ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

Генезис укр. нац. житла пов’язаний з домобудівними традиціями слов’ян. археол. к-р на території України 2-ї пол. 1 тис. Внаслідок еволюції слов’ян. заглибленого житла впродовж 10—13 ст. сформувалися осн. типологічні риси укр. нац. житла: наземний характер близької в плані до квадрата оселі, орієнтованої входом на південь / південні румби, використання деревини як осн. буд. матеріалу, застосування зрубної і каркасної технік буд-ва, опалення за допомогою глинобитної варистої печі, розташованої у ближньому від входу куті. До 18 ст. вони були основою розвитку як традиційного сел. та міщанського житла, так і житла панівних верств (шляхти, духовенства, козац. старшини). У подальшому етнічні традиції в житлобудівництві продовжували зберігатися лише в сел. житлі. Позитивний вплив на подальшу еволюцію укр. нац. житла мали місто, звідки в нар. буд-во проникали прогресивні новації у плануванні, конструкції, системі опалення і відведення диму, функціональному використанні приміщень та площ оселі тощо, та етнокульт. зв’язки з представниками ін. народів (поляками, німцями, чехами), які проживали в Україні.

Назва "хата" — загальнопоширений в Україні термін для укр. нац. житла. Він згадується вже в істор. піснях 15 — 1-ї пол. 16 ст. Найімовірніше лексема "хата" походить з іранських мов й означає житло, заглиблене в землю (землянкове, півземлянкове). Паралельно із цією назвою до 18 cт. у писемних джерелах для позначення укр. нац. житла вживалися й інші: "ізба", "дом", "домок", "світлиця", "пекарня", "кухня".

Планування житла

Укр. нац. житло 19 — 1-ї чверті 20 ст. відзначається етнокульт. спільністю найважливіших рис (горизонтального планування, організації інтер’єру, системи опалення) на всій етнічній території українців. Водночас для укр. традиційного житлового буд-ва, як і для інших галузей нар. к-ри, притаманна наявність численних локальних етногр. особливостей, які проявлялися в буд. матеріалі і конструкції, нар. термінології, декорі інтер’єру та екстер’єру тощо. Основою розвитку укр. нац. житла стала однокамерна наземна кліть, опалювана за допомогою варистої печі — "хата" ("ізба", "хижа", "халупа"). Горизонтальне планування укр. нац. житла розвивалося в довжину і по ширині. Згідно з даними археології на території України вже в період середньовіччя спорадично зустрічалися дво- і трикамерні півземлянки. Початок розвитку планування укр. нац. житла пов’язаний з появою перед входом в оселю сіней: спершу — у вигляді невеликого дашка-козирка над дверима, який захищав від атмосферних опадів, згодом — ряду жердин, приставлених під кутом до стіни з дверима, вкритих шаром трави і гілок, і нарешті — прибудованого холодного неопалюваного приміщення з дверима. На Бойківщині й Лемківщині сіни були більшими за площею й часто виконували функцію молотильного току ("боїско", "боще"). На Гуцульщині, Покутті в сінях ("хоромах") влаштовували двоє вхідних дверей: у фасадній і напільній стінах. На Волині, Поліссі подекуди траплялося, що сіни по ширині були меншими за житлову кімнату. Внаслідок цього виникала "підсінь" — невелика ніша під стріхою даху. В 19 ст. однокамерні житла без сіней зустрічалися вже спорадично, а у 20 ст. — стали реліктовим явищем, яке найдовше збереглося подекуди на Поліссі України й Гуцульщині ("бурдей").

Осн. типами горизонтального планування укр. нац. житла в 19 — на поч. 20 ст. було двокамерне: сіни та хата, і трикамерне: хата, сіни і комора, які побутували на всіх укр. етнічних землях. У трикамерному житлі вхід у госп. приміщення — комору — був влаштований із сіней. Один зі шляхів виникнення цього типу планування полягав у тому, що навпроти дверей житла зводили комору, яку постійно тримали під наглядом. З часом простір між цими первісно окремими спорудами "заростав" стінами, що й привело до появи трикамерного житла із сіньми посередині. На Бойківщині поряд зі згаданим трикамерним житлом зустрічався варіант, в якому власне хата ("хижа") розташовувалася між сіньми і коморою. Вхід у госп. приміщення в цьому варіанті трикамерного житла вів знадвору. Центр. розташування в будівлі житлової камери сприяло її утепленню, що було актуальним в умовах суворого гірського клімату. Ще одним варіантом розвитку житла типу "хата, сіни та комора" є оселя з двома житловими приміщеннями, розташованими обабіч сіней (симетричне планування): хата, сіни та хата, яка зустрічалася в заможніших селян та у розширених сім’ях. Кімнати могли бути як рівноцінні (обидві опалювані печами або піччю і грубкою), так і нерівноцінні — опалювалася лише одна з них, а інша виконувала репрезентативні функції. Часто (особливо у випадку збільшення сім’ї й відсутності можливості побудувати для молодої сімейної пари окреме житло) такі оселі виникали внаслідок еволюції первісно холодної комори з господарського у житлове приміщення.

У 2-й пол. 19 ст. поширюється асиметричне (анфіладне) планування укр. нац. житла типу: сіни, хата та хата, або ж: комора, сіни, хата і хата, в якому житлові камери розташовані лише по один бік від сіней (Волинь, Полісся). На Середньому Поліссі житла з анфіладним плануванням уже називали не "хатою", а "домом". Опалення такого житла здійснювалося або за допомогою варистої печі, зведеної біля перегородки між суміжними кімнатами, або ж за допомогою варистої печі і окремої груби, які функціонували у приміщеннях автономно.

