Проекти | Інститут історії України

ПРОЕКТИ


Покажчики: Ключові слова Назви Автори Установи Роки
Ключові слова: логіка :  

 


 

З історії Інституту


(1996–2016)


ВІХИ ІСТОРІЇ (1936–2011)

Інституту історії України Національної академії наук України виповнилось 75 років. Але, незважаючи на свій досить поважний вік, він є динамічною, продуктивною, без перебільшення, провідною установою історичного профілю в Україні.

Історія Інституту, так само як й історія України, сповнена і тріумфальних, і трагічних сторінок. Вона веде свій відлік з протокольної постанови ЦК КП(б)У від 23 липня 1936 р. «Про організацію в Академії наук УСРР Відділу суспільних наук», відповідно до якої на базі Інституту історії ліквідованої Всеукраїнської асоціації марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН) був створений Інститут історії України у складі новосформованого в Академії наук УСРР Відділу суспільних наук (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 409, арк. 42. ). Через два дні, 27 липня 1936 р., це рішення «навздогін» було закріплено відповідною постановою Президії АН УРСР. Першим директором Інституту «з подачі» ЦК КП(б)У був призначений колишній директор Інституту філософії ВУАМЛІН, «червоний професор» А. Х. Сараджев (1898–1937) (Історія Національної академії наук України (1934–1937): Документи і матеріали. – К., 2003. – С. 226–227; 446, 448.).

Звичайно, Інститут був створений не на порожньому місці. В Академії наук це був вже не перший подібний заклад. Відлік історичним академічним установам поклала створена у грудні 1918 р., ще на початку діяльності Української академії наук, Комісія для складання історично-географічного словника української землі в складі Історично-філологічного відділу. А відкрита у грудні 1923 р. Кафедра історії українського народу, очолювана спочатку акад. Д. І. Багалієм, а згодом акад. М. С. Грушевським, фактично представляла усі напрями історичних досліджень. У 1920-х роках завдяки М. С. Грушевському в системі Академії наук розгорнула надзвичайно плідну роботу ціла мережа науково-дослідних установ історичного профілю, відомих як Історичні установи М. С. Грушевського. Тут варто згадати Археографічну комісію, а також Історичну секцію ВУАН з її Комісіями історичної пісенності, культурно-історичною, Старого Києва і Правобережжя, Лівобережжя і Слобідської України, Полудневої України, Західної України, Заходо- та американознавства, старої історії України, новітньої історії України, історії козаччини й козацької доби, дослідження нової української історіографії, історії освіти, українсько-молдавською; а також Науково-дослідну кафедру історії України. Вони мали кілька своїх періодичних серійних друкованих органів – журнали «Україна», «За сто літ», «Український археографічний збірник», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», «Студії з історії України», «Збірник заходознавства». Вчені (а дослідників налічувалось більше 100 чоловік!) також друкували свої праці в «Записках Історично-філологічного відділу ВУАН», «Збірниках Історично-філологічного відділу ВУАН» та як окремі монографічні роботи. Крім того, в складі Історично-філологічного та Соціально-економічного відділів ВУАН існували та активно працювали й інші комісії, скеровані на вивчення тих або інших аспектів історії України та все-світньої історії.

Влітку 1928 р. акад. М. С. Грушевський розробив проект організації Українського Історичного Інституту. Передусім вчений прагнув заснувати таку установу, де б систематично студіювалася історія України і як «цілості», і з точки зору взаємовідносин «з історичними процесами – середземноморським, західноєвропейським, євроазіатським» ([Грушевський М. С.] Проект Українського Історичного Інституту // НА ІІУ НАНУ, оп. 3, спр. 170, № 2, арк. 1.). Вказуючи, що можливості для цього принесла з собою революція (це, думаємо, був «реверанс» історика перед відповідними органами), вчений відзначав, що досі таких інституцій не створено, бо «науково-дослідні кафедри, сей продукт соціалістичного будівництва, тільки підводили до сього завдання». Між тим, підкреслював М. С. Грушевський, «робітники і селяни України повинні мати повно, солідно і всебічно розроблену історію своєї країни, українського народу та тих нацменшостей, що разом з ним заселюють сю країну…, [і яка] була б здатна витримати хоч би яку сувору наукову критику… Явища українського життя повинні бути приведені в зв’язок з явищами світового історичного процесу» ([Грушевський М. С.] Проект Українського Історичного Інституту // НА ІІУ НАНУ, оп. 3, спр. 170, № 2, арк. 1.).

Для виконання цього масштабного завдання, підсумовував визначний історик, необхідно створити Історичний інститут, тим більше, що кадри для нього були достатньо підготовлені ([Грушевський М. С.] Проект Українського Історичного Інституту // НА ІІУ НАНУ, оп. 3, спр. 170, № 2, арк. 2.). Структура Історичного інституту уявлялася М. С. Грушевському такою: «1. Відділ методології і соціального обґрунтування історії. 2. Відділ порівняної історії господарства в двох секціях: господарства міського і господарства сільського. 3. Відділ історії культури, з окремою секцією Західної України. 4. Відділ старшої соціальної і політичної історії України в складі секцій старої, литовсько-польської і козацької доби, з додатковими секціями: порівняної історії західноєвропейської й азійської (в дальшім плані вони можуть бути відділені в окремий відділ, з поділом на секції європейську й азійську) і двома секціями допоміжних наук (що в дальшім теж можуть бути відділені в окремих відділ): а) історичної географії; б) джерелознавства і дотичних наук. 5. Відділ нової соціальної й політичної історії України, з окремою секцією Західної України» ([Грушевський М. С.] Проект Українського Історичного Інституту // НА ІІУ НАНУ, оп. 3, спр. 170, № 2, арк. 2.). Втім, цей план так і залишився нереалізованим проектом.

Більше того, вже наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. переважна більшість академічних історичних установ була ліквідована, а десятки наукових співробітників зазнали репресій. Ті ж комісії, що ще намагалися бодай номінально працювати, перестали існувати під час реорганізації ВУАН у 1933–1934 рр. Однією із форм репресій стала заборона історикам займатися дослідницькою діяльністю, викладанням, публікуватися. Репресії торкнулися і підготовлених до друку видань, а опубліковані раніше книги репресованих авторів вилучалися з бібліотек.

Проте у лютому 1934 р. – як певна компенсація за ліквідовані науково-дослідні історичні заклади – постав Історично-археографічний інститут ВУАН, що мав репрезентувати історичну академічну науку. Однак його роботу по реалізації грандіозних планів з опрацювання проблем історії України, здійсненню різних археографічних проектів та обов’язковою для ідеологічної установи тих часів боротьбою із так званими «буржуазним націоналізмом» та «фашизмом» в українській історіографії невдовзі було без зайвого галасу припинено. У листопаді 1934 р. Інститут, який щойно розпочав нормально працювати, був ліквідований. Впродовж наступних двох років науково-дослідну роботу в галузі історії в системі Академії наук УСРР проводив лише Інститут історії матеріальної культури (археології).

Втім, паралельно до академічних історичних установ, де здебільшого працювали історики, далекі від марксистсько-ленінських поглядів, що пізніше були тавровані як «буржуазно-націоналістичні», за постановами ЦК КП(б)У на початку 1920-х рр. була створена низка нових наукових та навчальних закладів для утвердження в українській історичній науці ідеології марксизму-ленінізму «як єдино правильної і пануючої». Це, зокрема, були Всеукраїнська Комісія по вивченню історії Жовтневої революції і Комуністичної партії (Істпарт), у 1929 р. перетворена на Інститут історії партії та Жовтневої революції, та Український інститут марксизму-ленінізму з кількома історичними кафедрами, що у 1931 р. був організаційно перебудований на Всеукраїнську асоціацію марксо-ленінських інститутів із Інститутом історії у своєму складі. До літа 1934 р. вони працювали у Харкові, а після перенесення столиці УСРР перебазувалися до Києва. Інститут історії ВУАМЛІН розмістився за тією самою адресою, що й ліквідований невдовзі Історично-археографічний інститут – бульвар Шевченка, 14.

На середину 1930-х рр. компартійній владі в Україні вдалося підпорядкувати собі колишню автономну наукову спільноту Академії наук. Вичистивши з неї сотні «шкідників», «контрреволюціонерів», «націоналістів», республіканська адміністрація здійснила низку заходів щодо реорганізації наукових установ, зокрема історичного профілю. А завдяки діяльності ВУАМЛІН, Комуністичного університету імені Артема та Інституту червоної професури були підготовлені нові кадри дослідників, які вже, як вважалося, оволоділи марксистсько-ленінським розумінням історичного процесу, боролися за чистоту марксистсько-ленінської теорії «на історичному фронті», виступали проти дрібнобуржуазних і буржуазних проявів у розвитку науки.

Отже, цілком логічним виглядає проведена ЦК КП(б)У ліквідація ВУАМЛІН та створення на базі її інститутів науково-дослідних установ гуманітарного профілю в системі АН УСРР. Так на базі Інституту історії ВУАМЛІН постав Інститут історії України АН УСРР. На відміну від Інституту історії ВУАМЛІН із існуючими в ньому п’ятьма секторами (історії України, історії народів СРСР, історії народів Заходу, методологічним і бібліографічним) Інститут історії України почав функціонувати у складі трьох секторів. Його структурна організація (а структура опосередковано відображає мету, цілі та завдання існування науково-дослідної одиниці) не відзначалася оригінальністю: панівна тоді «єдино правильна» теорія суспільно-економічних формацій логічно привела до утворення секторів історії України доби феодалізму, історії України доби капіталізму та історії України радянського періоду. Проте, вже самий факт створення Інституту як спеціалізованої установи саме з історії України, незважаючи на його повну підпорядкованість компартійній владі, давав «якісь шанси на збереження, хоч і в деформованому вигляді, хоч і під оболонкою сталінських догматів, але все ж історичної пам’яті українського народу» (Коваль М. В., Рубльов О. С. Інститут історії України НАН України: перше двадцятиріччя (1936–1956 рр.) // УІЖ. – 1996. – № 6. – С. 52. ).

1936 р. поклав початок першому періоду розвитку Інституту історії України, що тривав два десятиріччя. Це був сталінський період, що характеризувався використанням тоталітарною державою всіх функцій контролю над суспільством – терористичних, пропагандистських і виховних. Умовно його можна поділити на три етапи – 1) 1936–1941 рр. – час становлення Інституту, 2) 1941–1947 рр. – діяльність у воєнні та перші повоєнні роки до сумнозвісної постанови «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» та, нарешті, 3) 1947–1956 рр., коли держава сприяла досить відчутному зростанню наукового потенціалу Інституту з тим, щоб охопити дослідженнями усі періоди вітчизняної історії.

