ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: СЛОВЕСНИЙ ФОЛЬКЛОР

  Бібліографічне посилання: Чебанюк О.Ю. УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: СЛОВЕСНИЙ ФОЛЬКЛОР [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 1 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2018. - 608 с.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=1. 9 (останній перегляд: 16.12.2019)
УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: СЛОВЕСНИЙ ФОЛЬКЛОР

Загальні зауваги

Фольклор (англ. folk-lore — нар. знання, нар. мудрість) — міжнар. термін, що означає нар. к-ру (у різноманітному обсязі її видів). Уведення й використання поняття "фольклор" пов’язане з осмисленням значного кола проблем, уявлень, об’єктів, що стосуються нар. традиційної к-ри. Згідно з висновками К-ту урядових експертів, який працює в рамках ЮНЕСКО з 1982, конкретний зміст поняття "фольклор" у різних культ. традиціях, нац. культ. установках і наук. дисциплінах — різний і практично не може бути зведений до єдиного заг. знаменника. На нараді при ЮНЕСКО (Париж (Франція), 1 березня 1985) було здійснено спробу уніфікувати значення терміна "фольклор" і запропоновано наступне визначення: "Фольклор (у ширшому значенні — частина традиційної народної культури) — це колективна і заснована на традиціях творчість груп чи індивідів, яка визначається надіями й очікуваннями суспільства, що є адекватним виявом їхньої культурної та соціальної самобутності; фольклорні зразки і цінності передаються усно, шляхом імітації та іншими способами. Його форми включають мову, усну літературу, музику, танці, ігри, міфологію, обряди, звичаї, ремесла, архітектуру й інші види художньої творчості".

В Україні термін "фольклор" вживається у 3-х основних значеннях: 1) переважним є широке охоплення ним комплексу словесних, словесно-муз., музично-хореографічних, ігрових і драм. видів нар. творчості; 2) у вузькому, засвоєному за рад. часів, значенні "фольклору" як мист-ва слова, нар. літератури; 3) у сучасному розумінні поняття "фольклор", поширеному на всі види нар. худож. творчості, у т. ч. й декоративно-вжиткове мист-во, нар. зодчество ("фольклор образотворчий"). В укр. наук. літературі термін "фольклор" вживається як у широкому, так і у вузькому значенні. Дедалі частіше визначення фольклору переміщується зі сфери його змісту у сферу умов функціонування, де головним є спосіб трансляції та наявність/відсутність авторства. Останнім часом поширюється досвід комплексного вивчення фольклору, що дає підстави для розгляду науки про фольклор — фольклористики — як дисципліни синтетичної.

* * *

Словесний фольклор (нар. словесність, нар. поезія, усна нар. поетична творчість) — багатовидова й різножанрова усна нар. художньо-поетична творчість, автономна естетична система словесного мист-ва з характерними власними іманентними властивостями. В системі традиційної к-ри словесний фольклор утворює специфічну підсистему, яка виконує важливі функції у сусп-ві. У фольклорних формах акумулювалась, інтегрувалась і закріпилась інформація, вироблена протягом віків етносом, його локальними групами: етнічна свідомість, етнічні установки, традиційні цінності, що становлять підґрунтя фольклорних творів. Словесний фольклор є специфічною "мовою" традиційної к-ри, густо насиченою символікою, семіотичними знаками, алегоріями, властивими певній етнічній спільноті. Цей фактор робить фольклор інтегратором, системоутворювальним чинником традиційної к-ри, що найінтенсивніше виражає етнічні функції к-ри.

Перші фіксації словесного фольклору на землях нинішньої України, на думку багатьох вітчизн. дослідників, можна віднести до 11 ст. (напис загадки про свічку у Софійському соборі, графіті з підписами на стінах Золотих воріт тощо). До "Повісті временних літ" — першого літописного зводу, що дійшов до нашого часу, потрапляють чимало істор. переказів, топонімічних легенд, прозових переповідань епічних сюжетів, прислів’їв і приказок, а також опис шлюбних звичаїв полян та їхніх сусідів. Тут вміщено кілька варіантів родоплемінних генеалогічних легенд про міфологічних пращурів русичів (Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь і заснування ними Києва), апокрифічний переказ про перебування апостола Андрія Первозванного на дніпрових пагорбах, істор. фабулати про життя, подвиги, смерть рус. князів (Ігоря, Олега, Святослава), кн. Ольги та їхніх нащадків. Легенду про євшан-зілля вміщено в "Галицько-Волинському літописі" (13 ст.). Укр. християн. легенди в літ. обробці представлені на сторінках "Києво-Печерського патерика" (14—15 ст.). Із народнопоетичною традицією, образністю, на думку дослідників, тісно пов’язаний текст літ. пам’ятки періоду Київ. Русі "Слово о полку Ігоревім". Фольклорним спадком Київ. Русі є билини — епічні пісні, що до поч. 20 ст. збереглися у північнорос. версіях в репертуарі непрофесійних співців із сел. середовища. Щодо зарахування билинного епосу до здобутків укр. фольклору дискусія триває вже понад століття (М.Погодін, М.Костомаров, В.Міллер, М.Рильський, О.Дей, С.Росовецький). У 16—18 ст. окремі фольклорні твори (обрядові, ліричні) потрапляли до рукописних альбомів і перших друкованих збірок пісенної поезії, проте такі записи були спорадичними і не мали системного характеру. Першою письмовою фіксацією укр. фольклорного твору можна вважати запис істор. балади "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", вміщений у рукописній граматиці чеського вченого Я.Благослава (1571). За свідченнями самого Я.Благослава, запис було зроблено від Никодима, який прийшов до нього у Моравію з Венеції. Цінним джерелом для вивчення паремійного фонду укр. фольклору є рукописна збірка прислів’їв і приказок "Приповістки посполиті" К.Зиновіїва (2-га пол. 17 ст.). У видрукуваній 1625 польс. брошурі вміщено перший друкований текст укр. пісні "Козак Плахта" ("Гей, козаченьку, пане мій…"). Першою друкованою розвідкою про весільну обрядовість українців і весільні пісні вважається праця Г.Калиновського "Описание свадебных украинских простонародных обрядов, в Малой России и в слободской украинской губернии, також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых" (1777). Проте ставлення до фольклорних творів майже до кінця 17 ст. було як до зразків "низової" к-ри, творів меншовартісних, недостойних уваги вчених.

Зародження укр. науки про фольклор — фольклористики — відбулося на поч. 19 ст. і пов’язане з широкою збирацькою роботою в руслі народознавчого руху. Інтерес до фольклорної творчості значною мірою був зумовлений націотворчими процесами і національно-визвол. рухами в Європі у 19 ст. У той час для дослідників нац. к-ри на першому плані перебувала саме словесна складова фольклору. В Україні початок спец. вивчення фольклору пов’язаний з іменами перших збирачів укр. фольклору (М.Цертелев, М.Максимович, П.Лукашевич, О.Метлинський). На західноукр. землях діяльність зі збирання укр. фольклору розпочали очільники "Руської трійці" (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький), які в альманасі "Русалка Дністрова" (1837) подали добірку нар. пісень із коментарями.