Горизонтальне планування укр. нац. житла також розвивалося по ширині за рахунок влаштування при тильній стіні кімнати ще одного приміщення — житлового ("ванькир", "веркіль", "алькир", "хатина") або господарського ("комора") шляхом його прибудови чи встановлення в хаті перегородки, паралельної до гребеня даху (в останньому випадку ширина будинку була дещо більшою за хату з плануванням по довжині). Іноді таку перегородку влаштовували при тильній стіні сіней з метою виділення комори. На Середньому Поліссі у такий спосіб часто виділяли в сінях "стебку" ("вістебка", "пукліт") — тепле госп. приміщення, в якому зберігали картоплю та овочі, а на Поділлі — "кухню".

Час і причини появи в українців житла з розвинутим горизонтальним плануванням по ширині остаточно не з’ясовані. Їх поширення припадає на 19 ст. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. вони відомі в багатьох місцевостях Пд.-Зх. історико-етногр. регіону України (на Волині, Опіллі, Покутті, Надсянні, Гуцульщині, Лемківщині, Поділлі). Таке планування сприяло сегментації функцій первісно однокамерного житла (виділення спальні, кухні), підвищенню рівня його гігієнічності, більше відповідало потребам розширених і багатодітних сімей, побутовим запитам заможніших селян. Серед поширених варіантів багатокамерного житла, розвинутого по ширині, наступні: сіни/кухня та хата; сіни/комора та хата; сіни та хата/ванькир; хата/ванькир, сіни та комора/ванькир; хата/комора, сіни та хата/комора.

Система опалення

Система опалення укр. нац. житла розвивалася від примітивного відкритого вогнища до півзакритого вогнища і варистої печі. В основі системи опалення укр. нац. житла лежить вариста піч — універсальний опалювальний пристрій, який здатний ефективно обігрівати приміщення шляхом конвекції і відкриває низку способів термічної обробки їжі (печіння, варіння, смаження, сушіння). В 19 — 1-й третині 20 ст. відкрите вогнище ("горен", "горно", "ватра") в українців зустрічалося лише спорадично як реліктове явище у двох варіантах: 1) наземному, влаштованому в долівці житлової кімнати (іноді дещо заглиблене) з кам’яною обмосткою або без неї; 2) на піднятій над долівкою платформі (глинобитній, зрубній, викладеній з каменю) на висоту до 1 м. Робоча поверхня такого вогнища ("черінь") часом мала з протилежних сторін два невисоких бортики. Півзакрите вогнище ("кабиця"), яке в конструктивному та функціональному аспектах аналогічне т. зв. печам ранньослов’ян. півземлянкових жител, влаштовували в сінях (посередині або біля стіни під комином) з метою економії паливного матеріалу і забезпечення бажаного температурного режиму в житловій кімнаті (особливо в літню теплу пору, коли потреби в обігріві не було, проте разом з тим необхідно готувати їжу). Воно спорадично зустрічалося на Волині, у Подніпров’ї. У пд. районах України в 19—20 ст. часто її зводили на подвір’ї для приготування їжі.

Вариста піч в укр. нац. житлі з 10—11 ст. розташовувалася у ближньому від входу куті й орієнтувалася пічним устям ("челюсті") до фасадної стіни. Лише на Лемківщині устя виходило до вужчої причілкової стіни "хижі". Основою варистої печі слугувала піднята над долівкою хати платформа ("опіччя") заввишки до 1 м. Будівельний матеріал і конструкція "опіччя" диктувалися місцевими умовами (зокрема, доступністю тих чи ін. буд. матеріалів, локальними будівельними традиціями). Воно могло бути зрубним (пустотілим чи заповненим землею), каркасної конструкції, збитим із глини, вимурованим з каменю і навіть розташовуватися на двох обрізках товстих дерев’яних колод. У пустотілих опіччях знизу влаштовували місце ("підпіч", "колюбаха", "кубаха", "печурка" та ін.) для дров на розпал, тимчасового утримання курчат тощо. Зверху влаштовували робочу поверхню — під ("черінь"): на настелений шар товстих дощок дерев’яним "прачем" набивали глину, в яку за давньою традицією вмазували черепки зі старого битого посуду, камінці, зго дом — бите скло. Для нормального згоряння палива задню, прилягаючу до тильної стіни хати, частину поду робили приблизно на 2—2,5 см вищою за передню. Над подом зводили склепіння ("піднебіння", "небо", "склепіння", "барабан", "кабан", "звід" та ін.) зі збитої глини (за допомогою гірки дров, мішка полови, зігнутих каблуком прутів чи половинок ободів старих дерев’яних коліс). З кінця 19 ст. для зведення склепіння починають використовувати цеглу-сирівку, рідше — спеціально випалену вогнетривку "шамотку", доступну заможнішим селянам. Перед устям залишали невелику робочу платформу — "припічок" (завширшки приблизно 40 см), на якому збоку влаштовували заглиблення для жару і попелу ("ямка", "кубашка", "печірка", "кубло" та ін.).