Складними, а інколи драматичними були перші роки існування Інституту історії України. Пам’ятаючи, що «кадри вирішують все», ЦК КП(б)У окремими постановами формував штат цієї важливої з ідеологічного погляду установи. Так, відповідно до постанови ЦК КП(б)У від 1 серпня 1936 р. «Про остаточний розподіл наукових робітників бувшого УАМЛІНу», до Інституту історії України Відділу суспільних наук АН УСРР, крім вже призначених на посади директора Інституту доктора філософських наук, професора А. Х. Сараджева та заступника директора старшого наукового співробітника Г. Я. Слюсаренка, були зараховані старші наукові співробітники В. В. Гуристримба, К. Г. Гуслистий, І. М. Премислер, Т. Т. Скубицький, М. Ф. Трегубенко, а також молодші наукові співробітники й асистенти ВУАМЛІН В. А. Дядиченко, Ф. Є. Лось та Ф. О. Ястребов. Трохи пізніше до колег приєднався і старший науковий співробітник К. Ф. Гребенкін (Див.: Коваль М. В., Рубльов О. С. Інститут історії України НАН України: перше двадцятиріччя (1936–1956 рр.) // У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і матеріалів: У 2 ч. – Ч. 1. – К., 1996. – С. 7. ). У грудні 1936 р., після арешту А. Х. Сараджева, обвинуваченого у «право-лівацькій контрреволюційній терористичній діяльності», директором Інституту став випускник московського Інституту червоної професури, колишній начальник політуправління Грушковської МТС Одеської області С. М. Бєлоусов. А на початку 1937 р. до колективу влився вже досвідчений історик М. Н. Петровський. Таким чином, в Інституті в той час нараховувалося лише 12 наукових співробітників (разом з директором) – переважно наукова молодь за віком та стажем дослідницької роботи, яка не мала ще вчених ступенів та звань (Санцевич А. В., Комаренко Н. В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР, 1936–1986 гг. – К., 1986. – С. 35. ). Як пізніше зазначала колишній співробітник установи й історіограф ВУАН Н. Д. Полонська-Василенко, «склад Інституту історії був укомплектований переважно партійними істориками, частина яких перейшла із ліквідованого ВУАМЛІНу, а частина з молоді, початкуючих на історичному полі комсомольців» (Полонська–Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Записки НТШ. – Т. 173: Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. – Париж, Чикаго, 1962. – С. 43. ).

Трагічний 1937 рік повною мірою відбився на кадровому потенціалі Інституту. Після процесу у сфабрикованій справі «контрреволюційної троцькістсько-зінов’євської організації», коли в Москві та Ленінграді було заарештовано та засуджено до вищої міри покарання багато випускників Інституту червоної професури у Москві, наукових співробітників Комакадемії та Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук (РАНИОН), у жорнова подібних справ «право-лівацької контрреволюційної організації на Україні» та «контрреволюційної троцькістсько-зінов’ївської терористичної організації на Україні» потрапили «червоні професори», які в той час на різних посадах працювали в Україні, а також колишні наукові працівники ВУАМЛІН. У 1937 р. були розстріляні в катівнях НКВС перший директор Інституту А. Х. Сараджев, старші наукові співробітники К. Ф. Гребенкін, В. В. Гуристримба, Г. Я. Слюсаренко, Т. Т. Скубицький та М. Ф. Трегубенко, зазнали репресій і члени їхніх родин. Інші колишні співробітники ВУАМЛІН якимось дивом уникли подібної долі, попри те, що у протоколах допитів ув’язнених науковців установи згадувались прізвища й інших працівників Інституту – К. Г. Гуслистого, В. А. Дядиченка, Ф. Є. Лося, Ф. О. Ястребова.

Репресії, що знекровлювали колектив науково-дослідної установи, одним із своїх наслідків мали потребу поповнення (за тогочасною термінологією – «зміцнення») штату співробітників Інституту історії України АН УРСР. Зокрема, у доповідній записці С. М. Бєлоусова до ЦК КП(б)У щодо стану справ в Інституті і роботи по написанню підручника «Історія Україїни» (червень 1937 р.), порушувалося питання про створення з випускників університету та Інституту червоної професури «нормальної аспірантури при інституті в кількості 15 чоловік», а також висувалася вимога спрямувати до установи для «постійної основної наукової роботи 3-х професорів-комуністів» (Див.: У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і матеріалів: У 2 ч. – Ч. 1. – К., 1996. – С. 56.).

Справді, справа «підготовки і вирощування більшовицьких українських кадрів» (Бєлоусов С. М. На історичному фронті України // Комуніст. – 1937. – 22 серпня.) для Інституту стала надзвичайно нагальною. У вересні 1937 р. в Інституті почав працювати випускник ІЧП М. І. Марченко, який, ще не маючи дисертації та наукових здобутків, одразу був призначений завідувачем сектору історії України доби феодалізму. У 1938–1939 рр. в Інститут на посаду старших наукових співробітників були зараховані «червоні професори» Ф. Ю. Шерстюк, П. П. Бистренко та К. В. Максимчук, колишній науковець ВУАМЛІН О. С. Сенченко, випускники Київського державного університету О. Б. Слуцький та К. І. Стецюк.

Було також зрозуміло, що для розробки проблем історії України самих лише кадрів вчорашніх або позавчорашніх випускників Інститутів червоної професури та працівників ВУАМЛІН замало. Тому поряд із поповненням поріділих внаслідок репресій лав співробітників установи за рахунок наукової молоді почали запрошувати й уцілілих істориків-професіоналів старшої генерації. Так, з листопада 1937 р. до виконання обов’язків старшого наукового співробітника Інституту приступив висококваліфікований історик О. П. Оглоблин, який невдовзі очолив сектор історії України доби капіталізму. Того ж року старшим науковим співробітником-консультантом був зарахований відомий фахівець з економічної історії проф. Є. Д. Сташевський, який, проте, через рік був заарештований і загинув під час допиту 26 липня 1938 р. А в серпні 1938 р. за постановою Президії АН УРСР з Інституту економіки до Інституту історії України була переведена відома дослідниця Н. Д. Полонська-Василенко. З 1938 р. в Інституті працював й вихованець акад. Д. І. Багалія старший науковий співробітник П. А. Білик. Наступного року до штату інституту увійшов дослідник соціально-економічних відносин доби Київської Русі С. В. Юшков, обраний 22 лютого 1939 р. членом-кореспондентом АН УРСР.

Значно – і кількісно, і якісно – збільшився Інститут за рахунок наукових співробітників Львівського відділення, створеного у Львові 1 лютого 1940 р. після приєднання Західної України до УРСР та ліквідації Наукового товариства імені Шевченка. Тоді до праці в Інституті були залучені професори О. А. Терлецький, В. І. Герасимчук та Ф. Я. Голійчук, яких зарахували на посади старших наукових співробітників, молодші наукові співробітники І. І. Карпинець, О. Й. Пріцак та С. Т. Білецький. Очолив Львівське відділення Інституту відомий український вчений, учень М. С. Грушевського проф. І. П. Крип’якевич.

Рік за роком зростала наукова кваліфікація співробітників Інституту, що вимагало певної наукової атестації. Адже на 1938 р. в Інституті був лише один доктор наук – О. П. Оглоблин, та й той здобув свій науковий ступінь доктора історії української культури ще у 1926 р. Запроваджена постановами РНК СРСР у 1934, 1937 та 1938 рр. радянська гратифікаційна система передбачала два наукових ступені – доктора і кандидата наук. Вже у 1939 – на початку 1940 рр. відбулися перші захисти кандидатських дисертацій співробітниками Інституту К. Г. Гуслистим, Ф. Є. Лосем, М. І. Марченком, І. М. Премислером та Ф. О. Ястребовим – але на Вченій раді Київського державного університету, що мав право присудження наукового ступеня кандидата наук. Інституту історії України АН УРСР таке право було надано навесні 1940 р., і вже у червні відбувся перший захист. Захисти кандидатських дисертацій, так само як і надання вчених звань, відбувалися на засіданнях Вченої ради інституту. До початку війни встигли провести захисти 7 кандидатських дисертацій, зокрема кандидатами наук стали співробітники Інституту В. А. Дядиченко, П. П. Бистренко, К. І. Стецюк, О. С. Сенченко.

Право ж надання ступеня доктора наук мала лише союзна науково-дослідна установа історичного профілю. В Інституті історії АН СРСР у 1939 р. успішно захистив докторську дисертацію М. Н. Петровський, а у 1940 р., після тривалого зволікання з дозволом на захист докторської дисертації без захисту кандидатської, відбувся блискучий захист Н. Д. Полонської-Василенко. Науковий ступінь доктора історичних наук одержав у 1941 р. у Москві без захисту дисертації О. П. Оглоблин. У квітні того ж року без захисту дисертації на підставі друкованих праць було присуджено ступінь доктора історичних наук і затверджено у званні професора І. П. Крип’якевича. До речі, саме відсутність диплома доктора наук у І. П. Крип’якевича дозволила Президії АН УРСР у вересні 1940 р. перевести його на посаду заступника завідуючого Львівського відділу, натомість завідуючим призначено К. В. Максимчука, якого було надіслано з Києва. І лише після отримання «корочок» Іван Петрович знову очолив сформований ним колектив (Див.: Луцький О. Науково-організаційна і педагогічна діяльність І. П. Крип’якевича у вересні 1939 – червні 1941 рр. // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – Львів, 2001. – С. 792.). Отже, підрахунки показують, що на червень 1941 р. в Інституті історії України працював один член-кореспондент АН УРСР, 4 доктори та 8 кандидатів наук – досить поважні цифри як на невеликий колектив.

Чого б вартий, приміром, грандіозний проект «Нарисів з історії України» (17 випусків!), частково зреалізований у 1937–1941 рр. Всього побачили світ 6 випусків «Нарисів», підготовлених К. Г. Гуслистим, О. П. Оглоблиним (напередодні війни побачив світ сигнальний примірник праці вченого), М. Н. Петровським, Ф. О. Ястребовим. Не можна не згадати й про серію документальних збірників «Історія України в документах і матеріалах», започатковану у 1939 р. (опубліковано два томи), а також про «Хронологію історії України» (2 випуски, 1938–1940 рр.).

Віхою у житті Інституту став вихід у грудні 1940 р., після кількарічної підготовки й багаторазового посторінкового обговорення, науково-популярного видання «Історія України. Короткий курс» (Прикметно, що ще у 1937 р. «безприкладним зухвальством ворогів» вважалася пропозиція писати «Історію України» російською мовою. Див.: Бєлоусов С. М. На історичному фронті України // Комуніст. – 1937. – 22 серпня. ), що був складений згідно з настановами «альфи і омеги» істориків того часу – праці «Історія ВКП(б). Ко-роткий курс». Маючи не лише подібну назву, а й відповідні заголовки розділів та підрозділів, він знаменував собою появу «української радянської історіографії» – саме з того часу в історичній науці СРСР з’явилось це визначення.

Дещо осібно від тем, що опрацьовувалися у Києві, виглядала проблематика, яку досліджували у Львові. Фактично львівські історики й далі поглиблювали теми, на вивченні яких вони спеціалізувались у попередні (дорадянські) роки, зосереджуючись на історії Західної України. Їхні формулювання, навіть за критеріями сучасної історичної науки, можна визначити як повністю наукові, примітно, що не лише у назвах праць, а й у текстах важко знайти такі ритуально-ключові означення, як от: «боротьба», «класова боротьба», «проти гніту», які надто часто зустрічаються у роботах київських істориків того часу.

Розуміючи необхідність створення періодичного органу Інституту для нормального функціонування науково-дослідної установи, дирекція неодноразово клопоталася перед Президією АН УРСР. Нарешті, на початку 1941 р. було ухвалено дозволити Інституту видавати «Наукові записки» та затверджена редколегія у складі С. М. Бєлоусова, О. П. Оглоблина, М. Н. Петровського, М. І. Марченка та М. І. Супруненка. Проте перше число «Записок» побачило світ лише у 1943 р.

