Бібліографічне посилання: Кирієнко О.Ю. ЦЕНЗУРА В УКРАЇНІ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=tsenzura_v_ukrajini (останній перегляд: 15.03.2022)
Енциклопедія історії України ( Т. 10: Т-Я ) в електронній біблотеці

ЦЕНЗУРА В УКРАЇНІ. Цензура (лат. censura) — контроль влади за змістом і розповсюдженням інформації, друкованої продукції, муз. і сценічних творів, творів образотворчого мист-ва, кіно-, фотоматеріалів, передач радіо і телебачення, веб-ресурсів, у деяких випадках — також приватного листування, з метою обмеження або недопущення поширення ідей і відомостей, визнаних владою шкідливими, небажаними для неї або сусп-ва в цілому. Загалом поняття цензури є значно ширшим, не має універсальної дефініції і, здебільшого, сприймається виключно як негативне соціокульт. явище. Разом із цим в історії не було сусп-ва, д-ви без певного цензурного режиму. Цензура — необхідний інститут держави, покликаний контролювати поширення інформації — найважливішого інструменту управління соціумом. Діапазон дозволеної до поширення та циркуляції в соціумі інформації залежить як від сутності самого політ. режиму, рівня демократичності влади, так і від характеристики самої інформації. Частина інформації складає держ., військ., екон. таємницю, що у свою чергу є об’єктивною основою для цензури. Доки є д-ва, зацікавлена у збереженні цих таємниць, тобто в обмеженні доступу широких кіл громадськості до певного типу інформації, до тих пір у тому чи ін. вигляді буде існувати цензура. Істор. роль і функції цензури неоднозначні. Цензура як регулятор інформаційних потоків служить одним із найважливіших механізмів захисту політ. і моральних підвалин сусп-ва, здатна перешкодити поширенню в сусп-ві аномії, не допустити ексцесів екстремізму, шовінізму, расизму, націоналізму, антисемітизму та ін. негативних явищ. Водночас, коли в сусп-ві починає проявлятися необхідність здійснення змін раніше звичних відносин, цензура може виявитися серйозною перешкодою на шляху до цих змін. Інтерпретуючи дійсну й уявну новизну відповідно до догматичних установок, цензура може гальмувати сусп. розвиток, консервувати застарілі елементи суспільно-політ. та культ. життя.

Становлення й оформлення цензури як обов’язкового атрибуту влади відбувалося ще у спільнот Стародавнього світу. Китайс. філософ Сунь Цзи (3 ст. до н. е.) закликав правителів для забезпечення громад. спокою і процвітання країни викорінювати вроджене зло у людей, спонукати їх до самовдосконалення. В античні часи цензура слугувала інструментом підтримки порядку й моральності в сусп-ві, регулювання поведінки людей у громад. та особистому житті.

Цензура як соціокульт. феномен має складну типологічну структуру. З інституціоналізаційно-правового підходу цензура буває відкритою (пов’язана з уведенням у дію директив та нормативно-правових актів, що накладають офіц. заборону на публікацію або оприлюднення певної інформації) та прихованою (застосовує методи залякування, неправового переслідування, щоб попередити небажане розголошення певних відомостей, виклад власних поглядів на актуальні суспільно-політ. теми). Як правило, відкритий тип цензури передбачає вертикаль спец. органів, що функціонують на основі розробленої нормативної бази. У випадку прихованої цензури мова йде про протиправний тиск на ЗМІ з боку певних фінансово-пром. кіл, кланів, органів держ. влади без визначених цензурних функцій.

Виходячи з критерію соціальної обумовленості, можна виокремити: 1) соціальну цензуру (амортизує соціальні зміни та їхні наслідки, розвиває і зміцнює сусп-во, формуючи адаптаційний пояс безпеки базисної к-ри); 2) антисоціальну цензуру (має характер механізму відстоювання вузькосоціальних інтересів — інтересів еліти, інтересів д-ви, ін. інтересів, але не інтересів сусп-ва в цілому, що руйнує, розмиває основи базисної к-ри); 3) асоціальну цензуру (існує де-юре, але де-факто впливу на сусп. розвиток не здійснює, фактично існує для демонстрації наявності контролюючих органів); 4) латентну цензуру (де-юре заборонена або не визнається, однак існує де-факто, фільтруючи інформаційне поле латентно, з неясними або невідомими цілями).

За формою цензурного контролю цензура поділяється на попередню та каральну (або подальшу, наступну). Попередня цензура передбачає перегляд спеціально уповноваженою інституцією друкованих видань, театральних вистав, кінофільмів, картин, фотографічних зображень тощо до їхнього оприлюднення та поширення в сусп-ві. Каральна цензура полягає в оцінці вже опублікованих видань, поставлених п’єс тощо відповідно до цензурно-правового поля. При порушенні вимог цензури в залежності від його тяжкості вживаються обмежувально- заборонні заходи (арешт та вилучення видання, обмеження показу фільму чи вистави), відповідальних юрид. та фізичних осіб може чекати адміністративна або навіть кримінальна відповідальність.

Як форму цензури виділяють самоцензуру, коли автор умисно усуває зі свого твору частини, які з тих чи ін. причин (аморальність, екон. недоцільність, побоювання переслідувань або ін. санкцій), на думку самого автора (режисера, сценариста), є неприпустимими для публічної демонстрації. Тех. прогрес обумовив тех. цензуру — глушіння радіо- і телехвиль, блокування або обмеження доступу до певних ресурсів у мережі Інтернет.