Система димовідведення в укр. нац. житлі еволюціонувала від курного через півкурне і до чистого. При курному димовідведенні ("по-чорному") дим з печі виходив безпосередньо всередину житлового приміщення і далі — переважно крізь отвір у стелі ("возниця", "димник"), який після завершення отоплення закривався) нагору на хату й крізь димові отвори, влаштовані зазвичай під гребенем даху, назовні. З обладнанням печі димозбірником ("комин", "кіш"), прилаштованим над устям, дим відводився за допомогою останнього та короткої дощаної труби ("шия") крізь отвір у стіні ("кагла") в сіни або ж через отвір у стелі на горище ("під"). Після згоряння паливного матеріалу устя печі закривали бляшаною "заслонкою", а "каглу" — скрученою в клубок старою зношеною тканиною ("онуча", "каглянка"). При півкурному димовідведенні дим усувався з житлової камери і далі з сіней чи горища стелився нагору під дах й виходив поза межі оселі. Димовідведення "по-білому" ("по-чистому") з’явилося з появою в сінях вертикального комина — "бовдура" (виплетеного з лози довкола чотирьох стовпів або дощаного, обмазаного зовні і зсередини глиною), який підвішували до сінешньої стіни (переважно на Правобережжі), або ж встановлювали біля неї на землю (здебільшого на Лівобережжі). Дим з "кагли", потрапляючи у "бовдур", повністю усувався з хати через комин, виведений понад дах. Комин вивищувався понад гребінь даху і увінчувався "головкою" — дерев’яним двосхилим дашком або ж спеціальним керамічним навершником, який захищав комин від попадання вологи. Пізнішим досконалішим варіантом димовідведення "по-чистому" став відвід диму крізь отвір у стелі на горище, а звідси — через горизонтально покладений комин ("лежак", "лежень", "свинка") у центр. комин і назовні.

Поширення півкурного і чистого димовідведення в різних місцевостях України відбувалося нерівномірно. "Курні" хати най-довше побутували на Поліссі й у Карпатах (зокрема на Бойківщині — подекуди до середини 1940-х рр.). Півкурне і чисте димовідведення найшвидше (з 19 ст.) поширилося в степовій і лісостеповій зонах України. "Живучість" курного димовідведення у Карпатах пояснюється не лише консервативністю побуту місц. горян, а й тісним зв’язком з конструкцією даху, зокрема потребою підігріву його взимку теплим повітрям, що сприяло швидшому сповзанню товстого шару снігу зі стрімкої стріхи і відтак запобігало проламуванню під його вагою крокв і лат.

З 19 ст. в укр. нац. житлі почався процес сегментації функцій варистої печі. Спочатку з поширенням окремих груб та опалюваних лежанок (влаштованих у первісно глухому запічку) відділилася функція обігріву житла. Згодом з’являються плити-голандки, вкриті листовим залізом і призначені для приготування їжі шляхом варіння і смаження. Це сприяло економії палива і забезпечувало підтримання оптимального температурного режиму житла.

Система опалення багатокамерних жител могла складатися і з двох варистих печей або з печі та груби. В оселях із розвинутим плануванням по ширині стінкою-перегородкою між хатою і ванькирем часто служила вариста піч і приставлений навпроти неї обігрівач ("бугай", "піколок", "грубка" та ін.), між якими був влаштований прохід. У багатокамерних житлах поч. 20 ст. опалювальні пристрої часто вже мали автономну систему димовідведення.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. у багатьох місцевостях України (на Волині, Опіллі, Надсянні) з’являються оселі, де варисту піч розвертають устям у сіни, які відтак перетворюються з традиційно холодного приміщення без стелі на теплу кухню, обладнану стелею. Це сприяло покращенню гігієнічних характеристик укр. нац. житла, оскільки в кімнаті залишалося лише тіло печі, а отже, усувалися бруд, дим, неприємний запах, пов’язані з опаленням і приготуванням їжі. Такий шлях розвитку традиційного житла характерний передовсім для зх. слов’ян (зокрема поляків, чехів) і німців, які в якості колоністів проживали у багатьох місцевостях України до серед. 1940-х рр. й обмінювалися етнокультурним, у т. ч. й виробничо-побутовим, досвідом з укр. селянами.

Будівництво житла

Традиційним буд. матеріалом у житловому буд-ві українців у 19 — на поч. 20 ст. була деревина (сосна, смерека, дуб, бук, осика, тополя, липа та ін.). У лісових та лісостепових місцевостях України її значення зберігалося до серед. 20 ст. На Поліссі, Бойківщині, Гуцульщині та Лемківщині й частково на Волині, Середньому Подніпров’ї, Слобожанщині стіни хати зводили в зруб з колод, півколод, брусів, пластин, які з’єднували у вінець за допомогою замків з випусками торців поза площини зрубу ("в угли", "на вугла"). Замки ("простий замок", "риб’ячий хвіст", "в каню", "руський вугол", "в обло", "в охлоп", "в замки", "французькі угла" та ін.) забезпечували жорстке кріплення елементів конструкції. З метою утеплення будівлі між вінцями зрубу робили прокладку з моху чи овечої вовни (Зх. Полісся). Вінці у зрубі скріплювали між собою за допомогою кілків ("тиблі") з деревини твердої породи (дуба, граба, акації тощо). Зруб монтували на одному вінці товстих підвалин (дубових, соснових), які розташовували або безпосередньо на землі (в давніших будівлях), або ж на каменях чи обрізках вкопаних у землю (на глибину до 1 м) дубових колод ("стопи", "постоли", "стояни", "палики", "штандарі", "медвідки").