Під впливом ідей слов’ян. відродження роботу зі збирання укр. фольклорного матеріалу широко розгорнули такі польс. діячі, як З.Доленга-Ходаковський (А.Чарнецький), Ж.Паулі, В.Залєський, О.Кольберг, Я.Чечот; чеські й словац. діячі — Ф.Челаковський, П.Шафарик, Я.Коллар, К.Єрбен, Л.Куба; південнослов’янські — Я.Копітар, В.Караджич, С.Враза, брати Мажураничі, брати Міладинови.

Важливим етапом у вивченні фольклорної к-ри стало відкриття в Києві Пд.-Зх. відділу Рос. геогр. т-ва, під егідою якого вийшли друком дослідження думового епосу й істор. пісень М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Антоновича. Видатним явищем в історії укр. науки стало зібрання фольклору (прозового і пісенного) у "Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Русским географическим обществом", підготовлене під орудою П.Чубинського та за його активної збирацької участі. Прагнення до максимальної широти охоплення матеріалу, адекватного відтворення текстів на письмі засвідчило здобутки тогочасної вітчизн. фольклористики. Видання отримало високу оцінку сучасників і зараз є одним із найфундаментальніших джерел вивчення укр. нац. традиції. 1873 Рос. геогр. т-во нагородило П.Чубинського золотою медаллю, його працю також було відзначено золотою медаллю на міжнародному конгресі у Парижі (Франція; 1875), а 1879 — Уваровською премією.

У царині фольклористики плідно працював Б.Грінченко. Такі праці вченого, як "Этнографические материалы" (1899), "Из уст народа" (1900), "Література українського фольклору" (1901), отримали високу оцінку І.Франка і наук. спільноти, як такі, що "стоять перші по "Трудах” Чубинського на Україні і належать до найповажніших видань на полі нашої етнографії, а навіть узагалі слов’янської".

Започаткував публікацію укр. фольклорного матеріалу за жанровим і тематичним принципом І.Рудченко ("Народные южнорусские сказки", "Чумацкие народные песни"). Композитор М.Лисенко першим серед укр. дослідників подав нар. пісні в їхній природній гармонізації, зберігаючи всі стильові ознаки укр. нар. музики ("Збірник українських пісень", 1868—95, "Українські обрядові пісні", зб. "Молодощі" та ін.). М.Лисенко не лише теоретично осмислив пісенний матеріал, а й досліджував як репертуар окремих видатних творців та носіїв нар. творчості (напр. кобзаря О.Вересая), так і мелодії пісень у їхніх зв’язках із фольклором рос., сербським та ін. народів.

Починаючи з 2-ї пол. 19 ст., поглиблювалося наук. осмислення укр. фольклору й відбувалося поступове становлення вітчизн. фольклористики як окремої дисципліни. Міфологічна школа — одна з перших, що постала в епоху романтизму, її ідеї поділяли такі дослідники, як М.Максимович, М.Костомаров, Я.Головацький, О.Потебня. Представники міфологічної школи зробили значний внесок у розвиток науки, оскільки сприяли активному вивченню фольклору, заклали основи порівняльної міфології й порушили низку суттєвих теор. питань у фольклористиці. У 2-й пол. 19 ст. сформувалася т. зв. істор. школа, що відзначалася особливим методом зіставлення фольклору з істор. дійсністю, у т. ч. пошуками реальних прототипів героїв вітчизн. епосу, істор. пісень тощо. Представники цієї школи (П.Житецький, А.Лобода) намагалися пов’язати фольклор із нац. історією, приділяли велику увагу особистості епічного виконавця, зібрали значний матеріал нац. епосу (думи, істор. пісні). Загалом укр. фольклористика 19 — поч. 20 ст. розвивалася в руслі західноєвроп. науки із чітко викристалізованою системою наук. пізнання, що пройшла майже сторічний етап еволюції й мала вагомі досягнення в теорії народознавства та едиторській практиці (практиці редагування записаних під час польових досліджень текстів). Головним був істор. напрям, що включав такі школи, як культурно-істор., історико-порівняльна, школа генетичної соціології. В Україні найпоширенішою була загальноєвроп. теор. модель культурно-істор. школи, що спиралася на постулати позитивізму франц. філософів О.Конта та І.Тена. Гол. заслугами укр. культурно-істор. школи є застосування історико-генетичної методології й нагромадження великого культурно-істор. матеріалу та досвіду текстологічного аналізу, а також побудова історії фольклористики на об’єктивно-наукових засадах. Першим цю школу почав теоретично осмислювати І.Франко, продовжили — В.Перетц, М.Грушевський, Л.Білецький. На базі європ. культурно-істор. школи виникли віденська школа етнографії з теорією культурологічних ареалів (в укр. фольклористиці до неї належав К.Сосенко) та паризька школа соціології (її прихильниками були М.Грушевський та К.Грушевська).

У 2-й пол. 19 ст. у західноєвроп. науці зародилася міграційна школа, популярності набула теорія запозичення, або ж "мандрівних сюжетів" Т.Бенфея. В Україні частково ідею запозичення частин та елементів обрядово-ритуальних дійств поділяли А.Кримський, М.Сумцов ("К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу", 1886). Представники цієї школи порушили питання про культурно-істор. зв’язки між народами та дослідження фольклору із залученням великого різномовного матеріалу, приділивши увагу нац. версіям "мандрівних" сюжетів, мотивів, образів тощо. В укр. фольклористиці активним послідовником міграційної школи був М.Драгоманов, який усі фольклорні запозичення поділяв на: 1) ті, що відображають нац. нар. життя, світогляд, побут, історію; 2) твори із "мандрівними" сюжетами. Теор. засади міграційної школи розвивав у фольклористичних дослідженнях М.Грушевський.

У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. фольклористична робота в Україні зосередилася при ун-тах (Київ, Харків, Одеса) та при редакції час. "Київська старовина", що по суті виконувала функції академічної установи. Значним досягненням укр. науки стало створення спец. наук. центрів, таких як Етногр. комісія Наук. т-ва ім. Шевченка у Львові (1895) та Укр. наук. т-во в Києві (1907), які видавали дослідження і здійснювали численні публікації фольклорного матеріалу (серії та окремі видання творів різноманітних жанрів). До цього періоду належать фундаментальні праці М.Драгоманова, В.Антоновича, О.Потебні, І.Франка, М.Дашкевича, розвідки А.Кримського, праці М.Сумцова, В.Гнатюка, Б.Грінченка, Д.Яворницького, Я.Новицького. Збирання і теор. осмислення фольклорного матеріалу зумовило розвиток жанрології фольклору, в царині якої укр. фольклористика має великі заслуги. Це стосується обґрунтування жанрової специфіки дум, висунення низки концепцій генези цього жанру (П.Житецький, Ф.Колесса), а також гіпотез стосовно походження ін. жанрів (І.Франко, В.Гнатюк, М.Сумцов). Гол. завдання укр. учених полягало в розробці жанрової структури нац. фольклору, що продовжилось і в рад. часи.

