, колодязях. Найпоширенішими засобами створення орнаментики екстер’єру нар. арх-ри були контурне, рельєфне, виїмчасте різьблення, наскрізний проріз. На теренах Сх. Полісся, подекуди Слобожанщини і Середньої Наддніпрянщини популярним прийомом оздоблення фасадів будинків, фронтонів, хвірток і воріт було набивання лиштви на всю площину поверхні. Особливо розмаїтими були прикраси в арх-рі Полісся, Карпат, Полтавщини. У декораціях класично використовували геометричні, рослинні, зооморфні та антропоморфні мотиви. За естетикою орнаментики нерідко було приховано її символічно-оберегову функцію. Особливого значення українці надавали солярним знакам у вигляді розеток, зірок, півмісяців тощо.

Теслярство. Із традиційним будівництвом була пов’язана така давня загальнопоширена ділянка деревообробництва, як теслярство. Назву вона отримала від одного із вироб. знарядь — тесла, яким нар. майстри (за різними означеннями — "теслі", "теслярі", "сокирники", "плотники") здійснювали мех. грубу обробку дерева. Тесло було різновидом сокири, його характерна особливість полягала у тому, що металева робоча частина мала широке лезо, з’єднане з обухом під прямим кутом. З огляду на функціональну роль воно могло мати як пласку, так і жолобчасту форму. Крім тесла, представники цього ремісничого фаху для обтісування, стругання, розкроювання, розколювання, довбання, свердління деревини тощо використовували й ін. інструменти. Передусім це різні локально-регіональні варіанти сокири (барда, топорець, бардаш), а також пилки, зокрема поздовжні, якими розсікали, "розшнуровували" дерево. Локально спосіб розпилювання деревини міг відрізнятися. Напр., слобожанські та середньонаддніпрянські теслярі, щоби зробити цю операцію, закочували колоду на т. зв. козли — спец. дерев’яні конструкції. Безпосередньо процес розпилювання виконували двоє майстрів: один із них перебував нагорі відповідного пристосування, а другий — унизу. У пн.-сх. частині Лівобереж. України цей технологічний процес здійснювали за допомогою виритої в землі канавоподібної ями, вподовж якої клали призначене для розрізування дерево, при цьому ремісники також працювали у парі — один із них спускався вниз, а другий залишався нагорі. У роботі дереводіли послуговувалися лучковою пилкою, фуганком, рубанком, долотом, зубилом тощо. Часом теслярі, які займалися розпилюванням деревини, працювали відособлено. Такий вузькоспеціалізований вид діяльності досить часто мав відхожий характер.

Теслярі головно були нар. будівничими, вони займалися виготовленням дерев’яних елементів для житлових, госп., вироб., громад. та монументальних споруд (хат, хлівів, комор, вітряків, млинів, кузень, храмів, колодязів, корчем, шкіл). У буд-ві використовували різні породи дерев — дуб, сосну, вербу, вільху, ялину, липу, ясен, клен, явір тощо. Подекуди табуйованим матеріалом для житла була осика як дерево з негативною енергетикою. Вибір матеріалу залежав від кількох чинників: геогр. умов проживання та доступності сировинних ресурсів, призначення споруди, регіональних архітектурно-буд. традицій. Масовими об’єктами буд-ва були житлові та госп. споруди. Їх зведенням здебільшого займалися автохтонні теслярі, які добре зналися на регіональній специфіці конструкції цих видів нар. дерев’яної арх-ри, способах будування. Теслярі, які бралися за буд-во вироб. споруд, напр. вітряків, мали володіти специфічними навичками і додатковими знаннями щодо принципів дії їхніх механізмів. Окремої теслярської майстерності вимагала складна висока техніка монументального буд-ва.

Значної вправності від ремісників потребувала зрубна техніка буд-ва — одна з основних у нар. арх-рі, що широко побутувала у багатих на деревину регіонах (Поліссі, Карпатах). Стіни споруд, зведених у такий спосіб, ставили із кругляків, напівкругляків чи брусів, укладених горизонтально і з’єднаних у кутах зарубками. Як географічно, так і хронологічно побутували різні прийоми кріплення стін: "простий замок", "у лапу", "у зарізки", "у чистий ріг" тощо. Колоди, перетинаючися на розі, закінчувалися характерними виступами круглої, напівкруглої, шестикутної форми, які могли мати різну довжину. Будівлі у зруб теслярі зводили без використання металевих цвяхів, натомість широко застосовували тиблі — дерев’яні кілочки, витесані із дуба, ясена чи ін. порід деревини. Різновидом зрубного житла була "мита хата", внутр. стіни якої теслярам доводилося гладко вистругувати, що було вельми копіткою справою. Всередині такі хати не білили, натомість їхні стіни, нерідко оздоблені розписами, кілька разів у рік мили водою. Як буд. матеріал для цього типу хат здебільшого брали дуб, клен, липу. "Миті" хати були типовими для Київщини, Полтавщини, а також слобідської частини Сумщини. Через складність і витратність технології буд-ва їх господарями переважно були люди із певним достатком — козаки, чумаки, священики та ін.

Своєрідність технологічного процесу зумовлювала відсутність у теслярів стаціонарного місця діяльності, оскільки фактично всі дії та заходи, які вони здійснювали із деревом як осн. матеріалом, виконувалися безпосередньо на території буд-ва. Складність вир-ва, його об’ємність визначали колективний характер роботи. У різні періоди теслярство мало кілька характерних форм організації праці — артільну, бригадну. Створювалися такі "плотні", "дикі" бригади нар. будівничих передусім за професійними здібностями. Відповідне об’єднання спеціалістів зазвичай було в кожному селі. Подекуди теслярство мало відхожий характер, частіше за все майстрів запрошували у поруч розташовані населені пункти. Кількість теслярів, які працювали під час зведення тієї чи ін. споруди, різнилася: щонайменше їх було двоє, також працювали бригади по чотири, п’ять і більше чоловіків. Зведенням споруд переважно займалися в теплі пори року, тоді як заготівлею деревини — взимку. Водночас на поч. 20 ст. на Правобереж. Поліссі хату в розібраному вигляді й різні її частини — стропила, балки, дошки, вікна тощо — можна було придбати на ярмарках. Конструкція традиційних дерев’яних будівель і техніка з’єднання елементів давали змогу розбирати їх та перевозити на нові місця проживання.

За роботу з майстрами здебільшого розраховувалися грошима. Нерідко односельці збиралися на толоку і допомагали один одному при буд-ві хати чи госп. споруд. У такому разі працювали винятково за частування. Українці вірили, що від того, як господарі шанують майстрів під час закладання хати і по завершенню її буд-ва, залежить їхнє подальше життя в цій оселі. Водночас особливого значення надавали вибору місця для житла, цей процес супроводжувався низкою ритуальних обрядодій, що мали локально-регіональну специфіку. Символічним змістом були наповнені також практики, пов’язані із початком буд-ва.

Функції теслярства помітно скоротилися під впливом урбанізації та внаслідок розвитку нових технологій буд-ва. В останні десятиліття 20 ст. під час зведення стін житлових і нежитлових будівель куди частіше осн. буд. матеріалом були цегла, бетонні конструкції. Проте традиція зовн. декорування окремих деталей (вікон, піддашшя, фронтонів) предметами столярного ремісництва залишалася. Разом із тим у 21 ст. повсюдно у містах і селах України зберігаються столітні зразки майстерності нар. будівничих.

Потужного розвитку по всій території України набуло спеціа лізоване деревообробне ремісниц тво з виготовлення традиційного сухопутного та водного транспорту, окремих його деталей, а також елементів упряжі для великої рогатої худоби та коней, серед них: стельмаство і така його галузева ділянка, як колісництво; човнярство.

Стельмаство. З огляду на кількісний рівень сусп. потреби в засобах особистого пересування і перевезення вантажів високого рівня розвитку фактично в усіх історико-етногр. регіонах набуло стельмаство. Подекуди утворення й розростання ремісничих сіл зумовило виникнення помітних його вироб. осередків.

Будова сухопутних гужових засобів пересування, їхнє функціональне призначення визначалися природно-геогр. середовищем, характером госп. діяльності, а також місц. культ. традиціями. У процесі еволюції як санний, так і колісний транспорт повсякчас технічно удосконалювалися. Історично давнішими є полозкові засоби пересування. До серед. 19 ст. вони виконували ключову транспортну функцію у повсякденні мешканців Карпат, Прикарпаття, Волині, Полісся, Поділля та ін. регіонів. Архаїчні зразки саней використовували (особливо горяни) не лише взимку, а й улітку: перевозили дерево, сіно, збіжжя тощо; також їх застосовували (подекуди до 1930-х рр.) як спец. ритуальний транспорт поховального обряду. Характерно, що перші моделі саней були невеликі за розмірами і мали вельми короткі полози, до яких додатково кріпилися дві жердини, що тяглися по землі.

Дослідники припускають, що прототипом саней були волокуші. У місцевостях із малопридатним для їзди рельєфом, зокрема в горах, ними здавна послуговувалися для пересування скошеної і висушеної трави, каміння, дров, плугів тощо. Залежно від функціонального призначення і складності конструкції побутувало кілька типів волокуш. Найпростішими пристосуваннями були т. зв. пласти у вигляді однієї чи двох жердин (букових, смерекових, ліщинових, ялинових), на яких бойки, лемки, гуцули вручну чи за допомогою тяглової сили пересували певну поклажу. Доволі велику географію побутування (як в українців, так і в зх. та пд. слов’ян) мали досконаліші ножицеподібні волокуші — "підволоки", "бендюги", "ґринджоли", "кіл". Різновидами цього знаряддя для транспортування вантажів були також волокуші на колесах та безкопильні волокуші-сани.

Власне санні, чи полозкові, транспортні засоби вирізнялися наявністю у конструкції типових елементів: двох загнутих спереду полозів, поперечних брусків чи в’язів, що з’єднували їх між собою, та копилів — коротких стойок, за допомогою яких відповідні деталі зв’язувалися докупи. При виборі деревини для саней передусім зважали на якісні характеристики сировини, що призначалася для полоззя. Враховуючи те, що це був традиційно зимовий вид транспорту, нижню його частину неодмінно виготовляли із твердого і водночас легкого та пливкого матеріалу. В цьому сенсі стельмахи надавали перевагу клену, ясену, березі, грабу, буку, груші, акації тощо. Округла форма згину санного полоза могла бути як природного походження, так і надаватися шляхом гнуття. Полози з натуральним поворотом виробляли із викопаного (викорчуваного) із коренем дерева, стовбур якого мав характерний дуговидний обрис прикореневої частини. З огляду на таку практику заготівлі в різних регіонах України сани із полоззям із неї побутували під назвою "корчулі", "корчуги", "копаниці" тощо. Вони характеризувалися особливою міцністю і нерідко були різновидом власне вантажних полозкових транспортних засобів. Додаткової міцності полозам природної форми надавали шляхом витримування сирих заготовок у гної (Волинь) чи обпалювання їх, зокрема загнутої доверху частини — головки ("корси"), на вогні (Карпати). Виготовлення пізніших за походженням гнутих полозів було можливим за наявності сухопарні та спец. пристосувань ("бгальня", "кужілка", "нарвіна", "ключ" тощо), за допомогою яких брусу надавали дугоподібної форми. Зазвичай сухопарню (нерідко одну на кількох ремісників) облаштовували в городах, а сам процес гнуття відбувався просто неба. Період гнуття полозів здебільшого збігався із часом вироблення саней (жовтень—березень), хоча деякі майстри практикували завчасне їх виготовлення. Багато де, щоби продовжити термін експлуатації транспортного засобу, санні полози підшивали брусками, укріплювали залізними шинами.

Відповідно до системи з’єднання полозів — в’язами чи брусками — розрізняли два типи саней: східно- та західноєвропейський. Для полозкового транспорту східноєвроп. зразка був характерний більш давній спосіб скріплення т. зв. гнутими поперечинами — в’язами ("в’єзи"). Їх виробляли з букової, ясенової, вербової, березової деревини. Для того щоби матеріал був еластичним і заготовки легко згиналися навколо копилів, їхні кінці піддавали термічній обробці — парили над вогнем, у воді. В’язову систему з’єднання санних полозів, що бере початок у давньорус. період, застосовували майстри різних історико-етногр. регіонів (Полісся, Поділля, Гуцульщини, Бойківщини, Слобожанщини). Сани західноєвроп. типу мали брускове кріплення полозів. У них з’єднувальні перекладини, чи насади, — "оплени", "опліни", "оплони" — виготовляли з ясена, дуба, граба, бука та ін. твердих порід дерев. Насаджені на копили, вони робили конструкцію саней надійнішою, через що така система кріплення полозів, починаючи від 20 ст., стала помітно переважати на теренах України.

Кількість копилів у санях сягала від 2-х до кількох пар (подекуди до 5-ти чи навіть 6-ти), що зумовлювалося будовою транспортного засобу, його формою та розмірами, функціональним призначенням, а також локально-регіональними вироб. традиціями. Крім того, з огляду на взаємне розташування характерних деталей конструкції, полозкові засоби пересування могли обладнувати додатково такими укріплювальними частинами, як "наморжні", "стягли", "поперечка", "попередень" тощо. Засіб тяги, його форма і спосіб з’єднання із ходом саней залежали від тяглової сили. Для волового запрягу використовували дишель ("віє", "війце", "вільце") у вигляді товстої частково розколотої жердини, кінці якої кріпилися до передньої частини саней. Тоді як коней запрягали в голоблі ("оглоблі") — дві довгі округлі тонкі деревини, паралельно приєднані до копилів.

Будова та розмір кузова передусім залежали від призначення транспортного засобу. Найпоширенішими були госп. сани ("оплінчаті", "рожнаті", "розвальні" та ін.), що виконували у повсякденному житті селян поліфункціональну роль — на них не лише перевозили дрова, сіно, гній чи ін. поклажу, а й за потреби застосовували як засіб пересування. Поміст у таких санях заплітали мотузками, лозою, зашальовували дошками. Борти кузова (плетені чи дерев’яні) могли бути знімної конструкції. Також побутували власне вантажні сани, що вирізнялися великими розмірами, — ґринджоли. У 20 ст. внаслідок комплексної механізації сільс. госп-ва їх різновидом стали т. зв. сани-платформи, розраховані на тракторну тягу, та підсанки — сани із короткими полозами на гнучкому зчепі. Виключно для пасажирських перевезень стельмахи виробляли т. зв. виїзні сани — "глабці", "козирьки", "санки" тощо. Вони виділялися з-поміж інших невеликими розмірами, наявністю місць для сидіння, а також декоративних елементів у вигляді різьблення, розпису чи окуття.

Хронологічно пізніше українці набули практичного досвіду з виробництва колісних засобів пересування та перевезення вантажів. Головним серед них по праву можна вважати віз, адже до появи мех. транспорту ним доводилося користуватися у повсякденному госп. житті більшу частину року. Через повсякчасну потребу у відповідних товарах стельмаського ремесла майстри-возороби були у багатьох населених пунктах. Зазвичай вони отримували замовлення від своїх краян, адже добре зналися на місц. типах возів, тех. тонкощах їхньої конструкції, зумовлених різними чинниками, зокрема особливостями рельєфу та господарсько-побутовим укладом. Там, де кількість представників цього фаху через вироб. можливості була доволі значною та об’єм продукції, що виготовлялася, перевищував попит, утворювалися стельмаські осередки.

Своє вир-во стельмахи головно організовували на базі місц. природних ресурсів. Кілька сортів деревини (клен, берест, вербу, липу, дуб, бук тощо), які йшли на різні деталі воза, вони заготовляли власноруч, купували у лісопромисловців. Доволі звичною була практика забезпечення матеріалами замовника, що водночас зменшувало вартість транспортного засобу. В роботі возороби користувалися порівняно незначним набором інструментів, до якого обов’язково входили знаряддя для видовбування отворів (долото), стругання (рубанок, фуганок), розпилювання (поперечна та поздовжня пилки). Майстерня, де виготовляли вози, називалася "стельмашнею". Проте її мали не всі ремісники. Наявність у стельмаха спец. приміщення, присутність найманих працівників та учнів значною мірою були визначені обсягами вир-ва, фаховістю майстра.

Попри велику кількість регіональних типів і варіантів возів заг. принцип їхньої будови і конструктивні особливості ходової частини практично не відрізнялися. Будь-який двохосьовий чотириколісний віз (найпоширеніший вид традиційного транспорту) складався із ходової частини, тяглового пристрою та кузова. Осн. конструкційними елементами ходу були передня та задня вісі з дерев’яними подушками, поздовжній стрижень, що з’єднував вісі між собою — розвора ("підтока", "сниця"), та 4 колеса, які, обертаючися на осях, надавали руху транспортному засобу. Водночас у будові воза передбачалися деталі, які зв’язували різні його частини та конструкції (люшня, налюшник, ручиця, шворінь), виконували фіксувальну роль (загвіздок, завісок) тощо. Комплектуючі, зокрема їхні форми та назви, мали характерні локальні відмінності.

Тип тяглового пристрою і специфіка його прилаштування до транспортного засобу залежали від використання певної робочої худоби. В різні часи як тягло українці використовували волів, коней, корів. До давніших елементів з’єднання воза із тягловою силою належало дишло ("дишель", "війя"), призначене для запрягання волів, які до кінця 19 — поч. 20 ст. залишалися осн. с.-г. тваринами. Для виготовлення дишла — товстої вилкоподібної жердини — брали молоду деревину твердої породи (бук, дуб). Його форма мала характерні регіональні риси. Зокрема, дишло могло бути як суцільним із розгалуженням природної форми, так і складатися з кількох з’єднаних дерев’яними деталями брусків — двох задніх та одного переднього. Певні відмінності були й у способах кріплення дишла із ходом. Воловий віз традиційно мав яремну запряжку. Дишло зв’язувалося з ярмом за допомогою спец. кільця, розташов. на його верхньому бруску — чашовині. Конструктивно ярма різнилися залежно від того, скільки тварин упрягалося (одна чи дві), тяглового пристрою (дишло чи голоблі), а також від того, був це транспортний засіб (віз, сани) чи орне знаряддя (соха, плуг). Загальнопоширеним було пароволове ярмо (ярмо-"бовкун", розраховане на одну тварину, використовували значно рідше, винятково за вимушених обставин). Воно було зроблене із брусків на кшталт рами, один з яких (із виїмками) клався згори на шиї тварин, а інший (прямий) — розміщувався внизу, під шиями, між собою вони з’єднувалися вертикальними палицями — занозами, снозами. Вир-во ярем було також у компетенції стельмахів. Часом майстри надавали цим практично-госп. речам худож. виразності. Характерним способом декорування було різьблення. Особливою вишуканістю в цьому плані вирізнялися чумацькі ярма.

Тягловим пристроєм кінного воза переважно були голоблі (оглоблі) — довгі нетовсті палиці, задні кінці яких паралельно кріпилися до передка, а передні — до дуги. Вир-во дуг, які були додатковими елементами упряжі, було окремим напрямом стельмаства. Технологія виготовлення передбачала такі процеси, як парення та гнуття. Як матеріал для дуг майстри брали рівний стовбур молодих дерев, особливо підходила верба. Потрібну сировину (дугову лозу) майстри вишукували на луках або ж спеціально вирощували. Розпарену заготовку згинали, вставивши один кінець у спец. кільце, вмуроване у стіну будівлі (напр. сараю). Надавши виробу потрібної форми, його зв’язували ликом чи мотузкою і чекали повного висихання. Готові дуги могли фарбувати, оздоблювати різьбою. Крім того, існувала традиція ошатно прикрашати дуги китицями, дзвіночками, паперовими квітами, ялинковим гіллям на свята, весілля.

Ящик воза, чи кузов, встановлювався на основу — насад. Його будова, місткість, висота та форма боків передусім визначалися призначенням транспортного засобу. У повсякденному госп. житті українців особливо важливими були вози із кузовами, пристосованими для хазяйських потреб. Одні їх типи мали загальнонац. поширення, інші побутували лише у певних регіонах. Назви колісного транспорту мали чимало локальних варіантів. Характерною відмінністю більшості возів, що слугували для перевезення вантажів, були широке та довге днище і чималі борти, утворені драбинами, зашиті дошками чи заплетені лозою. Різновидами таких возів були грабарка (використовували для транспортування землі, глини, вугілля), безтарка (слугувала для перевезення зерна), гарба (застосовували як засіб транспортування соломи, сіна, збіжжя), мажа (спец. транспорт великої вантажопідйомності, на якому чумаки возили сіль, рибу та ін. товари), хура, фіра (великогабаритний віз, в який зазвичай запрягали двох коней), дроги (вантажний віз на Слобожанщині), биндюга (віз із рівною поверхнею кузова для транспортування бочок, ящиків) тощо. Універсальними у використанні були вози із кузовами без бокових стінок, із ледь увігнутою всередину (напівсферичною) площиною. Вони призначалися не лише для перевезення дров, гною, сіна, городини тощо, а й для особистого пересування. Водночас будова колісних засобів подібного зразка передбачала трансформацію кузова, що робило його різнофункціональним. Так, для потреб транспортування гончарних виробів, торфу, сипучих матеріалів тощо господар мав спец. знімні конструкції для воза у вигляді збитої з дощок рами чи сплетеного із лози прямокутного кошика — "кучури", "кошулі". Крім того, в різних регіонах побутувало кілька варіантів власне пасажирських возів. Вони мали порівняно невеликі параметри, спеціально облаштовані місця для сидіння пасажирів, були досить легкими. До таких транспортних засобів належали "дрожки", "бричка", "лінєйка". Ці вози широко побутували у 20 ст., зокрема в його 2-й половині. Водночас із двохосьовими чотириколісними транспортними засобами стельмахи виробляли одноосьові двоколісні. До них належали котига (спец. віз карпатських пастухів), біда, бідарка (пасажирський віз на одного, двох людей).

Конструкція традиційного воза повсякчас модернізувалася. Нар. майстри-возороби шукали нові способи удосконалити будову, зробити дерев’яний колісний транспорт надійнішим. Уже на поч. 20 ст. у стельмаському вир-ві почали широко застосовувати залізо: із нього виготовляли укріплювальні деталі, окремі частини, шини для коліс. У 2-й пол. 20 ст. кінний віз зберігав лише заг. обриси традиційного колісного транспортного засобу. Більшість комплектуючих ходової, кузов були переважно металевими. Гумові колеса заводського вир-ва цілком замінили дерев’яні. Основний колись матеріал — дерево — набув другорядного значення: дерев’яними традиційно залишалися голоблі, площина кузова, а також дуга як елемент упряжі.

Наприкінці 20 — у перших десятиліттях 21 ст. використання гужового транспорту стало доволі рідкісним явищем, що пов’язано переважно із задоволенням особистих потреб селян. Унаслідок безупинного проникнення у повсякдення українців механізованої техніки стельмаство як напрям традиційного деревообробництва поступово втратило значення і майже повністю вийшло із госп. життя. Подекуди це ремесло зберігає практично-побутову функцію лише завдяки незначній потребі у полозковому транспорті й таких елементах упряжі, як дуги, які є незамінними в умовах сільс. бездоріжжя.

Завдяки технологічній специфіці вир-ва в осібну галузеву ділянку стельмаського ремесла виокремилося колісництво — традиційне заняття з виготовлення дерев’яних ободових коліс для сухопутних засобів пересування. Загалом у межах України вправних майстрів цієї категорії — колісників — налічувалося менше порівняно зі спеціалістами, які володіли навичками конструювання різного типу возів і саней. Передусім це пов’язано з тим, що окремі операції були доволі складними з огляду на використовувані прийоми, вимагали спец. вироб. споруд і пристосувань. Хоча нерідко траплялися випадки подвійного ремісництва, коли майстер умів добре виготовляти як транспортні засоби, так і колеса. За формою організації вир-ва колісне ремесло головно було індивідуальним заняттям. Представники цього фаху самотужки заготовляли та обробляли сировину, виготовляли колеса та реалізовували їх. Способи збуту продукції переважно залежали від обсягів ремісництва: це могли бути роздрібна торгівля на ярмарках та базарах, оптовий продаж товару скупникам чи на спец. склади, вир-во на замовлення. У тих місцях, де колісництво набуло великого розмаху (напр. у с. Велика Чернеччина на Слобожанщині, с. Грунь на Полтавщині), ремісники часом використовували працю найманих робітників. Також існувала професійна взаємодопомога. Оскільки поширеним було явище спадкоємності в ремеслі, до різних вироб. практик допоміжного характеру залучалися також діти. Іноді чоловіки могли кооперуватися задля оптової закупівлі сировини і виготовлення коліс чи окремих їх частин (зокрема обіддя). За таких обставин увесь процес вир-ва проходив безпосередньо в лісі, тут споруджували тимчасові парні, робили різні пристосування. Тоді як традиційно майстри-колісники працювали на власному обійсті, де мали спеціально облаштоване під навісом місце з усіма потрібними пристроями й інструментарієм, водночас у холодну пору року окремі операції (напр. заготівлю спиць) виконували в хаті чи сінях. У колісництві різні стадії вироб. циклу зумовлювалися сезонністю. Зокрема, заготівлю матеріалу здебільшого здійснювали в осінньо-зимовий період, на виготовленні деяких елементів — спиць, ободів — зосереджувалися впродовж березня—квітня. Продукуванням коліс головно займалися у період попиту на відповідний товар — навесні та влітку. Виконання різних операцій колісного ремісництва було можливим за наявності не лише ручних знарядь праці — різців, писаків, свердел, стругів тощо, а й спец. пристосувань і станків, які кожен майстер виробляв для себе сам. Так, для зручності обтісування спиць ("шпиці") існував спец. станок — ослін, чи ослінчик; ступиці (колодиці) точили на токарні, коловоротці; спиці в обід наводили за допомогою такого пристосування, як стелюга, чи колесня, тоді як для видовбування дірок для спиць у ступицях використовували довбальню ("колишенька", "столець"). Виконання технологічно найскладнішої частини вироб. процесу — гнуття обіддя — було можливим лише за наявності спец. споруди — варової парні (давніше — сухопарні). В ній, зокрема, у спец. казані розпарювали попередньо підготовлені для ободів плахи. Загалом цей процес тривав бл. 2-х днів. Розм’якшені у такий спосіб дерев’яні заготовки колісники згинали безпосередньо біля парні за допомогою спец. пристосувань ("соха", "пеньок", "баба"). Однією парнею послуговувалися кілька ремісників (від 3-х до 10-ти), які колективно її облаштували; також нею могли користуватися й ін. колісники на правах оренди. Нерідко гнуття обіддя було самодостатнім ремеслом. Відповідно до сировини, з якої було виготовлено обід (берест, ясен), розрізняли берестові та ясенові колеса. Для різних частин колеса використовували деревину неоднакових сортів: ступиці робили із берези (рідше береста), обіддя — з ясена, клена, береста, спиці — з ясена (рідше дуба) тощо. Вибір матеріалу для того чи ін. елемента часто залежав від поширених місц. порід дерев. Якість сировини великою мірою визначала період експлуатації: на добре зроблених колесах можна було проїздити від 3-х до 5-ти років. Залежно від того, для транспорту з якою тягловою силою призначалися колеса, розрізняли кінні та волові, останні, зокрема, були масивніші. Параметри коліс та їхніх окремих частин (ширина обіддя, довжина та товщина спиць) визначалися також функціональним призначенням колісного засобу пересування. У 20 c т. для того, щоби максимально продовжити термін служби коліс, обіддя почали укріпляти, шинувати залізом, цю операцію виконували в кузні. З розвитком суспільно-вироб. відносин наприкінці 19 — на поч. 20 ст. відбулося помітне скорочення лісів, що певною мірою визначило заг. спад колісництва. Також мало місце урізноманітнення асортименту продукції: зникли волові колеса через перехід на кінний запряг, натомість із появою нових видів транспорту, зокрема ресорних, відбулася тех. модифікація колеса. Остаточно процес функціонування цього ремесла було припинено швидким поступом науково-тех. прогресу та зростанням пром-сті у 2-й пол. 20 cт., внаслідок чого відбувся масовий перехід від гужових до мех. транспортних засобів.

Човнярство. У місцях із розвиненою гідромережею важливе значення мало човнярство — ремесло з буд-ва таких водних транспортних засобів, як човни, оскільки вони були невід’ємною частиною повсякденного госп. життя: їх використовували для пересування, перевезення вантажів, риболовлі тощо. Історично водний транспорт виник раніше від наземного. У процесі еволюції конструкція човна повсякчас змінювалася, як наслідок з’являлися нові типи, зокрема й відповідно до функціонального призначення. Особливо вправні човнярі були серед запороз. козаків, завдяки їм суднобудівельна галузь неабияк розвинулася в цілому. Майстерність виготовляти із дерева човни передавалася поколіннями. Попри володіння навичками деревообробництва ремісник мав знати також деякі інженерні нюанси. Зокрема, конструюючи той чи ін. транспортний засіб, важливо було визначати пропорції човна (довжину, ширину) таким чином, щоби він був передусім стійким на воді. Загалом у процесі вир-ва застосовували універсальний набір деревообробних інструментів і прийомів. Послідовність операцій головно була визначена типом водного транспортного засобу. Більш давні човни-довбанки, що подекуди побутували до 2-ї пол. 20 ст., виготовляли із суцільного кругляка. Для них використовували сировину, що характеризувалася легкістю та м’якістю деревини (липу, вербу), адже осн. способами вир-ва таких човнів були випалювання та видовбування, що давало змогу порівняно легко вибрати внутр. середню частину колоди. Витесуючи довбанку, човняр ретельно контролював товщину стінок, щоб не зняти зайвого. Пересуватися на такому човні було складніше, ніж на водних транспортних засобах каркасного типу. Технологія вир-ва цих складніших зразків човнярського ремесла полягала у буд-ві дерев’яної основи (каркасу), яку потім зашивали шалівкою — обробленими за допомогою рубанка та фуганка й попередньо розмоченими дошками (переважно сосновими). Для міцності окремі елементи човна, зокрема кокори, робили винятково з дуба. На завершальному етапі виробу надавали потрібної форми. Нерідко обриси носа, корми та бортів вказували на локальну своєрідність, яка формувалася традиційно впродовж століть і часто зумовлювалася природно-геогр. особливостями. Важливою заключною технологічною операцією було конопачення — заповнення проміжків між дошками мохом, конопляним чи лляним волокном. Потому човен смолили, подекуди фарбували. Осн. засобом керування човном було дерев’яне весло (рідше палиця). Зазвичай воно мало лопатоподібну форму, його витесували із вільхи, ясена, ялини тощо. Через широке використання у 2-й пол. 20 ст. металевих та гумових човнів кількість професійних майстрів помітно зменшилася. Втім у багатих на водні артерії місцях традиційний дерев’яний човен зберігається й у 21 ст.

Іграшкарство. Давні деревообробні традиції має нар. іграшкарство. Це унікальне ремесло, пройшовши виняткову історію розвитку — від дитячого майстрування до худож. промислу, увібрало різні вироб. і декоративні техніки. У традиційному сусп-ві виготовлення всіляких забавок для дітлахів із дерева, а також кори, листя, плодів передусім було домашньою справою. Попри те, що асортимент іграшок був вельми розмаїтий, техніка їх створення не становила труднощів не лише для дорослих (батька, діда), а й для дітей. Сільс. хлопчаки змалку без сторонньої допомоги могли зробити для себе чи молодших братиків та сестричок усілякі предмети для гри. За матеріал брали все, що потрапляло під руку, — різноманітні палки, дощечки, за потреби різали із дерев гілки. Як сировинний матеріал використовували будь-яку деревину (ясена, сосни, верби, липи, осики), часом для конкретної іграшки годився лише певний вид (напр. для "пукалок" вирізували цівки із бузини, калини). Прийоми, що їх застосовували під час роботи із деревом, були досить невигадливі: юні майстри так само, як і дорослі, стругали, вирізували, загострювали, робили зарубки тощо. Водночас між дітьми відбувалася своєрідна передача досвіду: коли один робив своє рукоділля, решта споглядали за перебігом процесу. Примітно, що таке дитяче вир-во іграшок подекуди зберігалося і в 1960—70-х рр.