У лісостепових районах, віддавна заселених українцями, у 19 — 1-й третині 20 ст. й надалі побутували зрубна і каркасна техніки буд-ва. У степовій частині України, яка була масово заселена й освоєна в основному впродовж 19 ст., у буд-ві широко використовували глину й камінь, солому, полову, цеглу-сирівку.

З 19 ст. у лісостепових районах України внаслідок обезлісення зрубну конструкцію в нар. буд-ві поступово витісняє каркасна, яка була значно дешевшою. На Правобережжі відстань між двома стовпами каркасу ("слупи", "шули"), в яких були вибрані пази ("бурти", "чари"), заповнювали горизонтально вкладеними дерев’яними горбилями ("риґелі", "дилі"). На Лівобережжі проміжки між стовпами заповнювали тоншими вертикальними дрючками ("торчі"): верхній кінець чопували у платву, а нижній — у підвалину (або ж закопували в землю, якщо підвалини не було). Каркасно-дильовані/торчові стіни з обох боків обмазували глиною (попередньо набивши в стіну кілки для кращого прилягання обмазки) і білили. У будівлях серед. 19 — поч. 20 ст. в зоні зрубного буд-ва часто зустрічаються економніші комбіновані техніки на зразок: хата і комора — зрубні, а сіни — дильовані, або ж хата зрубна, а сіни — плетені й обмазані глиною тощо.

Дефіцит і дорожнеча буд. деревини у лісостепових та степових районах зумовили появу в житловому буд-ві стін із плетеним заповненням каркасу ("турлук"). Легкий каркас зі стовпчиків, скріплених горизонтальними жердками, заплітали хмизом, лозою, очеретом і з обох боків обмазували товстим шаром глини, вимішаної із соломою. Таке житло називали "мазанкою", "кільованою" хатою, "хворостянкою", хатою "на підпльоті".

У степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом’яних вальків, блоків-цеглин ("саман", "лампач" та ін.), глинолитих, подекуди — з каменю (ракушняку, солонцю). Дерево тут використовували мінімально: для дверей з дверними коробками, вікон з обв’язкою, віконниць, платв, сволоків, крокв і лат.

Стелю ("столь", "стіль") в укр. нац. житлі робили дощану, з горбилів, плетену з пруття, глиносолом’яних перевесел і укладали на товсту балку ("сволок", "бальок", "трам", "ґраґар", "ґеренда"). Сволок міг бути один або три, поздовжній чи поперечний, або ж комбінацією їх з одного поздовжнього і поперечних. На гол. сволоку вирізали обереги: хрест, розети, іноді — імена майстра-будівельника, власника хати і дату побудови хати. Сволок утримував на собі вагу присипаної землею (приблизно 1—2 вози) стелі. На Волині подекуди сволок підпирали додатковою опорою ("шіша", "булван"). У давніх хатах кінці сволока з вулиці ("голова", "головка"), а іноді й із сіней ("ноги") прикрашали різьбою (Полісся, Карпати). На Лемківщині під сволоком влаштовували ще одну паралельну до нього балку ("свинар"), до якої підвішували тушу забитої свині для її розробки. Присипка стелі зверху (на горищі на поді хати) землею/піском по шару прокладки (з полови, моху, овечої вовни тощо), як і наявність прокладки з моху між вінцями зрубу, робили будівлю "теплою", тобто житловою.

В укр. нац. житлі 19 — поч. 20 ст. переважав чотирисхилий (на Поліссі подекуди — двосхилий) дах на кроквах, які кріпилися до балок ("платви"), покладених по верху стін. На Поліссі до 20 ст. збереглися генетично давніші конструктивні типи даху: зрубний ("накат"), на стільцях, на сохах, півсохах. На Надсянні побутувало своєрідне житло з дахом на пристінних стовпах ("хата в хаті", "хата в вугла, а зруб на стопах", "верх на слупах", "скриня в вугла, а дах на слупах" та ін.), яке складається з двох незалежних у конструктивному відношенні частин: зрубу хати, перекритого стелею, і даху, підтримуваного каркасною системою, стовпи якої розташовані зовні біля стін "халупи".

З ранньослов’янських часів у нар. житлобудівництві на території України використовували для пошиття даху плитки дерну. Ремінісценцією цієї давньої технології в українців є традиція присипати стелю житла з метою його утеплення шаром землі/піску. В 19 — на поч. 20 ст. найпоширенішим покрівельним матеріалом була житня солома. Як покрівельний матеріал для госп. і житлових будівель її почали використовувати із 16 ст. На Правобережжі дах пошивали сніпками, які прив’язували перевеслами до лат, що йшли по кроквах паралельно до гребеня, а на Лівобережжі — розстеленою соломою. У прибережних місцевостях для пошиття даху використовували очерет. У лісових районах побутувало дерев’яне пошиття даху: "ґонт", "дранка" (Карпати), "тес" — покрівельна дошка (Полісся), при якому верхні кінці дощечок першого ряду заганяли у пази товстої балки, що увінчувала гребінь ("вільчик", "коньок", "акзим", "буркниця"). У давніх будівлях кінці "вільчика" прикрашали різьбою.

До поч. 20 ст. в нар. зодчестві майстри-будівельники (особливо в зоні зрубного буд-ва) застосовували давні за походженням індивідуальні антропометричні одиниці вимірювання ("вершок", "цаль", "корх", "п’ядь", "лікоть", "аршин", "сажень" тощо). Деякий час вони побутували паралельно з метричними. Це забезпечувало досягнення пропорційності в нар. житлово-госп. буд-ві.