За категоріями інформації, що є предметом цензурного контролю, виокремлюються такі види цензури: цивільна (політ., ідеологічна, морально-етична, комерційно-екон., театральна та ін.), військова та духовна. Специфічним видом цензури є т. зв. поштова цензура, або перлюстрація — перевірка спеціально уповноваженими органами приватної, службової кореспонденції з метою: недопущення передачі військ. таємниці, інформації, що несе загрозу держ., військ. та комерційним інтересам; моніторингу сусп. настроїв; контролю за юрид. чи фізичними особами.

Цензура Церкви. Першою інституційно та юридично оформленою в Європі, у т. ч. й на теренах України, була духовна цензура. Церква відразу спробувала встановити свою монополію над друкарським верстатом. Про це свідчать розпорядження рим. пап Сикста IV (1471), Інокентія VIII (1487), рішення V Латеранського собору (1512), згідно з якими вводилася попередня духовна цензура для всієї реліг. літератури. Папа Пій V заснував 1571 спец. конгрегацію Індексу, яка, по суті, стала департаментом цензури катол. церкви та стежила за тим, щоби жоден католик під страхом відлучення від Церкви не читав, не тримав у себе книг, які були включені до списку заборонених видань (т. зв. Index Tridentinus). Попередній розгляд правосл. церк. книг існував на теренах України ще з кінця 16 ст. Одна зі статей Берестейської церковної унії 1596 застерігала від того, щоб друкарні "нічого без відома єпископів своїх і дозволу їх не друкували", "щоб якісь єресі не множились". У 17 ст. книжна укр. мова і правопис були занесені на терени Моск. д-ви вихідцями з укр. земель. Вплив укр. книжної мови, за свідченням сучасників, був відчутним, але, як виявилося, поверхневим. Більшість неосвіченого моск. люду не відрізняла укр. мову від польської, через що рос. правителі, пам’ятаючи часи Смути в Моск. д-ві, намагалися обмежити т. зв. польський (католицький) вплив на правосл. люд. Тому 1627 за обвинуваченням у "єресі" було спалено в Москві "Катехизис" Л.Зизанія та "Євангеліє учителное" К.Ставровецького-Транквіліона, заборонено ввозити до Московщини книги "литовського друку" (тобто українсько-білоруські). З підпорядкуванням Київ. правосл. митрополії моск. патріархові 1685 його цензура стала відчутною й у Гетьманщині. 1689 моск. патріарх Йоаким наказав надсилати йому новозладжені церк. книги на розгляд перед друком. 1690 Моск. собор не визнав твори П.Могили, І.Ґалятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського, Єпіфанія (Славинецького) та ін.

Цензура в Російській імперії. У 18 ст. цензурний контроль за книгами духовного змісту посилювався. 1720 рос. цар Петро I "ради охрани правовѣрия и единства Восточной Православной Церкви" заборонив Найсвятішому Синоду друкувати церк. книги "несогласно с великороссийскими печатьми, дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Восточной противности пройзойти". Із 1721 за указом Петра I всі книжки з укр. друкарень "исправления ради и согласия с великороссийскими" надсилалися в Синодальну контору. Для нагляду за друкарнями було поставлено цензора — "протектора друкарень", обов’язком якого була перевірка укр. книжок. З цією ж метою 1769 Найсвятіший Синод не тільки не дозволив випуск "малоросійських" (українських) букварів, але й вимагав вилучити раніше надруковані. Тогочасні букварі вважалися церк. книгами, а отже мали друкуватися виключно "благословением всего освященного собора", тобто єдиним рос. церк. правописом.

Становлення світської цензури в Рос. імперії, а отже й на більшості території України, відбувалося у 18 ст. Протягом 1-ї пол. 18 ст. цензуру світської друкованої продукції здійснювала Імператорська АН під нормативно-інструктивним кер-вом Сенату. У 2-й пол. 18 ст. в Санкт-Петербурзі цензурні функції покладалися на Імператорську АН, у Москві — на Московський університет, у регіонах — на нар. уч-ща, а де їх не було, — на місц. градоначальників. У 1790-х рр. події Французької революції 1789—1804 обумовили посилення цензурного контролю в Рос. імперії та розбудову цензурного апарату: у містах С.-Петербург, Москва, Рига (нині столиця Латвії), Одеса, на Радзивіллівській митниці Подільського намісництва створювалися цензурні комісії у складі представника духовенства, делегованого Найсвятішим Синодом, ученого з Імператорської АН чи Моск. ун-ту та представника Сенату.

1804 в Росії імп. Олександр I схвалив перший цензурний статут, який заклав основу структури цензури в д-ві. Так, протягом 19 — поч. 20 ст. в Росії склалося два види цензури, які мали власну нормативно-правову базу та систему органів, — загальна (внутрішня та іноземна) та відомча (духовна, військ., театральна та ін.). Органи заг. внутр. цензури розглядали друковану та зображувальну продукцію, видану в межах імперії, органи заг. іноз. цензури — аналогічну закордонну.