Серед багатоманіття нар. дерев’яної іграшки були забавки різного функціонально-ігрового призначення. Передусім виготовлялося велике число т. зв. акустичних іграшок, за допомогою яких у різний спосіб (дуття чи приведення в рух) створювали специфічні звуки, зокрема це свистки, пищики, дудки, сопілки, брязкальця тощо. До їх числа належали також деркач ("деркотильце", "трещітка") та вуркало ("гудок"), що ними не лише гралися, а й використовували у госп. цілях, відповідно лякали худобу та ганяли горобців. Також діти могли робити муз. інструменти (напр. "балабайку"), що нагадували оригінальні. Окрему групу становили рухомі іграшки різної конструкції, які можна було котити або ж привести в дію за допомогою сили вітру — млинки, вітрячки, каталки, возики. Особливо цікавими були іграшки, що рухалися завдяки своїй будові, т. зв. ковалі, пильщики, які імітували роботу ремісників. Серед дитячих іграшок було чимало таких, що наслідували вжиткові речі, — с.-г. та ремісничі знаряддя праці (граблі, рало, плужок, мотовило), посуд (бочка, дійниця), меблі (колиска, скриня, стіл, стілець), зброю (лук, меч, пістоль), сакральні об’єкти (церква, хрест). Крім того, ще із часів Київ. Русі побутували дерев’яні іграшки у вигляді тварин (птахів, коників), а також ляльки. Доволі примітивними були іграшки для кидання — швигалка, праща.

Із розвитком іграшкарства, переходом його із власне хатнього вир-ва у ринкове майстри все більше надавали своїм витворам худож. виразності — оздоблювали їх розписами, різьбленими орнаментами. Гол. осередком вир-ва дерев’яної іграшки стало м. Яворів на Львівщині. Іграшки ручної роботи можна було придбати на ярмарках, базарах, пізніше (наприкінці 19 — на поч. 20 ст.) на різноманітних культурно-мистецьких заходах. Також дерев’яні свищики були предметом бартерної торгівлі, напр., у 2-й пол. 20 ст. у пн.-сх. селах Лівобереж. України їх вимінювали на ганчір’я. Із кінця 20 ст. вир-во іграшки із дерева на основі традиційної техніки стало індивідуально-авторським. Такі майстри працюють у різних куточках України — на Волині, Полтавщині, Тернопільщині, Харківщині, Київщині, Івано- Франківщині, Чернігівщині тощо. У 21 ст. відчувається посилення інтересу до дерев’яних іграшок, що сприяє поверненню із забуття традиційних забавок.

Своєрідними й порівняно нескладними із технологічного погляду були ділянки деревообробництва, що базувалися на техніці плетіння. Використовуючи як сировину різні, здатні до деформації частини певних видів дерев, — пруття, коріння, кору, луб, скіпки, нар. майстри у такий спосіб виготовляли архіт. елементи та форми, засоби транспортування, рибальські снасті, знаряддя праці, взуття, меблі, хатні декоративно-вжиткові предмети тощо.

Лозоплетіння. З огляду на видове багатоманіття, сфери функціонування та географію поширення найрозвиненішим було лозоплетіння. За археол. даними і музейними зразками, люди, які господарювали в різних регіонах України, здавна володіли навичками лозоплетіння. Проте особливо стрімкого розвою це ремесло набуло наприкінці 19 — на поч. 20 ст. Традиційна практика вир-ва плетених із лози різноманітних речей поширилась у тих регіонах, де були значні масиви сировини або ж сприятливі природно-геогр. умови для її культивування. В окремих місцевостях Полісся (Чернігів), Слобожанщини (с. Боромля Тростянецького р-ну Сум. обл.), Закарпаття (с. Іза Хустського р-ну Закарпат. обл.) утворилися осередки художніх плетених виробів як індивідуального, так і колективного (фабричного) виготовлення.

Сезонність, техніка та технологія опрацювання відмінних між собою видів лози (пруття верби, ліщини, винограду, липи, тополі) були неоднаковими. Це зумовлювалося локальною і власне вироб. специфікою. Найпоширенішим матеріалом був верболіз. Його заготовляли й обробляли по-різному, залежно від того, яку сировину хотіли отримати: з корою — "сіру" (неокоровану) — чи без кори — "білу" (окоровану). Зокрема, верболіз, який плели, не знімаючи кору, починали рубати переважно тоді, коли на ньому вже не було листя, — пізньої осені чи взимку. Заготовлений на зиму верболіз нерідко зберігали у погрібниках. Також брали весняну молоду лозу, що добре гнулася й не потребувала додаткової спец. обробки. Із неокорованої лози виготовляли стіни житлових і нежитлових споруд, димарі, паркани, кошелі, кошики, дитячі колиски та ін. Вельми популярним було виплетене з неокорованої лози рибальське знаряддя-пастка — верша. Водночас запаси окорованої лози, яку використовували для виготовлення меблів, підставок для квітів, вибивачок для килимів, кошиків тощо, заготовляли незалежно від пори року. Загалом звертали увагу лише на те, щоб лоза добре очищалася від кори. Зважали також, що із сировини, заготовленої влітку, кора знімається легко, і вироб. матеріал має біластий відтінок. Тоді як осінній, жовтого кольору, верболіз окоровувати значно складніше. Для того, щоби зняти кору, лозу могли піддавати термічній обробці — паренню. Роль парні в домашніх умовах виконувала піч, а на спеціалізованих підпр-вах — т. зв. парилки. Випарену деревину очищали за допомогою спец. залізного інструменту — "дралки", чи "драчки". Під час роботи із сировиною застосовували ножі, струг для розщеплення лози тощо. У процесі власне ручного плетіння користувалися секатором, дерев’яним молотком, спец. гачком. Різні речі майстри виготовляли в неоднакових техніках: "мотузок", "у кіску", "в зубці", "у прутик" тощо. Для деяких виробів окороване пруття могли розщеплювати поздовж на кілька частин. Крім того, сировину фарбували, щоб розширити її природну кольорову гаму зеленим, червоним, коричневим та ін. відтінками, а також покривали лаками.

Характерною особливістю лозоплетіння є те, що осн. сировинний матеріал — верболіз, будучи порівняно легким у заготівлі й обробці, одночасно використовувався як для виготовлення невеликих господарсько-побутових речей, так і при будуванні окремих частин хат, хлівів, клунь, дровників. Зокрема, наприкінці 19 — у 1-й пол. 20 ст. стіни житла чи окремих його елементів, як-от димар, плели із товстої вербової лози. Хати цього зразка були найбільш характерними для пн. і пн.-сх. регіонів України. У таких спорудах (землянках, напівземлянках чи наземного типу) жили переважно бідні люди чи заробітчани-переселенці. Нерідко відповідне житло було тимчасовим, і сім’я мешкала в ньому, поки не зведе дерев’яне. Застосовуючи техніку плетіння, із неокорованого верболозу робили також госп. (нежилі) будівлі, які, на відміну від хат, могли й не обмазувати глиною зовні. Такі плетені конструкції були недовговічними, що змусило людей майже повністю відмовитися від їх використання у буд. галузі. У 1990-х рр. — на поч. 21 ст. у пн. частині Лівобереж. України (територія Посейм’я) подекуди ще існували плетені будівлі госп. призначення, серед яких, зокрема, і новозведені, у вигляді невеликих плетених приміщень для зберігання дров, вугілля, буд. матеріалів тощо.

До поширеного загальноукр. типу лозоплетених виробів належать такі малі архіт. форми, як ліса, чи тин, що були звичними для традиційного обійстя українців. Паркан із верболозу навколо подвір’я, городів заввишки бл. 1 м був характерний не лише для сіл, а й для міст. Подекуди невисокою лісою обплітали призьбу, тим самим укріплюючи земляний насип довкола хати. Наприкінці 20 — у 1-му десятилітті 21 ст. у деяких поліських селах ще можна було побачити плетені із вербової лози тини, якими огороджували городи або й навіть фронтальні частини садиб. Починаючи із 21 ст., цей тип лозоплетіння швидко розповсюджується як естетично привабливе декоративне явище традиційно-побутового зразка: плетеними із верболозу парканами оздоблюють простір місць відпочинку, торгівлі й харчування, подвір’їв, квітників тощо.

Найбільшою й водночас найрозмаїтішою є родова група плетених предметів госп. призначення. Передусім в її структурі привертають увагу засоби, які застосовували для перевезення та перенесення вантажів. Зокрема, при транспортуванні на возах великої кількості товару, об’ємних речей чи сипучих матеріалів користувалися спец. плетеними із неокорованого верболозу пристроями. За допомогою таких знімних конструкцій — "кошелів", "кучур", "колупішок" — до серед. 20 ст. найчастіше доставляли дрова, торф, глиняний посуд.

Значно більше було плетених із лози виробів для перенесення ручної поклажі. Особливим багатоманіттям форм вирізнялися кошики. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. на теренах Лівобережжя земські органи влади всіляко сприяли розвиткові кошикового вир-ва, зокрема створювали на місцях спеціалізовані майстерні (Чернігівщина, Київщина, Полтавщина, Харківщина). Тоді ж в окремих населених пунктах Зх. України відкривалися школи лозоплетіння — у селах Джурів та Іза, містах Львів, Сторожинець, Яворів. Діяльність таких виробничо-навч. центрів подекуди стала підґрунтям для створення лозомеблевих артілей, а потому — ф-к.

Кошикарство як різновид лозоплетіння було і залишається найрозповсюдженішим заняттям. Загальнопоширеними є кошики госп. призначення, які робили із неокорованої, чи "сірої", лози, — "корзини" ("карзіни", "корзинки"), "вірєйки", "кашолки" ("кошолки"), "сапетки", "лаптики" тощо. За формою вони могли бути овальними й круглими, зокрема й дещо розширеними догори, що чималою мірою залежало від обраного ремісником способу плетіння. Розмір таких кошиків відповідав вмісту одного чи кількох відер. Переносили їх за допомогою ручки, вух (двох ручок) чи мотузок. Цей різновид допоміжного госп. заняття не потребував спеціально оснащеного приміщення. Здебільшого майстри (переважно чоловіки), які зналися на технології виготовлення кошиків, працювали задля задоволення власних потреб чи на прохання односельців у вільний від польових робіт час. Також у 1-й пол. 20 ст. ремісники-надомники робили госп. кошики не лише на індивідуальні замовлення, а й певним вироб. установам, колгоспам для транспортування силосу, буряків, картоплі. Плетіння кошиків із неокорованої лози багато де (особливо на Сх. Поліссі) залишалося складовою сільс. госп-ва й у 2-й пол. 20 ст., і на поч. 21 ст.

Повсюдно на теренах України вельми поширеними як у міському, так і сільс. побуті були й залишаються кошики з окорованої лози для перенесення легкої ручної кладі. Серед усього асортименту плетених виробів вони вирізняються особливим багатоманіттям форм і технік, а також художньо-естетичною строкатістю. Згідно із функціональним призначенням найпопулярнішими є т. зв. пасхальні та базарні корзини. Характерно, що у 21 ст. грані локальної своєрідності кошикарства фактично стерлися, натомість увиразнився індивідуальний стиль майстрів.

Окрему типологічну групу становлять валізки, що призначалися для транспортування особистих речей. Досить розповсюдженими були поліфункціональні лозяні короби для скляного посуду, що давали змогу не лише зберігати напої (квас, вино) повсякчас у темряві, а й були зручними для перенесення, оскільки мали зазвичай спеціально виплетені ручки — (одну-три). Як у 18 ст., так і наприкінці 1-ї пол. 20 ст. в окремих місцевостях Лівобереж. України побутували плетені відра.

Плетені вироби застосовували і як засоби тієї чи ін. діяльності. Зокрема, фактично скрізь в Україні було і до сьогодні залишається популярним зроблене з лози рибальське знаряддя — верша, яке залежно від місцевості мало варіації в будові та назвах. Верші, як і госп. кошики, виготовляли із неокорованої неколотої вербової лози. Поряд із ними наприкінці 20 ст. селяни використовували також верші з алюмінієвого дроту, сплетені традиційною технікою. Серед знарядь праці у 19 ст. на Поліссі були поширені плетені (лісяні) борони, які виробляли із товстого рівного пруття в’язу, ліщини, черемхи; при цьому лозу брали й переплітали навхрест попарно, а передню напівкруглу частину робили шляхом вигинання товстої дубової жердини. На Лівобережжі технікою плетіння виробляли також мисливські пастки на кшталт корзин чи лабіринтів — "ковші", "лозоплети". Тоді як на південноукр. теренах послуговувалися плетеними з лози вуликами. У 2-й пол. 20 ст. до звичного асортименту плетених знарядь праці додалися вибивачки для килимів, вироблені з окорованої лози. Хоча цей виріб не був характерним для кустарного лозоплетіння, а виготовлявся переважно на лозомеблевих ф-ках.

Ще одну родову групу плетених із верболозу виробів становлять такі предмети облаштування житла, як меблі, — колиски, дитячі ліжечка, дивани, стільці, крісла, крісла-гойдалки, столи, підставки для квітів тощо. Зокрема, здавна і до 1980-х рр. невід’ємним атрибутом оселі у багатьох місцевостях була плетена із неокорованого верболозу дитяча колиска. Траплялися в побуті й дитячі ліжечка, виплетені з окорованої лози, проте значно рідше. Власне практика виготовлення предметів інтер’єру поширилася з розвитком худож. лозоплетіння, і виробляли їх здебільшого спеціалізовані підпр-ва. У 21 ст. цим різновидом меблярства майстри зх. та сх. осередків лозоплетіння нерідко займаються одноосібно. Найбільш затребуваними є крісла-гойдалки, їх зокрема можна побачити серед товарів ярмаркової, ринкової та придорожньої торгівлі. Набувають популярності також плетені садові меблі.

У процесі еволюції структура лозоплетіння в цілому скоротилася, проте за рахунок гнучкого механізму зміни асортименту воно не припинило функціонування. Продукція лозоплетіння повсякчас урізноманітнюється відповідно до потреб споживача: з одного боку, з’являються нові види, модифіковані форми виробів, а з другого — зникають речі, які втрачають практично-побутову роль.

Ликоплетіння. У традиційному деревообробництві одним із популярних видів природної сировини було лико — еластичний матеріал, який отримували із внутр. шару кори листяних дерев, переважно липи. В різних історико-етногр. регіонах — на Слобожанщині, Середній Наддніпрянщині й особливо на Поліссі — його застосовували для виготовлення домашнього та дорожнього начиння, предметів одягу — кошиків, сумок, решет, рогіжок, мотузок, взуття. Основане на ручній праці ремесло із вир-ва цих речей відоме як ликоплетіння. Порівняно нескладному технологічному процесу передувала доволі копітка стадія заготівлі та обробки вихідного матеріалу. Добування лика відбувалося навесні, під час інтенсивного сокоруху. Особливо легко це вдавалося, коли сонце, високо піднімаючися на небосхилі, відпарювало кору. Тоді її можна було вільно зняти руками (знизу вгору), надрубавши лише по колу в нижній частині стовбура. Подеколи під час знімання кори з дерев додатково застосовували ніж чи дерев’яний колик, дерев’яну лопаточку. За допомогою перших двох інструментів розривали кору, а лопаточкою послуговувалися безпосередньо під час знімання її з дерева. За цим слідувала стадія вимочування, яка також потребувала спец. знань і навичок. Порізану на смужки кору на певний період закладали у воду (річки, ставки тощо) і тримали там, допоки лико не почне відділятися від зовн. частини. Також, щоби вироб. матеріал був гнучким і м’яким, його піддавали термічній обробці (заливали окропом). Ликові смужки просушували і зберігали у місцях, що добре провівалися. Майстрів, які драли лико і плели з нього різноманітні речі не лише для власне домашніх потреб, називали личкарями.

Осн. способом виготовлення речей із лика було плетіння. У процесі вир-ва товарів різного функціонального призначення нар. майстри використовували кілька технік: тасьмово-хрестикову (для рогожок, матів), сіткового плетіння (для кошиків). Окремі рукоділля потребували додаткових устаткувань. Напр., ликові мати виготовляли на ткацьких верстатах, тоді як традиційна технологія плетіння решет із ликових стрічок передбачала застосування спец. горизонтальних станків (дощок).

Особливо поширеним різновидом ликоплетіння було вир-во взуття, на позначення якого існувало безліч локальних назв — "личаки", "постоли", "лапті", "лапаткі" та ін. Такий тип взуття носили переважно у теплу пору року — в ньому ходили у жнива, гребти сіно, прати білизну чи навіть до школи. Траплялося так, що личаки взували і взимку, намотавши на ноги онучі. Плетене із лика взуття подекуди залишалось елементом повсякденного вжитку селян до серед. 20 ст., коли остаточно було витіснене гумовим і шкіряним.

Вельми розповсюдженою традиційною практикою було плетіння із лика всіляких кошиків. Завдяки їхній універсальності (слугували ємностями для збирання і транспортування ягід, грибів, овочів тощо) це ремесло було одним із небагатьох, яке змогло зберегти важливе госп. значення в умовах швидкого зростання пром-сті.

Водночас відповідником лика у вир-ві кошиків та взуття був березовий луб, чи т. зв. берест. Крім того, ним обплітали глиняний посуд, використовували у житлобудівництві, а також робили з нього дрібні побутові речі, предмети особистого користування (солонки, кошики, табакерки та ін.). На відміну від лика берест драли влітку, а заготовлений матеріал зазвичай тримали на горищах. Перед тим, як плести, берест розмочували у воді.

Подібним до ликоплетіння за способом виконання, окремими технологічними операціями, пов’язаними з обробкою сировини, було вир-во кошиків із соснової скіпки, чи т. зв. дранки, яку отримували шляхом відколювання від деревини (вздовж по волокнах) невеликих тонких пластинок. Також спорадично в деяких регіонах, зокрема у Лівобереж. Україні (на Чернігівщині, Сумщині, Полтавщині), свого часу розвинулася технологія виготовлення зі скіпок (дубових, вербових) різноманітного госп. начиння способом гнуття — обічайок для сит і решет, мірок, сівалок, коробок для зберігання муки, зерна, картоплі тощо. Відповідно до того, на вир-ві якого саме різновиду продукції спеціалізувалися ремісники, існувала їхня фахова диференціація на решітників, ситників, коробочників. Техніка гнуття, крім ретельної мех. обробки, передбачала розмочування та розпарювання матеріалу в печі. Готові тонкі дощечки (бл. 5 мм), довжина та ширина яких регулювалася залежно від різновиду виробу та його функціонального призначення, ремісники згинали на колодці чи спец. пристосуванні — воловні. Краї, що з’єднувалися внапуск, фіксували дерев’яними гвіздочками, зшивали верболозом (у коробках) чи ликом (в обічайках) після повного висихання виробу. Затим майстер (залежно від виду діяльності) днив — вставляв в утори дно (кругле, овальне) або ж прикріплював за допомогою обруча полотно. До деяких речей додатково прилаштовували ручку: вертикальну — до мірок, дугоподібну — до коробки для освячення пасок. Часом для коробок робили кришки. Це ремесло фізично не було дуже складним, тому ним нерідко займалися старші чоловіки. Вир-во не потребувало спеціально обладнаного приміщення. Зазвичай чорнову роботу, пов’язану з обробкою деревини, виконували на подвір’ї, а сам процес гнуття відбувався в хаті. Осн. вироб. інструментом були сокира, довбня, швайка, скобель, буравчик. Ситники, решітники та коробочники вели стаціонарну чи відхожу роздрібну торгівлю своїми виробами, а також оптово збували їх скупникам.

Коренеплетіння. До структури деревообробної галузі належить ще одна ділянка нар. вир-ва — коренеплетіння, представники якої спеціалізувалися на виготовленні госп. речей із коренів дерев (сосни, ялини, ялівця, смереки). Застосовуючи різні техніки плетіння, вони створювали для повсякденного побуту прості й надійні ємності для зберігання продуктів харчування, збору і перенесення ручної поклажі — козубки, кошики, коробки тощо. На Поліссі, де це ремесло набуло особливого розвитку, вироб. матеріал майстри зазвичай заготовляли власноруч у серед. літа. Добутий корінь чистили від кори, сортували за товщиною, кольоровою гамою. Світловий тон готового виробу залежав від породи дерева. У 21 ст. це давнє нар. заняття зберігається завдяки творчості окремих майстрів, які помітно осучаснили асортимент. Серед їхніх виробів такі естетично-витончені предмети, як хлібниці, фруктовниці, скриньки, цукерниці, жбанки, таці.

Крім знань та досвіду застосування у вироб. цілях різних частин дерева, в українців було немало традиційних практик, пов’язаних з обробкою ін. видів рослинної сировини — соломи, рогозу, кукурудзиння. Із цих матеріалів нар. умільці навчилися створювати найрізноманітніші за формою і функціональним призначенням предмети — гол. убори, взуття, хатнє начиння, святкові прикраси, іграшки, вироби сувенірного характеру тощо. Майстри 21 ст., які опанували технології цього традиційного рукоділля, продовжують розвивати його, збагачуючи певними інноваціями, в різних художньо-декоративних техніках плетіння роблять речі, що відповідають сучасним життєвим потребам.

Літ.: Ефименко П. Труды коммиссии по исследованию кустарных промыслов Харьковской губернии, вып. 1. Х., 1882; Могильченко М. Будівля на Чернігівщині Глухівського повіту у с. Полошках. В кн.: Материяли до українсько-руської етнольогії, т. 1. Львів, 1899; Литвинова-Бартош П. Весільні обряди і звичаї у с. Землянці Глухівського повіту у Чернігівщині. Там само, т. 3. Львів, 1900; Русов М. Вироби з дерева у с. Груні у Полтавщині. Там само, т. 6. Львів, 1905; Його ж. Гребінництво у с. Груні у Полтавщині. Там само; Вебер К.К. Корзиночное производство и культура корзиночной ивы: практическое руководство по культуре корзиночной ивы и по выделке корзиночных изделий и корзиночной мебели. СПб., 1911; Таранушенко С.А. Мистецтво Слобожанщини ХV II —ХV III вв. Х., 1928; Будзан А.Ф. Різьба по дереву в західних областях України. К., 1960; Самойлович В.П. Українське народне житло (кінець ХIХ — початок ХХ ст.). К., 1972; Будзан А.Ф. Українські народні скрині. В кн.: Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. К., 1975; Щербаківський В. Орнаментація української хати. Рим, 1980; Селівачов М.Р. Українське народне лозоплетіння. "Народна творчість та етнографія", 1987, № 3; Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні (історико-етнографічне дослідження). К., 1988; Данилюк А.Г. Українська хата. К., 1991; Лащук Ю. Народне мистецтво Українського Полісся. Львів, 1992; Глушко М.С. Шляхи сполучення і транспортні засоби в Українських Карпатах другої половини ХIХ — поч. ХХ ст. К., 1993; Шевченко Є. Народна деревообробка в Україні: словник народної термінології. К., 1997; Богомазова Т.Г. Кустарные деревообрабатывающие промыслы украинцев в конце ХIХ — начале ХХ вв. (производство деревянной утвари). СПб., 1999; Найден О.С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. К., 1999; Самойлович В.П. Народна архітектура України в ілюстраціях. К., 1999; Станкевич М. Є. Українське художнє дерево ХV I —ХХ століття. Львів, 2002; Глушко М.С. Генезис тваринного запрягу в Україні (культурно-історична проблема). Львів, 2003; Гвоздевич С.М. Традиційне бондарство українців Карпат (кінець ХIХ — 30-ті роки ХХ століття). Львів, 2012; Сіренко С.В. Верша: особливості будови та способи лову (причинки до риболовної техніки). "Народна творчість та етнологія", 2012, № 4; Сауляк Б. Вироби з дерева в господарстві та побуті українців Поділля кінця ХIХ — початку ХХ ст. "Народна творчість та етнологія", 2013, № 6; Литвинчук Н. Лозоплетіння Сумщини: історія розвитку та сучасний стан. "Етнічна історія народів Європи", 2014, вип. 42; Маховська С.Л. "Ой з-за гори старостоньки…": весільні традиції Слобожанщини кінця ХIХ — початку ХХ I ст. К., 2014; Пилипак М. Українське весілля Східного Поділля середини ХХ — початку ХХ I ст. К.—Уфа, 2015; Глушко М. Традиційний санний транспорт волинян. "Наукові зошити історичного факультету Львівського університету", 2016, вип. 17; Риженко Я. Українські скрині. "Народна творчість та етнологія", 2016, № 5.

Гончарна галузь

Одним із найдавніших ремісничих занять, про що свідчать знайдені на теренах України археол. пам’ятки, є гончарство. З’явившись у добу неоліту, воно залишалося ключовою ланкою заг. системи традиційних промислів і ремесел до 2-ї пол. 20 ст. Еволюціонуючи, гончарство сформувалося в окрему галузь, зміст якої полягав у багатостадійному вироб. процесі, що включав добування глини, підготовку гончарної сировини та виготовлення поліфункціональних керамічних виробів шляхом поєднання в одному технологічному циклі певної кількості операцій, яка могла варіюватися локально, а також залежно від виду продукції. Гончарне вир-во зосереджувалося в чітких територіальних межах, що зумовлювалося наявністю природних родовищ високоякісної глини. Загалом на теренах України географія гончарства була вельми широкою, найзначнішими центрами стали смт Опішня (Полтав. обл.), села Боромля, Глинськ, Межиріч, Станичне, Шатрище, м. Кролевець (Сум. обл.), села Верба, Олешня, смт Короп, міста Ічня, Ніжин (Черніг. обл.), села Гаврилівка, Дибинці, Плахтянка (Київ. обл.), с. Бубнівка, м. Бар (Він. обл.), с. Смотрич (Хмельн. обл.), с. Пістинь, м. Косів (Івано-Франк. обл.), м. Сокаль (Львів. обл.), села Кульчин, Рокита (Волин. обл.), с. Царівка, смт Городниця (Житомир. обл.), міста Тячів, Хуст (Закарпат. обл.).

Укр. гончарі завдяки пластичності сировинного матеріалу, власній майстерності та винахідливості, а головне — споживацькому попиту — спромоглися розвинути гончарну галузь у кількох напрямах. Насамперед це виготовлення глиняного начиння для приготування, подавання, споживання і зберігання продуктів харчування (глечиків, горняток, горщиків, кухлів, макітер, мисок, друшляків, пампушниць), а також декоративного посуду (куманців, левів, баранців, півників), який, попри його утилітарну функцію, використовували ще й для прикрашання осель. Окремою складовою відповідної ділянки матеріальної к-ри були димарі, цегла, черепиця, кахлі, кахлеві печі та скульптура як архіт. елементи й оздоблювальні деталі житлового інтер’єру та екстер’єру, а також речі особистого, госп. і тех. призначення — люльки, труби, покришки для вуликів, грузила для риболовлі, вазони для кімнатних квітів. У деяких осередках було налагоджено вир-во освітлювальних (ліхтарів, світильників, каганців) та культово-реліг. предметів (ікон, свічників, кадильниць). Крім того, традиційне гончарство розвивалось у своєрідному напрямі виготовлення дитячих глиняних іграшок (свищиків, брязкалець, посуду, ляльок). Відповідно до типу товарів, що вироблялися, гончарі могли мати власну ремісничу спеціалізацію — корчажники, горщечники, посудники, мисочники, черепичники, цегельники, кахлярі та ін. Особливо таке фахове розмежування спостерігалося за умов цехової організації праці. Гончарні цехи як свого роду професійні об’єднання діяли переважно в містах та м-ках, сягнувши вершини розвитку у 18—19 ст. Зокрема, достеменно відомо про їх наявність у Барі, Глинську, Кам’янці-Подільському, Києві, Лохвиці, Ніжині, Чернігові.

З огляду на галузеву диференціацію гончарства послідовності вироб. операцій притаманна певна варіативність, проте початковий етап фактично в усіх напрямах пов’язаний із добуванням та підготовкою сировини. Способи одержання гончарної глини як осн. вихідного матеріалу визначалися локально особливостями залягання породи. Т. зв. поверхневу глину, що мала доволі тверду структуру, заготовляли відкритим (наземним) методом за допомогою лопати чи спец. знарядь — рискалі, мотики, копаниці. Тоді як закритим (підземним) способом за допомогою всіляких пристосувань діставали гончарну глину, що залягала на різних глибинах у земній корі: ремісникам-гончарям чи глинокопам (гірникам) доводилося піднімати її на поверхню, розробляючи т. зв. котловани, колодязі чи шахти, і за потреби додатково просушувати. Зазвичай глиняні родовища (за різними територіальними означеннями — "глинища", "глеіща", "кар’єри", "копи", "ями", "копалиська" тощо) були розташов. на околицях населеного пункту або ж на незначній віддалі від нього. К алендарно-часові рамки видобутку гончарної сировини визначалися локально і почасти залежали від специфіки використання у процесі обробки певних природних чинників. Так, у деяких регіонах Лівобереж. України (Слобожанщина, Сх. Полісся) гончарі здебільшого надавали перевагу осінньому сезону, адже застосовували технологію "заморожування" ("виморожування") глини. Водночас ін. ремісникам добре відомий був спосіб "вивітрювання", чи "літування", сировини, через що вони воліли заготовити її навесні або ж улітку. На західноукр. теренах глину також відмулювали — за допомогою води очищали її від усіляких домішок. Об’єми заготівлі вихідного матеріалу залежали від обсягів кустарного вир-ва. Подекуди винятково процесом добування глини займались окремі люди чи навіть бригади, у зв’язку з чим це заняття становило спец. промисел.

Гончарна глина залежно від хіміко-мінералогічного складу ма ла кольорові особливості. У сирому стані вона була білого, рожевого, червоного, синього, зеленого, чорного, жовтого та ін. відтінків. Здебільшого пластичну гончарну суміш робили із двох — трьох видів глини: "масткої" та "валкої" (Слобожанщина), "піщуги жовтої", "піщуги червоної" та "масткого глею" (Сх. Полісся). У кожному осередку ремісники визначали власні пропорції змішування різних її сортів. Деяка гончарна глина була придатна для виготовлення лише певних типів посуду: "мищівка" — для мисок, "горщівка" — для горщиків, макітер, дзбанків (Галичина), "гончарка" — для мисок, "глей" — для горшків (Київщина) тощо.

Власне мех. підготовка гончарної сировини охоплювала кількаетапний процес, що зазвичай відбувався в хаті гончаря або ж у спец. будівлі — гончарні. Передусім глину заносили у приміщення й укладали у спеціально викопану в долівці яму ("глеєвище", "глейник", "канаву" тощо) квадратної чи прямокутної форми, обкладену цеглою або дошками. Потому з неї готували пластичний матеріал для вир-ва кераміки — витоптували чи збивали (у різних гончарних осередках цей процес був відмінним), стругали, викачували, застосовуючи певну технологію та спец. ремісничий інструментарій. Операція витоптування глини полягала у пошаровому змішуванні різних її сортів на дошці (подекуди рядні) шляхом тривалого топтання ногами та періодичного згортання при цьому формувальної маси за допомогою дерев’яної лопатки. За спец. лексиконом гончарів Слобожанщини, у такий спосіб витоптували т. зв. бабу. Проте цей метод мав доволі вузьке локальне поширення. Частіше глину різних сортів пошарово збивали за допомогою дерев’яного інструменту на кшталт молотка — довбні, чи чекухи, — у "кабилу" (Сх. Полісся), "бабу", "кулі" (Галичина). Також глину могли спочатку бити дерев’яним веслом, а потім ін. знаряддями, що різнилися локально за будовою та термінологією ("довбишка", "киянка" — Терноп. обл., "молоток" — Закарпат. обл., "лопата" — Львів. обл.). Своєрідним був процес стругання, чи шаткування, глини спец. інструментом — стругом, кіскою, подекуди могли використовувати сталевий дріт чи стару косу. Заключним етапом усього підготовчого циклу було викачування: маглюючи вручну глину невеликими порціями (грудками), гончарі прагнули остаточно позбутися різних домішок, мертвиці.