Долівка в укр. нац. житлі традиційно була глинобитною ("земля", "діл"), яку з гігієнічною метою періодично підмазували свіжою глиною. Це давало можливість підтримувати житло в належній чистоті. З цих міркувань в укр. нац. житлі нерідко дерев’яну підлогу влаштовували лише в сінях і коморі, а в житловій кімнаті — земляну долівку. Дощана підлога поширюється із серед. 19 ст. з утвердженням досконаліших систем димовідведення (півкурної, чистої). Часто в житлах з дерев’яною підлогою навпроти печі залишали робочу зону глинобитною, що полегшувало її прибирання.

Освітлення

Інсоляцію укр. нац. житла забезпечували вікна ("воболоки", "оболоки", "визори"), яких найчастіше було три-чотири. У фасадній стіні зазвичай їх було два — одне навпроти печі ("протипічне", яке в минулому мало крихітні розміри), і ще одне — поряд ближче до кута хати ("застільне", "покутне"). Хату за традицією орієнтували фасадом на південь / південні румби ("на сонце", "на полудень"). У причілковій стіні влаштовували переважно одне вікно ближче до покуті оселі. В новіших житлах здебільшого їх уже два. І нарешті зрідка невелике віконце було у тильній стіні ("запічне", "злодійське", "напільне"). Генетично найдавнішими були маленькі віконця (орієнтовно 0,3ќ0,2 м), вирізані у двох суміжних вінцях зрубу, які закривалися дерев’яними засувками ("волоки"). Таким способом їх робили в коморах ще навіть на поч. 20 ст. Згодом їх замінили невеликими рамковими глухими віконцями, на які натягували воловий міхур, а з поширенням скла почали склити. Подекуди (на Опіллі, Поділлі) у фасадній стіні влаштовували одне видовжене вікно чи два спарених. Також у давніх хатах побутували маленькі круглі віконця, вправлені в олово. На Зх. Поліссі у причілковій стіні зазвичай вікно відсутнє. Траплялося, що маленьке віконце влаштовували в сінях над вхідними дверима або збоку від них у стіні. На поч. 20 ст. у багатьох місцевостях України поширюється мода на віконниці, які в лісових та лісостепових місцевостях не виконували захисної функції від вітровіїв, а отже мали естетичне значення.

Інтер’єр, декор

Інтер’єр укр. нац. житла відзначався однотипністю на всьому ареалі розселення українців і тривалий час зберігав етнічні традиції, зокрема в його організації та наповненні. Збоку від вхідних дверей у куті між сінешньою і напільною стінами хати розташовувалася вариста піч. Її устя виходило зазвичай до протипічного вікна, влаштованого у фасадній ("чільній") стіні. Збоку від устя печі в кутку при сінешній стіні стояли знаряддя для її обслуговування ("вилошник", "коцюба", "ковіня", "пікна лопата" тощо). Тут же висів рушник. Верхню горизонтальну площину печі ("черінь") використовували як спальне місце. Тут зазвичай спали або старі батьки, або ж діти, вигрівалися хворі. З цією ж метою використовували й запічок.

По діагоналі від печі розташовувався репрезентативний кут ("покуть", "святий вугол", "божий кут"). У багатьох місцевостях Пд.-Зх. історико-етногр. регіону його функцію виконувала вся причілкова стіна. Тут розміщали ікони, покриті рушниками ("божниками") й обтикані свяченим зіллям і квітами, підвішували лампадку. Подекуди для ікон виготовляли спец. полички-"божники". На Поліссі їх іноді прикрашали профільованим або плоским різьбленням. У заможних селян було більше ікон, і їх розташовували, крім покуті, вздовж причілкової стіни.

Під покуттю знаходився стіл, який у минулому, як і більшість ін. меблів сел. житла, був нерухомий, оскільки його ніжки вкопували в долівку. В Карпатах (на Бойківщині) і на Поділлі функції стола виконувала скриня (стіл-скриня). У бойків серед найбідніших селян траплялися столи, в яких у стільниці були видовбані круглі виїмки ("довбанки"). Їх використовували як миски. На галицькій (пн.) Лемківщині стільницю деінде витісували з каменю. Місце за столом вважали в хаті найпочеснішим.

Від покуті вздовж чільної і причілкової стін йшли широкі нерухомі (на вкопаних у долівку хати ніжках-стовпах, на підкладках з каменю або врубані у стіну) лави. Вони були широкі (0,50—0,60 м) і масивні (0,8—0,12 м завтовшки). Одна невелика рухома лавка ("ослін") стояла перед столом. Передня лавка під фасадною стіною досягала мисника в куті біля дверей. А задня (під причілковою стіною) — до постелі. Нерідко на них спали. Сидячи на лавці біля вікна, займалися різними госп. роботами. В лаві висвердлювали отвори для закріплення куделі. Іноді на краю лави ставили мисник чи відро з водою. У свята лави застеляли домотканими тканинами ("налавники", "радюги", "вереньки" тощо).

В давніх курних хатах побутували різноманітні низенькі лавиці та стільці з природно вигнутого дерева ("родимі стільці"). Їхня висота становила всього 0,23—0,35 м від долівки, що давало змогу за умов курного опалення уникнути подразнення очей димом з печі. На них мешканці оселі сиділи під час опалення.