Відомча цензура займалася контролем за друкованою та зображувальною продукцією специфічного (придворна, духовна, театральна, військова) чи вузькопрофільного характеру (медична). Разом із цим у відомчій цензурі слід виділити підвиди: 1) профільна відомча цензура (її установи опікувалися виданнями "виключеними із компетенції загальної цензури"); 2) непрофільна відомча цензура (її установи готували підсумковий фаховий висновок за окремими аспектами, забезпечуючи "множинність спеціалізованого розгляду різними державними відомствами"). Так, до першого підвиду відомчої цензури належать духовна цензура (компетенція виключно Найсвятішого Синоду та цензурних к-тів духовних академій), театральна (або драматична) цензура (здійснювалася цензорами драм. творів при центр. цензурному органі; про кожну розглянуту цензурою п’єсу в журналі робився відповідний запис; якщо вона підлягала забороні, то її назва з ін. реквізитами вносилася до каталогу, який передавався губернаторам для контролю, — і жоден театр Рос. імперії не мав права на її постановку); до другого підвиду відомчої цензури належать підрозділи різних держ. установ, які за поданням органів заг. цензури мали розглядати пропоновані до видання матеріали, вузькопрофільний та спеціалізований зміст яких був у компетенції окремих відомств (напр., питання медицини, фінансів, зовнішньополіт. відносин). У такому випадку процедура цензурування була багатоступеневою та передбачала як відомчий дозвіл на публікацію поданих матеріалів, так і розгляд й остаточне прийняття рішення органом заг. цензури щодо публікації цензурованих матеріалів.

Структура органів заг. цензури та юрид. підвалини їхньої діяльності в 1-й пол. 19 ст. визначалися нормами другого (1826) та третього (1828) цензурних статутів. Заг. кер-во цензурою здійснювало Гол. управління цензури Мін-ва нар. освіти Рос. імперії. Для розгляду іноз. друкованої продукції створювався К-т цензури іноземної. До 1865 в Києві (із 1838) та Одесі (із 1831) працювали цензурні к-ти.

Структурні перебудови та оптимізації устрою системи цензурних інституцій відбувалися на основі "Тимчасових правил про цензуру і друк 6 квітня 1865 р.", які набули чинності 1 вересня 1865: замість Гол. управління цензури (перебувало з 1862 у подвійному підпорядкуванні — мін-ва нар. освіти та мін-ва внутр. справ) новим центр. цензурним органом стало Гол. управління у справах друку МВС Рос. імперії, якому підпорядковувалися К-т цензури іноземної та цензурні установи на місцях: к-ти, окремі цензори та інспекції при канцеляріях губернаторів. Внутр. цензуру в Києві та Одесі здійснювали окремі цензори з внутр. цензури; іноземну — київ. окремий цензор з іноз. літератури та Одес. к-т цензури іноземної. Протягом 1870—80-х рр. у Києві відбулося фактичне об’єднання внутрішньої та іноземної цензур в одній інституції — Канцелярії київського окремого цензора, до штату якої ввійшли окремий цензор по іноз. цензурі, окремий цензор по внутр. цензурі, позаштатний співробітник по цензурі єврейс. видань і два діловоди. У зв’язку зі збільшенням об’ємів роботи 1886 було відкрито Канцелярію харків. окремого цензора, 1903 — Канцелярію катериносл. окремого цензора.

До жовтня 1905 в Рос. імперії діяла попередня цензура. Цензурна реформа 1865 замінювала попередню цензуру на каральну тільки для столичних періодичних видань, а тому суттєво не вплинула на здійснення цензури на місцях (у регіонах від попередньої цензури звільнялися лише державні, університетські видання та видання творів стародавньої класичної літератури). Протягом 1905—06 було повністю скасовано попередню цензуру (замінено на каральну) для періодичних та неперіодичних видань Рос. імперії, однак збережено попередню цензуру для закордонної друкованої продукції. Цензурні к-ти перетворено на к-ти у справах друку (С.-Петербург, Москва, Варшава, Тіфліс; нині м. Тбілісі, Грузія), у містах Київ (1906), Казань (нині столиця Татарстану, РФ; 1907), Одеса (1909), Рига (1915) замість канцелярій окремих цензорів було створено тимчасові к-ти у справах друку, в решті міст (у т. ч. в Харкові та Катеринославі; нині м. Дніпропетровськ) окремі цензори перейменовувалися на інспекторів у справах друку.