Виконавча стадія гончарного вир-ва розпочиналася тоді, як гончар брався за виготовлення кераміки. Знайдені артефакти вказують на те, що у більш ранні періоди ті чи ін. глиняні речі було виліплено винятково руками. У 2 ст. почали використовувати спец. інструмент — гончарський круг, удосконалення якого відбулося в 14—15 ст. за рахунок зміни конструкції та переходу до іншого, продуктивнішого, способу керування механізмом — від ручного до ножного. Водночас будову ножного гончарського круга також із часом було модифіковано: до поч. 18 ст. ремісники-гончарі виготовляли продукцію на шпицевому, чи т. зв. шльонському, гончарському крузі, в якому верхній та нижній диски трималися на нерухомій вісі та 6-х рівномірно розміщених одна від одної спицях. Упродовж 19 ст. цей тип був цілком витіснений новітнім — веретенним ("волоський", "німецький") гончарським кругом, "верхняк" ("головка", "кружало") та "спідняк" ("нижняк", "маховик", "гончак", "махове колесо") якого з’єднувалися дерев’яним, а пізніше залізним, виготовленим у кузні веретеном. Веретенний гончарський круг був нестійким, тому вимагав додаткового укріплення дошкою — "лисицею" ("лисичка", "копил", "коник", "жабка"). Для того, щоби механізм гончарського круга краще обертався, в дерево часто вдовбували кінські кутні зуби, а згодом встановлювали заводські підшипники. У 2-й пол. 20 ст. гончарські круги почали оснащувати електроприводами, здебільшого ними послуговувалися майстри профільних підпр-в. Традиційний гончарський круг був своєрідним символом спадкоємності ремесла, адже здавна переходив від батька до сина.

Посудництво. Гончарський круг вважався насамперед осн. інструментарієм ремісників-посудників. Відповідна фахово-галузева спеціалізація виділяється як основна і найпоширеніша серед гончарів. Принцип роботи на гончарському крузі полягав у наступному: майстер правою ногою починав крутити нижнє коло, яке приводило в рух верхнє, і під час руху виліплював на ньому необхідного розміру та форми посудину із попередньо заготовлених грудок глини; таких напівфабрикатів намагалися зробити стільки, щоби вистачило на весь час роботи протягом дня. Під час виточування посуду чи ін. видів кераміки майстри користувалися спец. ножами, лопатками та ін. пристосуваннями; також біля них завжди була вода для змочування рук і формувальної маси. Гончарі вважали глину святою землею і часто порівнювали її з тістом, а сам процес приготування до гончарського круга — із вимішуванням хліба. Консистенція гончарного матеріа лу для різних керамічних виробів була неоднаковою. Зокрема, для посуду великих форм (горшків, макітер) глина мала бути тугішою, а для дрібних речей, таких як миски, горщики, — м’якішою. Також, п рацюючи за гончарським кругом, ремісник, залежно від особливостей виробу, мав відчувати і змінювати швидкість обертання круга. Готовий посуд із головки знімали (зрізали) за допомогою ножа чи тоненького дроту.

Окремою важливою стадією гончарного вир-ва було сушіння кераміки. Зазвичай сирі глиняні речі позбавляли від вологи, розмістивши їх на п’ятрах ("п’ятрина", "пятри") — спец. дерев’яних полицях, установлених під стелею гончарні чи хати ремісника. Цей етап головно залежав від температури повітря у приміщенні й займав кілька днів. Деякі вироби, зокрема посуд великих розмірів та об’ємів, сушили надворі. Під час цього процесу здійснювали такі додаткові операції, як "ворочання" та "гладка". Їх осн. принципом було усунути вироб. дефекти й надати продукції товарного вигляду. Виконання цих робіт нерідко покладалося на родину гончара.

Подальша послідовність дій визначалася місц. традиціями декорування кераміки. Існувало багато технік і способів оздоблення різноманітних видів посуду. Зокрема, череп’яні неполив’яні горщики, макітри, глечики тощо декорували простим геометричним орнаментом, використовуючи техніку гравірування візерунків. Також вимальовували різноманітні смужки, хвилясті лінії — "кривулячки". Одним із важливих процесів гончарного вир-ва була обробка глиняного посуду поливою ("полуда", "оливка") для того, щоби після випалювання керамічні речі мали гладку, склянисту поверхню. Перед глазуруванням посуд ґрунтували, вимащуючи його всередині переважно дьогтем чи спеціально приготовленими сумішами із житнього варива й порошку поливи (Середня Наддніпрянщина, кін. 19 ст.), пізніше (2-га пол. 20 ст.) — тех. мастильними матеріалами. Технологія виготовлення поливи була позначена локально і, залежно від складу, мала різні відтінки. Напр., синій колір отримували завдяки додаванню кобальту, білий і жовтий — свинцю, зелений — міді. Відповідно поверхня полив’яних глиняних виробів могла бути білого, зеленого, синього, бежевого чи коричневого забарвлення тощо. Кольорова полива наносилася на виріб повністю (і зовні, і всередині) чи частково — з однієї сторони. Подекуди гончарі обробляли поливою лише краї посуду, що називалося "крайковать" (с. Глинськ Роменського р-ну Сум. обл.). У багатьох центрах гончарства використовували також техніку підполивного розпису. Часто характер декорування, орнамент, композиція, кольорова гама вказують на належність виробу до певного кустарного осередку. Матеріал для розпису гончарі готували власноруч. Різноманітні малюнки наносили на посуд за допомогою курячого пір’я, ріжка чи спринцівки. Осн. способами оздоблення димленої кераміки були лощення, ритування, рельєфне ліплення та штампування. Хоча траплялися речі повсякденного вжитку без будь-яких декоративних елементів.

Заключною стадією гончарного вир-ва було випалювання. Цей технологічний процес відбувався у спец. печі — горні. Конструкція горна (загалом на теренах України виділяють два осн. типи — прямокутний та круглий) і назви площ окремих його частин у різних осередках гончарства дещо відрізнялися. Подекуди горно було досить великим і вміщувало бл. 1 тис. штук посуду. Буд-во горна традиційно було справою рук пічників. Власне горно мали не всі гончарі, отож діяв принцип колективного випалювання і взаємодопомоги. Укладанням посуду в горні гончар займався винятково сам, адже він стежив, щоб не злилася полуда, був доступ повітря тощо. Після відповідного устаткування починали розтоплювати-"зігрівати" піч попередньо заготовленими дровами, що містились у "погребиці". Для всього процесу випалювання потрібна була велика кількість дров, причому різної породи та розміру. Так, для розігрівання печі брали короткі сухі дрова. Процедура зігрівання мала наростаючий характер: дрова накладали у піч поступово, щоби вона набирала потрібної температури, і лише добре напаливши, її закладали дровами повністю. "Виганяли вогонь" (допалювали) довгими, переважно смолянистими дровами. Час завершення роботи визначали традиційно "на око". Весь період випалювання тривав одну—півтори доби.

В різних осередках гончарства ремісники часом користувалися т. зв. безкисневим способом випалювання, в результаті якого отримували димлену, чи "синю", кераміку. В цьому разі на заключному етапі набите вщерть дровами горно герметично закупорювали, і паливо догорало без доступу повітря. На території України безкисневе випалювання практикували у багатьох історико-етногр. регіонах — на Волині, у Поліссі, на Слобожанщині, Гуцульщині, Буковині, у Поділлі, Середній Наддніпрянщині та ін.

Асортимент глиняного посуду вирізнявся найбільшим різноманіттям серед усіх товарів гончарного вир-ва. Його типологічна структура передусім визначалася господарсько-побутовим призначенням. Оскільки пріоритетною сферою застосування була кухня, у повсякденному вжитку існувало начиння для приготування перших і других страв (горщики, ринки, друшляки), для випікання хлібних виробів (бабушники, пасківники), для подавання та споживання їжі (миски, блюда), для пиття (кухлі, чашки, горнятка), для тримання й транспортування рідин (глечики, баньки, баклаги, куманці, барильця, барани) тощо. Універсальним загальнорозпоширеним різновидом традиційного посуду була макітра ("макотра", "макітарка", "макітрина" тощо). В ній варили, смажили та тушкували всілякі наїдки, також її використовували як діжу, масничку, тару для води, ємність для зберігання продуктів харчування, зокрема і довгострокового (для засолювання). Речі однієї функціональної групи різнилися за формою, розмірами, товщиною стінок, способом оздоблення, наявністю чи відсутністю додаткових елементів тощо. Силует того чи ін. виробу нерідко вказував на його належність до певного осередку. Водночас керамічні вироби одного типу могли мати безліч локальних назв.

Архітектурна кераміка. Одним із сегментів гончарного вир-ва було виготовлення архіт. кераміки. Наприкінці 19 — у 1-й пол. 20 ст. виробленням цегли та черепиці (дахівки) здебільшого займалися гончарські бригади, керамічні майстерні, з-ди, що діяли в містах і селах Лівобереж. та Правобереж. України (міста Миргород, Львів, Чернівці; села Дибенці, Шатрице та ін.). Подекуди працювали також ремісники-одноосібники — цегельники та черепичники, які випускали відповідну продукцію порівняно меншими партіями. Технологічний процес створення покрівельного матеріалу із глини передбачав кілька стадій — підготовку глиняної маси, формування заготовок, їх сушіння, випалювання. У разі виготовлення черепиці із покриттям додатковою операцією було нанесення на поверхню напівфабрикатів ангобу чи поливи. У традиційній арх-рі черепичні дахи були особливо характерні для степового ареального типу сільс. житлового комплексу. Ті самі осн. етапи вир-ва дахівки були характерні і для цеглярства. Виготовлену кустарним способом цеглу випалювали в горнах, здебільшого вони вміщували 2— 4 тис. одиниць відповідної продукції. Тоді як модернізовані спеціалізовані підпр-ва були облаштовані печами для випалювання. Цегла була досить поширеним гончарним товаром. Зокрема, на Лівобережжі її випускали майже у всіх осередках. Якість цегли великою мірою залежала від властивостей глини. Переважно її використовували як буд. матеріал. Крім того, спеціально для печей, груб, димоходів виробляли цеглу із вогнетривкої, стійкої до високих температур глини. Приватні спеціалізовані підпр-ва та майстерні обов’язково ставили на своїй цеглі відповідні штампи, що вказували на назву вироб. об’єкта чи його власника. У рад. період цегельні діяли при колгоспах, випускаючи переважно продукцію для потреб села — буд-ва хат, шкіл та ін. громад. об’єктів, ферм. Починаючи із 2-ї пол. 20 ст., дерев’яні житлові та нежитлові будівлі дедалі більше витіснялися цегляними аналогами, особливо в місцевостях, де був відчутний брак деревини.

В окремих центрах гончарства на Слобожанщині, у Поліссі, Середній Наддніпрянщині та ін. регіонах розвинулося виготовлення глиняних димарів для хат — "верхів". Передусім відповідні вироби вирізнялися за формою (циліндричні, квадратні, горшкоподібні). Водночас серед них траплялися як теракотові, так і полив’яні димарі, фарбовані, оздоблені випуклими взорами чи навіть розписом. Потреба у вир-ві димарів зникла у 2-й пол. 20 ст. через втрату їх практичного значення. Втім у 2-му десятилітті 21 ст. зразки гончарної продукції цього типу ще трапляються на дахах міських та сільс. хат на території Київщини, Сумщини, Чернігівщини та ін. областей.

З-поміж інших предметів кераміки цієї групи в художньо-естетичному плані особливо вирізнялися кахлі. Технологічно кахлеве виробництво було одним із найскладніших, через що розвинулося лише в окремих осередках (м. Зіньків, смт Опішня, Котельва — Полтавщина, міста Чернігів, Ніжин, Ічня — Чернігівщина, м. Глухів, с. Шатрище — Сумщина, м. Сокаль, села Глинськ, Потелич — Львівщина, міста Збараж, Чортків — Тернопільщина, м. Косів, с. Пістинь — Івано-Франківщина, міста Володимир-Волинський, Луцьк — Волинь та ін.). Кахлі як декоративний елемент використовували для облицювання печей ще в давньорус. період, проте особливого розвою кахлярство набуло в 17—18 ст., коли гончарство загалом як галузь було на піку розвитку. Ними вишукано оздоблювали монастирі, поміщицькі маєтки. Також кахлі та кахлеві печі могли бути частиною інтер’єру міських громад. споруд, корчем чи навіть шкіл. З’явившися попервах у місті, в середовищі заможних класів, кахлі поступово поодинокими вкрапленнями почали проникати в сільс. оселю і дедалі більше ставали її невід’ємними деталями. Наявність в інтер’єрі архіт. кераміки цього типу, зокрема кахлевих печей, передусім свідчила про достаток господарів. Методикою виготовлення кахлів володіли не всі гончарі. Як осн. сировину використовували ту саму глину, що й для ін. гончарних виробів, хоча вона потребувала особливо ретельної обробки. Готову глину складали у стовп відповідного розміру, з нього відміряли і відрізали дротом заготовки потрібної товщини. Надавши за допомогою спец. дерев’яних форм завершеності обрисам виробів, кахельники працювали над тильною стороною. Після того, як вироби висихали, за потреби їх декорували та глазурували, випалювали подібно до ін. гончарної продукції. Із часом техніка виконання, матеріал, форма, розмір, колористика та сюжети кахлів еволюціонували, розширилася сфера їх використання (оздоблювали не лише внутр., а й зовн. елементи будинків). Разом із виникненням і становленням фактично по всіх історико-етногр. регіонах України осередків кахлевого вир-ва увиразнювалася локальна своєрідність. Збережені зразки вказують на велике типологічне різноманіття кахлів. Вони могли бути як полив’яними, так і неполив’яними, однокольоровими і поліхромними, рельєфними та мальованими. До того ж траплялися кахлі із флористичними (квіти, ваза з квітами, дерева), зооморфними (стилізовані леви, коні), орнітоморфними (півні, двоголові орли) чи антропоморфними (музики, солдати, москалі) мотивами. Нерідко на кахлях зображували сюжетні композиції на кшталт: пастух грає коло стада, мисливець цілить у зайця, хлібороб оре, жінка пряде тощо. Впродовж істор. поступу (одночасно чи різночасно) існувало кілька форм організації цього виду ремісничої діяльності. Гончарі-кахельники могли працювати як одноосібно, так і у складі корпоративних об’єднань різного ґатунку. Зокрема, відомо про цехове, монастирське, мануфактурне, заводське виготовлення кахлів тощо. Разом зі зразками власне укр. кахлярства побутували й імпортні аналоги, які завозили з Росії (переважно на терени Лівобережжя) чи західноєвроп. країн.

Серед різнорідного асортименту гончарної продукції було чимало предметів, якими послуговувалися в різних сферах домашнього госп-ва. Найпростіші глиняні речі, на кшталт рибальських грузил та пряслиць, представники землеробських к-р виробляли ще в давнину. Тоді як технологічно складніші вироби з’явилися в побуті українців набагато пізніше. Потреба в опануванні майстрами нових методик і засобів праці задля розширення номенклатури вжиткових товарів передусім зумовлювалася вимогою населення того чи ін. різновиду товару. Як наслідок, локально в різних центрах гончарства повсякчас намічалася вузька спеціалізація ремісничої праці. Так, відчуваючи попит, гончарі Полтавщини навчилися виробляти череп’яні покрівці — кришки для вуликів-дуплянок. Із тієї самої причини наприкінці 19 ст. декотрим ремісникам Чернігівщини та Полтавщини вдалося опанувати процес виготовлення й випалювання водогінних і дренажних труб. Тоді як подільські, слобожанські, гуцульські гончарі спеціалізувалися на створенні глиняних ліхтарів, каганців, свічників. Повсюдно особливо популярними були глиняні горщики для кімнатних квітів — "квітники" (Середня Наддніпрянщина), "цвітошники" (Слобожанщина), "цвітошникі", "цвєтошникі" (Сх. Полісся). Вир-во цих речей межиріцькі гончарі вважали за "саме просте діло". Елементарні вазони за формою дещо нагадували макітру і, по суті, відрізнялися лише спец. отворами у дні. На теренах Зх. України вазони оздоблювали ліпкою (Дрогобич), оформлювали композиційно на хребтах тварин (баранів, оленів), розмальовували.

Кераміка малих форм. Окремою галузевою ділянкою традиційного гончарства стало виготовлення кераміки малих форм, зокрема дитячої іграшки. Про давність витоків цього напряму свідчать археол. знахідки доби трипільської та роменської к-р, давньорус. епохи тощо. У 19 — 1-й пол. 20 ст. різноманітні глиняні іграшки виробляли в багатьох гончарних осередках, проте порівняно з ін. продукцією це були другорядні товари. Особливо вирізнялися стилістикою зразки керамічної пластики таких центрів, як смт Стара Сіль, м. Самбір (Львівщина), м. Косів (Івано-Франківщина), смт Опішня (Полтавщина), с. Дибинці (Київщина), м. Ічня (Чернігівщина), с. Бубнівка, м. Бар (Вінниччина). Осн. способом виготовлення більшості видів глиняної іграшки було ліплення. Вир-во деяких елементів тако го різновиду нар. ляльки, як "бари ня", здійснювали комбінованим способом — верхню частину ліпили руками, а тулуб та спідницю формували на гончарському крузі. Попри те, що традиційне гончарство загалом є чол. справою, ліпленням іграшок та їх декоруванням нерідко займалися діти та дружина гончаря. Серед видового різноманіття іграшкової кераміки окрему групу становлять звукові іграшки — свищики, брязкальця ("хихички"), — які, крім ігрової функції, виконували ще й апотропейну, були своєрідними оберегами дітей; сюжетні — бариня із пташкою під рукою, пані з пташками-свистунцями, пташка із пташенятами, т. зв. чайки, вершники, а також власне ігрова кераміка — дитячий посуд-монетка, ляльки. Свистунці здебільшого робили зооморфні (коники, баранці, вівці, свині, корови, верблюди, олені, ведмеді) чи орнітоморфні (курки, півники, качечки, гусочки, голуби, орли). Різновидом свистунців були також соловейки з ємністю для води, вони видавали звуки, подібні до солов’їних трелей. Антропоморфні іграшки виготовляли у вигляді баринь, вершників, солдатів, козаків та ін. Траплялися біморфні, міфологічні скульптури — птахоконі, птахобаранці, птахоолені, коні з трьома головами тощо. Подекуди (м. Городище) гончарі виготовляли також фітоморфні речі (сливи, груші, маківки, гарбузи). Іграшки здебільшого були теракотові, окремі частини іноді покривали поливою, розпис робили червінькою, опискою, побілом, декор застосовували доволі простий — у вигляді цяток, кривульок, також оздоблювали гравіруванням. Попри те, що традиційні глиняні іграшки мали виразні загальнонац. риси, вони вирізнялися і локально, адже, як й ін. види кераміки, яскраво презентували місц. технологічні прийоми вир-ва та декорування, особливості колористики. Разом з ін. своїми виробами гончарі розвозили іграшки по селах, торгували ними на ярмарках та базарах. Також великими партіями реалізовували глиняні іграшки утильникам ("ганчурники"), які потім міняли їх на ганчір’я.

У більшості місц. осередків по всій території України традиційно гончарювали чоловіки. Втім багатостадійний процес вир-ва та його обсяги (гончарні вироби, на відміну від багатьох ін. ремісничих галузей, продукція яких виготовлялася поштучно, випускали великими кількісними партіями) потребували додаткових робочих рук. У тому випадку, якщо гончар не мав найманих працівників, що траплялося нерідко, допомогу на різних етапах вир-ва надавала жінка — дружина, доньки ремісника: вони пересували посуд, підносили його до горна тощо. Відомі також факти опанування жінками гончарного ремесла, хоча це мало вимушений характер. Напр., у с. Шатрище Ямпільського р-ну (Сх. Полісся) у повоєнні роки гончарством займалися жінки, які залишилися вдовами. Проте не всі процеси були їм під силу. Зокрема, вони просили про допомогу знайомих гончарів, щоби ті виробили, а потім і випалили їм глиняний посуд. Усе інше, навіть, здавалося, винятково чол. роботу, жінки виконували самі: на рівні з чоловіками добували глину, збивали її, стругали, сушили вироби, готували до випалювання і продавали. Повною мірою оволодіти гончарною справою і працювати нарівні з чоловіками жінкам вдалося з розвитком пром. гончарного вир-ва у 2-й пол. 20 ст., особливо цьому сприяло винайдення гончарського круга з електричним приводом, яким були оснащені держ. гончарні. Водночас "приміряти" гончарне ремесло представниці жін. статі змогли і завдяки появі перспективи отримувати професійно-тех. освіту у спеціалізованих школах, уч-щах чи навіть гуртках.

Наприкінці 19 — у 2-й пол. 20 ст. гончарі реалізовували товар власноруч або ж через посередників — скупників. Осн. способами збуту були ринкова, ярмаркова, пересувна торгівля чи товарообмін; подекуди практикувалося вир-во керамічних виробів на замовлення. Доволі потужна конкуренція гончарів, адже шляхи їх пересування здебільшого виходили далеко за межі місця проживання, впливала на те, що вартість гончарних виробів на ярмарках чи базарах була невисокою. Кожен ремісник зазвичай тримався фіксованої ринкової ціни. Пересувні гончарі-реалізатори, за різними локальними означеннями — "горщаники", "горщечники", "гаршечнікі", "ганчурники", які возили свою продукцію по селах та хуторах, намагалися якомога швидше продати товар, тому часто вели бартерну торгівлю. В різних місцевостях ремісники міняли свої вироби на яйця, масло, курей, зерно. Зокрема, давній звичай міняти на зерно мав східнослов’ян. традицію. Звичайним засобом перевезення керамічних виробів була підвода. У віз гончарі часто запрягали попередньо об’їжджених корів-ялівок. Для того щоби перевезти якомога більше товару, на возі робили спец. надбудови із дощок, джгутів соломи чи плетеної лози ("коші", "кучури", "кучі"). Керамічні вироби встановлювали один в один, перекладаючи при цьому сіном, соломою, лепехою, очеретом тощо. Згори добре устаткований товар заплітали мотузками чи дротом. У 2-й пол. 20 ст. гужовий транспорт було витіснено механічним (тракторами, машинами). Проте технологія устаткування продукції в кузовах змінилася мало, посуд та ін. глиняні вироби, як і на возі, потрібно було добре перекласти. Іноді гончарі зазнавали збитків від розкрадання товару. До того ж мали місце ритуальні крадіжки. Напр., у селах пн.-сх. України дівчата вірили, що вкрадений у гончаря виріб прискорить їхнє заміжжя.

Гончарське ремесло відобразилося в ономастиці — топонімах і мікротопонімах, гідронімах, антропонімах різних регіонів України. Низка назв населених пунктів (села Старі та Нові Гончарі — Сум. обл., с. Гончарівка — Львів. обл., с. Гончарове — Дніпроп. обл.) безпосередньо вказують на те, що в межах цих поселень свого часу існувало гончарне ремесло. Окремі ойконіми (с. Глинськ — Сум. обл., с. Глинське — Полтав. обл., с. Глинне — Рівнен. обл.) пов’язані також з осн. сировиною гончарського вир-ва — глиною. Менш продуктивним для топонімії лексичним джерелом стали назви продуктів гончарного вир-ва (с. Горщик — Житомир. обл.). Крім того, на місця компактного проживання гончарів, а також родовища часто вказують назви кутків, вулиць, урочищ тощо — Гончарівка, Гончарний Яр, Гончарівське, Гончарівська, Глинище та ін. Гончарське ремесло відображено і в назвах річок (Гончарка, Гончариха, Гончарівка — Черкас. обл.). Топооснова "гончар-", похідна від назви ремісничої професії, лягла в основу багатьох укр. прізвищ — Гончар, Гончаров, Гончаренко, Гончарук та ін.

Поступальний розвиток гончарства від зародження і до згасання був позначений певною циклічністю. Трансформації, яких зазнало гончарне ремесло впродовж багатьох століть, були зумовлені різними істор. та соціально-екон. чинниками. З одного боку, відбувалося скорочення видового різноманіття традиційних керамічних виробів: починаючи з 1-ї пол. 20 ст., у побуті їх дедалі частіше заміняли фабрично-заводськими аналогами — металевими, фаянсовими, скляними тощо. Водночас індивідуальне гончарне ремесло доволі швидкими темпами витіснялося колективними формами вир-ва на кшталт гончарних майстерень, керамічних з-дів. З другого боку, номенклатура пром. продукції помітно розширювалася за рахунок речей сувенірного характеру. До того ж укрупнені гончарні підпр-ва були оснащені електричними гончарськими кругами, що надзвичайно полегшувало працю гончарів і поряд із чоловіками забезпечувало можливість масового оволодіння цією професією жінкам. Утім на поч. 21 ст. традиційне гончарство, по суті, стало фактом історії, а більшість регіональних центрів зникли із сучасної карти нар. ремесел. Лише зрідка на місцях можна зустріти поодиноких майстрів-аматорів, які прагнуть зберегти давні локальні особливості гончарної справи, передаючи свої знання наступним поколінням. Також гончарство розвивається на професійному рівні. Багато хто із сучасних майстрів шукає власний стиль, поєднуючи традиції та інновації.

Літ.: Твердохлебов А.Д. Труды комиссии по исследованию кустарных промыслов Харьковской губернии, вып. 3. Х., 1885; Королев Ф.Н. Кустарное гончарство в Полтавской, Харьковской и Черниговской губерниях: исследование 1888—1890 гг. В кн.: Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России, т. 1. СПб., 1892; Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. Полтава, 1894; Замятченский П.А. О залежах глины в районах кустарного гончарного производства в Черниговской губернии (исследование 1896 г. П.А. Замятченского). В кн.: Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России, т. 4. СПб., 1897; Фриде М. Гончарство на юге Черниговщины. "Материалы по этнографии" (Л.), 1926, т. 3. вып. 1; Спаська Є.Ю. Гончарські кахлі Чернігівщини ХV III —ХIХ ст. (4-й етюд з циклу "Чернігівське гончарство"). К., 1928; Її ж. Шльонський гончарський круг (другий етюд із циклу "Чернігівське гончарство"). В кн.: Матеріали до етнології [вид. Музею антропології та етнології ім. Хв. Вовка ВУАН]. К., 1929, вип. 2 (окремий відбиток); Шульгіна Л.С. Гончарство в с. Бубнівці на Поділлі. "Матеріали до етнології" (К.), 1929, ч. 2; Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХIХ—ХХ ст.: історико-етн ографічне дослідження. К., 1959; Лащук Ю.П. Закарпатська народна кераміка. Ужгород, 1960; Його ж. Косівська кераміка. К., 1966; Данченко Л. Народна кераміка Наддніпрянщини. К., 1969; Лащук Ю.П. Українські кахлі: I Х—ХIХ ст. Ужгород, 1993; Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. К., 1993; Його ж. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). Опішне, 1993; Найден О.С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. К., 1999; Мельничук Л.С. Гончарство Поділля у другій половині ХIХ — ХХ століттях: історико-етнографічне дослідження. К., 2004; Метка Л.О. Гончарство Слобідської України в другій половині ХIХ — першій половині ХХ століття. Полтава, 2011; Мотиль Р. Українська димлена кераміка ХIХ — початку ХХ I ст.: Історія. Типологія. Художні особливості. Львів, 2011.

Текстильна галузь

Традиційне текстильне вир-во поєднує нар. ремесла, які були націлені на виготовлення речей широкого вжитку із волокон рослинного (конопель, льону, кропиви) і тваринного (шерсті, пуху, волосу) походження в один із способів — прядіння, ткання, плетіння чи валяння. З огляду на методи опрацювання волокнистих матеріалів і технологію вир-ва з них різних видів продукції виокремлювалася низка галузевих ділянок, що в різних історико-етногр. регіонах України мали власну організаційно-вироб. структуру, відмінні особливості поступу і ступінь поширення.

Прядіння. Одним із найдавніших широко розповсюджених занять було прядіння. Традиційний досвід виготовлення із прядивних к-р ниток і супутніх речей українці успадкували від трипільців. На це зокрема вказують виявлені в числі артефактів цієї доби прядильно-ткацькі знаряддя праці (прясельця від веретен, глиняні грузила від примітивних ткацьких верстатів), відбитки тканин на кераміці, а також ін. археол. факти. Вікодавніми текс тильними волокнами були коноплі та льон. Доволі рано почали використовувати як сировину й овечу вовну, про що свідчать знахідки 11—12 ст. — ножиці для стриження, залишки одягу. У просторово-територіальному відношенні рівень побутування різних вироб. матеріалів був неоднаковим, що передусім визначалося природно-геогр. і кліматичними особливостями. Льон як прядивну к-ру головно сіяли на пн. Коноплі були більш поширеними луб’яними рослинами, задля пряжі їх розводили на території Черніг., Черкас., Полтав., Миколаїв., Дніпроп., Одес. та ін. областей. Існували також зони обопільного вирощування льону та конопель, напр. Подніпров’я та Полісся. У 1-й пол. 20 ст. в деяких місцевостях Сх. Полісся культивування конопель стало окремим промислом: їх вирощували не лише для суто домашніх потреб, а й для постачання на спеціалізовані пром. об’єкти. Тамтешні місц. власті всіляко сприяли підвищенню технологічного рівня обробки конопель і льону. Вівчарство та козівництво як традиційні галузі госп-ва, що забезпечували населення текстильною сировиною тваринного походження, найбільше розвинулися в гірських і степових районах.

Процесу прядіння передувала доволі складна і довготривала заготівельна фаза, спрямована на одержання сировини. Цикл вироб. операцій, пов’язаний із волокнистими к-рами, розпочинався комплексом нар. агротех. заходів. Технологія вирощування різних луб’яних рослин багато в чому була схожою. Льон і коноплі сіяли у період із ранньої весни до другої декади літа. Дату сівби зазвичай пов’язували з нар. календарем (день св. Георгія — 6 травня, день св. Миколи — 22 травня, день святих Константина та Олени — 3 червня, день св. Онуфрія — 25 червня та ін.), при цьому також враховували особливості вегетаційного періоду рослин у різних фізико-геогр. зонах. Найпридатнішими для цих тех. к-р були низькі місцевості. У приватних домогосп-вах коноплі здебільшого висівали на городах, часом у кінці ланів між кукурудзою. Для льону важливо було щоразу змінювати місце, практикували його сівбу по картоплі та гороху, на полях. Згідно з нар. знаннями важливо було вкинути насіння у вологий ґрунт, бажано після густого теплого дощу. Сіяли винятково вручну, доволі густо, щоби стебла були високими й тонкими, а волокно — м’яким. Традиційно це була чол. робота. Через деякий час після появи сходів проводили низку заходів із догляду за рослинами: прополювали від бур’янів, боролися з комахами, стерегли від птахів. Берегти конопляники від горобців чи то відразу після посіву, чи то із дозріванням насіння зазвичай входило в обов’язки дітей. Сукупність дій, які проводили під час збору конопляної і лляної сировини, мала певну специфіку. Коноплі вибирали у два етапи, це зумовлювалося біологічними особливостями к-ри. Першими сохли чол. стебла — плоскінь ("пласкавниці", "плоскуха", "плосконі", "посконі", "дьорганка", "замашка", "кашкові", "білі"). Жін. рослини (із насінням) — матірки ("матки", "головні", "зелені") доспівали наприкінці літа — на поч. осені. Льон виривали у 2-й пол. серпня, важливо було зробити це до того, як він почне червоніти, адже в такому разі волокно ставало жорстким. Вибрані руками коноплі та льон в’язали у невеликі снопи ("горстки", "кулики") і провітрювали, сушили на сонці впродовж кількох днів. Із дозрілих рослин обов’язково вимолочували насіння для подальшого посіву та видобування олії: із льону — дерев’яними прачами, а з конопель — ціпами.