З 1939 р. у науковий побут співробітників Інституту входить таке явище, як «наукова сесія» (сьогодні подібні заходи називаються переважно конференціями). Того року у травні відбулася сесія, присвячена основним проблемам історії Київської Русі й визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі. У липні у Полтаві з великим успіхом була проведена всесоюзна наукова сесія, присвячена 230-літтю Полтавської битви, організаторами якої виступили Інститут історії України АН УРСР спільно з Інститутом історії АН СРСР. А у листопаді, невдовзі після приєднання Західної України до УРСР, науковці Інституту оперативно провели наукову сесію, присвячену історії Західної України. Нарешті, у грудні 1940 р. відбулася остання передвоєнна наукова сесія Інституту з історії іноземної воєнної інтервенції та громадянської війни на Україні. Ці сесії – конференції, безумовно, мали велике значення для пожвавлення наукової роботи, координації наукових досліджень та сприяли налагодженню контактів з істориками України та інших республік.

Окремо слід згадати про публіцистичну та пропагандистську діяльність співробітників Інституту, що з перших років діяльності установи йшла пліч-о-пліч з науковою працею. Цього, перш за все, вимагав від вчених ЦК КП(б)У, що розглядав вивчення історії як одну із найважливіших умов вироблення марксистського світогляду й тому пильно відслідковував ситуацію на «історичному фронті». Науковці Інституту публікували десятки статей у центральній і місцевій пресі, виступали з публічними та радіо- лекціями, в яких на численних цитатах з «класиків марксизму-ленінізму» викривали «фальсифікації» «українських буржуазних націоналістів», що вважалися «найлютішими ворогами українського народу», а висвітлюючи «спільну боротьбу українського та російського народів проти (далі були варіації – польських панів, німецьких псів, іноземних інтервентів)», перекидали місток до «радянського патріотизму». Інколи виконання партійних доручень навіть заважало плановій роботі. Втім, варто відзначити, що публіцистичні виступи, присвячені героїчним сторінкам історії українського народу, водночас сприяли піднесенню патріотичних почуттів, національної самосвідомості.

З початком війни 22 червня 1941 р. долі співробітників Інституту склались по-різному. Вже на другий день війни опинився за ґратами завідуючий сектору історії України феодальної доби М. І. Марченко, обвинувачений у, мовляв, націоналістичних поглядах й у тому, що, нібито, «брутально спотворював національну політику нашої партії» під час перебування на посаді першого радянського ректора Львівського державного університету ім. І. Франка (1939–1940) й виявляв «терористичні та еміграційні настрої» (Див.: Постанова НКДБ УРСР на арешт М. І. Марченка, 22 черв. 1941 р. / Публ. О. С. Рубльова // УІЖ. – 1996. – № 1. – С. 119. ).

Вже 5 липня 1941 р. усіх співробітників Інституту було звільнено, деякі з них, зокрема К. Г. Гуслистий, В. А. Дядиченко, Ф. Є. Лось, М. Н. Петровський, М. І. Супруненко, Ф. Ю. Шерстюк, Ф. О. Ястребов були евакуйовані з Києва. Чимало науковців пішло до лав РСЧА, серед них С. М. Бєлоусов, П. П. Бистренко, К. В. Максимчук, О. Б. Слуцький, К. І. Стецюк, аспіранти Б. Л. Погребинський та Л. К. Полухін. На фронтах війни загинули К. В. Максимчук та Б. Л. Погребинський. У здобутому вермахтом Львові залишилися усі співробітники Львівського відділення Інституту історії України, у Києві – вчені, які з різних причин не змогли або не захотіли евакуюватися – П. А. Білик, О. П. Оглоблин, Н. Д. Полонська-Василенко, О. С. Сенченко.

21 липня 1941 р. у Харкові Інститут історії України поновив свою роботу, але ненадовго – разом з іншими вченими Академії наук УРСР співробітники установи були евакуйовані до столиці Башкирської АРСР – Уфи. Там 20 жовтня відбулося перше засідання групи історії та археології Інституту суспільних наук АН УРСР, створеної з працівників Інституту історії України та Інституту археології АН УРСР, а 12 червня 1942 р. постановою Президії АН УРСР відновлено роботу Інституту історії і археології України у складі двох відділів – історії України (зав. відділу – проф. М. Н. Петровський) та археології (зав. відділу – чл.-кор. АН УРСР Л. М. Славін). Очолив об’єднаний інститут М. Н. Петровський, вченим секретарем був призначений Ф. Ю. Шерстюк. У відділі історії України працювали К. Г. Гуслистий, В. А. Дядиченко, Ф. Є. Лось, М. А. Рубач, К. І. Стецюк, М. І. Супруненко, М. М. Ткаченко, С. В. Юшков, Ф. О. Ястребов. В Уфі Інститут історії і археології перебував до літа 1943 р., коли за рішенням РНК УРСР Академію наук було перебазовано до. ( Москви, а вже 25 березня 1944 рчерез 4 місяці після визволення Києва) науковці повернулися до рідного міста. Тут 17 липня 1944 р. було відновлено діяльність Інституту історії України та Інституту археології як окремих інститутів АН УРСР. Директором Інституту історії України був призначений М. Н. Петровський, вченим секретарем – Ф. Є. Лось. Інститут діяв у складі 4 відділів: історії України періоду феодалізму (зав. – К. Г. Гуслистий), історії України періоду капіталізму (зав. – Ф. Є. Лось), історії України радянського періоду (зав. – М. А. Рубач) та археографії (зав. – М. Н. Петровський). А вже 13 серпня 1944 р. у Львові було відновлено діяльність Львівського відділу, який знову очолив І. П. Крип’якевич. На початку 1945 р. в Інституті нараховувалося (без Львівського відділу) 13 наукових співробітників (в тому числі 3 доктори і 7 кандидатів наук).

Складні глибинні ідейно-політичні процеси, що відбувалися в українському суспільстві під час війни, прямо позначилися на діяльності Інституту. Науковці зосередили зусилля на історико-патріотичній тематиці. У брошурах серії «Наші великі предки» підкреслено патріотично розповідалося про героїчні подвиги талановитих державних та військових діячів України – Данила Галицького, Богдана Хмельницького, ватажків українського козацтва Семена Палія, Івана Богуна, Максима Кривоноса. Також дослідники не обходили мовчанкою міфологізованих радянською пропагандою ще у передвоєнні роки «героїв громадянської війни» Олександра Пархоменка та Миколу Щорса. Водночас тривала робота над науково-популярним «Нарисом історії України», виданим в Уфі у 1942 р., перевиданим у Києві 1944 р. й опублікованим у 1943 р. у Канаді. Тривала розпочата ще в Києві праця й над чотиритомним підручником з історії України для вузів, перший том якого вийшов друком в Уфі у 1943 р. Вчені і далі підтверджували свій фаховий рівень. Так, у 1942 р. в Уфі докторську дисертацію захистив М. А. Рубач, кандидатські дисертації – М. І. Супруненко та М. М. Ткаченко.

Обмежену відсутністю необхідних бібліотечних та архівних фондів науково-дослідну роботу почасти компенсувала гіперактивна пропагандистська та популяризаторська праця. Під час війни співробітники Інституту опублікували близько 100 газетних і журнальних статей, прочитали понад 1000 лекцій і доповідей у частинах РСЧА, в установах і на підприємствах. Безпосередньо на передовій, зокрема, читав лекції у 1942 р. М. Н. Петровський.

Лекції з історії України читалися у той складний час і в зовсім несподіваних місцях. Так, наприклад, колишній завідуючий сектору історії України феодальної доби М. І. Марченко не лише прочитав цикл популярних лекцій з минувшини своєї Батьківщини… під час етапування з Києва до Сибіру й у листопаді – грудні 1941 р. у камері Томської в’язниці, де його утримували за фальшивим обвинуваченням спільно з іншими земляками – українцями, а й встиг отримати на свою адресу закид у «націоналізмі» й відповідний донос до «органів» від свого колеги-сокамерника, російського шовініста й історика за фахом (Див.: Протокол допиту в’язня М. І. Марченка слідчим НКВС УРСР Кузнєцовим у м. Томську, 6 берез. 1942 р. / Публ. О. С. Рубльова; Свідчення В. Ю. Гессена слідчому НКВС УРСР Кузнєцову в м. Томську про націоналістичні погляди в’язня М. І. Марченка, 2 черв. 1942 р. / Публ. О. С. Рубльова // Укр. іст. журн. – 1996. – № 1. – С. 121, 123–125.).

Природне патріотичне піднесення, яскраво виражене у працях вчених України цієї доби, викликало занепокоєння вищого партійного керівництва у Кремлі, схильного кваліфікувати подібні висловлювання як націоналістичні, антирадянські. Відтак, вже у розпалі війни окреслилася тенденція до виявлення проявів «українського буржуазного націоналізму», пошуку й поборювання «антиленінських помилок й націоналістичних перекручень» у літературно-мистецьких творах, працях науковців. Досягнення переваги на радянсько-німецькому фронті та перехід РСЧА у контрнаступ стали підставою для не менш рішучого ідеологічного контрнаступу задля зміцнення тоталітарного режиму. В епіцентрі чергового витка боротьби з «антирадянськими проявами» опинився й Інститут історії України.

17 травня 1944 р. датований меморандум директора Інституту історії партії при ЦК КПУ Ф. Ф. Єневича «Про недоліки в роботі Інституту історії України Академії наук УРСР». Документ не заперечував, що ученими-істориками «зроблено багато», зокрема вивчені джерела і факти історії України, насамперед дожовтневого періоду, оформилася у науковому відношенні група кваліфікованих істориків України. Водночас наголошувалося, що «наукової історії України, навіть наукової історії її окремих періодів, немає». Пояснювалося це тим, що історики, поборюючи соціологічні схеми школи М. М. Покровського, впали в іншу крайність – замість виокремлення найістотніших подій в історії України співробітники інституту, мовляв, брали буквально усі факти, обмежуючись поверховим описом, за яким не видно було основного, вирішального в історії України.

Установі закидалися суттєві хиби або ж недостатнє висвітлення певних проблемних питань вітчизняної минувшини, зокрема історії до часів Київської Русі; плутанина у висвітленні питання виникнення й оформлення української нації; дотримання частиною істориків хибного твердження про «приєднання Галичини до Польщі»; вживання помилкової термінології, а саме: перший, другий і третій поділи Польщі. Ця «стара, затаскана і цілком не-правильна» термінологія мала бути замінена «новою, науковою». Водночас наголошувалося, що в роботах співробітників Інституту однобічно характеризувалися Українська козацька республіка ХVI – ХVII ст., причини приєднання України до Росії (Московського царства); недостатньо висвітлювалося питання про дві дореволюційні Росії (офіційну реакційну й демократичну); український націоналізм помилково ототожнювався з національним обличчям українського народу; перемога соціалістичної революції в Україні була недостатньо вмотивована тощо. Отже, переконував меморандум, робота в Інституті вимагала докорінної перебудови.

Цей документ давав ЦК КП(б)У всі підстави для «наведення порядку» в Інституті, постійного ідеологічного тиску, часто-густо дріб’язкового, малокомпетентного втручання. Ситуацію погіршувала атмосфера незлагоди й групівщини, що мала місце у колективі ще з довоєнного часу, постійні доповідні записки до Президії АН УРСР та ЦК КП(б)У, що нагадували скарги та навіть доноси. Проф. М. Н. Петровський як директор не зміг опанувати ситуацію, більше того – дозволяв «директивним органам» легко маніпулювати собою. Формою «виховання» істориків стали «наради» з питань історії України у ЦК КП(б)У, що проходили у дусі «безкомпромісної й необмеженої критики й самокритики» (у 1945–1947 рр. відбулося 5 таких ідеологічних «активів»).