Наприкінці 1918 було створено Укр. академію наук (УАН; з 1921 — Всеукр. акад. наук; ВУАН), яка ввела до програми своєї діяльності як одне з актуальних завдань збирання та вивчення нар. творчості. У системі УАН діяло кілька наук. осередків, де вивчалася нар. творчість. Це насамперед установи Історико-філол. відділу: Етногр. комісія (у складі якої на автономних началах функціонував Кабінет муз. етнографії), Кафедра укр. словесності (яку 1919 очолив акад. М.Сумцов, пізніше — акад. А.Лобода), Культурно-істор. комісія, Комісія істор. пісенності, Кабінет примітивної к-ри та її пережитків у побуті й фольклорі України при н.-д. кафедрі історії України, Кабінет нац. меншин (ств. при Етногр. комісії), Кабінет дослідження дитячої творчості, Музей (із 1922 — Кабінет) антропології та етнології ім. Хв.Вовка, Істор. секція (ств. 1921, до неї влилось Укр. наук. т-во в Києві, за винятком етногр. секції, на основі якої 20 квітня 1920 почала працювати Етногр. комісія під кер-вом проф. В.Клінгера, а згодом — проф. А.Лободи). Значне місце посідав фольклор у дослідженнях співробітників Істор. секції УАН. Під її кер-вом працювали Н.-д. кафедра історії України, при якій діяли Кабінет примітивної к-ри та її пережитків у побуті й фольклорі народу (очолюваний К.Грушевською), Культурно-істор. комісія, Комісія істор. пісенності та ін. істор. осередки, де почасти студіювалася нар. творчість. Секція видавала час. "Україна" і періодичний наук. зб. "Наукові записки Історичної секції УАН", на сторінках яких було представлено розвідки, присвячені різним питанням збирання та вивчення фольклору. Про масштаби фольклористичної роботи свідчить наук. періодика — спец. журнали, вісники, наук. записки, бюлетені, а також різноманітні неперіодичні видання (ювілейні, тематичні наук. збірники тощо): "Етнографічний вісник", "Бюлетень етнографічної комісії ВУАН", "Записки Історико-філологічного відділу ВУАН", "Записки Історичної секції ВУАН", "Первісне громадянство та його пережитки на Україні", "Наукові записки Інституту історії матеріальної культури", "Вісті ВУАН".

Значна фольклористична робота під проводом ВУАН проводилася також у столичному Харкові та багатьох периферійних центрах республіки — Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Житомирі та ін. містах, де було утворено т. зв. наук. т-ва при ВУАН, організовано н.-д. кафедри, частина яких діяла при вишах. Ці осередки теж видавали бюлетені, журнали, збірники, де друкувалися статті з питань фольклору та нар. творчості.

Етнографічна комісія гол. своїм завданням поставила збирання та вивчення фольклору, розгорнула активну організаторську роботу і мала мережу збирачів фольклору (до 4 тис. осіб). Вона проводила систематичні експедиційні відрядження, завдяки чому було створено солідну наук. базу. Акад. А.Лобода одним із перших звернув увагу не тільки на традиційний, а й на сучасний фольклор, необхідність розроблення програми збирання і студіювання фольклору в Україні з максимальним урахуванням нац. особливостей. Значну фольклористичну роботу проводило Етногр. т-во, організоване 1925 на громад. засадах при Кабінеті антропології та етнології ім. Хв.Вовка, 1928 перейменоване на Всеукр. етногр. т-во (ВУЕТ), в якому активну участь брали А.Онищук, О.Малинка, Н.Заглада, Д.Щербаківський та ін. Окрему увагу ВУЕТ приділяло методиці збирання фольклору, видаючи програми зі збирання матеріалів до нар. календаря, нар. казок, байок та з ін. жанрів, що орієнтували на систематичність збирання фольклорного матеріалу та повноту й вичерпність відомостей про нього. Важливим осередком вивчення нар. музики став у цей час Кабінет муз. етнографії, ств. 1922, засновником і керівником якого був музикознавець К.Квітка. Вчений одним із перших розпочав широке монографічне вивчення побутування в живій традиції окремих худож. циклів і тематичних груп нар. пісень, зробив значний внесок у справу вивчення ладових основ укр. нар. пісні, її ритмічних особливостей.

На західноукр. землях продовжувало працювати засноване ще в 1890-х рр. Наук. т-во ім. Шевченка. Працівники цього осередку, що фактично відігравав роль академії на західноукр. землях, друкували статті й розвідки на сторінках своїх видань "Записки Наукового товариства імені Шевченка", "Матеріали до українсько-руської етнології", "Українсько-руський архів" та ін. Плідно працював М.Возняк, публікуючи невідомі автографи перших записів укр. фольклорного матеріалу із рукописних збірників 18 ст., проводячи широкі текстологічні й компаративістські розшуки істор. пісень, дум. І.Свєнціцький вивчав історію фольклористики, обрядову поезію, із застосуванням порівняльно-істор. методу, компаративістики досліджував впливи, генезу та розвиток новорічної обрядовості (з позицій неоміфологізму). Великий внесок у вивчення думового епосу зробив Ф.Колесса.

У підрад. Україні у 1930-х рр. відбувся розгром укр. фольклористики: інституції й друковані органи припинили діяльність, більшість учених-фольклористів були репресовані або ж виїжджали за межі України, було зруйновано мережу дописувачів і збирачів-аматорів фольклору. 1936 в результаті реорганізації було створено Ін-т укр. фольклору АН УСРР, а 1944 — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнографії АН УРСР (із 1976 — Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського АН УРСР). 1969 в ньому було створено відділ слов’ян. фольклористики, співробітники якого досліджують усну нар. творчість національних меншин, що проживають на території України: поляків (В.Юзвенко, Л.Вахніна, В.Головатюк), балканських народів (Н.Шумада, О.Микитенко, М.Карацуба), чехів (М.Гайдай), угорців (Л.Мушкетик), а також українців, які проживають на території ін. країн.