Першочерговим етапом на стадії обробки прядильних к-р було мочіння. Зібрані у снопики коноплі на кілька тижнів (два — три) закладали в річку, озеро, ставок тощо. Для того щоб рослини були занурені у воду цілком і не спливали, згори їх придавлювали дереном, камінням чи палицями. Сировину мочили з метою зменшити твердість стебла і добути з кори (луба) потрібне для виготовлення пряжі волокно. Внаслідок мочіння конопель екосистема водойм неабияк руйнувалася. Тому для розв’язання цієї проблеми в різних місцевостях рили спец. "мочильні ями", "копанки", "саги". Технологія вимочування льону локально різнилася, що залежало від низки чинників, зокрема кліматичних умов та обсягів сировини, яка піддавалась обробці. Льон, як і коноплі, могли мочити у воді або ж практикували т. зв. росяну мочку — тонким шаром їх слали по траві ("по жнивнику"). Подекуди кострицю льону розм’якшували, залишаючи його під снігом.

Особливо трудомістким був один з етапів обробної стадії, що включав мех. опрацювання прядильного матеріалу. Він полягав у відокремленні від волокна здерев’янілої частини стебла — т. зв. терміття, чи костриці, — шляхом тріпання, биття, м’яття. У різних історико-етногр. регіонах України цей процес міг виконуватися у кілька способів із використанням певних знарядь праці. Найдавнішими інструментами, за допомогою яких обтріпували кострицю, були дерев’яні ручні знаряддя простої будови (палко- та лопатоподібні) — палиці ("трапачки", "тріпачки", "тріпанички"), ціпи, прачі ("праники"). Також висушені стебла конопель і льону обробляли за допомогою таких станків, як бительня ("битка", "ламанка", "мяльница", "тріпачка") та терниця ("терлиця", "тертушка", "чмухачка"). Конструкція цих спец. пристосувань і принцип їх дії були подібними, основна відмінність полягала головно в розмірі меча, зокрема у терниці він був менший, зроблений на кшталт ножа, що давало змогу акуратніше відділити волокно від здерев’янілих частин. Тоді як на Сумщині із цією ж метою льон та чол. стебла конопель товкли в ручних ступах. Крім того, волокна звільняли від дрібних трісок, старанно тіпаючи ними об інструментарій ("бительня", "терниця") чи стовбур; рідше це робили за допомогою кленових дощечок — трапачок. Для еластичності та м’якості волокна стебла прядильних культур м’яли. Виконували це ногами на долівці чи дошці. Жінки таку роботу часто поєднували із хатніми клопотами (напр., під час приготування їжі). До відповідної операції нерідко долучали дітей. Також побутували колективні практики: звичним явищем було м’яття прядива на досвітках, а подекуди для здійснення цієї вироб. дії збирали толоку. На завершальному етапі обробної стадії волокно конопель та льону микали — розчісували дерев’яною гребінкою, щетиновою ("чесальною") щіткою чи гребнем із металевими цвяшками. У такий спосіб прядиво вкотре очищували, а також вирівнювали і розділяли на волокна, сортували за якістю.

Процес первинної обробки прядильно-ткацької сировини тваринного походження порівняно із рослинним вироб. матеріалом був не таким складним і довготривалим. Увесь цикл операцій починався навесні зі стрижки овець. На більшості територій це традиційно робили після дня св. Миколи (22 травня). У випадку, якщо весна була ранньою, стриження проводили після Благовіщення чи Великодня. У Карпатах вовну з овець знімали перед вигоном худоби на полонину. Загалом за сезон овець могли стригти до двох разів. Другу стрижку, чи перестриг, робили здебільшого у 2-й пол. серпня — у період між Першою Пречистою та Покровою. Кількість стрижок залежала від різних чинників — породи, віку тварини та кольору її волосяного покриву. Передусім дивилися на те, щоб шерсть підрунювалася, тоді зістрижена вовна не розпадалася на волокна, а легко відділялася від шкіри суцільним шаром. Знімали вовну за допомогою металевих ножиць (т. зв. овечих), пізніше — ручної чи електричної машинки. Наступним обов’язковим і чи не найскладнішим етапом у роботі з вовною було прання. Робили це в домашніх умовах. Часом, щоб очистити вовну від сірки, у процесі миття додавали луг. У деяких місцевостях вовну прали в кілька етапів: спочатку заливали окропом, а потім мили на річці. Потому чисту вовну розпушували: незначну кількість шерсті скубли руками, великі об’єми сировини били за допомогою лучка (струни) та чесали гремплями ("дергальня", "драчка", "шкробла"). Також застосовували щітку зі свинячої щетини. Під час цієї операції вовну заодно поділяли відповідно до структури волосини на волосінь (для тонкої пряжі) та шпіль (для сукна). Починаючи із 20 ст., селяни нерідко користувалися платною послугою биття вовни за допомогою вовнобитних машин — "чухралень". Козячий пух вичісували у період линьки тварин за допомогою металевої гребінки із загнутими зубцями. Сировину не мили, натомість очищали від усіляких залишків, насаджуючи її на зроблений із т. зв. циганських голок гребінь, розпушували металевими щітками ("чьоски").

Сукати пряжу традиційно починали восени, після закінчення всіх аграрних справ. У ході вир-ва використовували певний комплекс осн. та допоміжного інструментарію. Давнім ручним прядильним знаряддям було веретено. Цей спец. інструмент нагадував за будовою конічну палицю із потовщенням у нижній чи середній (давніше) частині. Верхній край веретена (спінь, шпинь) був загострений, нижній (п’ятка, гуска, гузка) закінчувався диском, функцію якого у більш ранніх зразках виконувало прясельце — кільце із глини, металу, скла чи будь-якого ін. матеріалу, яке надівали на веретено для ваги. Нитку скручували на веретено із заздалегідь підготовленої текстильної сировини, накладеної на дерев’яні кужілку ("куделя", "кужівка") — вилкоподібну палицю — чи гребінь. Обидва пристосування вертикально закладали у днище чи спец. отвір у лаві. У 19 ст. на теренах України для прядіння почали широко застосовувати мех. пристрій — прядку ("самопрядку", "пряху", "прялю", "коловорот" тощо), будова якої, з огляду на розташування колеса (вертикального чи похилого), могла мати кілька варіантів. Потрібні ткацькі інструменти купували на ярмарках, базарах, виготовляли на замовлення у майстрів-деревообробників. На відміну від веретена прядку міг зробити не всякий майстер. У багатьох пн. і пн.-сх. селах, де прядильні к-ри вирощували у великій кількості, прядка була в кожній хаті, а подекуди — дві й більше.

Якість нитки, її товщина, еластичність залежали від низки чинників: сировини, знаряддя та майстерності прялі. Нитки кращого ґатунку йшли на полотно, второсортний матеріал, зокрема т. зв. вал, зазвичай використовували для ткання речей госп. вжитку (мішків, ряден). За допомогою прядки робили переважно лляні та конопляні нитки, веретеном — шерстяні (напр., у деяких селах Сумщини до кінця 20 ст. на веретено пряли нитки, з яких потім плели шкарпетки, рукавички та одяг). Під час прядіння козячого пуху сировину сукали разом із ниткою із рослинного волокна. Пряжу із конопляної сировини також розрізняли як "плоскінну" та "матірну", при цьому нитки із чол. рослин вважалися кращими. Під час роботи дотримувалися принципу мокрого прядіння, коли волокно для кращого скручування змочували водою чи слиною. Слиновиділення спричиняли сушкою, насінням, кислими яблуками тощо. Перш ніж перейти до процесу ткання, із випряденими нитками проводили ще кілька операцій: їх сушили (для цього пряжу зазвичай намотували на мотовило), прали, вибілювали, фарбували.

Прядіння було типовим жін. рукоділлям. Для господинь володіння навичками цього, одного з найпоширеніших, заняття, було вельми важливим. Дівчатка пряли з дитинства, а коли починали ходити на досвітки, начиння брали із собою. Жінки здебільшого сукали в ранковий та вечірній час доби. Водночас існували табуйовані дні. Загальнопоширеною була заборона прясти у п’ятницю, також не займалися цим ремеслом у неділю та святкові дні.

Загалом практика виготовлення пряжі з вовни та пуху пережила традиційний спосіб вир-ва ниток із волокна рослинного походження. Визначальним чинником, що вплинув на скорочення обсягів такої текстильної сировини, як коноплі, стала заборона на їх вирощування у приватних домогосп-вах, що обґрунтовувалося наркотичними властивостями к-ри. Відтак коноплі сіяли спец. дослідні станції, колгоспи тощо. Наприкінці 20 ст. в окремих селах у невеликих обсягах і переважно для себе та членів родини пряли вовну, використовуючи збережений інвентар — веретено чи прядку, рідше пряли кролячий або козячий пух. Прядіння як ремесло головно втратило сенс існування у зв’язку із переходом текстильного вир-ва, зокрема і кустарного, на нові природні та синтетичні джерела сировини, які постачали населенню спеціалізовані підпр-ва.

Ткацтво. У системі госп. занять, промислів і ремесел одну із ключових функцій відігравало ткацтво, адже воно повсякчас забезпечувало всі сфери життя і побуту населення. Традиційні технології виготовлення текстилю способом ткання — тісного перехресного переплетення поздовжніх і поперечних ниток — українцям тривалий час вдавалося зберігати завдяки широкому застосуванню відповідних знань і навичок у практичній діяльності. Із домотканого полотна та сукна виробляли різні елементи одягу і додаткові аксесуари, вжиткові речі, серед них рушники, рядна, килими, настільники тощо. Здавна і до 2-ї пол. 19 ст. на більшості територій ткацтво було домашнім ремеслом. Як містяни, так і селяни передусім ткали всілякі тканини (лляні, конопляні чи шерстяні) для потреб власної родини. Часом надлишок виготовленої продукції продавали чи обмінювали. Починаючи із 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., в різних місцевостях, зокрема тих, де ткацтво досягло особливо високого рівня розвитку, виділились осередки, що їх представляли не лише кустарі-одноосібники, а й різні ткацькі орг-ції — цехи, артілі, ф-ки.

Сукупність і послідовність вироб. операцій у ткацтві мали заг. характер. Відповідальною довироб. стадією було снування основи (подовжніх ниток). Робили це в кілька способів. Один із них (більш давній) не передбачав застосування спец. пристроїв, натомість нитки натягували між забитими на стіні будівлі (хати, повітки чи хліва) кілочками. Інакше основу можна було підготувати до ткання за наявності спец. дерев’яного знаряддя — снівниці (за різними локальними означеннями — "оснівниця", "ослійниця", "сновля"), зробленої за типом рухомої хрестовини, приладженої на осердя. Снуючи нитки, одночасно визначалися із параметрами виробу: довжині відповідала відстань між рядами кілочків, вертикально вбитих у стіну, або ж обхід нитки по колу снівниці, ширині — певна кількість пасом. Снували зазвичай із клубків, рідше — зі спец. ткацького знаряддя — "веритільниці". Насновану пряжу могли піддавати гідроочищенню (вимочували у воді), термічній (заливали окропом, тримали у висівках під паром) чи мех. (товкли у ступі) обробці. Щоб надати ниткам основи еластичності, міцності й гладкості додатково здійснювали шліхтування — покривали пряжу тонким шаром клейкого розчину (шліхти), звареного із крохмалю, житнього (часом ячмінного чи пшеничного) борошна, насіння льону. Подекуди цю стадію вироб. процесу виконували безпосередньо на верстаті.

Осн. ткацьким інструментом, на якому традиційним ручним способом виготовляли тканини із різноманітних волокон, був дерев’яний верстат. Окрім загальнопоширеної назви, в різних регіонах України побутували також локальні її варіанти — "верстать", "верстак", "статів", "батан", "кросна" тощо. Технологічний процес ткацтва, що зазвичай починався зі встановлення та налаштування верстата, головно залежав від його різновиду. Будова верстата у процесі еволюції сусп. вир-ва повсякчас удосконалювалася. Загалом прийнято поділяти ткацькі верстати на вертикальні та горизонтальні, серед яких, з огляду на конструкцію, також виокремлювали кілька типів. Зокрема, найдосконалішим серед них вважається горизонтальний рамний верстат. У більшості випадків великі габарити ткацьких верстатів не давали змоги тримати їх повсякчас в оселі. Оскільки ткацтвом, як і прядінням, переважно займалися в осінньо-зимовий час, то задля збереження хатнього простору на період польових робіт верстати розбирали і виносили на горища будинків чи хлівів (місце зберігання обов’язково мало бути сухим). У сім’ях, де ткацтво було не лише домашнім ремеслом, а й формою заробітку, в теплу пору верстат міг стояти у клуні. Водночас у таких центрах розвитку ткацького вир-ва, як Кролевець, у будинках ткачів одночасно стояло і по кілька верстатів (від 2-х до 5-ти). Можливість розмістити в одному будинку більше одного ткацького станка була зумовлена передусім його ін. формою й розмірами, адже призначені вони були для виготовлення рушників. Натомість у місцях, де ткацтвом займалися винятково для власних потреб, верстат мала не кожна родина. Часто траплялося так, що на одному верстаті почергово ткали кілька майстринь — спочатку господиня, в хаті якої він був, а потім ін. жінки — сусідки, родички, знайомі.

Незамінним знаряддям під час ткання був також дерев’яний човник, усередину якого клали намотану нитками цівку, чи шпулю, яку виготовляли із пустотілої деревини, зокрема бузини. До процесу сукання цівок нерідко залучали дітей, одначе він не був безпечним через можливість попадання ворсистих решток сухої пряжі безпосередньо в органи дихання. Під час ткання човник із цівкою посилали у зів, пропускаючи у такий спосіб утокову нитку через основу. Зів утворювався внаслідок розсовування ремізок, що, своєю чергою, розводилися через натискання ногою на підніжки ткацького верстата. Від кількості задіяних під час ткання підніжок залежала техніка виготовлення тканини. У дві підніжки ткали полотно простого переплетення, яке використовували для рушників, сорочок, білизни тощо. Натомість рядна, доріжки, скатертини переважно виробляли на 4-х, 8-ми і більше підніжках. Від техніки ткання залежав візерунок. Орнамент у формі смуг чи ромбів був характерний для тканин саржевого переплетення. Серед нар. орнаментальних мотивів — "кружка", "сосонка", "карпова луска", "ряди", "дашки", "проскурочки". Під час ткання полотна також могли розбавляти монохромність нитками різних кольорів (найчастіше застосовували червоні). Зіткані у такий спосіб речі часом називали "писаними".

Якість і естетичність тканих виробів значною мірою залежали від професійної майстерності того, хто ткав. Традиційно ткацтво було жін. ремеслом. Однак у тих місцевостях, де ткацьке ремесло вийшло за межі допоміжного госп. заняття й набуло пром. характеру, серед ткачів була значна кількість чоловіків. Напр., у м. Кролевець (нині місто Сум. обл.) чоловіки займалися ткацтвом на рівні із жінками. До процесу вир-ва полотна залучалися й діти, особливо дівчатка. Зазвичай досвід ткання вони набували у 10 — 12 років.

Ткацтво, як й ін. види вироб. діяльності у традиційному сусп-ві, було регламентованим. У більшості випадків заборони складалися на основі правосл. календаря. Гол. чин. будь-яких ткацьких робіт уникали в реліг. свята, також не сідали за верстат у перший день посту та поминальні дні. Несприятливими для початку ткацьких робіт були й деякі дні тижня: найчастіше — понеділок, рідше — п’ятниця та субота. Однак за рад. часів у колективних госп-вах, що займалися пром. ткацтвом, на ф-ках чи ін. текстильних вир-вах цих табу не дотримувалися.

Існував також цикл окремих післявироб. операцій, які виконували із витканими полотнами, зокрема серед них біління, зоління та фарбування. Процес вибілювання лляних та конопляних тканин на сонці зазвичай відбувався навесні чи влітку поблизу води — річки, ставка чи навіть криниці. Його зміст полягав у багаторазовому намочуванні й висушуванні полотна з обох боків. Із цим заняттям були пов’язані деякі нар. знання. Полотно не бажано було вибілювати у період цвітіння жита, адже це могло накликати на хліба грози та град. Уникали цього процесу і в пору достигання шовковиці, оскільки птахи нерідко бруднили ткання. Багато де під час біління полотна підсобляли діти. До білого кольору домоткані тканини також могли доводити способом зоління. Для цього використовували рослинний чи деревний попіл (із соняшнику, гречки, берези, дуба, верби тощо), ним або перетрушували складене у жлукта полотно й заливали потому окропом, або ж робили із золи розчин, в якому тканини витримували протягом кількох днів. У разі потреби полотно фарбували. Ця процедура не становила особливих труднощів. Готову тканину опускали в окріп із певними природними барвниками. Серед таких найпоширенішими були вільха, бузина, дуб, лушпиння цибулі. Відтак полотно, пофарбоване вільшиною, отримувало темно-руде забарвлення, бузина давала тканині темно-синій відтінок, а дуб — коричневий. Тоді як яскраво-червоний колір отримували, добуваючи фарбувальну речовину із тіла такої комахи, як червець. Починаючи з 20 ст., у побуті дедалі частіше природні барвники замінювали купованими хімічними сумішами пром. вир-ва. Крім того, в різних місцевостях працювали майстри, які займалися фарбуванням тканин професійно.

До того як тканини пром. вир-ва ввійшли у масовий вжиток, із домотканого полотна виготовляли осн. елементи жін., чол. та дитячого вбрання — сорочки, спідниці, фартухи, штани, спідню білизну тощо. Слідуючи модним тенденціям, у повоєн. період із саморобної матерії жінки шили сукні, кофтини тощо на зразок фабричних аналогів і водночас оздоблювали їх традиційною вишивкою. Також із полотна виробляли різноманітні додаткові аксесуари. Одним із таких була полотняна торба, з якою колись діти зазвичай ходили до школи. Широким був асортимент тканих виробів господарсько-побутового призначення, зокрема це доріжки, килими, настільники, рушники, рядна, підзорники, спальна білизна тощо. Чимало з них до кінця 20 ст. залишалися невід’ємними атрибутами як міського, так і сільс. житла.

Повсякденні та святкові речі із простого полотна прагнули художньо увиразнити. Найпоширенішим способом оздоблення різних видів ткання була вишивка. Нею прикрашали наволочки, підзорники, портьєри, скатертини, сорочки, рушники тощо. Кольорова палітра, орнаментика, техніка її виконання та система розташування взорів сукупно надавали тим чи ін. речам регіональних рис. Особливо поширеними фактично по всій території України кольорами були червоний та чорний. Проте наявність чи певне переважання у вишивці ін. відтінків — зеленого, жовтого, коричневого тощо — було свого роду ознакою локально-територіальної належності. Самобутнім худож. прийомом була вишивка "білим по білому", його здебільшого застосовували майстрині Середньої Наддніпрянщини та Слобожанщини для декорування сорочок. Зазвичай для вишивання використовували кольорові нитки, фарбовані власноруч або ж куповані, т. зв. заполоч. Також у деяких місцевостях (зокрема на Буковині) одяг вишивали бісером. Загалом вишивці надавали важливого семантичного значення. Напр., узори на сорочках часто були показниками вікового та соціального статусу. Тоді як вишиті рушники в інтер’єрі житла виконували не лише декоративну, а й оберегову функцію. Традиційні флористичні та орнітоморфні орнаменти нерідко доповнювали графічними знаками (цифрами, буквами). За змістовим наповненням таких зображень можна було визначити місце та час виготовлення виробу, ім’я чи ініціали вишивальниці. Краї рушників, власне як і підзорників, у багатьох місцевостях оздоблювали плетеним мереживом. У 2-й пол. 20 ст. вміння вишивати переважно реалізовували на інтер’єрних тканинах — підзорниках, наволочках, настінних килимах, доріжках, серветках, скатертях. До того ж домоткане полотно дедалі частіше заміняли фабричним ситцем.

Існував також ще один давній прийом декорування полотна, що розвинувся в окреме ремісниче заняття, — вибійка. Практика нанесення на тканини фарбованих візерунків за допомогою вибійчаних дощок і квача на теренах України мала місце ще в часи домонгол. Русі. У 16 ст. її широко застосовували для імітації складних коштовних імпортних тканин. Вибійкою прикрашали скатертини, простирадла чи навіть шпалери. На поч. 20 ст. на Лівобережжі майстри на ярмарках просто неба набивали всілякі взори на полотні. Візерунки могли складатися із простих чи кутових смуг, ламаних чи хвилястих ліній, точок, зірочок тощо. При цьому рослинні орнаментальні мотиви були характерні для покривал, скатертей, наволочок, натомість вибійки із простими взорами у вигляді вертикальних смуг використовували для пошивки спідниць, штанів, верхнього одягу.

Шерсть як текстильна сировина в загальноукр. масштабі була менше поширеною, що передусім визначалося природно-геогр. неоднорідністю історико-етногр. регіонів. Попри це асортимент тканих виробів із волокна тваринного походження був вельми різноманітний. Важливе функціональне і декоративне значення у міських та сільс. домогосп-вах мали різного типу килими — ліжники, коври, полавочники. Укр. килимарство набуло поступу під впливом сх. традицій. Спочатку килими ввійшли у побут князів, їх використовували під час поховальних обрядів, і лише згодом, зі значним розповсюдженням ремесла, вони проникли в оселі селян. До серед. 19 ст. це ремесло розвивалося на теренах Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини, Київщини, Поділля, Волині, Галичини, Бессарабії. Вир-во килимів у різні часи було представлено кількома формами: зокрема, діяли спеціалізовані майстерні, ф-ки, функціонували промислово-кустарні кооперації, артілі, працювали кооперовані кустарі, а також килимарі-одноосібники. Килими ткали на замовлення місц. споживача, на внутр. ринок, подекуди постачали за кордон. Місцями побутувала пересувна торгівля шерстяними килимами, напр., на Конотопщині торгівлю ліжниками вели майстри із Зх. України, Чернігівщини. Килимарство було власне жін. ремеслом. Мережа осередків функціонувала залежно від наявності сировини місц. походження. Вовну майстрині готували власноруч. Важливим вироб. процесом було фарбування, від нього залежала якість виробу та термін його служби. Килими із незадовільно пофарбованої вовни швидко псувалися від прання, вилинювали. Різнобарв’я кольорів отримували завдяки рослинним барвникам, зокрема використовували червець, корінь марени, дрок, цибулиння, квітки гвоздики, молоду вільхову та дубову кору, кінський щавель, ягоди крушини тощо. Для основи брали нитку з волокна рослинного походження — конопляну, лляну. Осн. інструментарієм були ткацький верстат чи кросна, додатково під час ткання користувалися "гребінкою" — дерев’яним інструментом, зробленим на кшталт молотка, на зрізаному краю якого були зубці, яким прибивали вовну. Витканий килим чистили і клали під прес для вирівнювання. Техніка ткання та орнаментика різноманітних килимів регіонально була дуже строкатою. У Правобереж. Україні переважали геометричні орнаменти у вигляді смужок, трикутників, ромбів; у Лівобережній — рослинні, часом доповнені зооморфними елемен тами (птахами, звірами). Водночас подекуди ткали килими-гобелени з архіт., пейзажними мотивами і т. зв. літургійні килими. Осібним мікронапрямом килимарського вир-ва стало коцарство — ремесло з виготовлення ворсових килимів — коців, сировиною для яких слугувала лише добірна вовна. Особливо воно розвинулося на Бойківщині, Слобожанщині, у Поліссі. Обсяги килимарського ремесла у багатьох осередках помітно скоротилися наприкінці 19 ст. через конкуренцію зі спеціалізованими ф-ками.

Вовна була також осн. матеріа лом для вир-ва домотканих тканин, з яких шили різні елементи традиційного жін. та чол. одягу. Найбільше вовняну сировину використовували на Гуцульщині. До ін. регіональних комплексів укр. вбрання (Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини, Полісся, Закарпаття та ін.) обов’язково входили ті чи ін. шерстяні вироби, які відповідали запитам і вподобанням місц. населення. Домоткані вовняні тканини (однотонні чи кольорові) головно вживали для виготовлення зшитих і незшитих форм жін. поясного одягу — плахт, запасок, дерг, обгорток, спідниць, фартухів, а також аксесуарів — сумок (торб), поясів. Технології ткання, орнаментика і колористика, номінування і способи носіння різнились як регіонально, так і локально. Деякі елементи, напр. пояси (за різними територіальними означеннями — "окрайки", "крайки", "боярики", "пасини", "попружки"), мали загальноукр. поширення. Їх ткали широкими та вузькими, однотонними чи поздовжньо і поперечносмугастими, клітчастими. Ці вовняні вироби фактично повсюдно носили і жінки, і чоловіки, в Карпатах вони залишалися невід’ємною деталлю вбрання до 2-ї пол. 20 ст. Широкі ареали побутування окреслюються і для запасок — Середня Наддніпрянщина, Подністров’я, Карпати, Полісся, Поділля. Цей давній тип жін. одягу із тонкої вовняної тканини з характерним декором (здебільшого у вигляді поперечно розміщених смуг) виробляли човниковою, перебірною чи навіть килимовою технікою ткання. Також у деяких регіонах одночасно були поширені спідниці із домотканої вовняної тканини: на Поліссі — літник (смугастий декор на вишневому, білому, зеленому чи ін. тлі) та андарак (клітчастий декор); на Середній Наддніпрянщині — димка, мальованка; на Львівщині — шорц. Лише в кількох етнозонах жінки носили плахту (Сх. Полісся, Середня Наддніпрянщина, Полтавщина).

Плахтове ткацтво, чи т. зв. плахітництво, свого часу вельми розвинулося на теренах Лівобережжя, а саме на Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Чернігівщині. Техніка та технологія виготовлення плахт, на відміну від ін. видів жін. поясного незшитого шерстяного одягу (дерг, запасок, горбаток), потребували від майстринь особливої вправності та зосередженості. Це переважно жін. ремесло головно мало спадкоємний характер, багато хто займався ним по кілька десятиліть (по 20—60 років). Міські та сільс. плахотниці впродовж року ткали на верстатах вироби на замовлення та продаж, забезпечуючи відповідним товаром найближчі населені пункти. Робота над однією плахтою тривала бл. 1 тижня. У процесі вир-ва комбінували різні види пряжі. У давніші часи, крім тонкої, т. зв. шленської, шерсті, використовували гарус, шовк та якісну лляну пряжу. Пізніше ці матеріали замінили простою шерстю, нитками та бавовною. Оскільки для плахт були характерні різноманітні колірні гами, то фарбували вироб. сировину майстрині власноруч. Використовували кілька осн. кольорів — жовтий, зелений, синій та червоний. Нар. технологія виготовлення барвників різних відтінків була розбіжною, одні кольори отримували завдяки застосуванню природних рослинних матеріалів, другі — мінералів, інші — шляхом поєднання кількох компонентів, зокрема і хімічних речовин. Відповідно до того чи ін. забарвлення побутувало розмаїття назв плахт — "синятки" (синя основа), "рожева" (рожева основа), "черчатки" (червона основа), "напілні" (наполовину червона і синя основа). Також на Слобожанщині плахти означали залежно від техніки їх ткання — "габілочки" і "накладні". Вирізнялися плахти з-поміж усіх тканих виробів і великим різноманіттям візерунків: "гвоздичкова", "рачкова", "яблучкова", "грушківка", "гроздикова", "горіхова" тощо. Занепад плахітництва припав на 1-шу пол. 20 ст., хоча згасання ремесла почалося ще задовго до того через поширення і зміну модних тенденцій (дедалі частіше жінки носили спідниці), а також брак сировини. На деякий час для плахтової тканини було знайдено нову сферу застосування: нею оббивали меблі, екіпажі, оздоблювали стіни. Проте це затримало процес згасання ремесла лише тимчасово.

Валяння. Значно поширеним був одяг, пошитий із домотканого сукна — цупкої вовняної чи напіввовняної тканини, виготовленої за допомогою спец. технології, яка полягала в розминанні та збиванні шерсті. На основі цього способу обробки волокна тваринного походження виділилася така галузева ділянка текстильного вир-ва, як валяння. Існувало кілька різних прийомів валяння сукна: ногами (головно побутував на теренах Зх. Полісся), руками за допомогою двох ребристих дощок, а також ножних і ручних ступ. У 2-й пол. 19 ст. з’явилися спец. майстерні — валяльні, сукновальні, де сукно товкли за допомогою мех. пристроїв із водяними, вітряними чи паровими приводами, що діяли за принципом ступи: дерев’яні товкачі, приведені в рух за допомогою води чи пару, почергово били сукно в дубовому кориті. У процесі валяння сукно поливали гарячою водою. Після завершення валяння одержаний матеріал прали, вирівнювали, за потреби фарбували. Сукно різнилося щільністю, існувало тонке та грубе. У 1-й пол. 20 ст. для Полісся і Середньої Наддніпрянщини типовою була ситуація, коли одна сукновальня обслуговувала населення кількох волостей чи, пізніше, р-нів. Із домотканого сукна головно шили верхній жін. та чол. одяг — свити, жупани, киреї, манти, гуні, безрукавки тощо. В окремих регіонах (Гуцульщина, Закарпаття, Буковина) чоловіки носили також сукняні штани (білі чи фарбовані). Крім сукна, вихідною продукцією ремісників-валяльників була також повсть — груба тканина, сировиною для якої слугувала овеча вовна або ж шерсть із великої рогатої худоби. Цей матеріал здебільшого мав господарсько-побутове призначення. Із нього виробляли кінну упряж (сідла, сіделки, підхомутики), повстю оббивали двері, застеляли підлогу. Подекуди траплялися також повстяні елементи одягу, зокрема шапки-магерки на Поліссі. Водночас в окремих місцевостях Лівобереж. України наприкінці 19 — у 20 ст. мало місце ремесло із биття валенців — стаціонарне чи у формі відхожого вир-ва. Технологія виготовлення мала кілька етапів, що ареально дещо різнилися. Виварену чи облиту окропом вовну розминали, розпушували, розчовгували вручну чи за допомогою спец. пристосувань, намотували на дерев’яну колодку, чи копил, надавши їй потрібної форми. Готовий виріб сушили у печі. Дехто з ремісників робив фарбовані спец. барвниками валенці. У 2-й пол. 20 ст. таке взуття було чи не найпоширенішим у повсякденному вжитку зимою, особливо серед сільс. населення. Його носили як дорослі, так і діти. Часом у сиру погоду на валенці додатково одягали резинові колоші. У 2-й пол. 20 ст. у магазинах з’явилися валенці фабричного вир-ва.

Ситництво. Своєрідною галузевою ділянкою ткацького ремесла було ситництво. Осн. сировиною, з якої способом ткання виготовляли волосянку — тканину для сит, було кінське волосся. Доволі проста технологія рукоділля передбачала використання осібного дерев’яного верстата невеликого розміру, який ситники нерідко робили власноруч. Важливою його деталлю були спец. берда, в які затягували волосинки. Таке пристосування давало змогу ткати волосяне полотно різної густоти, відповідно до чого розрізняли сита за номерами (1-й, 2-й, 3-й тощо). Зітканий потрібного розміру і переплетення матеріал вставляли в дерев’яні обичайки. Сита використовували в госп-ві для просівання борошна чи ін. сипких речовин, проціджування. Майстри збували продукцію на ярмарках та базарах. Ситництво загалом мало локальне поширення, зокрема ним займалися мешканці слобідського с. Миропілля, розташов. на українсько-рос. порубіжжі. Вир-во волосяних сит практикували також на Воронежчині.