Особливого тиску зазнавали співробітники Львівського відділу Інституту, навіть незважаючи на «зміцнення» відділу «перевіреними партійцями» (щоправда, без будь-якого наукового авторитету) І. І. Бєлякевичем та В. Т. Горбатюком. Цькування істориків на чолі з І. П. Крип’якевичем за належність до школи М. С. Грушевського, як «українсько-німецьких націоналістів», «зрадників Батьківщини», «фашистів» тощо логічно спричинило ліквідацію у вересні 1946 р. за вказівкою ЦК ВКП(б) Львівського відділу Інституту історії України. Співробітникам відділу в ультимативному порядку було запропоновано переїхати до Києва.

Риску під кількарічними намаганнями «виховати» істориків провідної ідеологічно-наукової (саме так!) установи того часу було підведено 29 серпня 1947 р. постановою ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», яка кваліфікувала всі праці, що були підготовлені дослідниками впродовж 13 років існування Інституту, як «антимарксистські» чи такі, що мали «грубі політичні помилки та спотворення буржуазно-націоналістичного характеру». Неодноразово підкреслювалося, що вчені «не викрили фальсифікаторів», «не розкрили», «не впорались», «не показали», «не розробили». Тож найважливішим, «бойовим завданням» було визначено підготовку марксистсько-ленінського «Короткого курсу історії України».

Після публікації постанови в органі ЦК КП(б)У журналі «Більшовик України» в республіці розгорнулась широка кампанія таврування Інституту історії України та його співробітників на численних нарадах, розширених засіданнях кафедр суспільних наук, закритих партійних зборах тощо.

Зважаючи на розгромну постанову, з посади директора Інституту було звільнено обраного на початку 1945 р. членом-кореспондентом АН УРСР М. Н. Петровського, що став одним із головних об’єктів дошкульних обвинувачень в українському буржуазному націоналізмі. Натомість у жовтні 1947 р. директором Інституту було затверджено кандидата історичних наук, завідувача кафедри історії міжнародних відносин Київського державного університету, одного з членів делегації УРСР на Паризькій мирній конференції О. К. Касименка. Йому судилося очолювати колектив Інституту впродовж наступних 17 років.

З другої половини 1940-х рр. Інститут історії України поступово кількісно і якісно зростає. До роботи в установі залучаються кваліфіковані вузівські вчені (А. О. Введенський, В. О. Голобуцький, В. А. Жебо-крицький, П. А. Лавров, М. Н. Лещенко, О. А. Парасунько), архівні працівники (О. М. Апанович, Ф. П. Шевченко) а також молоді дослідники, які розпочали свій шлях у науці з аспірантури Інституту (І. О. Гуржій, І. Х. Ганжа, П. М. Калениченко, О. С. Компан, І. І. Компанієць, І. М. Кулинич, М. М. Лисенко, О. П. Лола, І. А. Петерс, А. В. Санцевич, В. Г. Сарбей, Р. Г. Симоненко, Є. М. Скляренко, Й. Т. Щербина) та ін. У 1945 р. в Інституті відновлюються захисти кандидатських дисертацій (ще у червні 1944 р. Всесоюзний комітет у справах вищої школи при РНК СРСР підтвердив своє довоєнне рішення про надання Вченій раді Інституту права приймати до розгляду кандидатські дисертації й присудження на основі захисту наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальностей «Історія України», «Історія СРСР», у 1954 р. додалася ще спеціальність «Всесвітня історія»).

Після влиття у 1950 р. до складу Інституту Комісії з історії Великої Вітчизняної війни при АН УРСР в установі діяли 8 відділів: історії феодалізму (зав. В. А. Дядиченко); історії капіталізму (зав. Ф. О. Ястребов); історії радянського суспільства (зав. С. М. Бєлоусов); військово-історичний (зав. І. І. Слинько); історії країн народної демократії (зав. Ф. П. Шевченко); історіографії й фондів (зав. М. Н. Лещенко); всесвітньої історії і міжнародних відносин (зав. О. К. Касименко); археографії (зав. В. О. Голобуцький). Структура яскраво промовляла про пріоритетну тематику наукового пошуку установи, а також появу нових напрямів досліджень у вітчизняній історіографії. У полі зору вчених опинилися не лише питання історії України, а й проблеми історії країн народної демократії, міжнародних відносин, всесвітньої історії. Це дозволило Президії АН УРСР 6 вересня 1952 р. ухвалити постанову про перейменування Інституту історії України на Ін- ститут історії. 2 березня 1953 р. Рада Міністрів УРСР «погодилась» з рішенням академічного керівництва щодо «приведення найменування Ін- ституту історії України у відповідність з направленістю проблематики його наукової діяльності», встановивши для нього «надалі таке найменування: Інститут історії Академії наук УРСР» (У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і матеріалів: У 2 ч. – К., 1996. – Ч. II (1944–1956 рр.). – С. 162–163. ).

Структура Інституту постійно вдосконалювалась відповідно до завдань, які висувалися партією перед установою, та наявного кадрового потенціалу; певних змін зазнавали і назви деяких відділів. З 1955 р., відповідно до постанови Президії АН УРСР, завідуючими призначалися переважно доктори наук. Наприкінці 1955 р. в Інституті плідно функціонували 6 відділів – історії радянського суспільства (зав. М. І. Супруненко); історії капіталізму (зав. Ф. Є. Лось); історії феодалізму (зав. І. О. Гуржій); історії країн народної демократії (зав. Ф. П. Шевченко); загальної історії і міжнародних відносин (зав. О. Д. Война); археографії (зав. М. А. Рубач). Після приєднання Кримської області до УРСР і переведення до АН УРСР Кримського філіалу АН СРСР у 1954 р. Інституту історії була підпорядкована група історії Кримського філіалу, що у 1956 р. трансформувалася у Кримську філію Інституту історії (діяла у складі установи до 1965 р., вчені досліджували історію Криму).

Відповідно до вже згаданої постанови ЦК КП(б)У 1947 р. головним завданням істориків, фактично «справою честі», стала підготовка нового «Курсу історії України», що розтяглася на цілих 10 років. І хоча періодизація та «проект схеми» були розроблені ще на початку 1948 р. силами авторського колективу після тривалого обговорення з вченими Інституту історії АН СРСР та у ЦК КП(б)У, внаслідок збільшення обсягу тексту, багаторазового обговорення макетів в Києві та Москві, рецензування, доопрацювання, а також тривалої підготовки у видавництві перший том «Історії Української РСР» українською та російською мовами побачив світ у 1953 р. (доповнене і перероблене 2-е видання у 1955 р.), а другий том – у 1956 р., наступного року вийшло його 2-е доопрацьоване видання.

На відміну від попередніх колективних монографій, де періодизація «дожовтневого періоду» базувалася переважно на подіях політичної історії та враховувалось перебування українських земель у складі інших державних утворень, в основу періодизації курсу було покладено марксистсько-ленінсько-сталінське вчення про соціально-економічні формації. На вимогу директивних органів акцент робився на «тісному зв’язку історії України з історією інших народів СРСР», з особливим наголосом на українсько-російських зв’язках та винятковій ролі російського етносу та його державних утворень у вітчизняній минувшині. Втім, незважаючи на властиві розвитку тогочасної науки недоліки, це було перше з 1940 р. синтетичне дослідження історії України, що може вважатися певним досягненням колективу Ін-ституту і є етапною подією у вітчизняній історіографії.

Рік за роком зростала кількість друкованої продукції співробітників Інституту, водночас урізноманітнювалась наукова проблематика. Проте можна виділити дві магістральні теми, на дослідженні яких зосереджувалися науковці – це історія українського козацтва та визвольної війни українського народу середини ХVII ст. у контексті святкування «300-річчя возз’єднання України з Росією» та «історія Жовтневої революції на Україні» в рамках підготовки до відзначення 40-ліття більшовицького перевороту у Росії 1917 р.

Справді велика науково-дослідна та популяризаторська робота була проведена вченими Інституту під час відзначення 300-річчя входження України до складу Росії. Численні праці О. М. Апанович, І. Д. Бойка, В. О. Голобуцького, В. А. Дядиченка, О. К. Касименка, О. С. Компан, О. П. Лоли, К. І. Стецюк, Ф. П. Шевченка та інших дослідників свідчили про всебічне вивчення подій 1648–1654 рр. Знаменною, без перебільшення, подією став і вихід у 1953 р. ґрунтовного тритомного документального видання «Воссоединение Украины с Россией», підготовленого спільно з вченими Інституту історії АН СРСР, який вводив у науковий обіг значний масив документального матеріалу, в тому числі з архівосховищ Польщі, Румунії, Чехословаччини. Це був саме той випадок, коли історики, незважаючи на відчутний ідеологічний диктат, спричинений постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» та схваленими ЦК КПРС «Тезами про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)», повною мірою використали ювілей як привід і можливість глибокого дослідження історії рідного краю.

Крім колективних й індивідуальних монографій та збірників документів і матеріалів, в Інституті у першій половині 1950-х рр. побачили світ 4 томи «Наукових записок» (тт. 3–6; т. 1 і 2 вийшли під титулатурою «Наукові записки Інституту історії і археології АН УРСР» у 1943 та 1946 рр.). У цих збірниках праць друкувалися різноманітні за тематикою розділи монографій, статті, повідомлення, огляди джерел та історичної літератури, документальні матеріали, рецензії на союзні й республіканські видання з історії, хронікально-інформативний матеріал, що належали перу як співробітників Інституту, так і вченим з Москви, інших міст України.

Переламним для науковців Інституту став 1956 р. ХХ з’їзд КПРС із закладеним ним курсом на десталінізацію партії, держави і суспільства фактично знаменував собою початок другого періоду в історії установи, що завершився розпадом тоталітарної держави. Незважаючи на змінену назву, головним напрямом досліджень в Інституті історії АН УРСР залишалася, як і раніше, історія України. Намагання розвинути різні напрями всесвітньої історії наштовхувалося на небажання керівників АН СРСР позбутися традиційної монополії на цю галузь. Республіканські історичні установи, як вважали у Москві, мали досліджувати історію відповідних республік, та й то переважно в контексті «боротьби за встановлення радянської влади». Це фактично прирікало історичні дослідження в Україні на провінціалізм.

Впродовж 1956–1990 рр. Інститут історії АН УРСР значно зріс кількісно (Значне розширення Інституту вимагало й створення відповідних умов для творчої праці науковців. Влітку 1960 р. Інститут змінив адресу і з бульвару Шевченка, 14 переїхав у нове приміщення по вул. Кірова, 4 (нині вул. М. Грушевського, 4), де зайняв 5-й поверх.)– від 61 до 165 наукових співробітників, в тому числі кількість докторів наук збільшилася з 5 до 31 особи, а кандидатів наук – з 45 до 108. Колектив Інституту в цей час очолювали О. К. Касименко (до 1964 р.), К. К. Дубина (1964–1967); акад. АН УРСР А. Д. Скаба (1968–1973); чл.-кор. АН УРСР А. Г. Шевелєв (1973–1978); акад. АН УРСР Ю. Ю. Кондуфор (1978–1993).