У 1-й пол. 19 ст. осн. увага цензорів в укр. губерніях зосереджувалася на розгляді іноз., наук. літератури, виданнях єврейс. мовою та контролі за видавничою діяльністю Тимчасової комісії для розбору давніх актів при київ. військовому, подільському і волин. генерал-губернаторові (див. Київська археографічна комісія). Починаючи з 1860-х рр., цензурні органи забороняли до видання рукописи букварів укр. мовою (причиною заборони називалася відсутність потреби їхнього використання в навч. процесі), мовознавчі та істор. праці (незалежно від мови написання), в яких доводилася окремішність українства. У липні 1863 до Канцелярії київ. окремого цензора надійшло розпорядження міністра внутр. справ Рос. імперії П.Валуєва № 364 від 18 липня 1863 (див. Валуєвський циркуляр 1863). Після цього в діловодстві цензурних органів підросійської України відсутня будь-яка інформація щодо дозволів на видання україномовних рукописів. Лише через 5 років цензурні органи знову почали приймати до розгляду україномовні рукописи. Починаючи з 1877, цензурні органи Наддніпрянської України взяли за кер-во у своїй діяльності Емський акт 1876, згідно з яким вони мали переадресовувати україномовні рукописи до спеціально створеного відділу в Гол. управлінні у справах друку МВС Рос. імперії. Більшість з поданих рукописів, як засвідчують архівні джерела, отримували цензурні дозволи на видання. Можемо також констатувати, що на практиці не виконувалися й вимоги циркулярів за 1889 та 1892 про негайну та беззаперечну заборону україномовних рукописів, надрукованих укр. фонетичним правописом. Лояльність цензорів виявлялась у відсутності категоричності при прийнятті рішення щодо цих видань та рекомендаціях змінити правопис видання на загальноприйнятий. Документи та журнали реєстрації рукописів київ. окремого цензора (які зберігаються в архівах) дають підстави твердити, що попри відносно невелику кількість україномовних книжок, що подавалися на розгляд, більшість із них проходили цензурну процедуру й отримували можливість потрапляти як на полиці книжкових крамниць, так і до книжкових каталогів. Такий стан речей обумовлювався тим, що, незважаючи на суворість норм цензурного законодавства щодо укр. книговидання, повсякденна діяльність цензорів відзначалася деякою м’якістю та лояльною поблажливістю (можливо і не завжди безкорисливою).

У роки революції 1905—1907 місц. цензурні органи з об’єктивних причин утратили контроль над інформаційним простором (т. зв. період стихійної безцензурності). Однак, починаючи із 1907, поступово ситуація була взята під контроль. Під час "столипінської реакції" цензура характеризувалася плановістю заходів, спрямованих на знищення опозиційної преси, охорону сусп. моралі, вилучення літератури, безконтрольно виданої в революц. роки. Продовжував існувати жорсткий контроль над зарубіжною літературою, і особливо україномовною. Приблизно до 40—50 % найменувань такої друкованої продукції застосовувались обмежувальні санкції (заборона до розповсюдження, істотні обмеження в продажі та розповсюдженні, допущення лише у спецсховища б-к тощо). Поряд із боротьбою проти деструктивних для самодержавства соціал-демократ., національно-визвол., революц. видань значно було посилено роботу відповідних органів по контролю за газетними оголошеннями, літературою медичного, еротично-порнографічного змісту. Цілим комплексом заходів було обмежене поширення псевдомед. літератури, брошур із нар. медицини, самолікування замовляннями, рецептами самостійного приготування певних ліків.

У роки Першої світової війни органи заг. цензури в укр. губерніях змушені були поступитися монополією на охорону інформаційного простору органам військ. цензури, організація й функціонування яких регламентувалися "Тимчасовим положенням про військову цензуру від 20 липня 1914 р.", "Переліками відомостей та зображувальної інформації стосовно зовнішньої безпеки Росії та її військово-морської оборони, забороненої до розголошення інформаційними засобами або у виступах, або у доповідях, що проголошуються публічно" (редакції від 26 липня 1914 та від 29 липня 1915). Система військово-цензурних інституцій в укр. губерніях складалася з фронтових, прифронтових і тилових органів. На більшості території підросійської України військ. цензуру здійснювали військово-цензурний відділ при штабі Київського військового округу, військово-цензурна комісія при штабі Одеського військового округу та підконтрольні їм військово-цензурні пункти. Їхня мережа охоплювала всі великі населені пункти та осн. місця дислокації армійських частин, транспортні та телеграфно-телефонні вузли. На окупованих територіях Західної України військово-цензурні функції були покладені на військово-цензурні відділи штабів армій Південно-Західного фронту (заг. кер-во здійснював військово-цензурний відділ штабу головнокомандувача Пд.-Зх. фронту) та військово-цензурний відділ окупаційного генерал-губернаторства (серпень 1914 — червень 1915 — "Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини"; липень 1916 — лютий 1917 — "Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни"; див. Галицьке генерал-губернаторство). Органи військ. цензури здійснювали попереднє цензурування друкованих видань, перлюстрацію приватної кореспонденції, контроль за змістом публічних лекцій, промов, театралізованих постановок та кінематографічних показів. Загалом протягом липня 1914 — лютого 1917 на території укр. губерній Рос. імперії було встановлено суворий військово-цензурний режим, зумовлений не тільки наближеністю лінії фронту, але й політ., соціально-екон. наслідками війни, заг. стратегією урядової політики в інформаційній сфері. Органи військ. цензури, стрімко розширивши свої повноваження, встановили контроль за інформацією загальнополіт., військ. та соціально-екон. змісту, долучилися до реалізації антиукр. політики.

27 квітня 1917 Тимчасовий уряд постановами "О печати", "Об учреждениях по делам печати", "О надзоре за публичными зрелищами" скасував заг. цензуру та ліквідував систему відповідних органів, замість них було утворено Книжкову палату, Бюро для складення огляду преси, покликані реєструвати нові періодичні видання, друкарні, стежити за надходженням щойно видрукуваної продукції до б-к та ін. наук., освіт. установ, здійснювати спостереження за друкованою продукцією, що видавалася в країні або надходила з-за кордону. Органи військ. цензури на основі дещо зміненої юрид. бази продовжили свою малоефективну, повністю розбалансовану діяльність фактично до листопада 1917.