Коноплеплетіння. Осібним напрямом текстильної галузі було коноплеплетіння. Із низькоякісної, непридатної для полотна сировини рослинного походження виготовляли речі госп. призначення — мішки, мотузки, рибацькі c насті тощо. Крім тех. прийомів ткацтва, для вир-ва частини продукції застосовували техніку плетіння. Зокрема, у такий спосіб тривалий час сукали вручну або ж в’язали за допомогою дерев’яного гачка чи пристосувань простої будови усілякі мотузки. Осередки мотузництва переважно знаходилися на території Полісся, у місцях вирощування та обробки волокна. Тут цим ремеслом займалися у багатьох сел. госп-вах, адже передусім було вдосталь сировини місц. походження, воно не потребувало складного реманенту і значних фізичних зусиль. В окремих населених пунктах плетіння мотузок було основою життєзабезпечення. Особливо високого рівня розвитку воно досягло на Чернігівщині та в суміжній частині Сумщини. Технологія вир-ва переважно залежала від типу і функціонального призначення товару. Невеликої товщини мотузки для власне домашніх потреб, за допомогою яких кріпили до сволоку дитячі колиски, прив’язували до ніг лапті, закривали отвори в санях тощо, зазвичай плели саморобними гачками. Довгі товсті вірьовки для ув’язування вантажів при транспортуванні, налигачі, канати крутили на спец. станках. Такий вироб. процес часто відбувався просто неба, на подвір’ї ремісника або ж посеред вулиці. Традиційно це було заняття чоловіків, до того ж старшого покоління. Втім у роботі могли допомагати й жінки та діти. Мотузки виготовляли як для власних потреб, так і на продаж. Наприкінці 19 — у 1-й пол. 20 ст. мотузники Сх. Полісся збували вироби на територію Росії — власноруч чи через скупників (місцевих або приїжджих). У рад. часи фахівці цієї справи, крім як селянам, нерідко постачали товар і на замовлення колгоспів. Загалом мотузництво як різновид традиційного ремісництва проіснувало до 2-ї пол. 20 ст. Його згасання частково відбулося внаслідок скорочення сфер використання мотузок, а також через неспроможність конкурувати із підпр-вами, що випускали ту саму продукцію.

На такому нар. текстильному вир-ві, як сіткоплетіння, в різних регіонах України знались і чоловіки, і жінки. Цей різновид ремесла, що засвідчують археол. знахідки, існував ще в епоху Трипілля. Особливо практика виготовлення матеріалу для риболовецьких снастей — волоків (неретів), сіток, ятерів тощо — була поширена в багатих на водні ресурси місцевостях, де важливу роль у госп. житті відігравало рибальство. Сітки плели вручну, за допомогою нескладних дерев’яних знарядь — планки, зробленої на кшталт лінійки чи палиці, та човника. Перше пристосування використовували для набирання петель. Від їх кількості залежала ширина виробу. Протяжність планки у поперечнику визначала розмір вічок у сітці. Човник слугував робочим інструментом, за допомогою якого пропускали, перекидали згідно з технікою сіткоплетіння нитки і в’язали вузли. Готову сітку відповідно до її призначення оснащували потрібними деталями (грузилами, поплавками тощо). Існували різні форми організації сіткоплетіння: для забезпечення домашніх потреб, на замовлення (передусім своїх односельців), а також на продаж — задля життєзабезпечення себе та родини. На території Сум. Полісся, де сіткоплетіння загалом набуло значного розвитку, наприкінці 19 ст. було налагоджено збут рибальських сітей у Ростов-на-Дону, Новоросійськ та ін. міста. У 2-й пол. 20 ст. із розвитком текстильної пром-сті замість ниток із волокна природного походження дедалі більше почали використовувати синтетичні аналоги фабричного вир-ва (зазвичай капронові). При цьому в деяких місцевостях Слобідської України сіті, виплетені для рибальських снастей зі штучного волокна, фарбували у відварі вільхи, оскільки вірили, що білий колір відлякує рибу. Внаслідок збільшення впродовж 20 ст. кількості підприємств, що спеціалізувалися на виготовленні відповідної сировини чи продукції, її доступності кустарне сіткоплетіння поступово зникало із повсякденного побуту селян.

Літ.: Текущие известия. "Киевская старина", 1903, октябрь; Щербаківський Д.М. Український килим: попередні студії. К., 1927; Риженко Я.О. Килимарство й килими Полтавщини (до виставки килимів Полтавського державного музею — 1-го лютого — 15-го березня 1928 року). Полтава, 1928; Сидорович С.Й. До історії народного ткацтва на західноукраїнських землях ХIV—ХVIII ст. "Матеріали з етнографії та мистецтвознавства", 1959, вип. 4; Спаська Є.Ю. Господарство кролевецьких скупників Риндіних (на Чернігівщині в ХVII—ХХ ст.). "УІЖ", 1962, № 5; Жук А.К. Українські народні килими (ХVII — поч. ХХ ст.). К., 1966; Владимирская Н.Г. Полесская терминология ткачества. В кн.: Лексика Полесья: материалы для полесского дыалектического словаря. М., 1968; Запаско Я.П. Українське народне килимарство. К., 1973; Боряк О. Ткацтво в обрядах та віруваннях українців (середина ХIХ — початок ХХ ст.). К., 1997; Шевченко Є.І. Українська народна тканина. К., 1999; Китова С. Полотняний літопис України: семантика орнаменту українського рушника. Черкаси, 2003; Орел Л.Г. Українські рушники (історико-культурологічне дослідження). Львів, 2003; Босий О.Г. Священне ремесло Мокоші: традиційна жіноча ритуальна символіка в українців. Кіровоград, 2004; Кара-Васильєва Т.В. Історія української вишивки. К., 2008; Карась А.В. Кролевецьке ткацтво. Глухів, 2008.

Металообробна галузь

Чільне місце в системі традиційного вир-ва посідало металообробництво. Одним із найбільш рівномірно розповсюджених на території України ремесел було ковальство, воно здавна забезпечувало містян та селян залізними виробами: інструментарієм, землеробським реманентом і різноманітними вжитковими предметами. Водночас локально діяли осередки, в яких майстри спеціалізувалися на худож. обробці кольорових металів — золота, срібла, міді, олова, латуні, платини тощо. Залежно від техніки та технології вир-ва виділилася низка галузевих ділянок, серед них золотарство, бляхарство, ливарництво, зокрема й конвісарство та людвісарство, мосяжництво, а також такі осібні напрями, як зброярство й годинникарство.

Ковальство. Українське традиційне ковальство має спадкоємний зв’язок із металообробництвом трипільців, скіфів, сарматів, венедів. Основи ковальського ремесла почали освоювати ще в 4—3 тис. до н. е. і в подальші істор. періоди, особливо з винайденням такої сировини, як залізо. Техніка та технологія цього вир-ва, асортиментний ряд еволюціонували відповідно до запитів сусп-ва. Осн. продукцією тогочасних ковалів були землеробські знаряддя праці та зброя — мотики, серпи, кинджали, ножі, списи, сокири, шоломи, щити тощо. Виявлені артефакти вказують на те, що ці та ін. речі вже тоді виготовляли, застосовуючи велике різномаїття способів обробки металу — витяжки, гарячого кування, карбування, розклепування, штампування тощо. Неабиякої тех. та худож. довершеності ковальське ремесло досягло в 10—13 ст. Давньорус. ковалі були не лише універсалами, а й поділялися на категорії відповідно до напряму спеціалізації — інструментальники, ножівники, сокирники, цвяхарі та ін. У 14—18 ст. для міськ. ковальства головно була характерна цехова форма організації ремесла. Згідно з істор. джерелами ковальські цехи діяли у Дрогобичі, Житомирі, Києві, Ковелі, Львові, Фастові, Чернігові. Майстри могли кооперуватися як в окремі, так і збірні ковальські цехи, у складі яких одночасно працювали різні фахівці-металообробники — бляхарі, зброярі, золотарі, конвісари, ножівники, слюсарі та ін. Подальше зростання ковальського вир-ва зумовлювалося постійними потребами внутр. ринку у відповідній продукції, а також розвитком металургійного вир-ва. У 19 ст. особливо розширилася мережа сільс. кузень.

Ковальство — одне з небагатьох традиційних занять, що потребували спеціально облаштованого вироб. приміщення. Осн. місцем організації ремесла була кузня. Архіт. форми таких спеціалізованих майстерень локально різнилися: здебільшого були розповсюджені наземні будівлі (кам’яні, цегляні, дерев’яні, глинобитні), рідше траплялися кузні-напівземлянки. Вироб. площа складалася власне із приміщення кузні, в якому було розміщено осн. устаткування та інвентар, а також допоміжного зовн. простору, де здійснювали окремі операції (напр. підковували коней, ремонтували транспортні засоби). Подекуди з раціональною метою комплексно разом із кузнями організовували плотні. Із практичних міркувань і протипожежної безпеки кузні розміщували зазвичай на околицях міст чи сіл, осторонь житлових будинків. Кількість кузень у тому чи ін. населеному пункті була визначена попитом на їхню продукцію. Відповідно одночасно могло діяти від однієї до кількох десятків кузень. Нерідко велике їх число було передусім зумовлене диференціацією ковалів за різними спеціалізаціями. Число кузень почало зменшуватися, починаючи з 2-го десятиліття 20 ст. внаслідок I світ. та громадян. війн, революц. подій. Особливо помітно вплинула на згортання індивідуального ковальського ремісництва політика колективізації та розкуркулення. За рад. часу як у селах, так і у провінційних м-ках діяли т. зв. колг. кузні, що багато в чому наслідували традиційне ковальство. Тривалий час сільс. кузня залишалася не тільки винятково виробничим, а й об’єднувальним соціокульт. простором: саме тут для вирішення нагальних питань збиралася чол. громада села. Графік роботи кузень мав деякі особливості: одні функціонували цілий рік, інші — лише в сезон, вільний від польових робіт. Зазвичай ковалі діючих кузень не працювали лише в неділю та великі реліг. свята. Із часом унаслідок розвитку пром-сті кузні почали організовувати у структурі металообробних підпр-в, а також професійно-тех. навч. закладів. У 21 ст. альтернативою колиш. кузням стали модернізовані ковальські майстерні з електричними міхами та ін. сучасним обладнанням. Ковальство набуло також видовищного характеру: на різноманітних культурно-мистецьких заходах нерідко демонструють процес цього металообробного ремісництва просто неба.

Процес ковальського ремесла передбачав виконання різних технологічних процедур, кожна з яких вимагала від майстра професійних знань і практичних навичок обробки металів різної температури плавлення й охолодження. Серед осн. способів — кування, ковальське зварювання, відпуск, клепання. Також ковалі застосовували різні техніки зміцнення металу, для цього вироби могли цементувати або ж загартовувати у воді, олії чи піску. Готові речі піддавали мех. обробці: їх вирівнювали напильниками, заточували тощо.

Складний і високотехнологічний комплекс операцій ковальського вир-ва передбачав використання специфічного обладнання. Фактично кожна кузня мала незмінний обов’язковий інвентар. Традиційно невід’ємним приладдям було горно — спец. (здебільшого споруджене із цегли) пристосування, в якому метал нагрівали до потрібної температури. Осн. паливом для горна було деревне вугілля, яке ковалі заготовляли власними силами або ж купували, зокрема у вуглярів-одноосібників і промисловців. Великі кузні були облаштовані кількома горнами. Нагнітали повітря й роздували у горні вогонь за допомогою спец. пристрою — міха. Ковальський міх шили з міцної телячої чи кінської шкіри, він був виробом самого коваля або ж купованим. Особливий хист до вир-ва міхів виявляли цигани, вони торгували ними, їздячи селами. Також у ковальській практиці користувалися привозними міхами з Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехії. Традиційно ковальські міхи приводили в дію вручну чи за допомогою ніг, наприкінці 19 ст. почали застосовувати водяні приводи. Необхідним приладдям були також ковадло та молот. Зазвичай зафіксоване на дерев’яній колоді залізне ковадло розміщувалося посеред кузні. Кожна майстерня могла мати по кілька їх видів, різних за розмірами та формою. Число молотів, чи кувалд, також варіювалося. Здебільшого в кузні був один такий інструмент, у разі якщо об’єкт мав великі обсяги вир-ва, молотів налічувалося до трьох і більше. За допомогою молота кували габаритні металеві вироби. Ним переважно орудував помічник коваля — молотобоєць. Із механізацією ковальського ремісництва в кузнях з’явилися водяні приводи для молотів, гідравлічні преси. До осн. набору ковальського інструментарію входили також різноманітні молотки, кліщі, тиски, рашпілі, напильники тощо. Значну частину всіх цих знарядь майстри виробляли власноруч. Ковалі також послуговувалися привозним, виробленим на іноз. (зокрема австрійс.) підпр-вах інструментарієм.

Шляхи самозабезпечення вироб. матеріалом у різні періоди були неоднакові. Завдяки розвиткові рудного промислу і функціонуванню до 19 ст. відповідних підпр-в, що спеціалізувалися на добуванні заліза із болотної руди (особливо були поширені у Поліссі, на Волині, у Прикарпатті, на Слобожанщині), значний обсяг сировини мав місц. походження. Географія та рівень концентрації ковальського вир-ва часто залежали від розміщення таких металоплавильних підпр-в. Потрібне для кування залізо чи певні металеві заготовки ремісники купували на ярмарках, базарах, у магазинах. Подекуди між крамницями та ковалями існував своєрідний вид бартеру: залізо можна було обміняти на готові вироби. Відомі також випадки використання у вир-ві привозного заліза, напр., на Слобожанщині ковалі працювали з металом, завезеним із Росії, тоді як на західноукр. терени постачали сировину з Австрії, Польщі, Угорщини, Швеції. Ситуація із сировиною помітно стабілізувалася у 19 ст. завдяки виникненню металургійних з-дів за рахунок віднайдення нових джерел сировини на пд. та сх. України (Донец., Криворізький, Керченський басейни).

Обсяги вир-ва визначали кількість робітників. Зазвичай у кузні працювало двоє людей — коваль і молотобоєць. Деякі ковалі могли мати підмайстрів, тимчасових робітників (на гарячу пору), а також учнів. Часом при виконанні певних операцій підсобляли і замовники. У кузнях із числа крупних вир-в, бувало, працювали кілька ковалів. Відповідна тенденція простежувалась і щодо молотобійців. На поч. 20 ст. до складу кваліфікованих робітників коваль сько-слюсарних майстерень, що утворилися шляхом реорганізації кузень, додалися слюсарі. Оскільки для цього ремесла була характерна міжпоколінна передача досвіду, то поряд із батьком-ковалем у кузні нерідко трудилися сини. Традиційне ковальство було власне чол. справою, проте подекуди до нескладних видів роботи могли долучатись і жінки. Ковальське ремесло вимагало значної фізичної сили, через що ковалі, а особливо молотобійці зазвичай мали міцну статуру. Часто на їхнє здоров’я негативно впливали шкідливі вироб. фактори.

Залежно від характеру ковальських робіт виділялося кілька різновидів діяльності: виготовлення металевих предметів різної складності й функціонального призначення, їх ремонтування, підковування коней та шинування коліс. Багатий асортимент відповідної продукції переважно застосовувався у господарсько-вироб. сфері. Це були ручні знаряддя праці, землеробський реманент чи окремі його деталі, різноманітне побутове начиння (замки, защіпки, ключі, ножиці, ножі, підкови, плуги, пута, рогачі, сапи, серпи, стремена тощо). Також ковалі виробляли архіт. елементи: віконні ґрати, підвазонники, церк. хрести, огорожі. В деяких кузнях могли виготовляти обладнання для пилорам, сукновалень, млинів, олійниць. Окремі ремісники спеціалізувалися на транспортних засобах: робили карети, брички, оковували вози та сани. Майстри нерідко проявляли творчість, надаючи речам індивідуальності. Вправні ремісники речі власного вир-ва клеймували. Значну частину предметів ковальства виготовляли на замовлення, проте деякі види продукції можна було придбати і на ярмарках. У 20 ст. серед асортименту ковальських виробів, що побутували на теренах України, було немало речей (серпів, кіс, напильників тощо), завезених з Австрії, Білорусі, Польщі, Росії. Подекуди в селах здійснювалася пересувна торгівля ковальською продукцією, зокрема цим займалися цигани. За виготовлену чи відремонтовану річ ковалю можна було віддячити як грошима, так і відробивши на його землі чи давши могорич. У 21 ст. асортимент кованих виробів значно змінився. Виробництво речей господарсько-побутового призначення фактично припинилося. Підвищеним попитом користуються переважно предмети худож. ковальства. Дедалі частіше в декоруванні інтер’єрів і екстер’єрів садиб використовують різноманітні ковані решітки вікон, балконів, коминів, а також ворота, хвіртки, флюгери. Поширення набувають ковані меблі для дому та саду (ліжка, столи, стільці, лавки, гойдалки), освітлювальні прилади (вуличні ліхтарі, бра, торшери, світильники), певні госп. речі (мангали, підставки для квітів, поштові скриньки, урни для сміття). Не менш популярним є використання кованих конструкцій в оздобленні фасадів різних громад. споруд: культурно-розважальних закладів, крамниць, перукарень. Значно збільшується й кількість кованих скульптур — квітів, дерев, тварин, якими прикрашають приватні та міські ландшафти. Різноманітні сучасні ковані предмети виготовляються за ескізами самих майстрів, а також за індивідуальними замовленнями.

Поступ машинобудівної та металообробної пром-сті у 20 ст., а особливо в його 2-й половині, окреслив процес згасання ковальського ремесла, характерний для всіх галузей традиційного вир-ва. Винайдення мех. та напівмех. верстатів для виготовлення різноманітних деталей, досконалих способів обробки металів дало змогу випускати металеві речі різної складності серійно. Через це попит на предмети, виготовлені традиційною ковальською технікою, значно зменшився. Наприкінці 20 ст. ковальство як ремесло майже згасло, хоча його зразки — предмети побутового і землеробського госп-ва — ще продовжували використовувати. У 21 ст. індивідуальне ковальство почали відроджувати на новій тех. і декоративно-мистецькій основі, що вказує на перехід галузі із предметно-госп. категорії в розряд прикладного мист-ва.

Крім ковальства, на основі давньоруських традицій в Україні розвинулося чимало ін. видів власне худож. металообробництва. Хоча ареалів їх побутування існувало порівняно менше. Здебільшого центрами вир-ва продукції із кольорових металів були міста (Львів, Київ, Ніжин, Чернігів, Глухів та ін.), що передусім пов’язано з діяльністю тут, зокрема у 17—18 ст., спеціалізованих цехів.

Ливарництво. Першорядним способом виготовлення металевих предметів стало лиття, що зумовило виділення ливарництва (відливництва, ліярництва) в осібну ділянку металообробки, яка набула самобутнього поступу як на Правобережжі, так і на Лівобережжі. Осередками формування традицій західноукр. відливництва були Галичина та Волинь, де перші документальні згадки про ливарників датуються кінцем 14 ст. Наприкінці 15 — у 16 ст. у тамтешніх містах уже функціонувало чимало спеціалізованих майстерень. На теренах Сх. України ливарне ремесло найбільше розвинулося в 17—18 ст. у Глухові, Києві, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Чернігові завдяки діяльності цехів. У різні часи повсюдно майстри освоювали техніку та технологію відливання із різноманітних металів і сплавів — бронзи, міді, олова, латуні тощо — монументальних, дрібних ужиткових та особистих речей, шукали нові методи їх художньо-естетичного увиразнення. З огляду на багатоманіття матеріалу, вироб. специфіку й асортимент товарів у межах ливарництва виокремилося кілька напрямів і мікронапрямів — людвісарство, зокрема гарматництво та дзвоновідливництво, котлярство, конвісарство тощо. Людвісарство — ремесло з відливання мідних та бронз. речей — найширше розвинулось у сфері виготовлення дзвонів і гармат, хоча здійснювалося й вир-во всіляких побутових предметів (каламарів, свічників, люстр, посуду). Технологію лиття дзвонів, яким відводилася важлива роль у традиційному соціокульт. просторі (вони виконували сигнальну, регламентувальну, магічно-охоронну та ритуальну функції), укр. ремісники, за різними даними, опанували у 13—14 ст. До того дзвони, які почали вкорінюватися в церк. практиці через деякий час після прийняття християнства (згідно з писемними та речовими джерелами — з 11 ст.), замовляли за кордоном, зокрема в Німеччині. Також на теренах України працювали прихожі іноз. дзвоноливарники. Дзвони різнилися за розмірами та вагою (часом вона сягала більше 10 тонн), формами, призначенням (церк., годинникові, пожежні тощо). Добротність дзвонів залежала не лише від фаховості майстра, його вміння технологічно правильно відлити їх за допомогою спец. форми, зробити чистову обробку, а й від якості металу. Важливо було, щоби дзвонова бронза (сплав міді та олова), яка була осн. матеріалом, містила ⅕частину олова, тоді готові вироби були доволі міцними, важко піддавалися зовн. впливам, а головне — мали хорошу акустику. Перші зразки укр. дзвоновідливництва поступалися за розмірами і рівнем декоративного оформлення аналогам 16—18 ст. Мист-во лиття дзвонів в істор. розвиткові слідувало тогочасним худож. напрямам і стилям. Монументальні дзвони доби ренесансу і бароко вирізнялися пишними рослинними орнаментами, рельєфними зображеннями, графічно складними уставними написами. Нерідко на дзвоновій чаші зазначалися час і місце відливання виробу, імена майстрів. Також дзвони могли містити відомості про певні істор. події, з нагоди яких їх виробили. Величезні давні церк. дзвони, окремі з яких збереглися до 21 ст., нарікали іменами чи прізвищами замовників, меценатів, на кошти яких вони були відлиті (дзвін "Мазепа" (1705), дзвін "Рафаїл" (1733), Софійський собор). У 19 ст. працювали дзвонові з-ди, напр., один із таких (братів Рижових) був заснований у Харкові 1830. Найвідомішим його відливом є "Царський" дзвін, 1889, встановлений у спеціально збудованій каплиці місц. Успенського собору. Значну кількість пам’яток укр. худож. монументального дзвоноливарного мист-ва було знищено 1929—30 під час кампанії зі зняття і переплавки церк. дзвонів на потреби індустріалізації.

Власне гарматництво досягло високого тех. рівня у зв’язку з потребою в нарощуванні обороноспроможності, зокрема за рахунок вогнепальної зброї. Людвісарні, майстри яких розумілися на специфіці лиття гармат, діяли у містах, замках. На теренах Зх. України гарматне вир-во розвинулось у 16—17 ст., особливо завдяки львів. відливникам. На Лівобережжі центрами гарматного лиття у 17—18 ст. стали такі міста, як Глухів, Київ, Ніжин, Новгород-Сіверський. Серед слобідських міст, де в цей самий період практикувалося відливання гармат, були Суми, Ізюм, Харків, Охтирка. Як географічно, так і хронологічно гармати різнилися за архітектонікою, калібрами, декоративним увиразненням. Стволи здебільшого відливали з гарматної бронзи, хоча експлуатувалися також чавунні та мідні гармати. За потреби, в часи війн гармати могли переплавляти із дзвонів. Також є приклади, коли із захоплених у ворога гармат лили церк. дзвони ("Кизикермен"). Майстри надавали великого значення оздобленню виробів: декорували їх різноманітною, особливо рослинною, орнаментикою, художньо виконаними написами, геральдичними знаками, фігурами воїнів, птахів, тварин тощо. Часом гарматники здійснювали оформлення, втілюючи художні смаки замовників, також на зброї нерідко ставили їхні імена. Декотрі людвісари робили окремі деталі відливів у вигляді драконів чи ін. фантастичних істот. Серед ливарників, які працювали в різних регіонах, було чимало українців, вихідців із народу, водночас для виготовлення гармат запрошували іноз. фахівців або ж робили спец. замовлення за кордоном. В експлуатації були і трофейні гармати. Також укр. гарматництво було представлене заводським вир-вом, свого часу за наказом рос. імп. Катерини II було засновано Луган. ливарний з-д, на якому від кінця 18 ст. до 1850-х рр. (із певними перервами) виконували військ. замовлення на відливання гармат і снарядів.

Серед майстрів ливарної справи окрему групу становили ремісники-олов’яники, чи конвісари. Практика відливання з олова вжиткових речей повсякденного користування, церк. атрибутики, декоративних предметів, прикрас тощо особливо була поширена в Україні в 16—18 ст. (хоч є й раніші документальні згадки про існування цього ремесла). У деяких містах (Київ, Львів) діяли окремі чи об’єднані цехи майстрів цієї справи. Конвісарство як різновид худож. металообробки передусім було орієнтоване на потреби заможних верств населення — міщан, козац. старшини — та монастирів. Серед асортименту товарів вельми поширеними були кухонний і столовий посуд: блюда, полумиски, тарілки, вазочки, дзбани, ложки, пляшки та кухлі для напоїв. Великим попитом користувалися коновки (кварти), які, власне, і дали найменування ремеслу. Вироби з олова де корували, здебільшого застосовую чи такі техніки, як гравірування та карбування, а також золотили та сріблили. Найпоширенішими мотивами були композиційні орнаменти рослин, ваза із квіт-деревом, тварини. Своєрідним оздобленням — зображенням емблем ремесел, покровителів цехів, геральдики тощо — вирізнявся цеховий церемоніальний посуд (кубки, кухлі). Виразні форми і традиційну флористичну орнаментику, виконану технікою гравіювання, мали церк. речі: дароносиці, келихи, свічники та ін. Чітко окреслені художньо-стилістичні риси були характерні для олов’яного окуття скринь. Згасання конвісарства як мікронапряму металообробного вир-ва припало на кін. 18 — серед. 19 ст., що передусім відбулося через розвиток пром-сті та поширення шаблонного штампування.

Зброярство. Осібним мікро напрямом металообробництва стало зброярство — ремесло із вир-ва військ. захисного та бойового спорядження, традиції якого були започатковані ще задовго до н. е. Зразки тогочасної холодної зброї свідчать про високий рівень худож. майстерності. Згідно з археол. пам’ятками на теренах Зх. України вже у 14—7 ст. до н. е. побутували пишно декоровані мечі, ножі та булави. З роками фаховість зброярів лише зростала. Артефакти доби кімерійської, скіф., сарматської к-р переконують у тому, що вдосконалювався як технологічний процес вир-ва зброї (практикувалися нові способи термічної обробки металів — цементація, ковальське зварювання), так і техніка декорування, зокрема урізноманітнювалася орнаментика (зафіксовано і візерунки, і зображення тварин). Попри те, що мечі, ножі, кинджали тощо — передусім зброя, вони були ще й предметами вишуканості, адже майстри приділяли велику увагу їх коштовним оздобам (покривали золотом і сріблом). У давньорус. період зброярське ремесло зосереджувалось у міських майстернях. Тамтешні спеціалісти, виробляючи броню та зброю (шоломи, кольчуги, щити, мечі, булави тощо), застосовували різноманітні методи і художні прийоми металообробки — відливання, кування, гравірування, карбування, золотіння, воронування та ін. При цьому вміло поєднували різноманітні види металів та їх сплави (залізо, бронзу, золото, срібло). Особливою мистецькою досконалістю вирізнялася холодна парадно-урочиста князівська та дружинна зброя, зокрема мечі, пишно декоровані високохудож. орнаментами чи написами. Вартими уваги були вироби зброярів Галичини, де у 14—16 ст. діяли спеціалізовані ремісничі цехи. У межах зброярства існувала вузька фахова спеціалізація. Власне серед виробників холодної зброї виділялися мечники та шабельники. В середньовічному Львові діяв окремий цех майстрів-мечників. Місц. ремісники, представники різних етносів, володіли навичками вир-ва не лише мечів, а й карабель, палашів, шабель та ін. зброї. Вишукані прикраси на ній, виконані завдяки наявному багатоманіттю технік (травлення, гравірування, насічки тощо), вказують на те, що процес оздоблення у зброярському ремеслі залишався ключовим. Нерідко функція декорування шабель, мечів, сагайдаків, кольчуг тощо переходила до ювелірів, вони карбували, чорнили, покривали емалями, робили насічки золотом і сріблом, інкрустували коштовним камінням.

Водночас існували локальні різновиди зброї та осередки їх вир-ва. Зокрема, такий своєрідний тип сокири, як топірець, чи бартка, переважно побутував у районі Карпат. Це традиційне багатофункціональне знаряддя (одночасно і захисне, і господарське) еволюціонувало в часі: із холодної ударно-рубаючої зброї, яким воно було у 16—17 ст., перейшло в розряд невід’ємного інструментарію і воднораз символу чоловіків-горян, а також обрядових атрибутів. На Гуцульщині їх виготовленням переважно займалися майстри-мосяжники. Ця справа вимагала від ремісників знання кількох металообробних технік. Власне металеву частину, топірець, за допомогою спец. форми відливали з латуні, а часом навіть із міді та срібла. Після чого готовій відшліфованій основі обов’язково надавали худож. виразності, гравіруючи розетки, кола, зигзагоподібні та хвилясті лінії, врізаючи каміння чи ін. матеріали. До того ж дерев’яне сокирище повністю чи частково обгортали бляхою, на поверхні якої чеканили всілякі взори, що загалом робило власне гуцульське ремесло з виготовлення топірців вельми спорідненим зі зброярством.

Мосяжництво. Окрім топірців, до зразків мосяжництва як різновиду худож. металообробництва належало чимало й ін. виробів із т. зв. мосяжу, чи латуні — сплаву міді та цинку (часом із домішками різних металів — заліза, олова, свинцю, нікелю тощо). Помітний поступ традицій мосяжництва відбувся ще в давньорус. часи. Попри те, що художня обробка металу здійснювалася в різних частинах України — на теренах сучасних Дніпропетровщини, Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини, виняткового розвитку власне ця справа набула у Сх. Карпатах у 17 ст., через що мосяжництво вважають передусім гуцульським ремеслом. Осн. центрами худож. металообробки загалом і мосяжного ремесла зокрема були села Брустурів, Річка (Косівський р-н Івано-Франк. обл.), м. Яворів (Львів. обл.), м. Вижниця, смт Путила (Чернів. обл.) та ін. Продукція місц. майстрів-латунників відзначалася не лише вельми широким асортиментним рядом, а й специфічною витонченістю, багатством технік та орнаментальних мотивів. Серед найпоширеніших предметів мосяжного вир-ва були лускоріхи, ножі, палиці-"келефи", стремена, люльки та проколювачі, кресала, поясні пряжки, бляхи на капелюхи, жін. шийні прикраси-"згарди", хрести, персні, сережки, застібки тощо. Також широко побутували шкіряні, дерев’яні, рогові речі (торби-тобівки, пояси-череси, по рохівниці, пістолі), в яких металеві, зокрема латунні, оздоби були невід’ємними доповнювальними елементами. Вироб. сировина, з якої виготовляли мосяжний товар, здебільшого була немісц. походження, до ремісників вона потрапляла через посередників із таких міст, як Кра ків, Варшава, Відень, Прага. Крім латуні, у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. майстри стали широко застосовувати також нейзильбер — сплав міді, цинку та нікелю, що легко піддавався обробці (куванню, гнуттю, поліруванню). Нерідко брак вихідного матеріалу змушував мосяжників вдаватися до вторинної переробки речей із кольорових металів. До набору осн. інструментів, які застосовували у мосяжному ремісництві, належали кліщі, молоточки, циркуль, долітця, пробійники, пунсони, рильця. У процесі виготовлення і декорування виробів майстри-латунники використовували різноманітні техніки: лиття, гарячого та холодного кування, в’язання, клепання, заливання металом, "жирування", "вирізування", плетіння, гравірування, інкрустації. Осн. способом виготовлення мосяжної продукції було литво, чи "сипанє". Цей процес, за нар. етимологією — "зливання мосєжу", почасти відбувався в оселі майстра, що, власне, і облаштовувалася для ремесла. Зокрема, в ній розміщували горно, в якому у глиняних тигликах ("горшє") плавили латунь чи ін. метал. Доведену до рідкого стану речовину заливали у спец. форми — "фірми", які виготовляли із глиняної маси, роблячи відбиток за допомогою т. зв. фірмаків — дерев’яних аналогів готових виробів. Вийнявши із форми, відлиту річ загартовували у воді, після чого піддавали її чистовій обробці та декоруванню. Вироби західноукр. майстрів були багато оздоблені різноманітними геометричними та флористичними взорами. Різні типи орнаментів — поглиблені, опуклі, плоскі, прорізані — одержували за допомогою різних технік. Загалом існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів: "ільчєте письмо", "заячі вушка", "колачики", "колісниця", "мачок", "медівнички з листочками", "очка", "рачки" та ін. Крім того, деякі деталі тих чи ін. речей із кольорових металів (палиць, лускоріхів) нар. майстри виробляли зооморфними; здебільшого відтворювали голови коней, гадюк, півнів. Мосяжне ремесло вимагало від майстрів великого тех. вміння, нерідко існувала міжпоколінна передача знань, тому на Гуцульщині утворилися цілі династії мосяжників — Федюків, Дудчаків, Медвідчуків та ін. Загалом латунники прагнули зберегти старовинні тех. прийоми, традиційні шаблони, та все ж кожен майстер додавав щось від себе чи то в орнаментиці, чи то у формі, тим самим створюючи власний стиль. Свої вироби мосяжники реалізовували власноруч безпосередньо за місцем проживання чи на ярмарках або ж через скупників, які переважно перепродували відповідний товар у курортних місцевостях (Коломиї, Яремчі, Закопаному) та великих містах (Львові, Варшаві). Згасання мосяжництва відбулося на поч. 20 ст., передусім через дефіцит кольорових металів та зниження соціально-екон. рівня життя, і в наступні десятиліття, включно до 1970-х рр., під впливом різних істор. чинників воно занепадало.