Попри жорсткий ідеологічний тиск, що унеможливлював проведення будь-яких досліджень поза рамками марксистсько-ленінської методології, позитивними явищами укр. фольклористики цього часу варто визнати активну експедиційно-збирацьку роботу фольклористів, а також започаткування 1961 з ініціативи й під головуванням М.Рильського 50-томного вид. "Українська народна творчість". У цій серії вийшли друком збірки "Ігри та пісні" (1963), "Колядки та щедрівки" (1965), "Чумацькі пісні" (1976), "Весільні пісні" (1982), "Дитячий фольклор" (1984), "Балади" (1987, 1988) та ін.

Автентичні фольклорні записи друкувались у серії "Бібліотека української усної народної творчості", "Українські народні пісні в записах письменників" тощо. Увага вітчизн. фольклористів зосередилася переважно на питаннях історіографії, поетики та жанрології (О.Дей, І.Березовський, С.Мишанич, Г.Довженок, М.Пазяк). На тлі несприйняття вітчизн. дослідниками нових теорій у галузі фольклору вирізняються пошуки етномузикознаців (В.Гошовський, А.Іваницький). С.Грица висунула ідею "фольклорної парадигми" як сукупності варіантів, що групуються навколо однієї моделі інваріанта, ввівши до наук. обігу поняття "пісенна парадигма", що дало можливість дослідити відношення між словом і мелодією всередині "пісенної парадигми", виявити певні закономірності функціонування словесної та музичної компонент фольклорного твору в певному етнічному середовищі та в міграційних процесах.

1990 кафедра укр. фольклористики з’явилася у Львів. ун-ті, 1992 — у Київ. ун-ті. Фольклористичні дослідження зх. регіонів України проводились у Львів. відділенні Ін-ту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії АН УРСР (1982), яке 1991 отримало статус Ін-ту народознавства НАН України. На сьогодні предметом фольклористичних студій вітчизн. учених є дослідження синкретичної природи фольклорного тексту як багатовимірного явища і передусім ситуативного (О.Бріцина, І.Головаха-Хіхс). Питання історії та теорії фольклору розробляє С.Росовецький. Перед укр. фольклористами стоять завдання створення фундаментальної "Енциклопедії українського фольклору", видання повного корпусу укр. народних дум у 5-ти томах (2009 вийшов т. 1: "Думи раннього козацького періоду"), написання історії укр. фольклористики (М.Дмитренко, Т.Шевчук, І.Коваль-Фучило, Л.Іваннікова, І.Кімакович та ін.). Шляхи трансформації укр. фольклору, його сучаснй стан, історію укр. фольклористики досліджують Р.Кирчів, М.Дмитренко, В.Сокіл, В.Давидюк. Теор. питання генези, особливості функціонування й поетики окремих фольклорних жанрів розглянуто в роботах І.Кімакович "Анекдот як фольклорний жанр" (2014), І.Коваль-Фучило "Українські голосіння: антропологія традиції, поетика тексту" (2014).

Останнім часом укр. вчені досліджують колективне й індивідуальне начала у фольклорному процесі, закономірності його істор. розвитку, висвітлюють генетичні витоки й функціональні особливості жанрових форм, причини та характер їхньої трансформації, міжжанрові дифузії, фольклорно-літ. взаємини (Івановська О. "Український фольклор: семантика і прагматика традиційних смислів", 2012). Укр. фольклористи підготували й опублікували низку узагальнюючих робіт історіографічного плану, важливі теор. дослідження про жанрову специфіку, особливості побутування творів нар. творчості, начерки про кобзарів і думовий епос (Кушпет В. "Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні (19—20 ст.)", 2007).

Загальноприйнятою є наступна істор. періодизація фольклорної творчості: фольклор архаїчний, традиційний та новочасний. Найдавніші види словесного мист-ва виникли у процесі формування людської мови в епоху верхнього палеоліту. В докласовому сусп-ві фольклор існував в усній синкретичній формі, характеризувався поєднанням елементів словесних із матеріальними атрибутами (маски, реквізит) та з елементами інтонаційними, муз., хореографічними, мімічними, в яких у неподільній формі збереглися зачатки реліг., міфологічних, істор., правових та ін. уявлень людей на цій стадії сусп. розвитку. Міфологія як форма сусп. свідомості постає вихідною точкою словесного фольклору, що "витворює ту духовну атмосферу, в котрій виростають перші пуп’янки майбутньої національної літератури: пісні, перекази, народні поетичні казки" (М.Возняк).

У процесі соціальної диференціації сусп-ва виникають різноманітні види, форми, жанри традиційної фольклорної творчості, притаманної всім сусп. класам. Зі створенням і поширенням писемності сфера застосування фольклору поступово звужується й він починає асоціюватися переважно із традиційним сел. середовищем. У процесі індустріалізації та капіталізації сусп-ва, з розповсюдженням писемності серед широких верств населення спостерігається занепад традиційної фольклорної к-ри. Новочасний фольклор пов’язаний із творчістю всіх вікових, гендерних, соціальних і професійних страт сусп-ва. До сфери наук. вивчення активно долучається широкий масив сучасного міськ. фольклору, а також фольклор політичний, спортсменів, скарбошукачів, туристів, археологів, фольклористів, фольклор у мережі Інтернет та Інтернет-фольклор.

Характерними специфічними рисами як традиційного, так і новочасного фольклору є колективна форма творення, анонімність, варіативність й усна форма комунікації, через яку поширюються фольклорні твори. На сучасному етапі формою фольклорної комунікації та засобом поширення усних нар. поетичних творів дедалі частіше стають соціальні мережі ("Фейсбук", "YouTube"), аудіой відеозаписи автентичного виконання словесного фольклору.

На сьогодні достатньою мірою не розроблено загальноприйнятої класифікації та дефінітивності жанрів словесного фольклору. Весь масив фольклорних творів умовно можна поділити на пісенний та прозовий, обрядовий і позаобрядовий.

Словесний фольклор від найдавніших часів до сучасності. Найдавнішим за походженням жанром словесного фольклору вважаються замовляння — речитативні ритмічно організовані тексти, яким приписується здатність магічного впливу з метою досягнення конкретної практичної мети: апотропейної, лікувальної, прокретивної. Нар. назви замовлянь: "заговір", "заклинання", "шепти", "примовки"; за осн. функціональною спрямованістю — "присушки", "відсушки", "любішки". Витоки замовлянь учені пов’язують із доміфологічною добою, акцентуючи на синкретичній єдності слова та дії під час їх виконання, вірі в силу вимовленого слова, підкріпленого і підсиленого ритуальною дією. Сакральний характер замовлянь підкреслює інтонація їх виконання, що відрізняється за змістом і формою від буденного мовлення. Манеру виголошення замовлянь часто називають "шептанням", а їх виконавців — "шептухами", "знахарями" (від слова "знати"), "відьмами" (від "відати"), "непростими", "баяльниками", "ворожбитами", "чарівниками". Кожен, хто займається "шептанням", має власний репертуар, який зберігає у таємниці, інакше, за нар. віруваннями, замовляння втратять "силу". Вміння замовляти за традицією передається лише обраним наступникам, що часто супроводжується спец. ритуалами. Існують короткі форми замовлянь — примовки, які індивідуально може виконувати кожен і якими супроводжують календарно приурочені ритуали (напр., шмагання вербою у Вербну неділю, очищення діжі на Чистий четвер) і побутові дії (випікання хліба, початок і кінець с.-г. роботи) з метою отримання бажаного результату.