Традиційним місцем для спання в укр. нац. житлі слугував дощаний поміст, піднятий над долівкою на висоту 0,80—1,05 м ("піл", "пріче", "постіль", "приміст"). Він знаходився при тильній стіні хати й займав простір від запічка до причілкової стіни. Найчастіше дошки помосту спиралися на чотири стовпи, вкопані в долівку. Траплялося, що один кінець помосту спирався на запічок, а другий — на лавку або був врубаний у стіну. Поміст, який мав невисокі дерев’яні стінки, вимощували зверху сіном і накривали домотканою тканиною ("радюга", "коц", "ліжник", "верета" тощо). Інколи замість "полу" зустрічалося "ліжко".

Навпроти печі збоку від дверей і над ними влаштовували дерев’яні полиці для зберігання кухонного і столового посуду чи невелику шафу ("полиця", "мисник", "судень", "посудник", "подишир"). Поряд із мисником на стіні висіла невелика поличка для ложок ("ложечник").

В укр. нац. житлі традиційно влаштовували в хаті кілька жердок, переважно — одну-дві, а в Карпатах і на Поліссі їх могло бути й більше. Це поздовжні й поперечні жердки-полиці ("гряди", "бальки"), жердка-перекладина ("пересувка", "носуля") для плетіння личаків, рогож, жердка для підвішування кросен ткацького верстата ("грядка"), жердка-сушилка біля печі ("балічка", "біло") та загальнопоширені жердки-вішалки над "полом".

Часто в інтер’єрі укр. нац. житла була колиска, зроблена з дерева або ж дерев’яного каркаса й міцної тканини. Залежно від конструкції її підвішували над "полом" або ж вона була автономним елементом інтер’єру й стояла на долівці посеред хати.

Для освітлення укр. нац. житла у багатьох місцевостях України до поч. 20 ст. використовували вогнище печі (в курних хатах), дерев’яні скіпки (соснові, букові тощо, які спеціально просушували). Їх клали на припічку на камені ("світич") й запалювали. В Карпатах скіпку іноді підвішували грубшим розщепленим кінцем до сволока. На Поліссі з цією метою використовували спец. пристрій — "посвіт". Він мав вигляд плетеної з хмизу труби чи полотняного мішка на дротяному каркасі, обмазаних з протипожежних міркувань рідкою глиною й підвішених під отвором у стелі. На металевій решітці, зробленій з дроту й причепленій до нижньої частини цієї конструкції, запалювали лучину. Дим виходив крізь отвір у стелі. В давнину до фасадної стіни кріпили дерев’яний ложкоподібної форми держак, на якому палили скіпку. Також поширеним освітлювальним пристроєм в укр. нац. житлі були каганці ("сліпаки") з лоєм, в яких підпалювали намочений у ньому ґніт. На Прикарпатті для освітлення використовували також гас, налитий у каганець ("гасник"), який вставляли в ліхтар. Його місце було або на столі, або на печі. З поч. 20 ст. у побут увійшли гасові лампи.

Декор інтер’єру укр. нац. житла відзначався численними локальними особливостями і значною мірою залежав від системи димовідведення. В курному житлі арсенал декоративних засобів і прийомів був обмежений. У курних хатах дим осідав на верхній частині стін, які внаслідок цього були закіптюженими до блиску чорнотою, а в хаті стояв характерний запах диму. Тому стіни та стелю в "курницях" кілька разів на рік (зазвичай перед великими святами: Різдвом Христовим, Великоднем, храмовим празником) мили гарячою водою і капустяним розсолом, відтирали короткими жорсткими віниками зі спец. висушеної трави. Після цього стіни набували світлого теплого охристого кольору. Крім того, під час миття стін у такий спосіб знищували можливих комах-паразитів. Часто в таких хатах була цілком відсутня побілка стін. З еволюцією системи димовідведення в півкурне і чисте гігієнічні характеристики укр. нац. житла покращуються й відтак відкриваються ширші можливості для декоративного оформлення оселі. Водночас хати з "митими стінами" за традицією побутували в зоні зрубного буд-ва навіть на поч. 20 ст. Стіни в укр. нац. житлі переважно побілені. Як і миття стін, свіжу побілку в хаті робили здебільшого перед великими "роковими" святами. Піч і долівку господині підмащували глиною щотижня.

Одним із засобів декорування укр. нац. житла було плоске різьблення. Зокрема у більшості місцевостей України різьбою прикрашали сволоки. Крім звичних апотропеїчних знаків (хреста, розет, трійці), тут подекуди можна побачити в давніх хатах зображення ріжка молодого місяця, зірок, змій, русалки тощо. Сволок (або ж лише різьблені зображення на ньому) зазвичай залишали незабіленим. На ін. елементах інтер’єру (миснику, жердках, одвірках, божниках) укр. нац. житла різьблення траплялося найчастіше в Карпатах (особливо на Гуцульщині) й рідше — на Поліссі. На Гуцульщині в житлах заможних селян різьбою також прикрашали стіл, ліжко (боковини і спинки), колиску, скриню. На Зх. Поліссі в давніх хатах (серед. 19 ст.) біля покуті на фасадній і причілковій стінах, складених із брусів, вирізьблювали хрест, розети, інформацію про майстра і власника хати, рік її зведення.

У степових і деяких лісостепових місцевостях (Поділля, Середнє Подніпров’я) побутував поліхромний розпис стін і комина-димозбірника печі, грубки. Найчастіше зображали "дерево життя" (вазон), квіти, рослинний орнамент, птахів. У Середньому Подніпров’ї іноді сволок і окремі елементи печі розмальовували різнокольоровими фарбами. На Слобожанщині відомі поліхромні розписи стін хати і груби, де, крім рослинних орнаментальних мотивів, є орніто-, зоо- та антропоморфні зображення (птахів обабіч "дерева життя", коней, жін. постатей, вершників).