Бляхарство. У процесі вир-ва різних галузевих ділянок традиційного металообробництва як матеріал широко використовували тонкий листковий метал, чи бляху. У мосяжному ремеслі латунною та нейзильберовою бляхою повністю чи частково покривали топорища топірців, порохівниці, виготовляли з неї окремі речі, переважно всілякі оздоби. У 1-й пол. 18 ст. із мідної бляхи робили різноманітне начиння — дзбани, кварти, кухлі тощо, нерідко прикрашаючи його карбованими та гравійованими орнаментами. Здебільшого таким посудом послуговувались у міськ. побуті. Подекуди майстри, які спеціалізувалися на виготовленні бляшаних виробів, об’єднувались у бляхарські цехи. У вжитку було також листкове залізо, покрите оловом, цинком чи хромом. Здебільшого сільс. ковалі різних регіонів України оздоблювали ажурною прорізною залізною бляхою гужовий транспорт, скрині. В арх-рі 20 ст. широко застосовували жерсть: вона слугувала покрівельним матеріалом, із неї виробляли вентиляційні, водостічні, димохідні системи, комплектуючі для дахів тощо. Бляхарство як покрівельне ремесло значно розвинулося із поступом металургійної заводської пром-сті та стало загальнопоширеною практикою через масове обшивання бляхою дахів будинків і сакральних споруд. Технології бляхування жител і церк. куполів мали власну специфіку. Зокрема, бані майстри покривали на землі, після чого підіймали та встановлювали їх на храмі. Загалом у бляхарській справі всі стадії вир-ва (загинання крайок металевих листів, сточування фальців у полотна, заправляння клямри у фланець тощо) майстри-покрівельники, чи жерстяники, робили вручну, застосовуючи невелику кількість інструментів — молотки, зубила, ножиці по металу тощо. Весь процес передбачав виконання операцій як внизу, так і нагорі. Власне укладання бляхи на дах було найбільше складним і небезпечним етапом. У компетенції представників цієї ремісничої професії було також виготовлення комплектуючих для дахів — коньків, димників, ринв. Бляхарі часто намагалися створити їх не лише функціональними, а й окрасою будівлі. Такі мереживні аксесуари висікали ручними знаряддями, зокрема невеликі отвори робили пробійниками. Вирізували із бляхи оздоби для фронтонів, карнизів, флюгери, а також фігурки птахів і тварин — білочок, лисичок, півників, голубів. Ними здебільшого декорували димники, які особливо вирізнялися формами й оздобами. Наприкінці 20 — у 21 ст. традиційне бляхарство значно звузилося через поширення нових покрівельних матеріалів, а також велику кількість пропозицій на ринку жерстяних товарів фабрично-заводського вир-ва. Втім в окремих місцевостях (Косівський, Коломийський, Тлумацький р-ни Івано-Франк. обл.) ще працюють професійні майстри, які за давніми традиціями бляхарського ремесла покривають церк. куполи, каплиці. Подекуди є спеціалісти, які виготовляють водостічні жолоби, ринви. Зокрема, на Закарпатті цією справою займаються представники ромської національності. Загалом бляхарство було традиційним ремеслом циган.

Годинникарство. В особливу галузеву ділянку металообробниц тва розвинулося годинникарство. Осередком цього ремесла стала Галичина, зокрема м. Львів, де в 17 ст. було утворено навіть окремий цех годинникарів. Утім традиція спадкової передачі професійної майстерності існувала тут ще раніше, через що виготовлення годинників, чи дзигарів, стало справою окремих родів (Соколовських, Камінських). Годинники були показником статусності як міст, так і окремих осіб. З’явившися спочатку на фасадах будинків, передусім на вежах ратуш, костьолів, дзвіницях середньовічних міст, вони поступово проникли в побут і стали речами особистого користування. У 16—18 ст. осн. асортимент виробів ремісників-годинникарів становили настінні, настільні та кишенькові дзигарі. Незалежно від різновиду майстри намагалися художньо увиразнити годинники, їхні окремі деталі, циферблатні дошки. При цьому застосовували такі способи обробки металу, як гравірування, випилювання, карбування, а також золотіння та сріблення, що робило їх коштовними предметами. Крім того, баштові годинники додатково оснащували дзвонами чи механізованими постатями для відбивання певних інтервалів. Дизайну виробів приділяли неабияку увагу. Поступово годинники ставали загальнодоступними утилітарними речами, через що, власне, і відбулося згасання у 1-й пол. 19 ст. цього вузькоспеціалізованого напряму металообробництва.

Золотарство. Подібно до багатьох галузевих ділянок худож. металообробки виготовлення ювелірних виробів із благородних металів — золота та срібла — розвинулося на основі давніх традицій. Серед зразків укр. нар. золотарства найпоширенішими були прикраси для рук, вушні, шийні та нагрудні жін. оздоби (персні, браслети, сережки, дукачі, ланцюжки та ін.). Також ювеліри займалися вир-вом вишуканих ужиткових речей — столового посуду, попільниць, статуеток тощо. В окрему типологічну групу виділяються церк. начиння й атрибутика — оклади ікон, панікадила, лампади, чаші, книжкові оправи тощо. Золотарство головно було міським ремеслом, зокрема, в різні періоди 14—19 ст. воно існувало у таких містах, як Бердичів, Житомир, Київ, Львів, Ніжин, Переяслав, Харків, Чернігів. Майстри ювелірної справи трудились у спеціалізованих майстернях, у складі об’єднаних чи окремих цехів. Поміж них, окрім українців, нерідко були представники ін. етносів — вірмени, греки, євреї. Часом існувала фахова диференціація ремісників на сріблильників і золотарів відповідно до матеріалу, з яким вони працювали, зокрема покривали ті чи ін. вироби. Сільс. золотарів найбільше було на Гуцульщині. Хоча таку річ, як натільний хрестик зі срібла, могли виготовляти і ковалі, які працювали в містах і селах у різних регіонах України (Полісся, Слобожанщина). Свої вироби ремісники відливали за допомогою спец. глиняно-піщаних форм. Готові речі створювали надзвичайно вишуканими, застосовуючи різноманітні ювелірні техніки — шліфування, гравіювання, карбування, філіграні, інкрустації та ін. На виробах ставили свої підписи та дату виготовлення. Коштовність матеріалів, їх обробка робили продукцію золотарства дороговартісною, через що головними її споживачами були привілейовані верстви. Нар. золотарство помітно згорнулося наприкінці 19 ст. під впливом професійного ювелірства й остаточно згасло у 1-й пол. 20 ст. із розвитком пром. вир-ва та появою спеціалізованих підпр-в.

Дж.: Архів наукових фондів, рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, ф. 14-5, од. зб. 767, 106 арк.; Д ержавний архів Сумської області, ф. Р -2572, оп. 1, спр. 8, 18 арк.; Там само, ф. Р-2572, оп. 2, спр. 3, 99 арк.; Там само, ф. Р-2572, оп. 2, спр. 6, 58 арк.

Літ.: Шухевич В. Гуцульщина. "Матеріали до українсько-руської етнології", 1901, т. 4, ч. 2; Радакова О. Золотарство у Старобільському повіті у Харківщині. Там само, 1905, № 6; Суха Л.М. Художні металеві вироби українців Східних Карпат другої половини ХIХ — ХХ ст. К., 1959; Жолтовський П.М. Художній метал: історичний нарис. К., 1972; Боньковська С.М. Ковальство на Україні (ХIХ — початок ХХ cт.). К., 1991; Савега В.С. Благовест: история колоколов, колокольного литья, колоколен и колокольной бронзы. Днепропетровск, 2000; Тупчієнко М. Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині. "Народна творчість та етнографія", 2008, № 1; Курочкін О. Церковні дзвони — "глас Божий" (церковні дзвони у звичаях і фольклорі українців). "Берегиня: всеукраїнський народознавчий квартальник", 2010, № 4; Боньковська С.М. Художня обробка металу. В кн.: Історія декоративного мистецтва України, т. 4. К., 2011; Мальченко О. Музей української артилерії Х V —Х VIII століть, ч. 1. К., 2011; Кузик В. Мосяжництво на території Буковинської Гуцульщини в другій половині ХIХ — ХХ ст. В кн.: Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології, т. 2. Чернівці, 2012; Литвинчук Н.В. Особливості розвитку ковальського ремесла в містах і селах Сумщини (друга половина ХIХ — початок ХХI ст.). "Народна творчість та етнографія", 2012, № 6; Дядюх-Богатько Н. Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі. "Народознавчі зошити", 2013, № 4 (112); Крапивний Р. Ремесла Ніжинського полку в контексті економічного розвитку Лівобережної України (середина Х VII — кінець ХV III ст.). "Ніжинська старовина", 2013, вип. 15 (18); Спаська Є. До історії ніжинського золотарства (ХIХ ст.). В кн.: Народознавчі та мистецтвознавчі праці Євгенії Спаської, ч. 1. К., 2015; Шмагало Р. Енциклопедія художнього металу, т. 1—2. Львів, 2015.

Н.В. Литвинчук.

.

Промисли

Підвалини багатьох галузей сучасного пром. вир-ва, покликаного задовольняти матеріальні потреби сусп-ва, було закладено як традиційними домашніми, так і крупними кустарними промислами, що базувалися на добуванні природних ресурсів (каменотесний, соляний), зокрема і для подальшого одержання хімічним чи ін. способом різних видів сировини (будний, гутний, деревно-вугільний, дігтярний, смолокурний, селітряний, папіряний, рудний), а також переробці, переважно сільськогосподарської, продукції задля отримання товарів побутового призначення чи продуктів харчування (винокурний, свічникарський, миловарний).

Каменедобування та каменотесництво

Перші практичні навички, пов’язані з добуванням та обробкою каменю, були набуті ще архантропами, які населяли укр. землі в добу раннього палеоліту. Елементарні тех. знання та вміння з каменотесництва виникли у зв’язку з необхідністю виготовлення знарядь праці, яких потребували первісні люди для добування засобів існування. Одним з осн. найпростіших ручних інструментів вважається кам’яне рубило, яке попри свою примітивність було досить багатофункціональним й одночасно могло слугувати ножем, сокирою чи лопатою тощо. До найдавніших засобів вироб. діяльності також належать крем’яні гостроконечники, ножі та скребла. Знайдені на теренах України кам’яні артефакти різних епох свідчать про те, що в процесі життєдіяльності й еволюції сусп-ва опановувалися технічно складніші прийоми каменеобробництва (шліфування, полірування, свердління), виникали нові види, форми та сфери застосування кам’яних виробів, зокрема люди навчилися виготовляти з каменю прикраси, скульптури, а також використовувати його у буд-ві жител, фортифікаційних споруд. Відтак каменедобування та оброблення каменю зайняли чільне місце в господарсько-вироб. к-рі українців, а наприкінці 19 ст., на тлі зростання рівня товарообміну, завдяки збільшенню масштабів містобудівництва досягли піку.

Характерна локалізація осередків каменярства в межах України була зумовлена наявністю покладів певних, переважно осадових, рідше метаморфічних чи магматичних, гірських порід — вапняку, пісковику, крейди, граніту, гнейсу тощо. Загалом географія залягання різних видів каменю охоплює зх., сх., пн., пд. та центр. регіони. Осн. осередки каменоломного промислу були розташов. на території Бессарабської, Подільської, Полтав., Харків., Херсон., Чернігів. губерній.

Від якості матеріалу, який добували у тій чи ін. місцевості, залежала і насиченість товарного асортименту. У різних районах Лівобереж. України сировина здебільшого була придатна лише або для буд-ва споруд і доріг, або ж для виготовлення точильних брусків чи жорнових каменів, або для вир-ва вапна тощо. Напр., на Чернігівщині в серед. 19 ст. одним з осн. прибуткових занять було лупання каменю. Добували насамперед високоякісний жорновий камінь, поклади якого містилися в лісах біля м-ка Вороніж Глухівського пов. Місц. поміщики отримували із цього промислу великі прибутки, адже відповідний вид каменю був затребуваним товаром не лише в Чернігівській та сусідній Полтавській, а й в Орловській, Курській, Могильовській та ін. губерніях. Крім того, на території Глухівського пов. жорновий камінь ламали в селах Кочерги та Волокитине (нині Путивльського р-ну Сум. обл.). Обсяги вир-ва жорен були доволі значними (напр., у с. Кочерги в деякі роки виготовляли до 650 жорен), відповідну продукцію постачали за межі губернії, зокрема експортували до Москви. Водночас на правому березі Десни (Новгород-Сіверський, Кролевецький повіти) зосереджувалося також чимало родовищ ін. різновидів каменю — крейди, вапняку, алебастру, кварцового пісковику. Власне об’єктом тутешнього видобувного вир-ва і торгівлі була крейда, яку плотами сплавляли в Київ і Кременчук. Значні доходи отримували також від продажу, зокрема в Київ, вапна, яке випалювали з вапнякового каменю — "вапни". Наприкінці 19 ст. осн. осередки вапнярства знаходилися у Глухівському, Кролевецькому та Новгород-Сіверському повітах (села Волокитине, Горбове, Пушкарі, Юхнове, Рогівка та ін.). Розташов. у пн.-сх. частині Черніг. обл. (Новгород-Сіверський, Семенівський, Понорицький р-ни) кварцові пісковики використовували зазвичай як буд. камінь.

Пісковики є одними з найпоширеніших гірських порід. За хімічним складом і фізичними властивостями вони доволі різноманітні, а тому відрізняються структурою, кольором, особливостями залягання. Напр., на території Полтав. губ. добували кілька видів пісковику. У Зіньківському, Полтав., Костянтиноградському повітах містилися поклади пісковику, який у землі був м’яким, а під дією повітря затвердівав. Він був придатною сировиною для виготовлення плит, цоколів, точильних брусків тощо. Водночас у Костянтиноградському пов. добували також жовтавий пісковик, який використовували у буд-ві, а в Переяслав. пов. — жорновий камінь. Куди менше поширеними за пісковики були граніти та гнейси. На Полтавщині родовища цих корисних копалин інтенсивно розробляли на поч. 20 ст. на берегах Дніпра, у Кременчуцькому пов.

Значна кількість родовищ різних видів пісковику перебувала на території Харків. губ. Зокрема, тут добували сірий пісковик — роговик, яким вимощували дороги; залізистий пісковик жовтого та червоного кольорів; жорновий камінь. Предметом промислу на Харківщині був також вапняк, що його використовували як бутовий камінь; крейдяний камінь, з якого добували вапно; алебастр.

Особливості геол. будови та специфіка залягання гірських порід у Правобереж. Україні визначили тут густішу, ніж на Лівобережжі, географію осередків каменедобування та сприяли значно більшому розвиткові власне каменотесного промислу. Місцями їх локалізації були такі історико-етногр. регіони, як Поділля, Волинь, Полісся, Галичина, Опілля, Лемківщина, Підляшшя. Кількість центрів каменедобування та каменотесництва повсякчас змінювалася. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. їх число зросло завдяки застосуванню нових тех. можливостей для розробки родовищ твердих порід каменю — граніту, лабрадориту, габранориту, гранодіориту, базальту, андезиту, мармуру, туфу та ін.

На певних етапах розвитку каменярства існували різні форми організації вир-ва. Попервах це був один із допоміжних видів госп. діяльності. Утім наприкінці 19 ст. різні чинники (малоземелля та безземелля селян, інтенсивне кам’яне буд-во міст і шляхів сполучення) сприяли зростанню ролі й збільшенню обсягів каменедобування, а відтак — утворенню окремої галузі в розряді добувних промислів. Каменедобування мало як індивідуальний, так і колективний характер. Біля витоків промислу стояли одноосібники, які самотужки чи разом із членами родини, рідше найманими працівниками, били каміння у власних чи орендованих каменоломнях. Системно також використовували кам’яні родовища поміщики, вони, зокрема, постачали камінь для буд-ва. Починаючи з кінця 19 ст., розробку родовищ стали проводити організовано: силами сільс. громад, держ. та приватних підпр-в, ремісничих майстерень, фірм, акціонерних т-в.

Техніка та технологія добування різних порід каменю мала певні особливості. Визначальними чинниками були їхні місце залягання, видові та якісні властивості. Здебільшого кам’яні родовища перебували під шаром землі. Відповідно початкова стадія видобутку полягала у зніманні пласта ґрунту. У тому випадку, якщо породи виходили на поверхню, насамперед зрізали верхній камінь — "сплішували верхушку", оскільки тривале перебування його на відкритому повітрі негативно позначалося на структурі й він ставав непридатним для використання в каменотесному вир-ві. Безпосередньо процес добування полягав у відколюванні від кам’яної маси певної заготовки. Інструментарій та способи отримання таких напівпродуктів із різних порід каменю були неоднаковими. Пісковик починали лупати т. зв. бійкою, до того ж, відколовши першу заготовку, форою (поперечним сколом кам’яної жили) перевіряли фізичні властивості породи. У разі виявлення чистої жили у верхній її частині за допомогою короткого лома — паска — робили із закономірною густотою спец. отвори для "шпиць", "апиць", виготовлених із металу на кшталт клинків, і таким методом відколювали потрібного розміру шмат каменю. Крім того, під час добування заготовок застосовували спец. пилки, виготовлені із крицевих пластин (200x30 см) із дерев’яними гачками по боках. Вручну, шляхом забивання доліт у скалу по розміченому периметру, відколювали також високосортні моноліти, напр. гранітні. Водночас широко побутувала практика використання вибухівки для ламання твердих порід каменю. Був відомий також спосіб розколювання кам’яних мас за допомогою льоду: для цього дерев’яні кілки заливали водою, що при низькій температурі замерзала і, розширюючись, відокремлювала кам’яні брили. Хоча традиційний каменедобувний промисел загалом мав сезонний характер: усі роботи в каменоломні здебільшого проводилися з березня по листопад. Попри існування загальнопоширених технологій добування тих чи ін. порід у різних осередках побутували також локальні тех. особливості.

Низка наступних операцій була пов’язана із розкроюванням кам’яної заготовки на менші її частини та первинною, чорновою, обробкою матеріалу. Відповідні процеси майстри могли виконувати безпосередньо в каменоломні, майстерні чи навіть просто неба. Набір інструментів, який застосовували каменотеси на цьому етапі вир-ва, залежав від виду сировини та кінцевого продукту. Фактично всі знаряддя праці — ручні та механічні — були залізними. Зазвичай їх купували, замовляли у місц. ковалів або ж виготовляли самі каменотеси, які добре знали ковальську справу, адже через специфіку роботи з каменем інструментарій, що був недешевим, доволі швидко зношувався. Зокрема, до числа осн. ручних засобів вир-ва належать долота, зубила, бучарди (молоти), кливці (молотки), бійки, скарпелі; до механічних — одноручна пила з грузилом (різали заготовки із м’яких порід каменю). Остаточно процес обробки каменю завершували такими операціями, як шліфування та полірування. Технологічно їх виконували неоднаково. Напр., поверхню твердих порід каменю довершували за допомогою спец. станків, використовуючи при цьому як абразивний матеріал мисливський дріб, карборунд. Тоді як на Поділлі тротуарну плиту шліфували запряженим кіньми волоком.

Ключові процеси, пов’язані з добуванням та обробкою каменю, потребували неабиякої фізичної сили, тому вони були в компетенції чоловіків. Іноді до виконання нескладних операцій, напр. точіння брусків, залучали підлітків. Традиційно в каменедобуванні та каменотесництві існувала спадкоємність фахових навичок.

Асортимент каменотесної про дукції був визначений сусп. потребами у буд. матеріалах, речах домашнього вжитку, предметах культового призначення тощо. Відповідно в центрах каменеобробного промислу одноосібно працювали майстри-каменотеси, які виготовляли для власних потреб і на продаж продукцію, різномаїття видів якої значною мірою було визначене локально. Загалом номенклатура виробів із каменю була досить ємкою. Найбільшу групу становили товари побутового призначення, зокрема і знаряддя праці — точила, точильні бруски, жорна, млинові камні, жолоби для напування худоби тощо. Подекуди (напр. на Поділлі в с. Буша, нині село Ямпільського р-ну Він. обл.) винахідливі ремісники вдавалися до вир-ва з каменю таких нетрадиційних для цього заняття виробів, як вулики. Крім того, що багато каменю різали для використання у буд-ві доріг, мостів, будинків, із нього також витесували чимало архіт. деталей, як-от ворітні стовпи, комини, цямрини для колодязів, сходи та ін. Багатством форм і худож. виразністю серед усього асортименту кам’яних виробів виокремлювалися хрести та надмогильні пам’ятники. Водночас у деяких місцевостях діяли каменеобробні майстерні, що спеціалізувалися на вир-ві того чи ін. товару — жорен і млинових каменів, предметів госп. призначення та пам’ятників, бруківки (брукарські майстерні); також деякі майстерні практикували різьбу на камені. Низка підпр-в Львівщини зосередилися на виготовленні з алебастру ламп, чорнильниць, підставок, прес-пап’є тощо.

Відомо кілька варіантів потрапляння каменотесної продукції до споживача. Зокрема, продажем готового товару на замовлення чи безпосередньо на ринок могли займатися самі ремісники. Нерідко збут виробів із каменю організовували скупники. Власне продавців надгробних пам’ятників і хрестів називали торговцями-"хрестовозами", їхній маршрут пролягав із Поділля в напрямку Київщини, Бессарабії, Волині, Херсонщини. Існувала також категорія відхожих каменотесів — жорнярів, які, переміщуючись із села в село, виробляли (за наявності сировини) та ремонтували жорна, точили, насікали зношені млинові камені за допомогою ручного знаряддя — оскарда, кирки, зробленого на зразок молотка із загостреним кінцем.

У 20 ст. традиційне каменотесництво хвилеподібно згасало. Зміни, що відбувалися в його організаційно-вироб. структурі в цей період, були спричинені конкретно-істор. політ., воєн. та екон. потрясіннями. Попри заг. спад практики каменотесного вир-ва і кількісне скорочення асортименту окремі господарсько-вжиткові речі залишалися актуальними для потреб побуту, особливо в осередках його розвитку. Визначальним фактором збереження промислу був природно-ресурсний потенціал. Утім унаслідок орієнтації каменотесів на модерні запити сусп-ва відбулася видозміна каменотесного вир-ва: у 21 ст. особливого значення набув напрям, орієнтований на виготовлення предметів декоративно-вжиткового мист-ва. Одним з осередків, де продовжують розвивати каменотесні традиції на основі культ. надбань та інновацій, залишається Сх. Поділля, зокрема с. Буша Ямпільського р-ну. Тут із 1986 проводиться Всеукр. пленер скульпторів-каменотесів "Подільський оберіг", який збирає майстрів з усієї України.

Літ.: Военно-статистическое обозрение Российской империи, издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении департамента Генерального штаба, т. 12, ч. 2. СПб., 1851; Россия: полное географическое описание нашего Отечества: настольная и дорожная книга для русских людей, т. 7. СПб., 1903; Александрович Ю. Каменотесы-кустари и ремесленники Подольской губернии. В кн.: Кустарные промыслы Подольской губернии. К., 1916; Чаговець Т. Із спостережень над народним каменярством кінця ХIХ — початку ХХ століть. "ЗНТШ" (Львів), 1995, т. 230; Природа и население Слободской Украины: Харьковская губерния: пособие по родиноведению. Х., 2007 (репринтное издание); Буша: природа, археологія, етнографія та фольклор сіл Бушанської сільської ради. Вінниця, 2009; Ярошевич А. Материалы по истории каменотесного промысла на Украине. "Народна творчість та етнологія", 2015, № 5; Іванчишен В. Каменотесний промисел Східного Поділля кінця X I X — початку XX I ст.: побутовий та сакральний виміри. К., 2017.

Соляний промисел

Солевидобування. Промисел, пов’язаний із добуванням солі, що віддавна є незамінною у раціоні харчування людей і тварин, в Україні має старожитні традиції. Осн. осередки солевидобування були й досі залишаються доволі значними на Прикарпатті та Закарпатті, Слобожанщині, у Середній Наддніпрянщині, на Пд. України. Втім у різних місцевостях були свої особливості залягання цієї корисної копалини органічного походження, що власне й визначало її різновиди та способи видобутку. Зокрема, із солоних озер, лиманів, морів на пд. країни та в Криму отримували самосадну та осадну сіль. У підгір’ях Карпат, на Донбасі містилися підземні запаси природних розсолів, з яких одержували виварну сіль. Родовища кам’яної солі значних обсягів були зосереджені в Донец. та Дніпровсько-Донец. западинах (Лівобережжя).

Джерела солевидобутку зумовлювали організацію та технологію промислу. Зокрема, осілу природним шляхом на дні солоних озер сіль розбивали й витягували на берег за допомогою ручних знарядь праці. За технікою вир-ва цей т. зв. відкритий метод добування солі був найпростішим. Очевидно, що він був і найдавнішим, адже його застосовували ще мешканці антич. міст-держав Пн. Причорномор’я — Херсонеса Таврійського та Ольвії. Вірогідно, що спочатку сіль добували тут для щоденного споживання, годівлі тварин, господарсько-вироб. потреб. Згодом, у перших століттях н. е., відбулося зростання обсягів солевидобування, що найбільшою мірою було спричинено розвитком рибозасолювання. Відтак соляний промисел став відігравати помітну роль у поступі економіки та зовн. торгівлі.

Специфіка солевидобувного промислу на крим. самосадних озерах у 1—4 ст. (як власне й у 18—19 ст.) передусім полягала в його сезонності. Зважаючи на природні особливості осідання солі, а це за умови сприятливої (теплої та ясної) погоди відбувалося здебільшого в червні, добувати її, або ламати, починали наприкінці липня — на поч. серпня. Отриману у такий спосіб сіль, що була доволі брудною, транспортували до берега човнами чи підводами, для яких влаштовували спец. помости. Дослідники припускають, що в Херсонесі Таврійському соляні озера могли належати приватним особам або ж віддаватися в оренду, а от власне добуванням солі, цілком імовірно, займалися наймані робітники.

Не втрачав свого значення крим. соляний промисел і в подальші істор. періоди. У 16—17 ст. на перекопських, євпаторійських, керченських солоних озерах видобуток солі безпосередньо перебував у руках козаків і чумаків. Солепром. роботи мали тут організований характер, зокрема, створювалися спец. артілі, діяльність яких чітко регламентувалася неписаними правилами. Сформовані на місцях, такі об’єднання (напр., у Криму працювали артілі з Таврійської, Катериносл., Подільської, Полтав. та ін. губерній), що налічували бл. 30 чоловіків віком до 45-ти років і старших, прибували до Криму на робочий сезон, який тривав від кінця липня до кінця жовтня. Артіль співпрацювала з тими чи ін. солепромисловцями на умовах договору. Зокрема, останні забезпечували артільників необхідними матеріалами та інструментарієм для добування солі, зводили їм житло — вагани (міг бути або один великий на зразок куреня, в якому мешкали всі робітники, або ж кілька маленьких, що вміщували по 2 робітники), завчасно облаштовували басини — закопи для утримання "ропи". Внутр. ієрархії всередині артілі не було, проте існував певний поділ праці, зокрема артільник — досвідчений робітник із власною підводою — по суті й був організатором цієї вироб. структури, розпорядником спільної казни, забезпечував громаду провізією тощо. Крім того, кожна артіль неодмінно мала кухаря, який тричі на день готував їжу та якого за неналежне виконання обов’язків могли змінити. Власне солевидобування передбачало кілька процесів, відповідно до яких і відбувався розподіл обов’язків. Одні з робітників ламали сіль за допомогою спец. ручного знаряддя — чалпи, інші на дерев’яних візках по укладених дошках виволікали сіль із води і складали у бугри — 4-кутні пірамідальні кучі. Солепром. роботи потребували надзвичайного фізичного напруження, робітники часто страждали від виразок на руках і ногах, що утворювалися від роз’їдання сіллю.

Солеваріння. Давні вироб. традиції на теренах України має також солеваріння. На західноукр. землях технологія отримання виварної солі полягала в добуванні її шляхом виварювання природних розсолів, піднятих на поверхню землі із т. зв. шахт за допомогою спец. обладнання. Тож географія розташування солеварних підпр-в цілком залежала від місцезнаходження родовищ із підземними соляними розчинами. Особливо велику кількість солеварень, чи жуп, було розміщено в Карпатському регіоні — Дрогобичі, Стебнику, Котові, Трускавці, Нагуєвичах, Солотвині. В окремих місцевостях, зокрема Дрогобичі, солеварний промисел мав вагоме екон. значення ще за часів Київ. Русі, тоді як загалом на теренах Зх. України пік його розвитку припадає на 16 ст., а в цілому на солеварнях Підкарпаття сіль виробляли до поч. 20 ст.

Кожна жупа мала власну доволі велику за площею територію, на якій поряд з осн. вироб. об’єктами, а це 1—2 шахти, з яких добувалася сировиця, необхідне для добування та виварювання солі обладнання, зокрема й солеварний будинок, були розташов. складські приміщення для зберігання солі, кузня і бондарня для виготовлення потрібного оснащення й начиння, а також крамниця, кухня, корчма, будинки адміністрації та працівників. По периметру місцевість була обкопана ровами й обнесена частоколом із воротами фортифікаційного зразка.

Техніка солеваріння впродовж століть залишалася майже незмінною. Власне процес добування солі передбачав кілька операцій. Спочатку із шахт, за різними означеннями — "криниць", "вікон", "шиб", "бань", черпали сировицю. Робили це за допомогою спец. мех. пристрою, що приводився в рух руками чи за допомогою кінних коловоротів — "кератів". Піднятий нагору спец. кошами з волових шкір розсіл виливали у верхній резервуар — "творило", з якого через "пробій" він стікав у кадь, а звідти через систему жолобів подавався на вежі — дерев’яні споруди, що на них було підвішено черени (5 м²) та панви (20—40 м²) — спец. пательні, на яких на відкритому вогні виварювали ропу. Готову сіль складали у бочки чи дерев’яні конусоподібні форми, завдяки яким отримували зручні для транспортування й реалізації брикети солі — "головані", "топки", "товпки". Внутр. ринок збуту солі був досить великим й охоплював як довколишні населені пункти, так і місцевості Наддніпрянщини. Експорт солі здійснювали у Польщу, Росію, Угорщину. На великих, облаштованих панвами жупах існував мануфактурний поділ праці. Зокрема, тут працювали такі фахівці, як гол. зварич, лопатник, рубач, пакувальник, колісні, поганячі, бондарі, ковалі, поворозники, теслярі та ін.