Християн. церква засуджує практику замовлянь, проте і в наш час до них вдаються як до дієвого засобу допомоги при хворобах, сімейних негараздах, душевних розладах тощо. У текстах замовлянь часто безпосередньо звертаються по допомогу і сприяння до християн. святих, Діви Марії, Ісуса Христа, починають і закінчують ритуал замовляння молитвами ("Іду я з хати, за мною Сус Христос і Божая Мати; Миколай на порозі — помагай мені в дорозі"). На сьогодні найкраще традиція замовлянь збереглася на Поліссі. У побуті замовляння застосовуються в усіх сферах життя людини (госп., особистісній, соціально-побутовій). Тематично вони поділяються на: 1) лікувальні; 2) любовні; 3) с.-г.; 4) побутові. Стереотипна структура замовлянь складається з: а) молитовного вступу; б) зачину; в) епічної частини (опису дійсних чи символічних обрядових дій; г) побажання; ґ) імперативної частини; д) закріпки (Є.Кагаров, В.Анікін). Часто структура замовлянь побудована на формулах: ініціальних, перераховування, неможливої умови, огорожі "білого" світу живих від сил потойбіччя, їх залякування, сепарації й вигнання, проклятті, клішованих фінальних словосполученнях. Широко вживаються у замовляннях бінарні опозиції, паралельні причинно-наслідкові ряди зіставлень, асоціацій. Поетика і семантика замовлянь генетично пов’язані з прадавніми міфами, космогонічними уявленнями, проте згодом зазнали потужного впливу християнства, апокрифічної літератури і книжних барокових мотивів. Попри домінантну прагматичну функцію окремі зразки замовлянь досягають рівня високого поетичного мист-ва: "Місяцю Владимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір’ю, за дітками маленькими; як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещенною і молитвяною рабою Божою Іван плакав".

Календарно-обрядовий фольклор

Календарно-обрядовий фольклор — це комплекс фольклорних жанрів, пов’язаних із календарними обрядами та звичаями річного циклу. Власне фольклор цих свят досить різноманітний і включає не тільки пісні, а й ігри, хороводи, ігрища і нар. драму, речитативні примовляння, замовляння і ворожіння, ритуальні діалоги, вигуки і прислів’я, прикмети, повір’я й календарні наративи (розповіді про календарні вірування і звичаї). Об’єднані ці твори заг. рисою — всі вони нерозривно пов’язані з магічними діями, становили з ними єдиний ритуальний комплекс, виконували єдину функцію. Давність аграрних свят і обрядів визначила й давність поезії, що їх супроводжувала, а також прагматику всіх жанрів і видів календарно-обрядового фольклору. Твори календарно-обрядового фольклору не лише переслідували ритуальну мету, а й були емоційною розрядкою для людей. Із перетворенням річних обрядів на масові розваги втрачалася й аграрно-магічна роль календарних пісень, їхню обрядову функцію поступово заступала естетична й розважальна. Нові сусп. обставини життя привели до появи нових тем і мотивів: громад., соціальних, особистісних. Календарно-обрядова пісенність у тому вигляді, в якому вона дійшла до наших часів, містить багато календарно-приурочених ліричних, гумористичних і сатиричних пісень, а чимало ігрових і хороводних перейшли до дитячого репертуару.

Суттєвою ознакою календарно-обрядових пісень є їхня сувора регламентація: кожен цикл виконується лише у певний, конкретно визначений період року. Разом із тим усі вони мають низку спільних рис. Їм притаманний нерозривний зв’язок слова з конкретною обрядовою дією, що визначає і відповідні манеру виконання та структуру тексту; обов’язкове хорове виконання, найчастіше унісонне. Різним за часом виконання календарно-обрядовим пісням властиві деякі спільні, наскрізні сюжети, теми, мотиви, єдина поетична будова з однаковими композиційними прийомами та засобами творення образності. З поетичного боку календарно-обрядові пісні мають віками відточену символіку із властивою ідеалізацією природи, людини праці та гіперболізацією їхніх характерних рис, метафоричним відображенням дійсності. За походженням календарно-обрядові пісні традиційно поділяють на архаїчні за генезою й обрядовою функцією та ліричні пісні пізнішого походження. За осн. функціями виділяють: ритуальні пісні-команди, які змальовують обряд чи його елемент (сповіщають про початок/кінець свята, коментують обряд, пісні-накази, вимоги почастунку); заклинальні пісні, що виконують в обряді магічну функцію замовляння сприятливої погоди, гарного врожаю, сімейного щастя й достатку, примноження худоби; пісні-звертання до природних і надприродних сил по допомогу, посприяння, а також для замовляння врожаю, добробуту; пісні-побажання всіх гараздів, де бажане благополуччя змальовується як дійсне; величальні пісні з провідною функцією возвеличування людини, уславлення позитивних рис учасників обрядів, що в давнину мало магічне значення; ігрові, хороводні (танкові), хороводно-ігрові пісні, які виконувались у супроводі драм. і хореографічних рухів, домінуючою функцією яких є опис, коментування дії, що відбувається тут і зараз.

Календарно-обрядові пісні у вітчизняній науці традиційно розглядаються в рамках певного календарно-річного комплексу свят і обрядів. Аграрний рік починався навесні й супроводжувався співом дівчатами веснянок. Веснянки поділяють на закличні, хороводно-ігрові та ліричні. Закличними гуканками зі скандуваннями "Гу!" наприкінці кожної строфи намагалися прискорити прихід весни, адже, за уявленнями людини архаїчної к-ри, співають не тому, що прийшла весна, а весна прийшла саме тому, що її добре покликали/викликали магічним співом. Магічними за функціями приспівками й примовками зустрічали птахів, підкидаючи вгору ритуальне печиво "гальопи" у вигляді пташиних лап: "Бусле, бусле, на тобі гальопу, а мені дай жита копу!" (Полісся). Після Благовіщення (7 квітня), коли наставало тепло, молодь гралася в ігри, водила танки, у хороводах розігрувала рухами, жестами, мімікою тексти відповідних хороводно-ігрових пісень, осн. масив яких генетично пов’язаний з архаїчними віруваннями у магічну силу проспіваного і зображеного слова, тотемізмом ("Зайчик", "Кізлик"), культами рослинності ("Мак", "Просо", "Овес", "Грушка", "Шум"), померлих предків, обрядами переходу ("Коструб", "Зельман", "Подоляночка") та ін. Весняний пісенно-ігровий комплекс становить окремий вид веснянок, який залежно від регіону називають "гаївками", "гагілками" (Галичина), "магівками", "рогульками", "краснівками" (Полісся) або ж однойменними улюбленій грі назвами ("володарями", "жуком", "перепілкою").