Структура установи постійно змінювалася відповідно до завдань, які ставились перед Інститутом черговими постановами директивних органів, й лише частково такі трансформації диктувалися іманентними по- требами самої історичної науки. У 1959 р. на базі відділу археографії створено відділ допоміжних історичних дисциплін. 1960 р. відділ історії радянського суспільства було розділено на два: історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни; соціалістичного і комуністичного будівництва. Наприкінці 1963 р. в інституті існували відділи: історії соціалістичного і комуністичного будівництва (зав. П. П. Гудзенко); історії Жовтневої революції і громадянської війни (зав. чл.-кор. АН УРСР М. І. Супруненко); досоціалістичних формацій (зав. В. А. Дядиченко); нової і новітньої історії зарубіжних країн (зав. В. І. Клоков); історіографії і джерелознавства (зав. Ф. П. Шевченко); історії міст і сіл УРСР (зав. О. А. Парасунько, відділ був створений для наукового і науково-методичного керівництва підготовкою багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР») та сектор історії техніки та природознавства (зав. акад. АН УРСР Й. З. Штокало) у складі відділів історії техніки (зав. Ю. О. Анісімов) та історії природознавства (зав. Й. З. Штокало). У 1965 р. на основі великих відділів історії соціалістичного і комуністичного будівництва та нової і новітньої історії зарубіжних країн були сформовані відповідно відділи історії комуністичного будівництва (зав. Г. М. Шевчук) та історії соціалістичного будівництва (зав. П. П. Гудзенко); історії зарубіжних соціалістичних країн (зав. І. М. Мельникова) та нової і новітньої історії (зав. В. І. Клоков). У 1966 р. відділ історії досоціалістичних формацій, що виявився громіздким й важкокерованим, знову було розділено на відділи історії капіталізму (зав. Ф. Є. Лось) та історії феодалізму (керівник В. А. Дядиченко). У 1968 р. створено відділ зарубіжної історіографії (зав. П. М. Калениченко, у 1969–1978 рр. – Р. Г. Симоненко); наступного року – відділ історії Великої Вітчизняної війни (зав. В. І. Клоков); у 1972 р. – відділ історії дружби народів СРСР (зав. чл.-кор. АН УРСР А. Г. Шевелєв).

У 1973 р. постановою Президії АН УРСР затверджено нову структуру установи, підпорядковану підготовці багатотомної «Історії Української РСР»: 1) сектор історії України дожовтневого періоду з відділами – історії феодалізму, історії капіталізму, джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін; 2) сектор історії соціалістичного будівництва з відділами – історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни, історії соціалістичного будівництва, історії Великої Вітчизняної війни; 3) сектор проблем розвинутого соціалістичного суспільства з відділами – історії комуністичного будівництва, історії дружби народів СРСР, зарубіжної історіографії; 4) сектор історії країн соціалістичної співдружності з відділами – історії і міжнародних відносин соціалістичних країн, Ужгородським і Чернівецьким відділами інституту; 5) сектор нової й новітньої історії зарубіжних країн з відділами – нової й новітньої історії країн Європи і Америки, історії країн зарубіжного Сходу; 6) сектор історії науки і техніки з відділами – історії природознавства, історії техніки. Сектори у структурі . (установи були ліквідовані у 1978 рза винятком сектору історії природознавства і техніки).

У жовтні 1978 р. Інститут історії виступив донором при створенні Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, до якого відійшов сектор нової й новітньої історії зарубіжних країн, а також Ужгородський і Чернівецький відділи та було переведено (за їхньою згодою) фахівців з нової та новітньої історії країн Європи й Америки, історії зарубіжного Сходу – 19 старших, 25 молодших наукових співробітників, з них 3 доктори та 22 кандидати наук. Очолив новостворену установу один з колишніх провідних учених Інституту історії АН УРСР чл.-кор. АН УРСР (акад. з 1982 р.) А. М. Шлепаков (1930–1996) (Санцевич А. Інститут історії України Національної Академії наук України: Історіографічний нарис (до 60-річчя установи). – К., 1998. – С. 96.).

У 1982 р. структуру інституту було приведено у відповідність до загальноакадемічної, що передбачала такі ланки: сектор – відділ – відділення. Проблемні групи з історії Київської Русі та історичної географії перетворено на сектори відділу джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін, а сектор історії природознавства і техніки – на відповідне відділення. На базі відділу історико-краєзнавчих досліджень у лютому 1983 р. створено відділення історико-краєзнавчих досліджень з двох відділів: наукового забезпечення томів «Зводу пам’яток історії та культури народів СРСР по Українській РСР» та історичного краєзнавства.

У 1985 р. в інституті було 2 відділення, 14 відділів і 7 секторів: 1) відділ історії феодалізму (зав. Г. Я. Сергієнко); 2) відділ історії капіталізму (зав. В. Г. Сарбей); 3) відділ історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни (зав. акад. АН УРСР Ю. Ю. Кондуфор) з секторами – історії Великої Жовтневої соціалістичної революції, історії громадянської війни; 4) відділ історії соціалістичного будівництва (зав. С. В. Кульчицький); 5) відділ історії Великої Вітчизняної війни (зав. чл.-кор. АН УРСР В. І. Клоков); 6) відділ історії розвинутого соціалізму (зав. А. В. Лихолат) з сектором історії культури; 7) відділ історії дружби народів СРСР (зав. Р. Г. Симоненко); відділення історико-краєзнавчих досліджень (зав. акад. АН УРСР П. Т. Тронько) у складі двох відділів – 8) наукового забезпечення томів Зводу пам’яток історії та культури; та 9) історичного краєзнавства; 10) відділ джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін (зав. чл.-кор. АН УРСР Ф. П. Шевченко) з секторами – історичної географії та картографії, історії Київської Русі; 11) відділ зарубіжної історіографії та проблем ідеологічної боротьби (зав. І. С. Хміль) з сектором проблем ідеологічної боротьби; 12) відділ історії соціалістичних країн і міжнародних зв’язків України (зав. чл.-кор. АН УРСР І. М. Мельникова) з сектором історичних зв’язків України з зарубіжними країнами; відділення історії природознавства і техніки (зав. акад. АН УРСР Й. З. Штокало) у складі двох відділів – 13) історії природознавства; та 14) історії техніки (відділення припинило існування у 1986 р., співробітники були переведені до інших академічних інститутів).

Упродовж 1956–1990 рр. з року у рік зростала кількість колективних та індивідуальних монографій, збірників документів і матеріалів, підготовлених науковцями Інституту. Тематика також поступово ставала дедалі більш різноплановою, хоча однозначно превалювали дослідження з історії радянського періоду – адже перед істориками стояло партійне завдання «кріпити зв’язок історичної науки з життям».

У другій половині 1950-х – у 1960-х рр. пріоритетним було вивчення історії трьох російських революцій, встановлення радянської влади в Україні, історії громадянської війни (Ю. М. Гамрецький, А. П. Гриценко, П. П. Гудзенко, Г. Д. Діденко, І. І. Компанієць, П. Н. Надінський, Є. М. Скляренко, О. Б. Слуцький, акад. АН УРСР М. І. Супруненко, Ж. П. Тимченко, Г. М. Шевчук), історії робітничого класу (Г. Д. Діденко, О. Б. Слуцький) та селянства (І. Х. Ганжа, М. А. Рубач, П. С. Загорський, П. К. Стоян, І. І. Слинько) у міжвоєнний період. Разом з тим виникали нові напрями історичних досліджень, зокрема багато уваги вчені приділяли історії міжнародних відносин та міжнародної політики, діяльності УРСР на міжнародній арені (Ю. О. Боєв, І. Ф. Євсєєв, В. С. Коваль, І. М. Кулинич, Р. Г. Симоненко, Д. М. Сташевський, І. Ф. Черніков), тривало вивчення історії Другої світової війни (П. М. Балковий, В. І. Клоков, П. М. Калениченко, К. М. Шамко), з’явилися праці з історії зарубіжних країн (В. О. Горбик, В. Н. Гулевич, Л. О. Лещенко, І. М. Мельникова, С. М. Пархомчук, І. А. Петерс, П. С. Сохань), української еміграції (А. М. Шлепаков), історіографії та допоміжних (спеціальних) історичних дисциплін (Я. І. Дзира, М. Ф. Дмитрієнко, М. Ф. Котляр, А. Л. Перковський, Л. К. Полухін, А. В. Санцевич, В. Г. Сарбей).

Продовжувались і вже традиційні дослідження з історії України періоду капіталізму та феодалізму, зокрема з історії селянства та селянських рухів (І. Д. Бойко, Г. Я. Сергієнко, К. І. Стецюк, Ф. П. Шевченко), українського козацтва (О. М. Апанович, В. О. Голобуцький), соціально-економічного розвитку різних районів України у середньовіччі (І. О. Гуржій, В. А. Дядиченко, О. С. Компан, І. С. Слабєєв), дореформеного та пореформеного села (А. З. Барабой, І. О. Гуржій, М. Н. Лещенко), робітничого класу ХІХ – початку ХХ ст. (В. І. Кізченко, Ю. П. Лавров, Ф. Є. Лось, О. І. Лугова, О. А. Парасунько, Й. Т. Щербина). У 1960-х рр. вчені повертаються до вивчення доби Київської Русі (М. Ю. Брайчевський, І. М. Гапусенко, І. М. Шекера), більше уваги приділяють історії культури та «кадрам інтелігенції» (С. К. Гутянський, В. І. Кізченко, Ю. О. Курносов, І. М. Шевчук). Відповіддю на рішення ЦК КПРС побудувати комунізм за 20 років (до 1980 р.) стали цікаві хронологічні довідники «Літопис комуністичного будівництва», перші випуски яких побачили світ у 1962 та 1964 рр. (незважаючи на певний скептицизм упорядників щодо швидкої побудови комунізму, «Літопис» був поновлений у 1977 р. й до 1987 р. побачило світ ще 4 випуски).

Завершення періоду недовгої «відлиги» в суспільстві боляче вдарило по Інституту. 1968 р. – у розпал спричиненої подіями у Чехословаччині кампанії переслідування шістдесятників й загального придушення інакомислячих – «не пройшов» чергової атестації, а відтак був звільнений з установи непересічний знавець давньої історії слов’янських народів, зокрема доби Київської Русі, автор відомої праці «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» (1966) М. Ю. Брайчевський (1924–2001). Підданий жорсткому ідеологічному тиску, того ж року залишив Інститут історії АН УРСР «за власним бажанням» й старший науковий співробітник І. Х. Ганжа (1923–2002), який відтоді викладав у київських вузах. У 1972 р. «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» (формально – внаслідок бюджетного скорочення «неперспективної тематики») були звільнені доктор історичних наук О. С. Компан (1916–1986), кандидат історичних наук О. М. Апанович (1919–. Дзира (2000) та кандидат філологічних наук Я. Ідвоє останніх були поновлені в інституті 1995 р.). У червні 1972 р. був звільнений з роботи (забалотований під час проходження конкурсу) в. о. старшого наукового співробітника відділу історіографії і джерелознавства інституту В. С. Кук, колишній Головний командир УПА.

Знову почалося полювання на «українських буржуазних націоналістів», з’явилася низка праць з викриттям і тавруванням різноманітних «буржуазних теорій», тематика «боротьба з фальсифікаціями» вважалася перспективною й усіляко заохочувалася владними структурами.