Цензура в Австро-Угорській монархії. Як і в Рос. імперії, цензура в Австро-Угор. монархії була одним зі стовпів стабільності багатонац. д-ви. Попередню цензуру для друкованих видань та преси було встановлено 1781. Прийняття цензурного акта лобіювало духовенство, стурбоване значним поширенням в імперії антицерк. літератури. 1785 був опубл. указ, який забороняв друкування єврейс. книг, котрі містили "дурні рецепти вигнання духів і тому подібні речі". Цензура намагалася обмежити поширення в д-ві книжок нім. класиків — Г.-Е.Лессінга, Ф.Шіллера, Й.-В.Гете, на театральні підмостки не допускався "Гамлет" В.Шекспіра і взагалі будь-яка п’єса, що могла якимось чином ображати честь і гідність імператорської влади. Не допускалося висміювання пороків пануючих соціальних верств. Скажімо, на сцені і в друкованих виданнях шахраями, негативними персонажами могли бути тільки люди рангом нижче за барона. Повністю вилучалися газети й анонімні брошури, що критикували існуючий в імперії лад.

Спец. цензурних заборон щодо укр. книговидання в Австрії не було, однак це не заважало забороняти та вилучати видання, в яких робилися натяки на колоніальне становище українців. Сильними були позиції духовної цензури. 1834 цензор з рус. книжок о. В.Левицький, на вимогу греко-катол. митрополита Михаїла Левицького, заборонив збірку "Зоря" "Руської трійці" (хоч її дозволив віденський цензор Є.Копітар). 1837 "Руська трійця" уклала другу книжку-альманах — "Русалка Дністровая", що вийшла 1837 в Угорщині, де цензура була більш поступливою. Рішучість українців і взятий курс на нац. відродження налякали владу, альманах фактично в повному обсязі був вилучений поліцією. Формальною причиною заборони був надто "простонародний" характер її мови. 1838 з подібних причин заборонено рус. граматику Й.Лозинського, яка вийшла тільки 1848.

Під впливом революц. подій в Австрії австрійс. імп. Фердинанд I Габсбург змушений був піти на поступки й патентом від 15 березня 1848 скасував цензуру. У квітні 1848 влада спробувала ввести "Тимчасові правила друку", які відновлювали цензуру. Однак під тиском студентських виступів міністр внутр. справ Австрійс. імперії Ф. фон Піллерсдорф призупинив чинність цих правил. Після завершення революції 1848—49 цензуру в Австрії було відновлено. Лише після становлення конституційного ладу в Австрії 1867 попередню цензуру замінило (особливо в Галичині) право прокуратури на арешт небажаних видань. Щоб уникнути матеріальних втрат, бідніші видавці висилали рукописи до прокуратури на попередній розгляд (т. зв. превентивна цензура). Укр. преса не раз зазнавала цензурного шантажу з боку цензорів-поляків (конфіскації "Діла", "Громадського голосу" та ін.). На поч. 20 ст. австрійс. цензура щодо укр. видань стала значно ліберальнішою. У роки I світ. війни на території Австро-Угорщини також було введено військ. цензуру та перлюстрацію приватної кореспонденції.

Цензура в роки Української революції 1917—1921. Заг. цензуру та окрему військ. цензуру було встановлено за гетьмана П.Скоропадського. Виконання першої було покладено на створене Бюро преси при МВС Укр. Д-ви. Значний вплив на інформаційний простір Української Держави здійснював Пресовий відділ групи армій Г.Ейхгорна, який вимагав унеможливити поширення інформації про господарсько-екон. справи, проекти командування, призов у Добровольчу армію, перебіг переговорів між Німеччиною та Україною, зміст договору між Австро-Угорщиною та Україною, будь-які негаразди в середовищі окупаційних військ тощо.

4 жовтня 1918 прийнято Закон "Про статут попередньої цензури друкованих видань". У нормативно-правовому акті визначено перелік питань, заборонених до обговорення в пресі, зокрема не допускалася критика дій гетьмана, законодавчих актів, існуючого держ. ладу. До порушників застосовувалися каральні санкції — штрафи, арешти, закриття видань. У період гетьманату закрито ліві газети "Боротьба" і "Народна воля" в Києві; "Мысль народа" і "Народне діло" в Харкові; "Наш луч" у Катеринославі, "Дніпро" в Херсоні та ін.

Наказом гетьмана від 20 листопада 1918 введено спец. військ. цензуру в повному обсязі (тобто попереднє цензурування преси, перлюстрація приватної кореспонденції, поширення друкованої продукції тільки з відміткою "Дозволено військовою цензурою").

У період Директорії Української Народної Республіки в інструкції департаменту преси й друку мін-ва преси і пропаганди УНР вказувалося, що всі періодичні й неперіодичні видання, часописи, журнали, книжки, брошури, малі й різні форми друку можуть виходити у світ тільки за умови попередньої перевірки відповідними органами. Серед проявів цензури можна назвати примусову українізацію (від російськомовної преси вимагалося друкувати матеріали укр. мовою), заборону рос. опозиційних антиукр. газет (зокрема закрито було "Киевскую мысль").

У Західноукраїнській Народній Республіці окремої цензурної установи не було.