В різні істор. періоди солеварний промисел Прикарпаття перебував у руках людей, різних за соціальним статусом та етнічною належністю. Так, у 15—17 ст. представники укр. населення мали лише невеликі черени і вели винятково роздрібну торгівлю, тоді як значна частина солеварних з-дів була у власності катол. магнатів, шляхти, королів. скарбу, а також здавалася в оренду генуезцям і флорентійцям. У зазначений період користування жупами на правах оренди чи навіть суборенди було звичним явищем.

Солеварний промисел мав важливе екон. значення і на Слобожанщині. Згідно з писемними джерелами солеваріння розвинулося тут у 2-й пол. 16 ст., хоча є припущення і про те, що сіль могла бути однією із причин поселення в цих місцях половців, а також об’єктом боротьби між ними та рус. людьми. Особливості добування солі в Донец. басейні були пов’язані зі специфікою геол. будови сх. частини України. Із самого початку сіль виварювали з ропи Торських (Слов’ян.) озер, які утворилися природним шляхом завдяки підземним джерелам, насиченим сіллю із горизонтів пермської системи. Наприкінці 16 — на поч. 18 ст. солеварний промисел розвинувся на берегах Сіверського Дінця та його приток Бахмут і Чорний Жеребець (села Заводи, Співаківка). У цих місцях осн. вироб. сировину черпали із ропних колодязів.

До 1715 виварюванням солі в цих краях як для власних потреб, так і на продаж, можна було займатися безмитно. Це робили ченці Святогірського монастиря, чумаки, донські козаки, мешканці Валуйок, Бєлгорода, Воронежа, Оскола, Салтова, Харкова, Охтирки та ін. населених пунктів Лівобережжя і прилеглих міст Росії. Загалом промисел мав сезонний характер. Солепромисловці з’їжджалися сюди влітку на два-три тижні, коли концентрація солі була особливо високою. Задля безпеки вони об’єднувались у великі ватаги, таборилися і зводили оборонні споруди. Саме вир-во було доволі примітивним, увесь процес відбувався просто неба, потрібний солеварний інвентар, зокрема казани, та паливо солепромисловці привозили із собою.

Упродовж 18 ст. існувало як приватне, так і держ. солеваріння, хоча окремі особи могли займатися промислом лише за певних умов. У цей час відбулося помітне вдосконалення техніки та технології солеваріння, зокрема, з’явилися спец. вироб. споруди, обладнані печами й оснащені черенами та ін. устаткуванням, приміщення для зберігання палива, інвентарю, солі тощо. 1782 солеваріння тимчасово було припинено через брак палива та неконкурентоспроможність на ринку солі. 1819 промисел було відновлено, мешканцям Слов’янська надано право займатися солеварінням за умови сплати акцизу. На кінець 19 ст. тут діяли 15 солеварних з-дів.

Літ.: [Щербина Ф.] Очерки южнорусских артелей и общинно-артельных форм. Одесса, 1881; Россия: полное географическое описание нашего Отечества: настольная и дорожная книга для русских людей, т. 7. СПб., 1903; Кадєєв В.І. Соляний промисел в пізньоантичному Херсонесі (I—IV ст. н. е.). "Археологія", 1961, т. 13; Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Ісаєвич Я. Солеваріння в Дрогобичі та його околицях у Х VI —Х VIII ст. "Дрогобицький краєзнавчий збірник". 2003, вип. 7; Пірко В.О., Литвиновська М.В. Соляні промисли Донеччини в Х VII —Х VIII ст. (історико-економічний нарис і уривки з джерел). Донецьк, 2005; Сокур Ю.В., Сокур Є.Р. Державне регулювання соляного промислу в Україні у Х VIII —ХIХ ст. "Митна справа", 2014, № 4 (94), ч. 2.

Лісохімічні промисли

Порівняно висока лісистість, притаманна певним фізико-геогр. зонам, стала визначальним чинником організації та концентрації в різних місцевостях, особливо Укр. Карпат, Полісся, Слобожанщини та Середнього Подніпров’я, осередків лісохімічного вир-ва. Переробно-добувні промисли — деревно-вугільний, будний, смолокурний, дігтярний, — засновані на процесі піролізу (сухої перегонки) деревини, забезпечували населення такими важливими для традиційного госп-ва продуктами, як деревне вугілля, поташ, смола, дьоготь.

Вуглярство. У реєстрі різновидів кустарного лісохімічного вир-ва одним із найдавніших є вуглярство. Інтенсивність розвитку промислу із добування деревного вугілля головно залежала від темпів зростання металургійної галузі, оскільки воно було осн. органічним паливом, що його широко використовували в залізорудному вир-ві та ковальстві. Завдяки своєму хімічному складу та фізичним властивостям деревне вугілля було вельми цінним для одержання високоякісного металу й похідної продукції, через що попит на нього як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках залишався високим фактично до серед. 19 ст. Крім того, цей продукт лісохімічної пром-сті використовували у побуті для нагрівання металевих прасок.

Власне виготовлення деревного вугілля і всі технологічні процеси, пов’язані з його випалюванням, були зосереджені безпосередньо у місцях одержання первинного матеріалу. Осн. сировиною пірогенетичного вир-ва були деревні рослини. Від їх видів значною мірою залежала якість вихідного продукту. Особливо підхожими були дерева твердолистяних порід — явір, бук, граб, дуб. Водночас широко використовували деревину берези (середня м’якість), вільхи (м’яка), а також хвойних порід — сосни, ялини. Під час одного випалу деревину різної щільності не поєднували. Заготівлею сировини, що здебільшого відбувалось у зимовий період, займалися рубачі. На Прикарпатті представники цієї професії (а їх серед селян було немало) отримували за свою працю непомірно малу плату; особливо, враховуючи, що лісосіки розташовувались оддалік населених пунктів і їм доводилося долати значні відстані. Безпосередньо процесом виготовлення деревного вугілля займалися вуглярі. Вони володіли навичками облаштування місць вир-ва, укладання ям і куч та випалу. Деревно-вугільний промисел мав сезонний характер: березень — травень, вересень—листопад. Це було пов’язано із природними особливостями, зокрема із сокорухом, та зайнятістю селян на землеробських роботах.

Технологія отримання деревного вугілля полягала в обвуглюванні деревини шляхом її нагрівання до високої температури фактично без повітря чи з обмеженим його доступом. Існувало кілька способів його добування. Найдавнішим був метод ямного випалювання. Послідовність підготовчих операцій зводилася до облаштування вуглярки — місцини, що годилася для вир-ва, і самої ями, укладання в ямі у певному порядку деревини, закупорювання її дерном і глиною. Для цієї технології важливо було, щоби щільно закритий отвір ями мав кілька невеликих дір у центрі й по боках, що давало змогу керувати надходженням туди повітря. Власне зміст процесу пірогенетичної переробки деревини був у тому, що після підпалу дровам (полінам, сучкам) давали розгорітися за рахунок незначного доступу повітря, а з підвищенням температури всі відтулини наглухо закривали, і за відсутності кисню дрова в ямі перетворювалися на вугілля. У часі відповідні дії могли займати від кількох днів до кількох тижнів (4-х і більше), залежно від обсягів сировини, що піддавалася переробці. Випалювання деревного вугілля ямним способом практикували включно до 19 ст. Водночас у 17—18 ст. почали застосовувати метод випалу деревного вугілля в купах, який давав дещо більший вихід готового продукту. Цей технологічний прийом потребував облаштування спец. куп — багать — на сухій рівній поверхні. Залежно від способів їх укладання купи могли бути двох видів — стоячі (дрова викладалися вертикально конусом в один чи кілька рядів) та лежачі (поліна укладали горизонтальними рядами). Випалюючи вугілля в купах, важливо було дотримуватися деяких вироб. тонкощів, зокрема, якомога щільніше укласти дрова, правильно зробити своєрідну герметизацію багаття за допомогою різноманітних природних матеріалів — дерну, моху, соломи, піску, землі, а також вчасно за допомогою спец. отворів регулювати приплив повітря та вивід газів. Власне фаза випалювання, залежно від величини багаття, тривала 1 —2 тижні. На її завершення вказував світлий дим, що з’являвся над купою. По цьому вогнище засипали землею і за кілька днів з остиглої купи вибирали вугілля. Одержання деревного вугілля купчастим способом на окремих територіях здійснювали до серед. 20 ст. Готовий продукт деревно-вугільного промислу транспортували до місць реалізації. Археол. знахідки ям із деревним вугіллям дають ученим привід для припущення, що такі кустарні підпр-ва могли бути одними з об’єктів т. зв. металургійного комплексу. Деревне вугілля отримували і як вторинний продукт смолокуріння та дігтярства.

Скорочення кустарного вуглярства було спричинене низкою факторів, зокрема, початком видобутку альтернативних видів палива — коксу, кам’яного вугілля, зменшенням лісових ресурсів, розвитком відповідних спеціалізованих підпр-в заводського типу. Прогрес індустріальної техніки і технологій привів до появи вуглевипалювальних печей, а пром. вир-во деревного вугілля розширило сфери його застосування. Так, це органічне паливо почали використовувати в кольоровій металургії, воно стало сировиною для виготовлення електродів, пороху, мед. препаратів, отримання магнію, кремнію, рафінування міді тощо.

Смолокуріння. Водночас із вуглярством у період Київ. Русі розвивалися техніка та технологія сухої перегонки смолистих порід дерев (берези, сосни, ялини, смереки) задля отримання різних сортів смоли, яку широко застосовували в госп. діяльності, а також медицині. Згідно з організаційно-вироб. принципами промисел із добування (гонки, викурювання) смоли — смолокуріння — найбільше був розповсюджений у лісових районах і подекуди в кустарній формі проіснував до серед. 20 ст.

Фізичні характеристики продуктів відповідного лісохімічного вир-ва (колір, запах, в’язкість) і їхні властивості переважно залежали від виду смоловмісної деревини, що піддавалася переробці. Чисту смолу, органічну речовину темного кольору з неприємним запахом, одержували у процесі перегонки хвойних порід. Осн. матеріалом для смолокуріння був пеньковий осмол. Здебільшого його заготовляли зі старих соснових пеньків, які простояли в лісі бл. 10-ти років. Рідше використовували свіжу деревину, стовбуровий осмол. Заготовлену сировину підводами підвозили до смолокурень — спеціалізованих вироб. об’єктів, на яких, власне, і добували смолу. Розміщувалися такі підпр-ва зазвичай безпосередньо в лісі, на т. зв. майданах. Специфічною ділянкою кустарного смолокурного вир-ва було дьогтекуріння, чи дігтярство. Добування дьогтю, темної смолистої речовини з характерним різким неприємним запахом, здійснювали шляхом сухої перегонки березової кори в лісі, у спеціально облаштованій будівлі — дігтярні, в домашніх умовах. Також практикували викурювання суміші смоли з дьогтем, для цього, відповідно, як сировину одночасно використовували й осмол, і берест.

Еволюція смолокурного промислу налічує кілька способів одержання смол. Утім принцип процесу добування, незалежно від сировини, методики та технологічного обладнання, був єдиним і полягав у тому, що під час спалювання деревини без доступу повітря при високій температурі з неї виганялася відповідна органічна речовина, яка поступово стікала у певний резервуар. Зокрема, під час добування смоли найдавнішим і найпоширенішим ямним способом осн. продукт вир-ва збирався у спец. під’ямнику, який відповідно до конструкції цього вироб. устаткування розміщувався нижче самої ями (мала форму зрізаного, опущеного донизу конуса), в яку закладали вихідний матеріал для викурювання. Система стікання смоли — через прямі чи бічні стоки — визначала типи під’ямників та способи вибирання з них готового продукту. У випадку, якщо смола потрапляла до під’ямника, зробленого здебільшого на кшталт простої циліндричної споруди з обмазаними стінками, через прямі стоки, то остиглу речовину діставали спеціальним черпаком із довгою ручкою. Також смолу могли збирати в розташов. у під’ямнику посудину — приймач. У разі використання конструкції з бічним стіканням смола заповнювала під’ямник чи бочку через спец. жолоби — рури. Водночас є факти, які вказують на добування смоли традиційним корчажним способом. При цьому функцію смолокурної ями та під’ямника виконували виготовлені з глини корчаги. В яму витягнутої форми встановлювали посудини, в які збирали смолу, на них клали покришки з отвором, поверх яких влаштовували такі самі корчаги із сировиною для викурювання. Процес вигонки смоли цим методом починався після засипання такої вироб. моделі ґрунтом і розпалення вогнища. Починаючи із серед. 19 ст., широкого розповсюдження набував пічний спосіб смолокуріння. Він був характерний уже для переробно-добувних підпр-в заводського типу, які належали крупним промисловцям. Різні смолокурні з-ди були облаштовані різними типами печей — цегляними пічними камерами, печами із залізними горизонтальними та вертикальними котлами чи котлами-реторами циліндричної форми, що вказує на зацікавленість власників у модернізації устаткування. Пічний спосіб викурювання смоли був найраціональнішим методом переробки деревини, адже на виході нерідко отримували не лише смолу, а й скипидар та деревне вугілля.

Власне смолу як вологонепроникний засіб використовували для захисту човнів від гниття, також нею змазували ходові частини транспортних засобів, смолили вітрила, канати, мотузки. Суміш, добуту із хвойної деревини, зокрема сосни, та березини, використовували для змазування коліс і відповідно до її функціонального призначення, називали "колісним дьогтем". Тоді як чистий товарний дьоготь вважали найякіснішим продуктом смолокуріння. Він мав широке практичне застосування: ним мазали ходові частини возів, обробляли одяг, взуття, використовували в гончарному та шкіряному ремісництві, з лікувальною метою. Його можна було придбати в крамницях, на ярмарках чи базарах. Водночас існувала пересувна торгівля дьогтем. Зазвичай бочки з дьогтем транспортували возами, хоча бувало, що носили й на собі. Торговців дьогтем, згідно з локальними означеннями, називали "дьохтяр", "дьогтяр", "заготовач", "чумак", "тряпушник" тощо. Трьома останніми термінами означали тих, хто вів бартерну торгівлю — міняв дьоготь на ганчір’я.

Водночас затребуваними продуктами вторинної переробки смоли були скипидар і каніфоль, які одержували у процесі перегонки свіжої, переважно соснової, живиці, котру добували у період з весни до осені методом підсочування (спец. різцем робили надрізи на корі ростучого дерева). Також зі згущеної варінням смоли виготовляли вар — нерозчинну у воді смолисту речовину, яку широко застосовували у буд-ві, шевському та ін. ремісництвах.

Будництво. Не менш цінним у господарсько-вироб. сфері був поташ — вуглекислий калій із лужними властивостями, який використовували для вир-ва мила, біління полотна, фарбування тканин, обробки шкіри, промивання вовни, чистки сукна, виготовлення скла, кришталю, фаянсової поливи, ліків тощо. Продукувати поташ почали дещо пізніше від ін. продуктів лісохімічної галузі. Підпр-во, що спеціалізувалося на його добуванні, мало назву "поташарня", чи "буда", з якої, власне, і виникло похідне означення промислу — "будний ", "будництво ". На території України вир-ва подібного спрямування здебільшого були зосереджені у межах Полісся (Волин., Черніг. губернії) та Карпат, почасти — на Слобожанщині. Нерідко навколо таких підпр-в виникали поселення. Так, згідно з істор. джерелами окремі населені пункти на пн. Сумщини (села Алтинівка, Литвиновичі; нині села Кролевецького р-ну Сум. обл.) з’явилися наприкінці 16 ст. саме завдяки облаштуванню в цій місцевості примітивних кустарних вир-в із добування поташу. Організовувати цей промисел могли приїжджі, різні за соціальним статусом й етнічною належністю люди. Упродовж кінця 17 — серед. 19 ст. поліські буди, як і деякі ін. лісохімічні підпр-ва заводського типу, перебували у володінні великих землевласників (поміщиків, козац. старшини, купців) і приносили їм вельми солідні доходи. На поч. 20 ст. до числа крупних постійно діючих пром. підпр-в належали окремі поташні з-ди західноукр. земель, здебільшого на теренах сучасної Львівщини (села Лука, Поляна, Долина, C може, Климець). Водночас у власності тутешніх поміщиків були й невеликі поташарні, оснащені примітивним устаткуванням.

Поташне вир-во мало чітку послідовність вироб. операцій. На початковому етапі здійснювали заготівлю сировини — різноманітної деревини (осики, дуба, бука), кори дерев, гілля, листя, конопляних стебел, соломи тощо. Придатний для виготовлення поташу попіл могли одержувати кількома шляхами. Насамперед це було власне вироб. добування, коли працівники буд (попелярі) перепалювали вихідний матеріал на попіл у спеціально облаштованих у лісі вогнищах, ямах. Також випалювати попіл могли селяни, які мешкали на поміщицьких землях. Водночас поташні з-ди приймали від населення т. зв. пічну золу. Так, селяни карпатських поташарень мусили здавати попіл у рахунок феод. повинностей. У 2-й пол. 18 ст. на території Зх. України (Карпати, Прикарпаття) власне промисел зі спалення рослинної сировини на попіл набув широких масштабів. Виробленням попелу тут займалися не лише чоловіки, а й жінки та підлітки. У ході спалення деревини та ін. рослинних матеріалів важливо було стежити за процесом горіння, за потреби або додавати до вогнища сировину, або стишувати вогонь. Потому одержаний попіл очищали від сторонніх домішок шляхом просівання й у такому вигляді постачали на відповідні вир-ва для подальшої його переробки.

Стадія виготовлення поташу потребувала певної сукупності послідовних дій: вилуговування попелу, фільтрування отриманої золи у спец. посудинах, відстоювання зольного розчину, випарювання і кристалізації поташу. Технологія вир-ва поташу еволюціонувала разом з оснащенням. Один із давніх способів випалювання поташу під відкритим небом, т. зв. гартовий, у 2-й пол. 18 ст. поступився досконалішому "котловому". Спеціально збудовані приміщення були оснащені котлами (залізними, чавунними, мідними) для варіння поташу та печами для перекалювання і просушування отриманої маси. Добутий у той чи ін. спосіб поташ подрібнювали, фасували і транспортували у місця збуту. Широка мережа будних з-дів на території України, зокрема в лісових районах, утворилася саме завдяки значному попиту на поташ як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Через те, що цикл одержання поташу був доволі складним і передбачав низку взаємопов’язаних технологічних процесів, налагодити його можливо було лише через певну організовану форму вир-ва, таку як з-д. Насамперед вироб. структура буд, чи т. зв. поташних з-дів, потребувала чіткого поділу праці. Тому, відповідно до трудових функцій, одні робітники, напр. як попелярі (заготовляли вихідну сировину), забезпечували підготовчий етап, інші — поливачі, коритники (безпосередньо займалися виготовленням поташу) — відповідали за осн., власне вироб., стадію. Також на будах було чимало ін. спеціалістів різної кваліфікації, задіяних на допоміжних та обслуговуючих процесах, — бондарів, колісників, ковалів, цегельників, візників, конюхів. Управлінські обов’язки покладалися на адм. персонал: писаря, скарбника, наглядача та ін.

Внаслідок вирубування і значного скорочення лісових масивів, а головне — розвитку капіталіст. економіки та індустріальної техніки — вже до кінця 19 — поч. 20 ст. будництво, як й ін. характерні для традицій України переробно-добувні лісохімічні промисли, помітно скорочувалось і поступалося місцем спеціалізованим підпр-вам заводського типу, на яких впроваджувалися нові вдосконалені технологічні процеси вир-ва.

Літ.: [Овчинников А.А. ] Смолокурение в Царевококшайском, Чебоксарском и Козмодемьянском уездах Казанской губернии. Казань, 1905; Першаков А.А. Смолокурение и положение химической переработки дерева в Казанском крае. Казань, 1924; Популярно-техническая энциклопедия (что, как и из чего делается). М. —Л., 1928; Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. М., 1948; Козлов В.Н., Нимвицкий А.А. Технология пирогенетической переработки древесины. М.—Л., 1954; Авербух А.Я., Богушевская К.К. Что делает химия из древесины. М., 1970; Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Этнография восточных славян: очерки традиционной культуры. М., 1987; Полесье: материальная культура. К., 1988; Гошко Ю.Г. Промисли й торгівля в Українських Карпатах Х V —ХIХ ст. К., 1991; Петраускас А.В. Ремесла та промисли сільського населення Середнього Подніпров’я в I Х—Х III ст. К., 2006; Коба О.О. Деревне вугілля як сировинний продукт Давньої Русі. "Археологія і давня історія України", 2013, вип. 10.

Гутництво

У 16—18 ст. на теренах України значно розвинулося гутництво — кустарний промисел з ознаками добувного й переробного хімічного вир-ва, у процесі якого шляхом плавлення піску і склотвірних матеріалів (поташу, вапна, крейди) із додаванням до них таких допоміжних речовин, як селітра, глауберова сіль, оксиди кобальту, заліза, міді тощо, отримували віконне скло та різноманітні побутові скляні вироби. В Україні термін "гута" (від нім. hütte — будинок, в якому розміщена скловарна піч) на означення склоробної майстерні згадується в документах лише починаючи із 15—16 ст. Проте технологією вир-ва скла, на що вказують знахідки археологів, на теренах України користувалися ще у 3—4 ст. Особливого розвитку скловир-во набуло за часів Київ. Русі, про що свідчать знайдені під час археол. розкопок у Вишгороді, Києві та сусідніх містах залишки як самих склоробних майстерень, так і продукції їхнього вир-ва — намист, браслетів, перснів, бокалів.

Гутний промисел, зародившись і доволі розвинувшись у 16—17 ст. у Правобереж. Україні, набув значного поширення в серед. 17 ст. на території Лівобережжя. Чимало гут діяли на Волині, Закарпатті, Буковині, Київщині, Полтавщині, Чернігівщи ні, Слобожанщині. Визначальним у розміщенні продуктивних сил був природний чинник. Кустарні склоробні з-ди — гути — будували в лісових, багатих на піщані ґрунти місцевостях, оскільки осн. сировинним матеріалом, з якого робили скло, був пісок, зокрема кварцовий. Важливим склоплавильним матеріалом також був поташ, здебільшого його добували із місц. чи привозної із сусідніх місцевостей деревини, рідше закуповували. Додатковими компонентами, які гутники використовували безпосередньо для виготовлення скломаси чи її забарвлення, були сода, крейда, вапно, глауберова сіль, оксиди заліза, міді та ін.

Архітектурно гута об’єднувала комплекс різнофункціональних будівель. Це власне гута — вироб. приміщення, де проходив процес виготовлення скла, збудоване на кшталт дерев’яної повітки (амбара, великого сараю) з комином, який проходив через дах, будинок гутника та житло робітників-майстрів, які поселялися окремими "слобідками", а також різноманітні госп. приміщення.

Осн. тех. устаткуванням гути була піч із тигелем ("дойниця"). Їх кількість варіювалася здебільшого залежно від видового різноманіття товару, що випускався на тому чи ін. кустарному підпр-ві. Досконаліші гути могли мати до 6-ти печей різного призначення: для обпалювання дійниць, гартування скла, сушіння скляних виробів, виготовлення листового скла тощо. Число тигелів, з огляду на кінцевий продукт, для якого призначалася скломаса, могло сягати від 1-го до 8-ми.

Складність технології плавлення скла та виготовлення скляних виробів вимагала різнопрофільної спеціалізації фахівців. Згідно із функціональними обов’язками одна категорія робітників гути була задіяна у процесі добування чи заготівлі сировини: будники й попельники займалися видобуванням із попелу чи золи поташу, осмольники забезпечували вир-во смолистою сосновою деревиною, попіл якої був особливо цінний для виготовлення скляної маси, шуляри (кочегари) готували дрова і стежили за опаленням печей; друга категорія забезпечувала підпр-во необхідним устаткуванням та інструментарієм: гончарі виготовляли печі й "дойниці" — спец. горщики з вогнетривкої глини, в яких варили скло, а ковалі — рурки для видування скла; третю категорію становили майстри, які забезпечували вироб. процес: гутники видували скляний посуд, шкляри виготовляли та склили віконні рами, складачі скла займалися власне приготуванням скляної маси, її фарбуванням тощо.

Гутний промисел мав спадковий характер. Деякі клани гутників передавали справу із покоління у покоління, майстри-склороби нерідко родичалися. Зазвичай гутники організовували скляні з-ди на орендованих у монастирів чи козац. старшини землях, за що платили грошовий чи натуральний податок. З огляду на це мали місце як внутр., так і зовн. міграції гутників. Напр., на Чернігівщині діяли гути, влаштовані склоробами з Волині, Литви, Польщі тощо. Часто власниками склоробних підпр-в були і самі поміщики, старшина, монастирі. За цільовим призначенням гути поділялися на ті, що виробляли скляну продукцію винятково для побутових потреб власника, і ті, які переслідували комерційну мету. Географія реалізації скляних товарів виходила за межі розташування вир-ва, на укр. ярмарках можна було побачити окремі ряди гутних виробів. Нерідко скупники закуповували скляну продукцію безпосередньо на підпр-вах.

На укр. гутах випускали кілька ґатунків скла: непрозоре зелених відтінків ("просте" скло, "посполите", "ординарне", "скло зеленої води"), безбарвне прозоре ("поташне біле", "скло білої води"), а також кришталеве. Різноманітної колористики досягали або в процесі змішування осн. компонентів, що входили до складу скломаси, або ж завдяки використанню допоміжних речовин (окисів марганцю, міді тощо).

Гутні вироби були надзвичайно різноманітними за формою, розміром, оздобленням, офарбленням і функціональним призначенням. Особливо багатим був видовий асортимент посуду. Найбільшу групу становлять столове начиння і тара для зберігання напоїв і продуктів харчування — миски, тарілки, блюда, цукерниці, чайниці, чарки, стопки, питушки, дзбанки, графини, штофи, бочівки, баклаги, фляги, кадки, діжки барила тощо. У 18 ст. з’явився також аптекарський посуд, серед якого — різноманітні за формою пляшечки, пузирки, банки, горшечки. Із розвитком гутництва на теренах України скло стало осн. матеріалом вир-ва віконних шибок, вони могли бути круглими, прямокутними, а також збірними (скло вставлялось у свинцеву оправу). Крім того, подекуди зі скла виробляли архіт. деталі культових споруд. Серед видового розмаїття скляних предметів виокремлюються також предмети інтер’єру й освітлювальні прилади — каганки, ладанки, свічники, люстри, дзеркала. Худож. виразності скляних виробів досягали за рахунок таких прийомів, як розпис кольоровою емаллю, олійними фарбами, оздоблення ліпним склом, гранування та гравірування.

Прийоми виготовлення скляних виробів залежали від їхньої типології, основними були: видування, ліплення, розкачування. Посуд, за винятком окремих елементів, у т. ч. й декоративних, видували склодувною трубкою, іграшки — ліпили, а листове скло робили т. зв. халявним способом.

Кустарний гутний промисел почав згасати у 2-й пол. 19 ст. з кількох причин: зникнення у зв’язку з масовою вирубкою лісів, зменшення через скасування кріпацтва дешевої робочої сили, низький підприємницький потенціал дрібних гут порівняно з потужними скляними з-дами, що діяли як підпр-ва капіталіст. типу. Як наслідок, склопром. центр перемістився на Схід України, зокрема на Донбас. Тоді як на теренах Зх. України великих підпр-в із виготовлення скла не було, натомість зростання попиту на склопродукцію періодично стимулювало виникнення тимчасових кустарних майстерень.

Літ.: Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. К., 1926; Рыбаков Б. Ремесло Древней Руси. М., 1948; Рожанківський В.Ф. Українське художнє скло. К., 1959; Петрякова Ф.С. Українське гутне скло. К., 1975; Білоус Л. Художнє скло. В кн.: Історія декоративного мистецтва України, т. 3. К., 2009.

Селітряний промисел

Масштабним переробно-добувним промислом було селітроваріння. Виникнення цього вир-ва і динамічне його поширення із 1-ї пол. 17 ст. на степових та лісостепових просторах України підсилювалося гострою потребою в сировині для виготовлення гарматного пороху. Постійні зовн. загрози і потреба у збройному протистоянні повсякчас стимулювали збільшення обсягів виготовлення селітри впродовж 2-ї пол. 17 — 1-ї пол. 19 ст.

Добування цього важливого для здійснення воєн. завдань продукту на різних етапах здійснювалось із різних ресурсів. За сприятливих умов селітра утворювалася природним шляхом із рослинних і тваринних решток у результаті дії нітрифікувальних мікроорганізмів і певних хімічних реакцій. Особливо велика її кількість концентрувалась у ґрунті, у тих місцях, де нітрифіковані органічні рештки вилуговувалися під дією калієвої солі вугільної кислоти. Зокрема, ця речовина входить до складу золи, велика маса якої з ’ являлася внаслідок випадкового вигорання трави чи зумисного її випалювання восени у степах. Також до категорії природних селітряниць належали різного роду земляні насипи — вали, городища, кургани, могили тощо. З нарощування обсягів вир-ва у 18 — 1-й пол. 19 ст. особливо поширилася практика створення штучних селітряниць, чи буртів. Придатними для добування селітри були такі азотовмісні речовини, як урат та свіжа сеча, гній, перегній, компост тощо. Відповідно до сировинної бази визначався спосіб вир-ва — "майданний" ("курганний", "городищенський") та "буртовий".

Селітряні варниці, майдани, а потому — з-ди облаштовували передусім у тих місцях, де було достатньо вироб. сировини, а також палива та води як невід’ємних складників вироб. процесу. Техніка і технологія виварювання селітри тривалий час були доволі примітивними. На першому етапі власне вироб. процесу добуту селітряну землю вилуговували (шляхом відстоювання її у бочках із водою протягом доби), потім розчин кристалізували у процесі довготривалого випарювання у мідних котлах. Перші дрібні варниці мали по 1—2 таких котлів, тоді як на з-дах їх кількість могла значно збільшуватися, напр., діяли підпр-ва, де селітра варилася у 8-ми котлах. Існували як казенні, так і приватні селітряні з-ди. Їхніми власниками були козаки, зокрема і старшина, міщани, купці та ін. Обслуговувалися підпр-ва найманою робочою силою.

Головним місцем зосереджен ня селітроваріння стала Лівобереж на Україна, особливо Полтавщина та Слобожанщина (Полтав., Миргородський, Прилуцький, Сум., Охтирський, Харків. полки). У 17 ст. перші поселенці на слобідських землях мали право вільно займатися тут добуванням селітри, за всією сукупністю ознак промисел мав нар. характер. З огляду на стратегічну функцію вир-ва, починаючи з 18 ст., селітроваріння набуло загальнодерж. значення. Відтак на заняття промислом потрібно було мати відповідні дозволи, а всю одержану селітру постачати винятково казні. Водночас діяльність селітропромисловців усіляко підтримувалася д-вою. Також у цей період діяли селітряні компанії, яким надавалися певні держ. пільги на вир-во і збут продукції.

Враховуючи те, що селітряне вир-во базувалося на вичерпних ресурсах і альтернативних матеріалів не існувало, з часом це стало однією з причин скорочення промислу. Крім того, серед осн. чинників згасання селітроваріння і закриття з-дів у 2-й пол. 19 ст. були низька якість продукції, нерентабельність вир-ва, винайдення хімічних способів одержання селітри.

Літ.: Трофильев E.П. Очерки из истории промышленности Слободской Украины. "Сборник Харьковского историко-филологического общества", 1894, т. 6, вып. 2; Пономарев А.М. Промышленность России в Х V III веке: к вопросу о генезисе капитализма. Ярославль, 1980; Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Х., 1991; Шерстюк В. Сировинна база селітроваріння Х VI —Х VII ст. Східної Європи. "Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні", 2012, вип. 21, ч. 1; Його ж. Хронологія та етапи розвитку селітроваріння в Лівобережному Подніпров’ї. "Сіверщина в історії України", 2013, вип. 6.

Рудний промисел

Рудний промисел, що базувався на видобуванні болотної (дернової, озерної, лугової) руди і плавленні з неї заліза, є одним із найдавніших. Його поширеність на теренах України цілком залежала від розміщення родовищ бурого залізняку. Географічно це були лісова і лісостепова зони, що підтверджено також значною кількістю ойконімів та гідронімів, утворених від кореня "руд" (Рудня, Руденка, Руднище, Рудка, Грабова Рудка, Рудня-Радовельська, Рудня-Козинська тощо).