У 1970–1980-і рр. історики зосереджуються на дослідженні Київської та Галицько-Волинської Русі, історії Великого князівства Литовського (О. Б. Головко, М. Ф. Котляр, В. М. Ричка, Ф. М. Шабульдо); визвольної війни середини XVII ст. (В. А. Смолій); суспільно-політичних рухів ХІХ ст. (В. Й. Борисенко, А. К. Волощенко, Г. Я. Сергієнко); класової боротьби в місті та селі у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (М. Н. Лещенко, Ф. Є. Лось); історії революційних подій 1917–1920 рр. (акад. АН УРСР М. І. Супруненко, Ю. М. Гамрецький, А. П. Гриценко, О. П. Реєнт, Ю. І. Терещенко, Ж. П. Тимченко, І. В. Хміль, О. І. Щусь); індустріалізації та колективізації (С. В. Кульчицький, В. М. Кривоніс, Є. П. Шаталіна); Другої світової війни (Л. Є. Кизя, чл.-кор. АН УРСР В. І. Клоков, М. В. Коваль, В. І. Кучер, Н. М. Руденко, акад. АН УРСР П. Т. Тронько); повоєнного зростання кадрів інтелігенції та науково-технічного прогресу (Ю. О. Курносов, М. Р. Плющ, О. М. Веселова, Л. А. Шевченко); суспільно-політичного життя аграрного сектору УРСР 1950–1980-х рр. (П. П. Панченко); історії робітництва УРСР (А. А. Кондрацький); з’являються і перші ґендерні дослідження (про «жінок-трудівниць») (Л. Д. Вітрук).

Багато уваги історики звертали на спеціальні історичні дисципліни (М. Ф. Котляр, В. В. Панашенко, В. В. Румянцева, О. Ф. Сидоренко), історіографію (Н. В. Комаренко, Ю. А. Пінчук, А. В. Санцевич, В. Г. Сарбей) та джерелознавство (О. В. Молодчиков, А. В. Санцевич, В. П. Сидоренко, Є. П. Шаталіна); історію країн соціалістичної співдружності та їх зв’язки з Україною (С. В. Віднянський, П. М. Калениченко, І. М. Кулинич, чл.-кор. АН УРСР І. М. Мельникова, В. В. Павленко, В. У. Павелко, А. І. Петерс, В. Ф. Репринцев, чл.-кор. АН УРСР П. С. Сохань). Продовжувалися сходознавчі студії (Ю. М. Мацейко, С. М. Пархомчук, І. Ф. Черніков), вчені спеціалізувалися в галузі нової та новітньої історії окремих країн (В. О. Горбик, В. Н. Гулевич, Л. О. Лещенко, М. М. Фролкін, І. М. Хворостяний), історії техніки та природознавства (В. С. Сологуб, Е. Г. Циганкова та ін.); постійно велися краєзнавчі дослідження.

Однак головні зусилля співробітників Інституту були зосереджені передусім на підготовці великих колективних праць. Серед них варто згадати двотомник «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» (1967 р.; Державна премія УРСР, 1969 р.); доопрацьоване видання двотомника «Історія Української РСР»; двотомники – «Історія робітничого класу Української РСР» та «Історія селянства Української РСР» (усі – 1967 р.); тритомник «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу» (1967–1969 рр.; Державна премія УРСР, 1970 р.), шеститомник, присвячений історичним зв’язкам українського народу з білоруським, молдавським та російським народами (1978–1982 рр.; Державна премія УРСР, 1984 р.); «Історія Києва: В 3-х т., 4-х кн.» (1982–1986 рр.). Співробітники інституту брали участь у написанні історичних статей до першого та другого видання «Української Радянської Енциклопедії» (1959–1965 рр., 17 т.; 1977–1985 рр., 12 т.), підготовці «Радянської енциклопедії історії України» (4 т.) (1969–1972 рр.). Велетенську науково-методичну й науково-організаційну роботу здійснив структурний підрозділ установи – спеціалізований відділ історії міст і сіл УРСР по координації зусиль понад 100-тисячого авторського колективу грандіозного республіканського проекту – 26-титомного видання «Історії міст і сіл Української РСР» (1967–1974), що створювалося на громадських засадах й не мало аналогів у тогочасному СРСР (Див.: Тронько П. Т. Летопись дружбы и братства: Из опыта создания «Истории городов и сел Украинской ССР»: в 26 т. / Ин-т истории АН УССР; Отв. ред. И. Л. Бутич. – К., 1981. – 128 с.).

Важливою подією у 1962 р. стало видання підручника з історії України для учнів 7–10 класів середніх шкіл, що був підготовлений В. А. Дядиченком та Ф. Є. Лосєм у співавторстві з доцентом Київського державного університету В. Є. Спицьким. Незважаючи на те, що історія України в школах вивчалася у рамках історії СРСР, це був перший і єдиний (у 1968 р. він був розділений на дві частини – для 7–8-го та 9–10-го класів) в радянські часи шкільний підручник з української історії.

Та найголовнішим творчим здобутком вчених Інституту історії цього часу була багатотомна «Історія Української РСР», надрукована у 1977–1979 рр. у 8-ми томах 10-ти книгах, а потім у 1981–1985 рр. в десяти книгах російською мовою. Ця праця, розпочата ще наприкінці 1960-х рр., фактично увібрала у себе усі здобутки та всі недоліки історичної науки радянської доби, однак маємо констатувати, що й досі немає подібних альтернативних досліджень узагальнюючого характеру.

Справжнім проривом стала поява у 1957 р. давноочікуваного «Українського історичного журналу» як друкованого органу Інституту історії АН УРСР та Інституту історії партії при ЦК КПУ. Головними редакторами «УІЖ», який швидко завоював популярність у республіці, були чл.-кор. АН УРСР Ф. П. Шевченко (1957–1967, 1968–1972), К. К. Дубина (1967), П. М. Калениченко (1972–1979), акад. АН УРСР Ю. Ю. Кондуфор (1979–1988), М. В. Коваль (1988–1995). З 1995 р. очолює часопис акад. НАН України В. А. Смолій.

До 1990-х рр. «Український історичний журнал» переважно був виданням з пріоритетом так званих історико-партійних тем, котрі порушували чи тлумачили одну й ту ж саму (незалежно від назви) нав’язливу проблему «партія у боротьбі за…» чи «партія у боротьбі проти…». Практично згорнутими, попри окремі «прориви», були публікації з часів до 1917 р., а те, що все ж потрапляло на шпальти часопису, переважно ілюструвало «класову боротьбу трудящих України проти гнобителів/іноземних (неросійських) поневолювачів» або ж таврувало «український буржуазний націоналізм» та інші «ізми». Фактично часопис – разом з вітчизняною історичною наукою – перебував на узбіччі світового історіографічного процесу.

Переломним для журналу став 1990 р., коли від студіювання (й фільтрування) його версток відмовився ще існуючий Головліт. Відтоді з’явилися нові рубрики й свіжа тематика. По-новому зазвучав традиційний розділ журналу «Документи та матеріали», з’явилися такі розділи й рубрики, як «Новий погляд на проблему», «Маловідомі сторінки історії», «По сторінках дожовтневої періодики», «Портрети істориків минулого», «Питання вітчизняної історії у зарубіжних дослідженнях» тощо. Належне місце відтоді посіла на шпальтах часопису медієвістика. У сучасних умовах «Український історичний журнал» виступає провідним органом вітчизняної історіографії, а його редколегія прагне, аби кожний номер був не лише наповнений новим змістом, оригінальними думками й проблематикою, а й – що не менш важливо – статті й матеріали мали під собою ґрунтовну джерельну базу, залучали широке коло давньої і сучасної вітчизняної і зарубіжної історичної літератури (Див., напр.: «Український історичний журнал» (1957–1966): Систематичний покажч. / Уклад. Л. Д. Вітрук, Т. М. Шелюх. – К., 1968. – 233 с.; «Український історичний журнал»: Систематичний покажч., 1967–1976 рр. / Уклад. І. М. Данилова, Є. Г. Кузнєцова. – К., 1982. – 315 с.; «Український історичний журнал»: Систематичний покажч., 1977–1986 рр. / Уклад. Є. Г. Кузнєцова, Л. Я. Муха. – К., 1987. – 277 с.; «Український історичний журнал»: Систематичний покажч., 1987–2001 рр. / Уклад.: Л. Я. Муха, І. Л. Островська, О. О. Заплотинська, А. В. Невмиржицька. – К., 2004. – 263 с.; Інтерв’ю головного редактора «Українського історичного журналу» акад. НАН України В. А. Смолія // Укр. іст. журн. – 1995. – № 5. – С. 3–7; Гуржій О. І., Капітан Л. І. «Український історичний журнал» та проблеми вітчизняної медієвістики в другій половині ХХ ст. – К., 2004. – 256 с.; та ін.).

У другій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. Інститут збагатився кількома щорічними збірниками. Разом із Архівним управлінням при Раді міністрів УРСР Інститут у 1964–1972 рр. видав 7 випусків збірника «Історичні джерела та їх використання». У 1968–1973 рр. виходили засновані за ініціативою Ф. П. Шевченка «Історіографічні дослідження в Українській РСР». З п’ятого випуску (1972) була впроваджена практика вилучення статей (Ф. П. Шевченка, О. М. Апанович, Я. І. Дзири), а наклад шостого випуску був майже повністю знищений за вказівкою вищого партійного керівництва УРСР. У 1971–1972 рр. побачили світ два випуски «Українського історико-географічного збірника». У зв’язку із загостренням ідеологічної боротьби в республіці ці україномовні видання були закриті.

Певною компенсацією у 1975 р. стало заснування двох щорічних видань «Історичні дослідження. Вітчизняна історія» та «Історичні дослідження. Історія зарубіжних країн», які характеризували основні напрямки досліджень в Інституті й виходили до 1989 р.

Академічний історичний інститут сприймався не лише як суто науково-дослідна установа історичного профілю республіканського масштабу, а й як провідний ідеологічний центр, що зумовлювало відповідну й перманентну (переважно – набридливу) увагу до нього з боку партійних органів. Це знайшло відображення у призначенні директорів Інституту, які мали неабиякий досвід саме партійної роботи, хоча й були істориками за освітою, великій кількості постанов та нарад «з приводу» діяльності Інституту, пильній увазі до праць його співробітників. Партійність історика цінувалася найбільше, навіть у річних звітах установи у 1960-х рр. окремим розділом йшла інформація про кількість партійних зборів та їхню тематику.

У 1950–1980-х рр. надзвичайно високою була лекторсько-популяризаторська і пропагандистська діяльність вчених. Співробітники Інституту об’їздили мало не всю Україну, відбувались навіть такі заходи, як лижні агітаційні походи у Карпатах, лекції на БАМі. Багато часу науковці віддавали партійній та «суспільно-корисній праці» (у тогочасному розумінні): частими були поїздки до «підшефних» колгоспів на збирання врожаю із одночасним читанням лекцій

Новий період в історії Інституту розпочався наприкінці 1980-х рр. Позитивні зрушення у суспільно-політичній сфері, викликані горбачовською «перебудовою» і «гласністю», а невдовзі й відновлення державної незалежності України кардинально змінили ідеологічний клімат та загальну атмосферу, в якій розвивалося усе вітчизняне суспільствознавство. Відтак і науковці-історики одержали реальні можливості повно, об’єктивно й неупереджено висвітлювати історичні процеси та події. Відійшли в минуле так звані принципи класовості та партійності, котрі на догоду ідеологічним догматам десятки років насаджувалися у національній історіографії й суворе додержання котрих вважалося «священним обов’язком» кожного науковця-історика. Свобода творчості, розсекречення архівів, попри перманентні гострі економічні проблеми, спричинили вибух творчої активності учених Інституту. Це, у свою чергу, дало можливість установі поступово інтегруватися у європейський та світовий історіографічний процес. Активізувала цю трансформацію й здобута наприкінці 1980-х рр. можливість вільного пересування, обміну думками та виданнями з закордонними колегами, зокрема з провідними україно- знавчими осередками зарубіжжя.