На Гуцульщині й місцями на Волині, Середньому Подніпров’ї, Слобожанщині заможні селяни прикрашали піч оригінальними кахлями. В гуцульських печах на них траплялися, крім орнаментів, зображення побутових сцен, ікони (св. Миколая, Богородиці з Ісусом, св. Юрія Змієборця, Кирила і Мефодія, св. Параскеви, великомучениць Катерини і Варвари).

Найпопулярнішим засобом декоративного оформлення житла була художня тканина. Тканими й вишиваними рушниками прикрашали ікони, портрети видатних істор. осіб (Т.Шевченка, рос. царя Олександра II та ін.). В Середньому Подніпров’ї часто можна було побачити нар. картину "Козак Мамай". У Карпатах і на Прикарпатті були популярні образи на склі, намальовані нар. малярами. Також різні тканини використовували для накриття стола, лав, "полу". Подекуди стіни за лавами драпували тканими "залавниками". "Піл" накривали різними "веретами", "коцами", "радюгами", прикрашали гірками подушок у художньо витканих "пішвах". Над полом на жердці часто розвішували найкращий святковий багато декорований (вишивкою, аплікацією тощо) одяг, килими, ліжники, верети, рядюги.

Серед ін. засобів декорування укр. нац. житла популярними були паперові витинанки, якими прикрашали стіни, писанки, підвішені до сволока чи на стіні. З кінця 19 ст. поширюються світлини (батьків, близьких родичів), обрамлені в засклені рамки й розміщені переважно на фасадній стіні.

В укр. нац. житлі лісостепових і степових районів зазвичай споруджували "призьбу", яка оточувала по периметру всю житлову будівлю. Відстань між стіною і дерев’яною опалубкою (завширшки 0,5 м) заповнювали глиною. У минулому вона становила характерну рису давніх хат, які зазвичай не мали жодного фундаменту. "Призьба" утеплювала хату, в теплу пору року на ній виконували різні госп. роботи, вона служила мешканцям оселі місцем відпочинку й спілкування.

Впродовж 19 — поч. 20 ст. в укр. нац. житлі під впливом містечкового буд-ва поширюються "ґанки". Зазвичай "ґанок" утворювало односхиле піддашшя перед входом у сіни, яке спиралося на два стовпи. Він міг тягнутися навіть вздовж усієї чільної стіни (Волинь, Слобожанщина). Особливе різноманіття форм і конструкцій ґанків було характерне для пд.-зх. частини Волині: від найпростіших односхилих чи двосхилих піддаш, підтримуваних виносами платв чи стовпами, до розвинутих складних прибудов каркасної конструкції. На галицькій частині Волині зустрічалося навіть по два ґанки: від вулиці ("ґанок") і від двору ("присінки"). У бойків іноді "галерейка" оточувала "хижу" по всьому її периметру.

Характерною особливістю екстер’єру укр. нац. житла є наявність глиняної обмазки стін і побілки. Ця традиція поширювалася з лісостепових районів. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. вже в багатьох місцевостях зони зрубного буд-ва стіни зрубу білили. На Поліссі лише в найпівнічніших віддалених селах побутував відкритий зруб. У Карпатах обмазка й побілка зрубу поширилися передовсім на пд. схилах у бойків і лемків, де бракувало якісної деревини хвойних порід і для буд-ва широко використовували бук. Оригінальний вигляд має зруб хати на пн. схилах Бойківщини та в окремих районах Закарпаття (Хустському, Тячівському): шпари між вінцями зрубу зовні промазують жовтою, червоною, а найчастіше білою глиною або білять, підтонувавши площини стін товченою цеглою чи перепаленою глиною, змішаною з олією. Внаслідок цього на зрубі ритмічно чергуються горизонтальні світлі і темні смуги. На Середньому Поліссі оригінальний естетичний ефект досягається тим, що випусти вінців зрубу рівно обрізають і затісують у формі п’яти- чи шестигранника.

Одним із засобів декорування хати було плоске і профільоване різьблення. Його широко використовували у зрубному буд-ві. Плоскою різьбою в Карпатах (і меншою мірою — на Поліссі) прикрашали одвірки вхідних дверей, зображаючи на них різні апотропеїчні символи: хрест, зірки, розети, геометричний та рослинний орнамент. Гуцули й бойки подібним чином також прикрашали обрамлення вікон на фасадній стіні. Профільованою різьбою у зрубних та каркасних будівлях декорували кінці платв, "головки" сволоків (на Бойківщині та Поліссі останні іноді вирізали у формі голови фантастичної зооморфної рогатої істоти), стовпчики ґанків і галерей. Подекуди на Середньому Поліссі, Бойківщині траплялися хати, в яких верхній одвірок вхідних дверей мав заокруглену аркоподібну форму. На Бойківщині одвірки у фасадній стіні були складені у формі трапеції, а на Лівобережній Україні зустрічалися давні хати з дверним отвором у формі шестикутника. У старих хатах Середнього Полісся профільованою різьбою часто прикрашали "вітреник" — дошку, прибиту до торців лат на даховому схилі, яка запобігала вітровому зриву.