Білогвардійська цензура в Україні. Білий рух мав розгалужену систему органів пропаганди та контролю за інформаційним простором. Цензурні функції були розподілені між різними інституціями. В армії А.Денікіна цензурну політику формував Відділ пропаганди. У період денікінського режиму в Україні заборонено укр. друковані видання, спец. цензори переглянули запасники київ. книжкових магазинів і вилучили десятки назв укр. книжок, навіть тих, що пройшли царську цензуру. Зі встановленням влади П.Врангеля в Криму виконання цензурних функцій спочатку було розподілено між різними інформаційними органами ("Пресс бюро", "Редагот", "Инфот", "Осогот", "Политотдел"), згодом для поліпшення контролю за пресою було створено об’єднуючий орган — Відділ у справах друкованих видань. Не обмежившись введенням досить жорсткого цензурного режиму, П.Врангель часто зустрічався з редакторами видань і намагався будувати відносини з пресою на договірних умовах. Загалом цензурний режим на територіях, зайнятих Білою армією, був жорстокий, придушував будь-яке вільнодумство і особливо був нетерпимий до укр. слова.

Цензура в Західній Україні міжвоєнного періоду. Після захоплення Зх. України Польщею 1919 укр. видання проходили попередню цензуру, у 1930-х рр. встановлено каральну цензуру; не раз заборонялися видання Т.Шевченка. Цензура укр. книжок порівняно з пресою була ліберальніша. На Буковині румун. власті на самому поч. 1918 заборонили газети "Нова Буковина" і "Борба". Для цензора укр. редактори мусили виготовляти вдвічі більше матеріалу, ніж призначалося для друку, бо зазвичай половину він викреслював, а білих плям у газетах не можна було залишати. Крім попередньої цензури, траплялися поліційні конфіскації вже дозволених і надрукованих матеріалів. Під особливо суворим цензурним наглядом перебував чернів. тижневик "Самостійність", а видані ним календарі на 1936 і 1937 були заборонені румун. цензурою. На Закарпатті у складі Чехословаччини була каральна цензура для преси і попередня — для книжкових видань. За опозиційну і протичехословац. спрямованість влада закривала або призупиняла вихід деяких газет, журналів. У період перебування Закарпаття у складі Угорщини всі друковані видання проходили попередню цензуру. Видання укр. літ. мовою і фонетичним правописом були заборонені.

Радянська цензура і цензура на українських землях у часи Другої світової війни. У системі рад. контролю за інформаційним простором першими постали органи військ. цензури у структурі РВР Республіки: відділ військ. цензури РВР Республіки був створений згідно з "Положенням про військову цензуру" від 23 грудня 1918. В інструкціях військ. цензорам, військово-цензурним установам (відділам військ. контролю губернських військових комісарів) підкреслювався тісний зв’язок між військ. та політ. цензурою в умовах громадян. війни: заборонялося повідомляти про продзагони, хвилювання в Червоній армії, сел. виступи та ін. нар. заворушення, пов’язані з мобілізацією та нестачею продовольства. Рад. військ. цензура протягом 1918—21 спрямовувала характер висвітлення інформації з фронтів у пресі та радіозведеннях, перлюструвала приватну кореспонденцію червоноармійців. Із 1919 перлюстрацією почав займатися спец. відділ ВУЧК. 1921 окремі органи військ. цензури були скасовані, а їхні повноваження частково перейшли до ДПУ (див. Державне політичне управління УСРР).

Протягом 1919—21 заг. цензура здійснювалася Наркомосом, Держвидавом, Головполітосвітою. Разом із цим рад. влада шукала оптимальні форми контролю за друкованим словом та масовими видовищами. 6 червня 1922 Декретом РНК РСФРР створене Гол. управління у справах друку і літератури Наркомосу РСФРР (Головліт). Йому підпорядковувалися республіканські Головліти, а також ціла мережа місц. відділень. В УСРР була особлива ситуація. Укр. кер-во вважало рішення про підпорядкування цензурних управлінь укр. міст і губерній Наркомосу РСФРР прямим втручанням у справи суверенної республіки. Тому було знайдено компромісне рішення: 29 серпня 1922 в УСРР за зразком Головліту РСФРР створено цензурний орган, який мав ін. назву та підпорядкування, — Центр. управління у справах друку (ЦУСД) при Головполітосвіті Наркомосу УСРР. На поч. 1923 Центр. управління у справах друку підпорядкували Наркомосу УСРР, а 1925 це управління врешті-решт перейменовано на Головліт УСРР (Укрголовліт). Цензурна інституція контролювала всі види друкованої продукції, видовища, регламентувала діяльність б-к, друкарень, архівів, наук. закладів та установ. У 1930-ті рр. Укрголовліт та його місц. підрозділи значно посилили контроль за випуском періодичної й неперіодичної літератури, було запроваджено посади політ. редакторів і політ. коректорів Головліту, до цензурної роботи залучалися парт. керівники. Загалом для рукописів була передбачена двоступенева цензурна процедура перевірки: 1) твір надходив до органів Головліту, де його розглядали загалом; у разі потреби твір ще й пересилали на візування до відповідних органів, які визначали його політ. та ідеологічну доцільність; 2) після виходу рукопису друком контрольні екземпляри передавалися до Головліту на наступну цензурну звірку з оригіналом рукопису. Для масових видовищ (особливо театральних п’єс та кінострічок) передбачений був триступеневий процес проходження цензури: до попереднього та наступного контролю додавалася стадія, яка передбачала присутність на театральній виставі кількох цензорів Головліту чи представників ін. спецслужб, перегляд спец. комісією вже змонтованих кінострічок.