У червні 1990 р. ЦК Компартії України розглянув питання про постанови ЦК КП(б)У кінця 1940-х – початку 1950-х рр. з питань розвитку української літератури, мистецтва, історичної науки. Усі вони були відмінені «як політично помилкові». Серед них і постанова від 29 серпня 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Тим же червневим рішенням ЦК КПУ підтримав «ініціативу Інституту історії АН УРСР по підготовці нарисів історії України з найдавніших часів до наших днів з залученням для цього кращих наукових сил республіки, широким використанням творчої спадщини всіх поколінь українських істориків» (Див.: У ЦК Компартії України: Принципова політична оцінка // Радянська Україна. – 1990. – 19 черв. ).

21 листопада 1990 р. рішенням академічного керівництва установі була повернута первісна назва – Інститут історії України. У постанові Президії АН УРСР це обґрунтовувалось таким чином: «Сьогодні, в умовах духовного оновлення суспільства, завдання поглибленого вивчення історичного минулого українського народу набувають особливого значення. Вони вимагають як ґрунтовного перегляду всієї дослідницької тематики, так і приведення у відповідність до неї самої назви Інституту історії АН УРСР». Відтак, із врахуванням клопотання колективу установи, ухвалювалося: «1. Перейменувати Інститут історії АН УРСР на Інститут історії України АН УРСР; 2. Протокольне рішення Президії АН УРСР від 13. 03. 53 «Про внесення змін в найменування Інституту історії України АН УРСР» вважати таким, що втратило чинність».

І якщо ідеологічно-цензурні обмеження канули в Лету, то натомість на перший план вийшли проблеми теоретико-методологічного забезпечення, інструментарію історичної науки, питання осмислення й використання сучасного досвіду світової історіософії та історіографії. З відомих причин, майже рівнорядними з ними за своєю гостротою виявилися й проблеми фінансового забезпечення дослідницького пошуку.

У березні 1991 р. на засіданні вченої ради Інституту історії України було затверджено нову структуру, в основу якої замість формаційно-класового підходу були покладені хронологічні принципи. Тоді фактично оформилася сучасна структурна організація установи.

На базі Інституту упродовж 1990-х рр. відбулися десятки представницьких міжнародних та всеукраїнських наукових і науково-практичних конференцій, серед яких: «500-річчя українського козацтва», «Голодомор 1932–1933 рр. в Україні: причини і наслідки», «Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні: 20–80-ті роки», «Б. Хмельницький і його доба: До 400-річчя від дня народження великого гетьмана», «Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи», «Україна у Другій світовій війні», «Незалежність України: історичні витоки та перспективи», «Центральна Рада і український державотворчий процес: До 80-річчя створення Центральної Ради», «Голод 1946–1947 рр. в Україні: причини і наслідки» та ін. З 1991 р. регулярно відбувалися Всеукраїнські історичні читання «Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку», які Інститут проводив спільно з Черкаським державним університетом.

Археографічна робота традиційно була одним з потужних і головних напрямів наукової діяльності установи з моменту її організації 1936 р. й до сьогодення. 1969 р. на базі Інституту історії було створено Археографічну комісію АН УРСР на чолі з акад. А. Д. Скабою як міжвідомчий координаційний центр у справі видання документальних джерел. Вона об’єднувала представників академічних, архівних установ, університетів республіки. До складу Бюро Археографічної комісії входили К. Г. Гуслистий, Ф. П. Шевченко, А. Г. Шевелєв, В. І. Стрельський, О. Г. Мітюков. 1972 р. Комісія розробила перспективний видавничий план, що включав понад 40 томів документальних публікацій; були підготовлені до друку два випуски щорічника «Археографія України». Одначе Археографічна комісія так фактично й не опублікувала жодного з запланованих видань, невдовзі припинивши своє існування. Зазнали невдачі й спроби керівництва Інституту історії АН УРСР (1970–1971 рр.) отримати владну згоду на підготовку пропагандистського збірника «Злочини УПА проти людяності», адресованого насамперед зарубіжному читачеві, й отримати таким чином доступ до закритих архівів КГБ УРСР.

Археографічна комісія АН УРСР була відновлена постановою Президії АН УРСР від 5 жовтня 1987 р. Очолив її заступник директора Інституту історії чл.-кор. АН УРСР П. С. Сохань. У 1990–1991 рр. Комісія переросла в Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського.

У другій половині 1980-х – першій половині 1990-х рр. Інститутом історії України у співпраці з центральними державними архівами було опубліковано низку цінних з наукового погляду збірників документів і матеріалів, які стали надбанням вітчизняної історіографії (Див., напр.: Робітничий рух на Україні: Становище та боротьба робітничого класу 1861–1884 рр.: Зб. док. та матеріалів / Головне архів. упр. при Раді Міністрів УРСР; Ін-т історії АН УРСР та ін.; Редкол.: О. А. Парасунько (відп. ред.) та ін. – К., 1986. – 422 с.; Промышленность и рабочий класс Украинской ССР, 1959–1965: Сб. документов и материалов / Главное архив. упр. при Совете Министров УССР; Ин-т истории АН УССР и др.; Редкол.: В. Е. Романцов (отв. ред.) и др. – К., 1987. – 490 с.; Селянський рух на Україні, 1850–1861 рр.: Зб. док. і матеріалів / Ін-т історії АН УРСР; Головне архів. упр. при Раді Міністрів УРСР та ін.; Редкол.: М. Н. Лещенко (відп. ред.) та ін. – К., 1988. – 447 с.; Описи Київського намісництва 70–80-х рр. ХVIII ст.: Описово-статистичні джерела / АН УРСР: Археогр. комісія, Ін-т історії України та ін.; Редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін. – К., 1989. – 389 с.; Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР: Археогр. комісія, Ін-т історії; ЦДІА України у м. Києві; Упоряд.: І. Л. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; Редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.), В. Г. Сарбей (заст. голов. ред.), Ф. П. Шевченко та ін. – К., 1990. – Т. 1. – 544 с.; Т. 2. – 696 с.; Т. 3. – 440 с.; Описи Харківського намісництва кінця ХVIII ст.: Описово-статистичні джерела / АН УРСР: Археогр. комісія, Ін-т історії України та ін.; Упоряд.: О. І. Гуржій, В. О. Пірко; Редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін. – К., 1991. – 223 с.; Колективізація і голод на Україні, 1929–1933: Зб. док. і матеріалів / АН України: Ін-т історії України; ЦДАВО України; Упоряд. Г. М. Михайличенко, Є. П. Шаталіна; Редкол.: С. В. Кульчицький (відп. ред.) та ін. – К., 1992. – 734 с.; 2-е вид. стереотип. – К., 1993. – 733 с.; Голод 1921–1923 рр. на Україні: Зб. док. і матеріалів / АН України: Ін-т історії України; ЦДАВО України; Упоряд.: О. М. Мовчан та ін.; Відп. ред. С. В. Кульчицький. – К., 1993. – 240 с.; Кримські татари, 1944–1994 рр.: Статті, документи, свідчення очевидців / НАН України: Ін-т історії України та ін.; Упоряд.: О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк. – К., 1995. – 363 с.; Німці в Україні, 20–30-ті рр. ХХ ст.: Зб. док. державних архівів України / НАН України: Ін-т нац. відносин і політології, Ін-т історії України; ЦДАВО України; Упоряд.: Л. В. Яковлева, Б. В. Чирко, С. П. Пишко. – К., 1994. – 244 с.; та ін. ).

Завдяки принциповій і звично толерантній позиції директора Інституту акад. Ю. Ю. Кондуфора в установі була створена обстановка ідеологічного плюралізму, хоча особисто він залишався прибічником традиційної для колишньої радянської історіографії методології. Науковці інституту, які усвідомлювали можливість і необхідність докорінної ревізії історичного процесу, дістали можливість продуктивно працювати. Було започатковано вивчення принципово нових для української історичної науки тем, зокрема дослідження голодоморів в Україні, політичних репресій 1930-х – початку 1950-х рр., діяльності Української Центральної Ради та Директорії, становлення та еволюції Української держави (до кінця ХVIII ст.).

У грудні 1993 р. акад. Ю. Ю. Кондуфор самостійно, без усілякого тиску вирішив залишити посаду директора Інституту і став радником дирекції. Натомість директором був обраний В. А. Смолій, який розпочав свій шлях в Інституті як аспірант.

Відмова від прикметної для радянських часів офіційної історії, яка виявилася наскрізь фальсифікованою, створила умови для докорінної ревізії історичного процесу. Йшлося не про «переписування» історії відповідно до чергових партійних постанов, а про нове дослідження і написання історії України. Ідеологічний плюралізм в Інституті історії України продовжує існувати й тепер. Він захищений Конституцією України, ніхто не цікавиться, які цінності більше до вподоби науковцям – комуністичні, національні, ліберальні чи навіть монархічні. Критерій оцінки наукової роботи один – сприяння державотворчому процесу, прагнення до ліквідації політичних нашарувань на картині історичного минулого, оволодіння арсеналом сучасних методів історичного дослідження, вписування вітчизняної історії в контекст всесвітньої.

Після відновлення державної незалежності України Інститут історії України НАН України одержав низку важливих наукових результатів, зокрема: проаналізовано роль і місце України у загальноєвропейському та світовому історичному контексті упродовж останнього тисячоліття національної історії (М. М. Варварцев, С. В. Віднянський, акад. НАН України В. А. Смолій та ін.); досліджено феномен українського козацтва (О. І. Гуржій, П. М. Сас, акад. НАН України В. А. Смолій, В. В. Станіславський, Т. В. Чухліб, В. О. Щербак та ін.); вивчено генезу та еволюцію української державної ідеї, практичну реалізацію якої простежено на прикладі Національної революції 1648–1676 рр., доби Української революції 1917–1921 рр. та сучасного державотворення (В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський, С. В. Кульчицький, чл.-кор. НАН України О. П. Реєнт, акад. НАН України В. А. Смолій, В. С. Степанков).

Серед вагомих досягнень інституту останніх років – колективні монографії «Нариси з історії українського національного руху» (1994), «Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)» (у 3-х кн.; 1994), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т.; 1995–1996); збірники документів «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення: У 2 ч.» (1995) та «Чорнобильська трагедія» (1996); двотомний збірник документів «Українська Центральна Рада» (1996–1997); збірник документів і матеріалів «Операція «Френтік»: З історії бойової співдружності Військово-Повітряних Сил СРСР і США, цивільного населення України в роки Другої світової війни» (1998), двотомник «Все про Україну» (1998); «Нариси з історії дипломатії України» (2001); «Київ: Енциклопедичне видання» (2001); «Уряди України у ХХ ст.» (2001); документальний збірник «Український національно-визвольний рух, березень – листопад 1917 р.» (2003); «Українська культура другої половини ХVII – ХVIII ст.» (3-й том п’ятитомника «Історія української культури»; 2003 р.); «Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х т.» (2004); збірник документів та матеріалів «Кримські татари: Шлях до повернення: Кримськотатарський національний рух очима радянських спецслужб (друга половина 1940-х – початок 1990-х рр.)» (ч. 1–2, 2004 р.); «Микола Костомаров: Віхи життя і творчості: Енциклопедичний довідник» (2005); «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. і матеріали: У 2-х т., 3-х ч.» (т. 1; 2006); «Історія українського козацтва: Нариси у 2-х т.» (т. 1; 2006); «Історія українського селянства: Нариси в 2-х т.» (2006) та ін.