У лісостепових і степових районах України, крім обмазки глиною і побілки, житло декорували за допомогою підводки кольоровими глинами та поліхромного розпису. На простінках між вікнами фасадної стіни малювали вазони, дерево життя, квіти. Елементами рослинного орнаменту прикрашали стіни довкола віконних рам. Часто призьбу робили червонуватою чи жовтою, решту стіни — білою, а під стріхою проводили блакитне пасмо. На пн. (галицькій) частині Лемківщини на вхідних дверях "хижі" малювали родове дерево, ламані хрести (свастики), зорі. На родовому дереві відмічали смерть і народження близьких родичів. Віконниці хати прикрашали профільованою різьбою, дерев’яними накладками, зображаючи різні геометричні фігури, рослинні мотиви, птахів, розмальовували їх у яскраві кольори (зелений, синій, блакитний, червоний, жовтий).

Будівельна обрядовість

Органічною складовою процесу зведення укр. нац. житла були прикмети, повір’я, гадання, звичаї та обряди (буд. обрядовість). Їхню світоглядну основу становили архаїчні дохристиян. уявлення про локалізацію потойбічного світу під землею, маністичні вірування (зокрема культ предків), нар. демонологія, магія. Буд. обрядовість українців також тісно пов’язана з істор. розвитком укр. нац. житла й у своїй основі відображає його найдавніші етапи, починаючи з ранньослов’ян. півземлянок 1 тис. Обрядодії, передуючі буд-ву, були спрямовані на вибір буд. матеріалу, місця для хати та часу початку буд-ва. В зоні Лісу й Лісостепу особливу увагу приділяли вибору давнього традиційного буд. матеріалу — дерева, а також каменю і глини. Крім позитивних буд. характеристик, воно мусило володіти ще й належними ритуальними якостями — бути "мудрим", "чистим". Негативно оцінювалися (а отже й були небезпечними для забудовника) певні породи (осика, подекуди сосна), дерева з природними аномаліями (з розгалуженими стовбуром, хворобливим наростом на ньому, порослі омелою, із засохлим тонким вертикальним суком тощо), набутими дефектами (сухостій, вдарені блискавкою, похилені, поламані вітром, вирвані з коренем вихором, з невідомого походження рукотворними зарубками тощо), з місць реальних чи гіпотетичних поховань.

При виборі місця для буд-ва хати уникали "нечистих" місць, пов’язаних із похованнями, нещасними випадками, смертю, каліцтвом, різними демонологічними проявами тощо. Вибране реально придатне у практичному відношенні місце для буд-ва перевіряли щодо його ритуальних характеристик за допомогою прикмет (які виступали класифікаторами з двома варіантами відповіді: придатне/непридатне) та різноманітних гадань (за допомогою великої рогатої худоби і овець, які лягали відпочивати лише на "чистому" місці; хліба, зерна, грошей, води тощо, які, переночувавши на гаданому місці, лишилися цілими й неушкодженими, що було свідченням його ритуальної "чистоти", тощо).

Ритуальні обмеження накладалися, крім простору, й на час. Традиція забороняла починати буд-во у високосний рік, піст, певні фази місяця, "важкі" дні тижня ("божкові", "непарні", "пісні", "жіночі"). Заснувати нову хату слід лише до полудня. Будь-що робити на буд-ві після заходу сонця заборонялося.

Заснуванню підвалин хати передувала "закладщина", й, зокрема, умилостивлювальна буд. жертва, відома в українців у двох формах: кривавій (тваринній) та безкровній (предметами). Криваве жертвоприношення менш поширене і збереглося до 20 ст. лише на Гуцульщині і Середньому Поліссі: на "закладинах" відрубували голову тварині (вівці, півневі, курці) і виливали кров у яму під опорні стовпи, на які встановлювали підвалини. При жертвоприношенні предметами в ями і замки підвалин клали хліб/зерно, гроші і апотропеї (свячену воду, ладан, свячене зілля) тощо.

Зведення нової оселі потребувало підтримки покійних предків, яких запрошували на "закладини". Найпоширенішою формою їх запрошення були вивішування зеленої гілки на кроквах новобудови ("віха", "вільце", "косиця", "квітка") й хліб-сіль на простеленому на підвалині рушнику. Первісно це робили на початку буд-ва, коли одразу встановлювали основу даху — сохи. В новітні часи внаслідок еволюції буд. техніки, появи нових конструкцій і, зокрема, поширення даху на кроквах, вивішення "квітки" змістилося в часі й відбувалося вже не на початку буд-ва, а ближче до його завершення.

Зі вселенням у нову хату ("входини", "влазини") пов’язане повір’я про її небезпечність для першого, хто увійде. Тому часто першими входили або найстаріші члени сім’ї, або невинні діти (до семирічного віку), або тварини (кіт, півень, курка, собака). Згідно з ін. поширеним повір’ям в кожній хаті є дух-опікун ("домовик", "хованець", "годованець", "підхалупник", "домашня гадина" та ін.), без якого вона не може стояти. Тому подекуди (Середнє Полісся) його запрошували зі старої хати в нову, іноді хтось із учасників новосілля навіть одягав на себе маску-личину домовика. Його локусом у хаті найчастіше був якийсь елемент системи опалення і димовідведення (на припічку в "кублі" для жару, в "каглі", під піччю, на поді біля комина), рідше — покуть.

На святкову гостину ("новосілля") запрошували майстрів, сусідів, родичів, а також покійних батьків, дідів. Гості приходили з "приносом" — подарунком, неодмінною складовою якого був загорнутий у рушник хліб. Після завершення трапези стіл на ніч не прибирали в очікуванні візиту покійних предків, які, за повір’ям, мали прийти вечеряти.