До реліктових явищ словесного фольклору належать риндзівки — обхідні величальні пісні, що збереглися лише на Яворівщині й виконуються хлопцями і дівчатами у Великодній понеділок. За структурою, формою виконання, тематикою й поетичними рисами вони близькі колядкам, відрізняються від них лише приспівом "Жей Христос, жей воскрес…". Окрему групу становлять юріївські пісні з міфологічним підтекстом ("Та Урай матку кличе: / "Та подай, матко, ключа / Одмикнути небо, випустити росу…”"), юріївські хороводи й ладканки до домашньої худоби під час першого вигону на пашу, якими намагалися наворожити їй здоров’я, силу, великі надої та гарний приплід (Бойківщина, Гуцульщина, Надвірнянщина): "Повна Малася, повна, шовкова на ній вовна, шовкову траву пасе, скінчик молока несе".

Закінчення весняного періоду на всій укр. етнічній території приурочено до християн. свята Трійці, напередодні якого справляли поминальні обряди вдома ("Діди") і на кладовищі в супроводі ритуальних голосінь на могилах померлих родичів. Обряд водіння заклечаної в зелень дівчини полями ("Тополі" на Полтавщині, "Перегені" на Київщині) або ж від хати до хати односельців ("Куст" на Зх. Поліссі) у супроводі ритуальних пісень пов’язаний із культом рослинності й заклинальною магією ("Коло Куста да сочевиця густа, / А коло бору да травиця шовкова"). На Русальному тижні під час Зелених свят на більшості території України згадують і вшановують русалок (душі передчасно померлих), їхній культ відображений у русальних піснях, де згадуються принесення їм треб ("Сиділа русалка на кривій березі, / Просила русалка у жіночок наміток, / У дівочок сорочок"), у піснях обрядового проводу русалок до потойбіччя ("Проведу русалочку до ямки… / Проведу русалочку в темний бір…"), а також у календарних наративах про зустріч із русалками, про їхні ігри, небезпечність контакту з ними тощо.

Петрівки — пісні, виконувані під час Петровського посту, — давні за походженням, пов’язані з днем літнього сонцестояння. В них оспівується пора найкоротших ночей і найдовших днів, визрівання врожаю ("Та вже ячмінь колос викидає, / Соловейко голос покидає"). В їх числі й ліричні дівочі пісні, присвячені темі кохання, любовних побачень, очікування майбутнього шлюбу, прощання з батьківською родиною і дівуванням. Петрівки виконувалися й під час свята Купала разом з обрядовими піснями, які супроводжували всі етапи купальського святкування: збір квітів і трав, виплітання вінків, закликання на свято, встановлення купальського дерева, розпалювання і переплигування вогнища, виконання ігор і хороводів, приспівування парам закоханих, пускання вінків за водою, знищення ритуальних предметів тощо ("Пливи, вінок, за водою, / Пливе доля за тобою"). Архаїчний пласт пісень і повір’їв пов’язаний із міфологічними уявленнями про розгул ворожих людині ірраціональних сил купальської ночі, переказами про цвіт папороті й закляті скарби. Реліктом прадавніх інцестуальних заборон є наявність серед купальських пісень балад із мотивом потопання дівчини, вбивства братом сестри, перетворення їх на запашне зілля ("Ой чий то голос лугом іде? / Іване, Івашечку! То ж брат сестру зарубать веде…"). Найпоширеніші міфологічні персонажі купальських пісень — Марена, Маринка, Купалонька, Коструб. Атмосферу купальського святкування, його карнавальний характер передають гумористичні та сатиричні пісні, антифонні передирки між хлопцями й дівчатами, гуртами різних кутків села, що відтворюють прадавній агон.

Жниварські пісні залежно від їх осн. змісту, певного етапу жнив, характеру обряду поділяються на: зажинкові, співані на початку роботи; жнивні, виконувані під час збирання врожаю, та обжинкові/дожинкові, що супроводжували святковий комплекс закінчення праці на ниві. У зажинкових піснях переважають мотиви заклинання розпочинання роботи "та й у добрий час", успішного проходження важливого річного етапу в житті хлібороба, від якого залежали життя і достаток усієї родини, похвали першому нажатому снопу-"воєводі", величання "починальниці" — вправної та легкої на руку жниці. Гол. теми власне жниварських пісень — звертання до ниви, сонця, Бога, вітру з проханням допомогти справитися з відповідальною роботою збору врожаю, скарги на тяжку працю, висміювання лінивих женців ("Я думала, що обжалася, / А позаду та й осталася"). Міфологічні мотиви, пов’язані з культом предків, властиві т. зв. жнивоголосінням, що побутували на Зх. Поліссі. Це — спец. пісні, виконувані на полі для відвертання хмари, що загрожувала врожаю потенціальними дощем, градом, бурею ("Віджени, Боже, хмару"). У піснях зверталися до померлих родичів, які, за віруваннями, перебували у хмарах, із проханням перейти на ін. поле й не шкодити своїм родичам ("Ой виходить чорна хмара / Із-пуд темного лісу. / А в тий хмарі мій батенько, / Попуд хмарою ходить"). Обжинкові пісні супроводжують завершальний етап жнив, величають щедру ниву, роботящих господарів і женців. Ритуальні обжинкові пісні виконуються при заплітанні "Спасової бороди", обжинкового вінка, ритуальному качанні на ниві, дорогою в село з останнім снопом, перед двором і в хаті хазяїна, під час обрядової учти женців. Багатьом обжинкам властиві епічна інтонація, схожість із колядними і весільними величаннями. З останніми їх об’єднує 7-складова без цезури форма вірша, або 11-складового (4+4+3), або ж 13-складового (4+4+5), а також ладкання із досить вільною тактовою будовою. За ритуальною функцією, тематикою і композицією текстів до жниварських близькі календарно-трудові косарські й гребовицькі пісні, виконувані під час відповідних с.-г. робіт.

Осінній цикл словесного фольклору пов’язаний переважно з календарними пареміями (римованими погодними прикметами, прескрипціями), календарними наративами, що розкривають значення того чи ін. свята або обряду, календарно приуроченими легендами й віруваннями, приписами і табу, напр., забороною працювати в полі на Михайлове Чудо (19 вересня), ходити в ліс на Воздвиження (27 вересня), повір’ями про святу П’ятницю в образі сумної жінки в чорному одязі, яка карає жінок, що прядуть, тчуть, печуть хліб, сміються, співають, не шанують її по п’ятницях і в день її свята (10 листопада), апокрифічними переказами про 12 п’ятниць тощо. Пісенний цикл представлений також нечисленними ягідними, грибними, конопляними, лляними піснями, що нині вийшли з активного побутування.