Із 2-ї пол. 1920-х рр. цензура поширилася на радіомовлення. Головліт мав установити політ. контроль за роботою орг-цій радіомовлення, забезпечити їх обов’язкову реєстрацію, сформувати інститут уповноважених, який би персонально відповідав за політ. благонадійність радіоструктур. Специфічною рисою радіоцензури в 1920-х рр. було те, що попереднього цензурного контролю зазнавали тільки тексти пропагандистських радіопередач. Музичні та культурно-розважальні програми в такий спосіб не перевірялися. Із самого початку радіоцензура не була зосереджена в одному відомстві. Культурно-розважальні програми та радіогазети контролювалися Головлітом, лекції та доповіді — Головполітосвітою. Після тривалої боротьби між різними відомствами весь контроль за радіомовленням було покладено на Головліт.

Протягом 1930—40-х рр. з’явилася значна кількість парт. і держ. структур із паралельними цензурно-контролюючими функціями: у системі Головліту виокремлений Відділ військ. цензури (цей підрозділ був підпорядкований РНК СРСР); при РНК СРСР створені Всесоюзний к-т у справах мист-в (здійснював держ. контроль за репертуаром театрів, кінопоказів, циркових, концертних програм, а також за масовими заходами, організованими різними установами) та Гол. управління кінопромисловості; продовжували діяльність Держтелерадіо СРСР, Держвидав, Гол. управління по контролю за репертуарами та видовищами (Главрепертком) та ін.

2 липня 1941 для посилення військ. цензури в СРСР і переведення цензури на військ. лад при РНК СРСР була запроваджена посада гол. військ. цензора; респ. органи цензури перебудували свою діяльність у напрямах посилення нагляду за збереженням держ. таємниці в пресі, а також матеріалами, підготовленими для передання у радіоефір. Посилилася роль НКВС у справі перлюстрації приватної кореспонденції солдатів рад. армії, встановлювалася жорстка поштова військ. цензура (вимагалося переглядати 100 % солдатських листів). 16 грудня 1943 наказом нар. комісара оборони СРСР № 0451 було введено "Положення про військову цензуру в Червоній армії (на воєнний час)". У положенні вказувалося, що органи військ. цензури Червоної армії здійснюють контроль за всіма друкованими виданнями, радіопередачами і фотокінопродукцією. Цензурі не піддавалися лише накази командування і владні директиви. Всі військ. цензори підпорядковувалися Відділу військ. цензури Ген. штабу (створений 1942).

На окупованих територіях нім. командування постійно наголошувало на необхідності посилення пропагандистської роботи та цензурного контролю за пресою. Відповідно до цензурних директив преса повинна була бачити своє покликання в тому, щоб справляти на населення заспокійливий вплив. Якщо можливостей стежити за пресою не буде, то робота газет і журналів має бути припинена. На території райхскомісаріату Україна і військ. зони виходило 115 друкованих періодичних видань, які підлягали жорсткій цензурі. Цензори не пропускали матеріали, що містили хоча б якісь натяки на критику існуючого стану речей, прояви підпільного чи нац. руху. Під контролем нім. властей діяли вид-ва, кінотеатри, 16 радіостанцій, ряд укр. театрів. Загалом за інформаційний простір окупованих територій України відповідали політ. відділ райхскомісаріату Україна і відділ пропаганди "U". Політ. відділ розсилав матеріали пропаганди, що надходили з Берліна (Німеччина), відділам пропаганди генерал-комісаріатів, які, у свою чергу, надсилали їх у гебітскомісаріати. Відділ пропаганди "U" у військ. зоні окупації через мережу відділень здійснював цензуру публікацій періодичних видань і нагляд за роботою редакцій та друкарень, забезпечував функціонування радіомережі та кінотеатрів, розповсюджував пропагандистську літературу та проводив усну агітацію. Упродовж усього періоду окупації завдяки адм. та цензурним заходам кількість періодичних видань було скорочено до 40 найменувань, закрито безліч друкарень і вид-в.

Після звільнення території України органи рад. цензури поновили планові рейди з очистки фондів від ідеологічно "шкідливої літератури". Першочергово вилучалися друковані видання за авторством тих осіб, які співробітничали з німцями. Активно виявлялися зарубіжна література та матеріали окупаційного періоду. У Головліті УРСР з’явився принципово новий напрям діяльності, пов’язаний з опрацюванням трофейної літератури. Окрім того, цензура з підвищеною увагою пильнувала за збереженням держ. таємниці. 1947 у складі Головліту було 7 відділів, з яких один займався охороною військ. і держ. таємниць, ще один контролював інформацію іноз. кореспондентів, що відправляється з СРСР, а решта 5 займалися ідеологічною цензурою в країні.

Період із серед. 1950-х до кінця 1960-х рр. позначений лібералізацією цензурного режиму. З компетенції Головліту вилучено політико-ідеологічний контроль, гол. завданням було визначено слідкувати за дотриманням друкованими виданнями військ. та держ. таємниці. Протягом 1964—66 Головліт перебував у статусі однієї з управлінських частин у структурі Держ. к-ту по пресі РМ СРСР. Поряд із структурними перебудовами у Головліті цензурна діяльність, з однієї сторони, передбачала повернення із забуття друкованих творів реабілітованих митців, а з другої — продовження практики заборони видань і складання списків, покажчиків на вилучення "небажаної" літератури. Цензурний контроль за пресою посилили партія та КДБ при РМ СРСР.

