ТРИПІЛЬСЬКИЙ МІФ — система поглядів на роль та місце трипільської культури в історії, складова псевдонаук. етногенетичних теорій походження укр. народу. Як і всі пострад. міфи історичні, має складне походження. З одного боку, нац. істор. міфи були альтернативною нар. версією історії, створеною у відповідь на втручання тоталітарної д-ви у сферу істор. пам’яті; при цьому сама д-ва багато в чому формувала офіц. версію історії на основі штучно створених міфів. З другого боку, нац. істор. міфи створювали хоч і менш професійно, але за тим самим зразком, що й рад. версію вітчизн. історії. Тож і альтернативний офіц. версії погляд на істор. минуле України конструювали саме за цим зразком. Підґрунтям стали невизнані наукою праці сходознавця А.Кифішина, який прочитав петрогліфи Кам’яної могили та орнамент кераміки к-ри Криш (7—6 тис. до н. е.) як протошумерську писемність. Спираючись на дані А.Кифішина, археолог Ю.Шилов локалізував на території України побіжно згадуване в давньомесопотамських і давньоінд. джерелах місто-державу Аратта, яка насправді за тими самими джерелами розташовувалася на території сучасного Ірану або Афганістану. Незважаючи на той факт, що його висновки заперечує навіть "першовідкривач" укр. Аратти А.Кифішин, Ю.Шилов створив цілісний міф про Аратту як про давню цивілізацію араттів-трипільців, що стала культурно-цивілізаційним джерелом для давніх шумерської та індоєвропейської цивілізацій. Побудована на засадах первісного комунізму, керована мудрими жерцями-брахманами, Аратта-Трипілля стала вінцем більш ніж 20-тисячолітньої еволюції автохтонного населення Європи. Це нібито була країна величезних багатоповерхових міст, могутніх фортець та мегалітичних астрономічних обсерваторій; тут винайшли землеробство, містобудування та писемність. Власне всю історію Старого світу Ю.Шилов розглядає як поширення з єдиного трипільського центру засад культури та цивілізації.

Ще одна складова Т.м. — питання про приналежність трипільців до давніх арійців (див. Арії), та, зокрема, до безпосередніх предків українців. Слід зазначити, що ще В.Хвойка — першовідкривач укр. версії к-ри Кукутень, що отримала назву трипільської к-ри, — вважав трипільців давніми слов’янами, чия історія сягала на цих землях ще палеоліту. В рад. час про трипільців-слов’ян писав акад. Б.Рибаков. Але вже сучасники В.Хвойки — М.Грушевський та М.Біляшівський — критично ставилися до цих поглядів, зазначаючи егейські та малоазійські першоджерела цієї к-ри. Тож зв’язок між трипільцями та слов’янством тривалий час був темою хіба що літ. творів, зокрема Д.Гуменної (1970-ті рр.) та С.Плачинди (рубіж 1980-х — 1990-х рр.). У той же час з легкої руки літераторів цей міф увійшов складовою частиною до укр. неоязичництва (Рідної укр. нац. віри; РУНВіри), ідеологом-теоретиком якого став Л.Силенко. Ю.Шилов інтегрував цю ідею до своєї концепції Аратти-Трипілля, навіть ігноруючи той факт, що гадані реконструкції давніх написів, на яких власне й ґрунтується вся його теорія, встановили нібито протошумерську мову населення Аратти (шумерська мова не належить до індоєвроп. мовної сім’ї (див. Індоєвропейська спільність) і не пов’язана з жодною із сучасних мов світу). Залучивши в якості ще одного першоджерела відомий фальсифікат — "Велесову книгу", — Ю.Шилов реконструює гаданий спадковий зв’язок між Араттою-Трипіллям, Кімерією, Таврикою, Скіфією, д-вою антів, Київською Руссю й Запорозькою Січчю.

Ідеї Ю.Шилова знайшли широку підтримку у значної частини укр. культ. та політ. еліти, і з часів останньої його монографії (2003) зажили своїм власним життям. Їх популяризують у приватних навч. закладах, у новостворених приватних музеях, друкуються періодичні видання та монографії. В останні роки погляди Ю.Шилова розвинув В.Бебик, який сформулював власну концепцію укр. скіфо-трипільської цивілізації. Арійська складова теорії Ю.Шилова імпонує багатьом націоналістично налаштованим ідеологам та (мабуть несподівано для її автора) рос. неонацистам. Якщо О.Асов вважає араттів-трипільців-українців нащадками давнього населення Атлантиди (у той час як давні росіяни, за його міркуваннями, є вихідцями з ін. давнього континенту — Гіпербореї), то вже ін. рос. автори наполягають саме на семітському характері трипільського населення, яке нібито протистояло давнім арійцям-русичам.

Певною мірою, разом із неоязичництвом, Т.м. в Україні та Росії перетворився на складову окремої субкультури, яка вже сама має стати об’єктом наук. вивчення.

ПЛАХОНІН Андрій Гаврилович.

1. Відейко М.Ю. Трипільська культура і міф про сонцесяйну Аратту. «Магістеріум», 2005, вип. 20
2. Новітні міфи та фальшивки про походження українців: Збірник статей. К., 2008
3. Русина Е.В. Русина Е.В~. Трипольский синдром: Украина в зеркале «правильной» истории. В кн.: Фальсификация исторических источников и конструирования этнократических мифов. М., 2011
4. Шнирельман В. Русское родноверие: неоязычество и национализм в современной России. М., 2012