Зимовий цикл словесного фольклору започаткований госп. і метромоніальними ворожіннями на Введення (4 грудня), Катерини (7 грудня), Андрія (13 грудня), Миколая (19 грудня), що супроводжується вербальними формулами, римованими примовляннями, ритуальними діалогами. Напр., андріївський цикл — молодіжними ритуальними іграми "Калита", грою в мерця ("Бем, бем, Савка вмер…"), дівочими ворожіннями із вербальним супроводом ("закликання Долі", "посівання льоном/коноплями", мантичний ритуал "трусити груші на вербі" тощо).

Різдвяно-новорічний комплекс словесного фольклору об’єднує колядки, щедрівки, віншівки (поколяді), засівалки, плясанки, пісні, виконувані під час ігрищ "Коза", "Кінь", "Плуг", "Маланка". Залежно від регіону, місц. традиції колядки співають переважно від 7 до 10 січня хлопці й молоді чоловіки, які збираються "дружиною" під головуванням ватага "берези". У Карпатах до гурту запрошуються музики, як акомпанемент використовують трембіти, дзвіночки. В Україні поширений диференційований тип колядування: для всієї сім’ї, окремо для господаря, господині, хлопця й дівчини, баби й діда, вдови, священика (панотця), його дружини (паніматки), бджоляра. Якщо в родині протягом року хтось помер, окрему колядку присвячують небіжчику. Найбільш розгорнутий обряд колядування побутує на Гуцульщині. Тут спец. колядки виконують: біля хати ("підстінна колядка"), біля столу — подяка столу, за яким пригощали колядників; для пасічника виконується гуртовий танок — круглик, під час якого скидаються всі шапки докупи, що має символізувати рій ("Ми тут пили, ми тут їли, / Щоби бджоли си роїли").

Рефрен, що звучить після кожного рядка, виконує функцію освячення, підтримки колядних величань і побажань. Структурно колядка складається із заспіву, тексту самої колядки та поколяді — своєрідного підсумку всієї колядки і ритуального побажання здоров’я та щастя тому, для кого виконується. У західноукр. колядках поколядь може розростатись і відриватися від осн. тексту колядки, набувати ознак самостійного твору — віншівки ("Красна дівчино, віншуємо тя, / Віншуємо тя на ім’я твоє", "А за сим словом будьте здорові, / Господиненько з сего домоньку").

Щедрівки співають на Щедрий вечір, Щедруху перед Новим роком за старим стилем (13 січня за новим) дівчата й діти під вікнами односельців. Між змістом колядок і щедрівок немає значної різниці, різняться вони рефреном: "Ой дай Боже", "Святий вечір" у колядках і "Щедрий вечір, добрий вечір" у щедрівках. Щедрівки стисліші, менші за обсягом.

За осн. мотивами колядки й щедрівки діляться на 5 груп: хліборобські, воєнні, з фантастичними й епічними мотивами, любовні та на бібл. тематику. Гол. зміст зимових обрядових творів — пророкування гарного врожаю та достатку. З часом первісна аграрно-магічна основа художньо реалізувалась у величальних мотивах, де бажаний, очікуваний добробут, заможність змальовуються як реальний факт. У колядках і щедрівках часто використовується типовий епічний прийом — через стороннє сприйняття подається не реальний, а ідеалізований образ ("Там красна панна да наряджаласі... / Шла до церкви ясною зорьою, / А з церкви йшла красною панною, / А в ворітці іде, як сонце всходит…"). Величальна функція колядок, щедрівок передбачає й образну палітру: широке використання порівнянь, протиставлень та образних і худож. паралелізмів.

У колядках, що виконуються всій родині, збереглися міфологічні мотиви й сюжети про створення світу (птах спускається зі світового дерева й дістає зо дна моря пісок, з якого Бог створює землю), про суперечку Сонця, Місяця й Дощу, про розмову Місяця із Зорею.

Широкий пласт у різдвяно-новорічній пісенності становлять колядки й щедрівки християн. тематики: нар. двовірні, нар. правовірні православні (фольклоризовані твори літ. походження) та колядки з "Почаївського Богогласника" й ін. церк. збірок, що перейшли до нар. усної трансмісії (С.Росовецький). У таких колядках Господь Бог, Ісус Христос, Божа Матір, святі Юрій, Миколай, Петро й Павло перебувають поруч із господарем, допомагають йому орати, збирати врожай, будувати церкву і присутні в нього за столом на святковій вечері.

Засівалки, посипалки — коротенькі магічно-заклинальні примовки — виконуються дітьми вранці на Василя (14 січня) під час ритуальних обходів дворів односельців і супроводжуються посипанням обійстя зерном, яке хазяїн зберігає до нової сівби. Традиційно господарям приспівували всіх гараздів у новому році ("Ходить Ілля на Василя, / Носить пугу житнюю, / Де замахне — жито росте. / Роди, Боже, жито, пшеницю / І всяку пашницю").

Пісні, виконувані протягом Масниці (Загальниці, Сирного тижня, Колодія), мають яскраво виражені язичницькі характер і зміст, майже не зазнали впливу християнства. Весь тиждень перед Великим постом супроводжувався жартівливими піснями, інколи відверто еротичного, сороміцького змісту. Ця особливість зумовлена давньою архаїкою, коли обряди й пісні, виконувані наприкінці зими, старого аграрного року мали сприяти плодючості землі й розмноженню всього живого у прийдешньому новому. Відгомін цього простежується й у колодійній пісні з Поділля: "На Колодку ходила, / Щоб капуста вродила". Масниці багаті на жарти, співи, дотепи, що в давнину виконували ритуальну функцію сприяння пробудженню природи й забезпечення землі плідною силою. В останній день Масниць жінки "волочили колодку": тим, хто не одружився, чіпляли до ноги поліно, приспівуючи жартівливих, ущипливих пісень ("М’ясоїд пройшов, не женився, ох, / Як собачий хвост волочився").

Родинно-обрядовий фольклор

Родинно-обрядовий фольклор — це комплексна система жанрів, органічна складова родинних свят і подій (народження, весілля, смерть людини). Генетично родинно-обрядовий словесний фольклор пов’язаний із давньослов’ян. культами: предків, божеств рослинності й плодючості та ін., віруваннями (анімістичними, в Долю, Стречу, потойбічний світ). Первісно домінантною функцією була утилітарно-магічна, яка згодом втратила значення, заступилася церемоніальною та естетичною. Осн. жанрами родинно-обрядового словесного фольклору є пісні, примовки, привітання, побажання, величання, тости, ритуальні ігри й танці з вербальним супроводом та без нього, а також голосіння.