1957 був створений Держ. к-т по радіомовленню і телебаченню при РМ СРСР — у сферу цензури було включене телебачення.

Поступове згортання демократ. завоювань проявилося у структурній перебудові цензурних органів. 1966 Головліт було перетворено на Гол. управління по охороні держ. таємниці і друку при РМ СРСР. Надзвичайно масштабним був попередній цензурний контроль (попередня цензура повідомлень ТАРС, театральних вистав, кінострічок, циркових програм). Надзвичайно важливим напрямом роботи цензурних органів став пошук продукції "самвидаву", відбувалося стеження за творчістю авторів-дисидентів, політ. емігрантів, своєчасно поповнювалися їхніми працями чергові проскрипційні списки й покажчики заборонених видань.

7 січня 1969 вийшла постанова ЦК КПРС "Про підвищення відповідальності керівників друкованих органів, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень друкованих матеріалів і репертуару", яка запроваджувала, по суті, самоцензуру, змушувала позбавлятися суперечливих моментів у тексті чи кінокартині ще на стадії їх підготовки (тобто до подачі в цензурний орган).

Протягом 1970-х — 1-ї пол. 1980-х рр. для рад. цензури було характерним згортання активності Головліту й активізація "профілактичної" цензури з боку 5-го відділу КДБ. Цензура в СРСР та УРСР зокрема ставала все більш прихованою. Посилення дисидентського руху та увага до подій в СРСР міжнар. громадськості змушували кер-во ретельніше приховувати брутальні цензурні заходи. 1974 було уточнено повноваження Головліту: 1) охорона держ. таємниці у друкованих виданнях, на телебаченні, у радіоефірах, експозиціях музеїв та виставок, кіно; 2) унеможливлення поширення іноз. видань, що містять антирад. та антикомуніст. пропаганду. Був підтверджений статус Головліту як союзно-респ. органу, інструкції та розпорядження якого є обов’язковими для всіх мін-в, відомств, друкованих видань та ін. органів.

У роки "горбачовської перебудови" (див. Перебудова в СРСР 1985—1991) Головліт намагався пристосуватися до нових умов, узявся до перегляду раніше вилучених із заг. доступу друкованих видань, були відкриті деякі спецфонди б-к та розсекречені архівні документи. За інерцією цензурні органи продовжували готувати для ЦК КПРС огляди преси. У червні 1990 ВР СРСР прийняла закон СРСР "Про друковані видання та інші засоби масової інформації", за яким не передбачалося існування будь- якої цензурної інституції. У нових умовах РМ СРСР замість Головліту створила Гол. управління по охороні держ. таємниці у друкованих виданнях та ін. засобах масової інформації при РМ СРСР. Край існуванню рад. цензури поклав розпад СРСР 1991. Заг. рисою рад. цензури було скеровування напрямів її діяльності та перевірка ефективності вищим партійно-держ. кер-вом СРСР та УРСР. Саме від нього виходили як усні, так і циркулярні, вказівки щодо відповідних авторів, їхніх творів та ін.

Цензура в незалежній Україні. 1991 укр. ЗМІ отримали потужний імпульс розвитку та необхідні умови для вільного, неупередженого висвітлення і трактування дійсності. Інституційно цензури в Україні не існує. Статтею 15 Конституції України 1996 та низкою ін. нормативно-правових актів цензура заборонена. Також законодавчо заборонено створення будь-яких органів, установ, посад, діяльність яких була б пов’язана із цензурою масової інформації. Водночас як влада, так і потужні фінансові кола, не раз спрямовували інформаційні потоки у вигідному для них напрямку, використовували приховану цензуру щодо опозиційних ЗМІ (адм. заходи з обмеження ефірного часу, тиск на редакції друкованих та Інтернет-видань). Нині в Україні продовжують розвиватися громадянське суспільство та незалежна журналістика, які намагаються реагувати на будь-які спроби обмеження свободи слова. Безперервний моніторинг свободи слова в Україні здійснюється також європ. громадськістю.

Дж.: Алфавитный каталог книгам на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России. СПб., 1876; Алфавитный каталог изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России. СПб., 1888; Алфавитный каталог изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России. СПб., 1894; Полный свод законов Российской империи: все 16 томов со всеми относящимися к ним Положениями и с дополнениями, узаконенными по 1 ноября 1910 года, кн. 1—2. СПб., 1911; Мандарьев Н. Нечто из прошлого: из воспоминаний бывшего цензора. "Голос минувшего", 1916, № 5; Майский С.В. "Черный кабинет": из воспоминаний бывшего цензора. "Былое", 1918, № 7; Сидоров А. В Киеве: воспоминания бывшего цензора. "Голос минувшего", 1923, № 3; Добровольский Л.М. Запрещенная книга в России 1825—1904 гг.: Архивно-библиографические разыскания. М., 1962; История советской политической цензуры: Документы и комментарии. М., 1997; Никитенко А.В. Записки и дневник, кн. 1—3. М., 2005; Цензура в России в конце XIX — начале XX века: Сборник воспоминаний. СПб., 2003; Гай-Нижник П. Німецька цензура в Українській Державі (мовою документів 1918 р.). "Україна дипломатична", 2007, вип. 8.