Суттєві здобутки установи у дослідженні новітньої історії України, насамперед у вивченні історії Української революції 1917–1921 рр. (О. Д. Бойко, В. Ф. Верстюк, В. М. Волковинський, А. П. Гриценко, чл.-кор. НАН України О. П. Реєнт, Т. С. Осташко, І. В. Хміль, О. Й. Щусь та ін.); становлення та функціонування тоталітарної держави, репресій у республіці 1920-х – 1950-х рр. (С. І. Білокінь, чл.-кор. НАН України В. М. Даниленко, Ю. З. Данилюк, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький, Ю. О. Курносов, О. С. Рубльов, акад. НАН України П. Т. Тронько та ін.), дисидентського руху 1960–1980-х років в Україні (О. Г. Бажан, С. І. Білокінь, Ю. З. Данилюк, Г. В. Касьянов). Цим питанням, зокрема, присвячені колективні праці «Репресоване краєзнавство: 20–30-ті рр.» (1991), «Політичний терор і тероризм в Україні ХIХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002); видання «Пам’ять Биківні: Документи та матеріали» (2000); збірник статей «Зневажена Кліо» (2005) та ін. Інститут історії України є співзасновником науково-документального журналу «З архівів ВУЧК– ГПУ–НКВД–КГБ» (видається з 1994 р.).

Ґрунтовно досліджені ученими-істориками голод 1921–1923 рр., голодомор 1932–1933 рр. та голод 1946–1947 рр. в Україні, висвітленню яких присвячено монографії, збірники документів і матеріалів, підготовлені спільно з працівниками центральних архівів України – «Голод 1921–1923 рр. в Україні» (1993), «Колективізація і голод на Україні, 1929–1933» (1992; 1993), «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003) та ін. (О. М. Веселова, С. В. Кульчицький, В. І. Марочко, О. М. Мовчан, Р. Я. Пиріг та ін.).

Активно розробляється в інституті історія Другої світової війни, в тому числі внесок України й українців у перемогу, історія Української повстанської армії (УПА) (зб. документів «Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб» /2003/; монографія «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси» /2005/ та ін.), польсько-українське протистояння на Волині 1943–1944 рр. (О. В. Буцко, Т. В. Вронська, М. В. Коваль, С. В. Кульчицький, О. Є. Лисенко), та ін. Вчені Інституту велику увагу надають підготовці підручників для учнів середніх шкіл та вищих навчальних закладів (С. В. Віднянський, чл.-кор. НАН України В. М. Даниленко, С. В. Кульчицький, чл.-кор. НАН України О. П. Реєнт, В. М. Ричка, О. С. Рубльов, акад. НАН України В. А. Смолій та ін.).

Важливі результати одержано у розробці спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін: опубліковані праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т.; 1996 р.) та «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998) (Державна премія України в галузі науки і техніки, 1999 р.) (М. Ф. Дмитрієнко, В. Й. Бузало та ін.).

Нові підходи до висвітлення історії України синтезовані у 15-томному виданні «Україна крізь віки» (1998–2000) (Державна премія України в галузі науки і техніки, 2001 р.) (керівник проекту акад. В. А. Смолій).

На початок 2006 р. в Інституті діяли: 1) відділ історії України середніх віків і раннього нового часу з центрами – вивчення історії Київської Русі та вивчення проблем соціальної історії; 2) відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.; 3) відділ історії Української революції 1917–1921 рр.; 4) відділ історії України 20–30-х років ХХ ст. з центрами дослідження геноциду українського народу та тюркологічним; 5) відділ історії України періоду Другої світової війни; 6) відділ історії України другої половини ХХ ст.; 7) відділ новітньої історії і політики; 8) відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин; 9) відділ української історіографії; 10) відділ спеціальних історичних дисциплін; 11) відділ історико-краєзнавчих досліджень; 12) відділ регіональних проблем історії України; 13) кабінет українсько-грецьких відносин; 14) комп’ютерно-видавничий відділ; 15) науково-інформаційний відділ.

Потреби науково-дослідної роботи й зокрема вимоги оптимізації керівництва підрозділами установи спричинили певні зміни у структурі: з 1 липня 2006 р. відділ історико-краєзнавчих досліджень увійшов як Центр історико-краєзнавчих досліджень до складу відділу історії України другої половини ХХ ст.; з 15 липня функціонує об’єднаний відділ української історіографії та спеціальних історичних дисциплін.

У науковому колективі Інституту нині плідно працюють 144 наукових співробітники, в тому числі 33 доктори та 89 кандидатів наук; 2 академіки та 4 члени-кореспонденти НАН України. Вагомий внесок у розробку фундаментальних проблем історії України новітньої доби зробив упродовж останнього десятиріччя акад. НАН України В. М. Литвин (формально не є співробітником інституту), під керівництвом або за активною участю якого виконано низку масштабних наукових проектів – «Нариси з історії дипломатії України» (2001), «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002), «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003) та ін.(Нариси з історії дипломатії України / Ін-т історії України НАН України; Редрада: В. М. Литвин (голова), В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К., 2001. – 736 с.; Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси / Ін-т історії України НАН України; Редрада: В. М. Литвин (голова), В. А. Смолій (відп. ред.), С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін. – К., 2002. – 952 с.; Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки / Ін-т історії України НАН України; Редрада: В. А. Смолій (голова), В. М. Литвин (відп. ред.), В. І. Марочко (кер. авт. кол.) та ін. – К., 2003. – 887 с.).

Основними напрямами діяльності Інституту історії України НАН України на сучасному етапі є: вітчизняна історія з часів Київської Русі до сьогодення; Україна в контексті європейської та світової історії; регіональна історія України; історичне краєзнавство; дослідження національної історіографії та публікація археографічної спадщини; спеціальні історичні дисципліни; підготовка багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України»; виконання Національної програми «Реабілітовані історією». Масштабною роботою, в якій бере участь практично весь колектив Інституту, є підготовка багатотомної (у 8-ми т.) «Енциклопедії історії України» (тт. 1–3, 2003–2005 рр.).

У складі Інституту історії України працює Науковий архів, який веде свій відлік з відділу рукописів, створеного у 1954 р. Наукова бібліотека установи (у складі науково-інформаційного відділу) нараховує понад 130 тис. томів, серед яких майже 22 тис. зарубіжних видань.

Технологічна революція, що відбулась в Інституті за останні роки, та наявність досить міцної поліграфічної дільниці, що забезпечує оперативну публікацію всього поточного творчого доробку, пришвидчили появу значної кількості індивідуальних та колективних монографій, збірників документів і матеріалів: у 1985–2005 рр. побачили світ 58 колективних і 294 індивідуальні монографії, всього ж було понад 10 тисяч публікацій (загалом упродовж 1936–2005 рр. співробітниками Інституту опубліковано майже 19 тис. друкованих праць, в тому числі 200 колективних та 640 індивідуальних монографій) (Див., напр.: Мовчан О. М. Наукові праці, видані поліграфічною дільницею Ін- ституту історії України НАН України, 1988–1997: Анотований бібліогр. покажч. – К., 1997. – 164 с.; Реєнт О. П., Лисенко О. Є. «Історичні зошити»: Огляд видань Ін-ституту історії України НАН України за останнє десятиріччя. – К., 1997. – 117 с.; Бібліографія основних видань Інституту історії України НАН України, 1936–2001 / Уклад. І. С. Азарх, Л. Я. Муха. – К., 2002. – 161 с.). З’явилося чимало періодичних та неперіодичних інститутських видань. Зокрема, відділами установи публікуються тематичні збірники наукових праць: «Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки» (вип. 1; з 2005 р.); «Історіографічні дослідження в Україні» (відновлений у 1998 р.; вип. 1–16); «Історія України: Маловідомі імена, події, факти» (вип. 1–32; з 1996 р.); «Міжнародні зв’язки України: Наукові пошуки і знахідки» (вип. 1–15; з 1991 р.); «Проблеми вивчення історії Української революції» (вип. 1–2; з 2002 р.); «Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки» (вип. 1–14; з 1991 р.); «Проблеми історії України ХIХ – поч. ХХ ст.» (вип. 1–11; з 2002 р.); «Соціум: Альманах соціальної історії» (вип. 1–5; з 2002 р.); «Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики» (вип. 1–12; з 1997 р.); «Сторінки воєнної історії України» (вип. 1–10; з 1997 р.); «Україна в Центрально-Східній Європі» (вип. 1–5; з 2000 р.); «Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика» (вип. 1–8; з 1993 р.); «Український історичний збірник» (вип. 1–8; з 1997 р.); «Ruthenica» (вип. 1–4; з 2002 р.).

Все більшу частку у науковій продукції Інституту займають публікації у зарубіжних виданнях. Це не випадково. Адже з набуттям незалежності Україна здобула право на власну історію. Якщо раніше зарубіжні вчені друкували книги з історії Радянського Союзу, в яких історія України цілком розчинялася і безслідно зникала, то тепер час від часу в різних країнах світу з’являються книги з історії України. Людство хоче знати минуле країни, яка за територією займає перше місце в Європі (за виключенням обох євразійських держав – Росії і Туреччини), що її історія сягає раннього середньовіччя. Тому наші спеціалісти з історії України – бажані гості на багатьох наукових конференціях в Європі та Америці. Знаючи їх по публікаціях, зарубіжні вчені бажають познайомитись з ними особисто. Відтак з початку 1990-х рр. набуло регулярного характеру стажування учених Інституту історії України у закордонних наукових центрах, їхня участь у престижних міжнародних наукових конференціях, публікації у закордонних виданнях. У свою чергу, бажаними гостями в установі є наші закордонні колеги з Центрально-Східної та Західної Європи й Америки, а також країн колишнього СРСР.

Інститут співробітничає з вітчизняними та зарубіжними установами спорідненого профілю, співпрацює з Міністерством освіти і науки України у підготовці навчальних посібників, хрестоматій; з Державним комітетом архівів України, Державним комітетом України у справах національностей та міграції, Урядовою комісією з вивчення діяльності ОУН – УПА, іншими міністерствами і відомствами України; проводить наукові конференції, літні школи для молодих учених. При інституті діє аспірантура та докторантура (держзамовлення та контракт), Спецрада по захисту докторських дисертацій.


Автори проекту:
    Рубльов О. С. Юркова О. В.

Матеріали Електронної бібліотеки порталу Інститута історії України:

  1. Інститут історії України на зламі епох, у світлі традицій та перетворень. 75 років інституціонального буття : Міжнародна наукова конференція (2011)
  2. Інститут історії України НАН України : Друге двадцятиріччя (1957–1977): Документи і матеріали (2007)
  3. Інститут історії України НАН України. 1936–2006 (2006)
  4. Інститут історії України Національної академії наук України. Документи і матеріали. 1936–1991 (2011)
  5. Інститут історії України. 1936‒1996 (1996)
  6. ІСТОРИКИ ТА "ІСТОРІЇ" (2011)
  7. Українські історики ХХ ст. : Бібліогр. довід. Вип. 1: Вчені Інституту історії України (1996)
  8. Українські історики ХХ ст. : Бібліогр. довід. Вип. 1: Вчені Інституту історії України (1998)
  9. Гуржій О., Капітан Л. Український історичний журнал (2004)
  10. Санцевич А. В. Інститут історії України Національної Академії наук України : Історіогр. нарис (до 60-річчя установи). (1998)
  11. Юркова О. В. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924–1930 рр.). (1999)
  12. Юркова О. В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР, 1936–1941. (2001)
  13. Ясь О. "На чолі республіканської науки…". Інститут історії України (1936–1986): Нариси з інституціональної та інтелектуальної історії (2016)

    Енциклопедія історії України:
  1. Рубльов О.С. ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Instytut_ist_Ukr_NAN_Ukr