Попри те, що болотна руда містила незначний відсоток металу, вона залишалася осн. сировиною металургійного вир-ва до поч. 19 ст. Способи її добування зумовлювались особливостями залягання породи. Зокрема, болотну руду викопували із землі, де вона містилась у вигляді суцільних пластів, вибирали в розрізах берегів річок, підіймали із дна боліт і озер. Заготовлену сировину перед тим як випалювати піддавали попередній обробці — сушили, промивали, дробили тощо.

Примітивна техніка одержання заліза із болотної руди була освоєна ще до н. е. Гол. специфіка вир-ва полягала в тому, що на початковій стадії розвитку осн. металургійне устаткування — земляна піч у вигляді круглої, обмазаної всередині глиною ями — було одноразового використання, а процес відновлення відбувався завдяки природному припливу повітря. Горнами такого типу ("вовчі ями") користувалися ще в часи Київ. Русі у 9 ст.

Із часом поширилася практика одержання заліза сиродутим способом. За ним будова глинобитних горнів наземного типу передбачала сопла, через які за допомогою міхів безперервно подавалося повітря. При цьому паливо (деревне вугілля) та вироб. сировину (руду) засипали через широкий отвір згори. Відновлене у процесі плавлення крицеве залізо у вигляді в’язкої маси збиралося на дні домниці. Одержану крицю очищали від шлаків ("жужелиця", "жужло") шляхом ретельного проковування.

Внаслідок технологічного про гресу металургійного вир-ва з’явилися напівмеханізовані залізообробні підпр-ва — рудні, для повноцінного функціонування яких, окрім сировини та палива, потрібна була рухома вода, що за допомогою млинового колеса приводила в рух окремі пристрої, зокрема міхи й молоти. Водночас невід’ємним устаткуванням рудень залишалися печі для плавки — горни, домниці, гамарки. Їх кількість (від 2-х до 4-х) вказувала на розміри вир-ва. Діяльність рудень забезпечували різнопрофільні працівники. У штаті були димарі, або ж сталевари, вуглекопи, рудокопи, ковалі та ін. Відповідальність за весь процес вир-ва покладалася на рудника.

У 16—18 ст. найбільше рудень, чи т. зв. металургійних млинів, діяло на Поліссі. Також свої залізообробні з-ди мали Бойківщина та Слобожанщина, проте їх число було порівняно невеликим. Рудні здебільшого належали монастирям, козац. старшині, шляхті, магнатам та ін. Позаяк власники не мали спец. тех. знань і навичок у галузі металообробного вир-ва, весь процес рудного промислу — від зведення вироб. приміщення до організації виплавки заліза — перебував у віданні рудників. Фактично вони були орендаторами цих підпр-в. За експлуатацію рудні промисловці розплачувалися грішми або ж металевими виробами. Зокрема, тут робили різноманітні деталі для с.-г. інвентарю (сошники, лемеші, чересла), боєприпаси (пулі, картеч, дріб) та звичайне полосне залізо. Поблизу вир-в були розташов. слободи, де жили люди, які працювали на промислі.

Помітне скорочення у 1-й пол. 19 ст. кількості рудень і заг. згасання промислу було визначене різними чинниками, серед них зменшення запасів вироб. та паливної сировини, поява дешевого привозного заліза (зокрема уральського), виникнення потужних металургійних підпр-в.

Літ.: [Шафонский А.Ф.] Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малой России, из части коей оное наместничество составлено. К., 1851; Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. М., 1948; Пономарев А. Промышленность России в Х V III веке: к вопросу о генезисе капитализма. Ярославль, 1980; Будзан А.Ф. Господарсько-промислові виробництва. В кн.: Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Полесье: материальная культура. К., 1988; Коваль А.П. Знайомі незнайомці: походження назв поселень України. К., 2001; Вовк. Ф.К. Студії з української етнографії та антропології: нова редакція. Х., 2015.

Папіряний промисел

Довгочасну еволюцію пройшло одне із поширених пром. вир-в — папірництво. Технологію виготовлення паперу, згідно з письмовими джерелами, в Україні почали освоювати від серед. 16 ст. Перші спеціалізовані підпр-ва — папірні — з’явилися на території Правобереж. України, зокрема в Галичині (міста Буськ, Янів), на Волині (м. Острог), Поліссі (м. Радомишль). Упродовж 17—18 ст. їх кількість помітно зростала, розширювалася географія функціонування на схід, а на поч. 19 ст. папірні діяли фактично по всій території України. Найбільшим осередком паперового вир-ва були Галичина та Волинь. Чимало папірень свого часу діяло на Бойківщині (села Суши ця, Страшевичі Старосамбірського р-ну, с. Уріж Дрогобицького р-ну, с. Витвиця Долинського р-ну та ін.). На теренах Лівобережжя особливо густою була мережа папірень багатої на лісові масиви Чернігівщини. Досить значну кількість таких підпр-в мали Київщина, Харківщина, дещо менше — Полтавщина, Катеринославщина, Одещина, Херсонщина. В різних місцях папіряний промисел організовували і вели привілейовані особи — представники влади, духовенства, козац. старшини та ін. Особливо зацікавленими суб’єктами були ті, хто мав друкарні, займався книговидавничою діяльністю (напр. монастирі). Папірні, що діяли десятки років, приносили значні прибутки власникам.

До 1-ї пол. 19 ст. папірні були підпр-вами мануфактурного типу. З огляду на особливості їхнього устаткування і залежність роботи механізму від водяного колеса у виборі місця буд-ва передусім орієнтувалися на наявність водоймищ. Архітектурно споруда, де виготовляли папір, була схожою з водяним млином. Внутр. простір ділився на кілька функціональних сегментів: виробничий, де містилися потрібні пристосування (ступа, дерев’яний прес, дробильня, зубчатий вал, котли для паперової маси тощо); житловий, в якому мешкали папірник із помічниками; складський, де тимчасово зберігалася виготовлена продукція. Крім майстра, роботу папірень забезпечували різнокваліфіковані робітники — ганчірники, формувальники, дереворуби, кочегари, візники, черпальники, сушильники та ін. Часом для роботи на папірнях залучали іноз. фахівців.

Осн. складниками для виготовлення паперової маси були як первинна сировина — клітковина, чи целюлоза, яку одержували із деревини та стебел коноплі, льону, кропиви, із соломи та стебел ін. рослин, так і вторинна — ганчір’я, макулатура. Якість паперу, який виготовляли в укр. папірнях, була неоднаковою. Існували високосортні та низькосортні типи паперу. Зокрема, в асортименті був друкарський, писальний, пакувальний та ін. його різновиди. Папір різнився за кольором, напр., писальний папір міг бути білим, напівбілим, сірим. Укр. папірні маркували власну продукцію водяними знаками — філігранями, за якими можна було визначити, де і коли папір було виготовлено.

У 2-й пол. 19 ст. папір різного призначення (писальний, обгортковий, поштовий) був одним із предметів ярмаркової торгівлі, куди його постачали як самі виробники — фабриканти, так і купці. На ярмарках Лівобереж. України разом із паперовою продукцією місц. вир-ва можна було придбати аналогічний товар, привезений із ф-к Калузької, Курської, Тульської, Моск. губерній.

За кілька століть існування па перового промислу обсяги в иробництва відчутно збільшилися. Внутр. потреби у папері фактично повністю задовольняли місц. підпр-ва. Прогрес індустріальної техніки та технологій вплинув на те, що, починаючи із 1840-х рр., папірні почали переводити вир-во на парові двигуни, папероробні машини. Нове обладнання виготовляли на місцях, частково завозили з-за кордону. З часом папірні мануфактурного типу повністю поступилися профільним фабрично-заводським підприємствам.

Літ.: Аксаков И.С. Исследование о торговле на украинских ярмарках. СПб., 1858; Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях (ХVI — початок Х Х ст.). К., 1974; Будзан А.Ф. Господарсько-промислові виробництва. В кн.: Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Коваль А. Знайомі незнайомці: походження назв поселень України. К., 2001; Нескінченна подорож: книга пам’яті Ореста Мацюка. Львів, 2009; Гурба В. та ін. Дубовичі: історико-краєзнавчий нарис. К., 2012; Балабушевич Т.А. Основні тенденції розвитку ремесел і промислів Галичини у ХVIII ст. "Наукові записки Національного університету "Києво-Могилянська академія”", 2016, т. 182.

Свічникарство

До категорії переробних промислів належить свічникарство. Традиція вироблення свічок, не лише як джерела освітлення, а і як важливих ритуальних атрибутів, є досить давньою. Попервах це було власне домашнє заняття. Одним із трьох способів, використовуючи як осн. сировину бджолиний віск, українці виготовляли відповідно сукані (качані), литі та мокані свічки. Власне процес вир-ва, залежно від обраних прийомів, передбачав кілька стадій. На першій віск розм’якшували у теплій воді, на сонці, в печі, розминали руками (для суканих, чи качаних, свічок) або ж топили (для литих, моканих свічок). На другій — ґніт (випрядена з вовни, льону, конопель нитка, здебільшого вал) або заправляли в розкачаний трубочкою віск, або заливали воском у спец. формі, зробленій із пустотілих стебел бузини, кукурудзи, соняшника, або ж покривали ґніт розтопленим воском шляхом кількаразового вмочування та охолодження. На завершальній стадії готовим виробам надавали довершеного вигляду, зокрема, часто свічки поливали водою чи вигладжували їх змоченою у воді ложкою, подекуди декорували.

Додаткових, позатехнологічних прийомів потребував процес виготовлення оберегової свічі, відомої в народі як "трійця", "свічка-трійця", "трисвічник". Готові три свічки з’єднували докупи зсуканим воском (Сх. Галичина) чи за допомогою дерев’яного хреста, висота якого сягала 25—30 см (на Тернопільщині), що символізувало три іпостасі єдиного Бога. Традиція виробляти такі свічки, оздоблювати їх усілякими прикрасами (васильками, безсмертником, калиною, намистом тощо) й освячувати на Водохреще здавна побутувала на Гуцульщині та Поділлі. За нар. уявленнями, йорданські свічки (трійці) могли захистити від природних стихій (грому, бурі), всіляких напастей, злих сил, а також оздоровити, очистити.

Зовні, залежно від функціонального призначення, свічки могли відрізнятися розміром, формою, кольором. Ті, які несли до церкви, виготовляли із жовтого, без будь-яких домішок воску. Прагнули зробити якомога кращу свічу. У поховальних обрядах використовували воскові свічки темних відтінків — чорні, темно-зелені, до того ж проводнички, що їх роздавали на похоронах присутнім, були невеликого розміру. Під час проведення одного з весільних дійств (дівич-вечора) запалювали трійчату воскову свічу. Особливо великими розмірами (1—1,5 м заввишки та 0,3 м у діаметрі) вирізнялися ритуальні свічки цехів і братств, якими послуговувалися під час важливих подій (зборів, виборів, великих свят тощо).

Зважаючи на те, що свічки робили переважно для церкви (свічка Богу), для використання їх під час важливих реліг. чи родинних обрядодій (страсна свічка, громниця, весільна свіча, свічка-провідничок), застосовували в нар. магії чи як апотропеї, до справи бралися вельми делікатно — працювали лише у визначені дні та часи (напр., громничну свічу виготовляли напередодні Стрітення, а страсну — Чистого четверга), турбувалися про чистоту та спокій у хаті, молилися, запалювали перед іконою світильник.

У деяких регіонах (Слобожанщина, Галичина) свічкарство стало виявом нар. декоративно-вжиткової творчості. Майстри — свічкарі та свічкарки — виготовляли для власних потреб і на продаж, зокрема і церквам, різні за формою свічки, оздоблені малюнками чи нарізами по воску у вигляді кружечків, хрестиків тощо. Побутувала також практика виробляти кольорові свічки із забарвленого, традиційно рослинними фарбами, воску. Іноді свічки прикрашали золотим папером.

Починаючи із 1-ї пол. 18 ст., традиційне домашнє свічкарство згасало. Почасти це було пов’язано із занепадом бджільн ицтва, неспроможністю задоволь- нити зростаючі потреби сусп-ва у свічковій продукції, більшою мірою — із забороною займатися відповідним промислом приватним особам через збитковість такої діяльності для церкви. Як наслідок, у багатьох єпархіях (Черніг., Харків., Одес., Подільській, Волинській та ін.) з’явилися спеціалізовані свічкові з-ди, на яких виготовляли як власне воскові свічки, так і з домішками — стеаринові, церезинові, сальні, лоєві, парафінові. Відтак ці підпр-ва посіли монопольне становище на ринку свічковиробництва. Одним із найпотужніших був свічковий з-д у Батурині (Чернігівщина), його вироби високо цінували за якість не лише в Україні. Зокрема, батуринські свічки домашнього вжитку на замовлення експортували до Москви, С.-Петербурга, Відня, Копенгагена тощо.

Літ.: Черниговские епархиальные ведомости, 1872, № 23; Сумцов Н. Культурные переживания. "Киевская старина", 1889, № 3; Його ж. Очерки народного быта (из этнографической экскурсии 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии). Х., 1902; Його ж. Слобожане: історико-етнографічна розвідка. Х., 2002; Зозуля Н. Йорданські свічки — "Трійці". "Народна творчість та етнологія", 2009, № 4—5; Блакитний М. Діяльність Чернігівського єпархіального свічкового заводу (1872—1916 рр.) за матеріалами часописів "Черниговские епархиальные известия" та "Вера и жизнь". "Сіверянський літопис", 2010, № 4—5; Скуратівський В. Свічникарство. "Берегиня", 2010, № 1 (64); Вовк Ф.К. Студії з української етнографії та антропології: нова редакція. Х., 2015.

Винокуріння

До числа найприбутковіших переробних вир-в 17—18 ст. належав промисел із виготовлення спиртних напоїв — винокуріння. Його розвитку та широкому розповсюдженню на території України сприяв багатий внутр. ринок сировини. Базою для вир-ва була с.-г. продукція — різноманітні хлібні злаки (жито, ячмінь, пшениця, овес тощо) та картопля. Традиція готувати хмільне питво із солоду, меду, хмелю існувала в українців здавна. Із часом найпопулярнішою серед трунків стала горілка. На початковій стадії розвитку викурювання цього продукту із залишків хліба було одним із допоміжних занять сел. госп-ва. Згодом винокуріння стало товарним вир-вом і одним із найбільш рентабельних промислів. Інтенсивне зростання обсягів виготовлення горілчаної продукції, особливо у 18 ст., привело до виникнення підпр-в мануфактурного типу. Подальше укрупнення винокурних з-дів було наслідком монополізації спиртової галузі великими землевласниками.

Технологія вир-ва спиртних напоїв, зокрема горілки, потребувала значної кількості сировини як у вигляді цільного зерна, з якого готували солод, так і продукту його переробки — борошна. Змішані у відповідних пропорціях, ці речовини піддавалися спиртовому бродінню, що було одним із вироб. етапів. Потім із дозрілої суміші способом перегонки одержували готовий спиртовий продукт. Відповідний процес відбувався на спеціалізованому підпр-ві — винокурні (винниці, ґуральні). Зазвичай це було окреме вироб. приміщення зі спец. обладнанням. Враховуючи технологічні особливості добування горілки (розклад речовин на складові відбувався за допомогою нагрівання), осн. спорудою була піч (їх кількість могла варіюватися залежно від обсягів вир-ва). Винокурні печі топили дровами, через що у 18 ст. було знищено багато лісів. Задля вирішення цієї проблеми пізніше на з-дах як паливо почали використовувати торф, кам’яне вугілля, солому. Гол. устаткуванням винокурень були горілчані котли. Їх число було різним — від одного до кількох десятків (на великих винокурних з-дах могло налічуватися понад 50 котлів). Крім того, характер винокурного вир-ва передбачав наявність різних ємностей — бродильних чанів, корит для браги, бочок для горілки тощо. Здебільшого винокурні були сезонними підпр-вами. Зазвичай вони діяли із жовтня—листопада до березня—травня, що було зумовлено особливостями збору врожаю та наявністю сировини. Відповідальним за весь процес був майстер — винокур. Вироб. операції виконували наймані працівники, зазвичай чоловіки, оскільки на підпр-вах такого профілю жінки майже не працювали. Кількість робітників залежала від обсягів вир-ва (на різних винокурнях могло налічуватися від 10-ти до 40-ка осіб). Серед них були також фахівці, які обслуговували допоміжні ланки вир-ва — забезпечували паливними ресурсами, посудом (візники, бондарі). Поміж працівників винокурних з-дів було чимало робітників-відхідників. За роботу з людьми розраховувалися як грішми, так і натурою (харчами, горілкою).

Винокурний промисел вели козаки, міщани, купці, монастирі, заможні селяни, шляхта та ін. Склад привілейованих осіб, які мали право займатися винокурінням і торгівлею спиртними напоями, в різні періоди розвитку промислу був неоднаковим. Одержану продукцію оптом і вроздріб промисловці реалізовували у межах країни, відправляли на експорт. За заняття винокурним промислом сплачували податок. Вільно займатися винокурінням і торгівлею спиртними напоями до серед. 18 ст. могли лише слобожани. Таке право надавалося їм жалуваними грамотами кінця 17 — 1-ї пол. 18 ст. Завдяки цьому винокуріння стало гол. промислом Слобідської України, зокрема Харківщини.

Літ. : Багалій Д.І. Краткий исторический очерк торговли (преимущественно ярмарочной) в Харьковском крае в ХVII и ХVIII вв. Х., 1888; Сумцов Н. Культурные переживания. "Киевская старина", 1889, № 4; Русов А.А. Описание Черниговской губернии, т. 2. Чернигов, 1899; Россия: полное географическое описание нашего Отечества: настольная и дорожная книга для русских людей, т. 7. СПб., 1903; Пономарев А. Промышленность России в Х V III веке: к вопросу о генезисе капитализма. Ярославль, 1980; Будзан А.Ф. Господарсько-промислові виробництва. В кн.: Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Х., 1991; Пивоваренко О. Розвиток винокуріння та шинкування на Лівобережній Україні у другій половині Х VIII — Х VIII ст.: автореф. дис. … канд. істор. н. К., 2007; Природа и население Слободской Украины: Харьковская губерния: пособие по родиноведению. Х., 2007 (репринтное издание); Хармак М. Винокурний промисел Батурина Х VII —Х VIII ст. "Сіверщина в історії України", 2016, вип. 9.

Миловаріння

На території України миловарний промисел помітно розгорнувся відтоді, як осн. продукт його вир-ва почали масово споживати у повсякденному побуті різні верстви населення. Мило як мийна речовина стало аналогом традиційним засобам гігієни — золі (рослинному та деревному попелу), яку повсюдно вживали для прання (зоління) білизни, миття, та мильняньці ("собаче мило", "мильна трава", "коров’яче мило", "милиця") — широковживаній трав’янистій рослині із характерними мийними властивостями.

Осн. органічною сировиною у миловарінні були тваринні (баранячий, кінський, свинячий, яловичий) жири, рослинні олії (лляна, соняшникова, конопляна тощо) та масла. Здебільшого компоненти були місц. походження. Водночас на поч. 20 ст., з розвитком пром. миловарного вир-ва, на з-дах почали застосовувати завезене із-за кордону кокосове масло. Процес отримання мила відбувався шляхом омилення — виварювання (кип’ятіння) жирів із лугами. Спочатку основною такою речовиною з лужними властивостями був поташ. Унаслідок удосконалення технології замість нього куди частіше використовували кальциновану та каустичну соду. Такий спосіб виготовлення мила практикувався незалежно від форми організації вир-ва. Зокрема, миловарний промисел побутував як індивідуальне кустарне заняття: особи, які зналися на технології, варили мило і реалізовували його населенню. Водночас протягом усього періоду розвитку миловаріння існували різні колективні форми вир-ва — цехи, майстерні, з-ди.

За писемними джерелами, наприкінці 19 — на поч. 20 ст. миловарні з-ди працювали у багатьох місцевостях України. Обсяги їхнього вир-ва були різними. Найбільші на території Лівобережжя підпр-ва діяли на Харківщині та в м. Ромни. Кожна миловарня обладнувалася спец. печами. Невід’ємним устаткуванням відповідного підпр-ва був один чи кілька котлів, де, власне, і варилося мило. Фактично всі операції виконували вручну. Потрібну на вир-ві воду брали із криниць або ж підвозили бочками від річок. Приміщення з-ду опалювали дровами, тоді як штучним джерелом освітлення був гас. Продукцію власники миловарень здебільшого постачали у крамниці, також мило було предметом оптової та роздрібної торгівлі на ярмарках, базарах. Окремі укр. миловарні відправляли товар на експорт.

У 21 ст. миловаріння отримало новий виток розвитку — його продукція стала одним із сучасних популярних товарів ручного виготовлення. Нині мило часто варять у домашніх умовах як для власного вжитку, так і на продаж. Окрім того, діють приватні миловарні, де з органічних компонентів холодним процесом виготовляють різні сорти мила.

Літ.: Аксаков И.С. Исследование о торговле на украинских ярмарках. СПб., 1858; Россия: полное географическое описание нашего Отечества: настольная и дорожная книга для русских людей, т. 7. СПб., 1903; Фабрично-заводская промышленность по Полтавской губернии: по сведениям, полученным от владельцев фабрик и заводов. Полтава, 1905; Техническая энциклопедия, т. 13. М., 1931.

Чумацтво

Своєрідною ланкою в системі традиційних занять українців було чумацтво. Попервах цей промисел за всіма ознаками мав торговельно-транспортний характер. Його специфіка полягала у перевезенні та продажі різнорідного товару. Осн. предметами діяльності промисловців-чумаків були: сіль, яку вони добували чи купували на узбережжях Чорного й Азовського морів із метою реалізації в Україні чи за її межами, солона в’ялена риба, що її привозили переважно з Дону, а також екзотичні спеції та всілякий крам.

Документальне підтвердження існування чумаків і чумацтва як промислу датується 1-ю пол. 17 ст. Тоді як відомості про торговців сіллю і рибою містяться у письмових джерелах ще часів Київ. Русі (10—14 ст.). Для означення постачальників і продавців відповідного товару побутувало кілька термінів. Зокрема, транспортувальників солі з Пд. України називали "соляниками", із Галичини (Коломия) — "коломийцями". Крім того, "прасолами" іменували дрібних крамарів переважно в’яленою рибою та сіллю, а "уходниками" — тих, хто привозив рибу й ін. товари (мед, віск, сало, м’ясо, шкіри) зі степових промислів. Побутувала також лексема "шмаровоз", її застосовували до людей, які займалися візництвом.

Походження власне слова "чумак " дослідники тлумачили неоднозначно. Більшість схильні були вважати цей термін тюркізмом. Одні (М.Максимович, І.Паулі) пов’язували його з татар. "чум", "чюм" — "ківш", аб о ж "чум" — "перевізник" (Г.Данилевський). Другі шукали витоки в турец. мові: від čomak — "булава, довга палиця" (М.Фасмер). Д.Яворницький вважав його вихідним із перської, де слово "чумак" означає "кийок", відповідно чумак — людина, яка, йдучи в дорогу, бере із собою для оборони кийок. Декотрі (А.Скальковський, М.Новосельський, М.Закревсь кий, І.Рудченко), слідуючи за нар. етимологією, були переконані, що лексема "чумак" утворилася від назви чумної хвороби (чуми), що не раз вражала чумаків під час мандрів, або ж для профілактики якої вони просякали дьогтем сорочки, через що навіть зовн. виглядом (чорний запилений одяг, засмалене сонцем обличчя) нагадували хворого.

У 17 — 1-й пол. 19 ст. територія розповсюдження чумацтва у межах України була доволі широкою. Особливо велику кількість чумаків зафіксовано на Чернігівщині, Київщині, Слобожанщині, Полтавщині, Поділлі. Виникнення й зосередження цього прошарку у відповідних регіонах насамперед пов’язане з відсутністю тут осередків солевидобування і потребою у постачанні солі з ін. місць. Проте згодом чумацький промисел розвинувся у своєрідну логістичну систему. Чумаки транспортували різноманітний товар (сіль, рибу, дерев’яні, шкіряні, глиняні, скляні вироби, зерно, тютюн, горілку тощо) від місць їх вир-ва чи добування до пунктів реалізації — ярмарків великих торг. центрів. Пересувалися чумаки оптимальними, часто самостійно прокладеними маршрутами, що сполучали Правобережну та Лівобережну Україну із південними її губерніями (Херсон., Таврійською), а також Кримом, Галичиною, Росією, зокрема такими містами, як Ростов-на-Дону, Таганрог. Серед гол. чумацьких шляхів — Шпаковий (чи Чорний), Муравський (або Солоний), Молдав., Бакаїв тощо. Отже, діяльність чумаків не лише забезпечувала внутр. товарообмін, а й розширювала зовн. екон. зв’язки.

Чумацтво було соціально неоднорідним промислом, адже ним займались і кріпаки, і козаки, і поміщики. А оскільки чумацьке приватне підприємництво передбачало певні інвестиції, то наявна від самого початку майнова диференціація породжувала всередині відповідного прошарку певну соціальну нерівність. Чумацька справа нерідко мала спадковий характер, подекуди (Київщина, Слобожанщина) нею займалася третина чи навіть половина населення одного села. За принципом організації пром. діяльності чумацтво уособлювало тимчасове об’єднання. Сезонно, з весни до пізньої осені, господарі, які мали чумачку (від двох-трьох до кількох десятків пар волів, мажі з необхідним начинням, зброю для самооборони тощо), організовувались у своєрідні артілі — валки, ватаги — задля перевезення та продажу товару, передусім солі та риби.

На чолі валки стояв виборний отаман — досвідчений чумак, який добре знав дорогу, мав гарну репутацію серед побратимів і в разі нападу на чумацький обоз, що в степу траплялося доволі часто, міг стати воєначальником. Його обов’язки полягали у тому, щоб указувати шлях, регламентувати час пересування та відпочинку, стежити за денним і нічним чергуванням тих, хто стеріг волів, тощо. Жоден чумак не вирушав у дорогу без певного набору інструментів — сокири, пилки, долота, сверликів, який у будь-який час міг знадобитися для полагодження транспорту, відра для напування волів, одягу (двох сорочок і штанів, кожуха, свитки, киреї). Кожна ватага обов’язково мала кухаря (кашовара), який займався винятково приготуванням їжі для чумаків. Провіантом запасалися в обидва кінці, зокрема, з собою брали пшоно, сухарі, печений хліб, борошно (гречане та пшеничне) для галушок, сало тощо. У дорозі часто варили галушки, пшеничну кашу, рибну уху, суп із м’ясом. Господарі-чумаки брали з собою в похід наймитів (переважно парубків) — одного на 4 пари волів. Термін найму та оплата були чітко визначені, за перебування на службі від Світлого Христового Воскресіння до зимового Миколи парубок отримував 8 чи 10 рублів сріблом. Під час походу його гол. завданням було пасти волів. Наймит також мав право голосу під час вибору отамана, ті, які рушали в дорогу вперше, — півголоса. Кожен господар, який ішов із наймитами, брав харчі і для них, у такому разі чумак варив їсти зі своїми наймитами окремо. В числі чумаків була також людина, яка зналася на нар. ветеринарії, серед осн. засобів лікування тварин — синій камінь та "юрієві сльози" (ранкова роса, зібрана в день св. Юрія). Будильником у дорозі слугував півень.

У зимову пору, період холодів, а головне відсутності підніжного корму, чумацький промисел фактично зупинявся. Волів ставили на зимівлю до поміщиків. Перевагу надавали захищеній від вітру місцевості, з водою та гарним сіном. Разом із волами йшов також наймит. До промислу чумаки починали ретельно готуватися ще з лютого місяця: лаштували вози (ремонтували їх, а в разі потреби замінювали на нові, змазували дьогтем ходову), ярма, лагодили шкіри для накриття.

Характер чумацького промислу вимагав надпотужних і надійних засобів транспортування. Таким нар. конструкторським проектом стала мажа, мажара — вантажний віз великої грузопід’ємності, кузов і ходові частини якого (люшні, осі, колеса), з огляду на осн. предмети перевезення — сіль та рибу, виготовляли винятково з дерева. Для різних частин чумацького воза (полудрабків, крижівниці, сказка, підлеги, щабель, помістниці, паплісок, війї, коліс тощо) використовували неоднакові сорти деревини. Здебільшого це були ясен, липа та берест. У більш ранній період існування чумацтва власне кузови маж видовбували чи випалювали, тоді як згодом таку суцільну конструкцію замінили обшитими лубом ящиками. Вир-вом спец. возів займалися як самі чумаки, так і стельмахи, подекуди осередками цього ремесла ставали навіть окремі села (с. Тараща на Київщині). Водночас колесами (вирізнялися набагато товщими ободами, спицями, головками) забезпечували лише фахові майстри. Великого значення чумаки надавали декоруванню маж, зазвичай свої транспортні засоби вони мережали власноруч під час т. зв. зимових канікул чи в дорозі. Серед важливих доповнювальних елементів чумацького воза — скринька ("кельма") для всілякого приладдя, мазниця для дьогтю, шкіряне накриття для запобігання псуванню товару під дощем, важниця. В дорогу також обов’язково брали запасні осі, колеса. Невід’ємним засобом запрягу було ярмо, нерідко, так само, як і віз, багато мережане. В нього зазвичай упрягали пару волів, через що чумацький віз часто звався паровицею. Перевагу надавали сірій круторогій худобі, відомій силою та витривалістю. Багато часу чумаки приділяли догляду за волами: мили їх, натирали соломою, щоби шерсть була кучерявою, золотили роги.

Чумаки створили окрему субкультуру, з виразною колективною ідентичністю та чіткими принципами життя. У своїй діяльності вони неухильно дотримувалися неписаних законів, а такі ключові моменти, як збір на промисел, поховання товариша в дорозі, повернення додому тощо, супроводжувалися усталеними звичаями.

Чумацький промисел сягнув апогею у період розквіту Запороз. Січі. Тому не випадково чумацтво та козацтво як самобутні соціокульт. явища існували у тісному взаємозв’язку. З одного боку, козаки були покровителями чумаків: у разі потреби забезпечували їх військ. супроводом, давали прихисток. Із другого — компаньйонами, оскільки збували заїжджим чумакам рибу, купували в них хліб та горілку, чумакували нарівні з усіма або ж вели зовн. торгівлю безпосередньо через чумаків із числа запорожців.

Займатися чумацтвом було економічно вигідно, прибуток від промислу був доволі високим і значно перекривав видатки. Левову частку становили дорожні витрати: плата за проїзд через мости, поромні переправи, за пасовисько, дьоготь, також чумаки сплачували певні податки у скарбницю Запороз. Січі. Реалізація солі мала оптово-роздрібний характер: здебільшого чумаки прагнули збути її якомога швидше в одні руки, в ін. випадку розвозили взимку по ярмарках. Попри те, що чумацтво за всіма ознаками є чол. промислом, до збуту товару долучалися часом і жінки, зокрема, у той час, як чумак був у черговому поході, в обов’язки дружини входило розпродати привезену й вивантажену в засіки сіль.

У 2-й пол. 19 ст. на більшості території відбулася реорганізація чумацького промислу із торговельно-транспортного у власне транспортний, унаслідок чого чумаки-підприємці перекваліфікувалися на перевізників — хурщиків. Через це у 20 ст. на території Слобожанщини, Полісся "чумаками" називали не лише пересувних торговців сіллю, горілкою, а й тих, хто вів натуральний обмін солі чи навіть дьогтю на ганчір’я. Так, на Конотопщину під час II світ. війни чумаки доставляли сіль із Роменщини, де німцями було організовано виварку й реалізацію цієї важливої речовини. З виникненням залізничого сполучення у 1860—70-х рр. чумацтво значно скоротилося, перейшло до незаможної верстви, а згодом і зовсім зникло як унікальне соціокульт. явище.