Словесний фольклор родин і хрестин — поетичні тексти, тісно пов’язані з ритуалами, що супроводжують народження дитини й перші дні її життя. Словесний фольклор цього циклу об’єднує замовляння, нар. молитви, ворожіння, вірування, пісні, приспівки до танців. Ці тексти є цінним джерелом для етнографів, зберігають чимало прадавніх уявлень про світобудову і місце в ній людини, міфологічні вірування й відомості про побутові реалії минувщини, психологічні константи й естетичні уподобання. Суттєвою складовою словесного фольклору родин і хрестин є ритуальні діалоги між повитухою і породіллею, її родичами, спец. вербальні формули, ворожіння й прикмети та вірування у формі паремій. Головна їхня функція — забезпечення вдалого протікання пологів, захист від впливу негативних сил і обставин, психотерапевтична підтримка породіллі, проспектуалізація долі матері й дитини. Так, при важких пологах повитуха просила відчинити в церкві царські врата, а сама молилася вдома: "Царські врата, одчинітеся, / А ви, кості смиреннії, розойдітеся, / Чи младенець, чи младениця, / Пора вже на цей світ родиться" (Житомирщина). Інколи сам ритуал полягав у виголошенні магічної формули, напр. окликання дитини в стані асфіксії: іменем батька — хлопчика, іменем матері — дівчинки ("Гаврило — гу, я тебе гукаю, обізвись божими трудами").

Родини, учта розпочиналися співом пупорізної баби, який є зразком "оберегової магії" й належить до генетично найбільш архаїчних пластів фольклору (А.Іваницький): "Ой опростай, Боже, мою унученьку, / Її душечку та роженую, / Другу душечку та суженую". Власне родинні пісні за тематикою пісенного тексту можна поділити на: а) пісні про запрошення баби чоловіком/породіллею, підготовку до пологів, виконання нею своєї місії; б) народження породіллею дитини; в) допомога Божої матері й ангелів; г) величання породіллі. Тематика хрестинних пісень: а) передача дитини матері після повернення із храму; б) величання кумів/хрещених, гостей, повитухи; в) побажання щасливої долі дитині; г) приспівування "бабиній каші"; ґ) пісні на закінчення хрестин. Жартівливі пісні родин, хрестин і похрестин, приспівки до танців і до хороводної гри "Журавель"/"Коваль" густо насичені еротичними мотивами, які в давнину були пов’язані з магічною функцією: співом сприяти фертильності, забезпечити гарну долю людині ("Ани тото хресня, / Веселе не буде, / Як му хресна мати / співати не буде").

Весільний словесний фольклор — пласт родинно-обрядового фольклору, пов’язаний із весільним обрядом, в якому відбиті магічні, реліг., соціальні, правові, морально-етичні й естетичні погляди укр. народу, своєрідність розвитку шлюбних і сімейних відносин на різних етапах сусп. розвитку. Весільний фольклор представлений сукупністю вербальних, драм., муз., хореографічних, словесно-муз. творів, що є органічною й важливою складовою весілля. Словесний фольклор весілля складають пісні, що супроводжують всі етапи шлюбного ритуалу, весільні жалі й ладканки, а також замовляння, примовки, рецитації і побажання батьків, сватів, хрещених, братів і сестер, дружб і дружок, світилок, родичів, гостей та ін. Також до весільного фольклорного комплексу входять драм. ігри і сценки з перевдяганням ("молотьба", "лікар", "піп", "фальшиві молодий і молода" тощо). Осн. фонд весільного фольклору становлять пісні, виконувані переважно дівчатами й жінками, що супроводжують всі етапи шлюбного обряду від сватання до його закінчення. Репертуар словесного фольклору чоловіків — ритуальні монологи і діалоги під час сватання, нападу бояр, викупу нареченої, обдаровування молодих, виголошення тостів, жартівливих і дотепних примовок тощо. Власне весільний словесний фольклор за останні понад двісті років його фіксації на всій укр. етнічній території представлений у такому жанровому й регіональному різноманітті записів, яке фактично неможливо охопити.

Найчастіше весільний фольклор класифікують за обрядово-функціональним принципом (М.Шубравська). Першу групу становлять пісні ритуальні, які строго призначені для конкретного етапу весілля, визначають початок і закінчення ритуальної дії, коментують її. Так, спец. коровайні пісні супроводжують кожний етап ритуалу: при бганні тіста, при вимітанні печі й ставленні до неї короваю, митті коровайницями рук, ритуалі виливання води під дерево, вийманні короваю із печі, прикрашанні його. Ритуальні пісні — найдавніші за походженням, їхній зміст часто зрозумілий лише в контексті певних обрядових дій, напр., при сватанні, на дівич-вечері, дорогою молодого до молодої, розрізанні короваю, покриванні молодої, перевезенні молодої та її посагу-скрині ("На свачинах, на зарученах, / Там Галюхна заручалася", "Що в нас сьогодні та дівич-вечір", "Місяцю-рогу, світи нам дорогу", "Дружко коровай крає", "Я тебе, сестрице, покриваю", "Скриня наша та й горіхова, / Ой куди ж ти та й поїхала" і такі інші). До другої групи належать пісні лірично-елегійного характеру, які одночасно і створюють, і передають заг. атмосферу весілля і почуття актантів (не тільки радість, а й смуток молодої за дівоцтвом, побоювання майбутнього тощо). Вони можуть повторюватися на різних етапах весілля. В центрі весільного наративу — молода, на яку чекає життя в незнайомій родині, стосунки зі свекром і свекрухою, жалі батьків за дочкою. Образ молодої змальовується у загальних, мало індивідуалізованих, проте завжди позитивних рисах ("коса аж до пояса", "личенько як калина", "гарна як півоня", "струнка як тополя"). Такі пісні сповнені метафоричності, емоційного та інтонаційного різноманіття й багатства, їхня осн. функція — інформативна. Третю групу складають пісні, які виконуються між осн. етапами весілля різними учасниками (в дорозі, у дворі, перед порогом хати, за столом як молодого, так і молодої, до шлюбу і після шлюбу тощо), можуть стосуватися як нареченої, так і нареченого, різних весільних чинів і учасників події залежно від того, кому вони в даний момент адресовані. Функція цієї групи пісень — комунікативна. Їм притаманна імпровізаційність у рамках місц. традиції, що спричиняє власне виключно вузькорегіональне побутування. Четверту групу становлять пісні ліричного й родинно-побутового змісту, поширені у зх. регіонах вівати матері, батьку, парубкові, дівчині та ін., а також жартівливо-гумористичні, сатиричні приспівки до танців та ігор, що виконують розважальну функцію.

У весільних піснях збереглося чимало архаїчних сюжетів і міфологічних мотивів, алюзій прадавнього міфу про небесний шлюб: молодого часто називають "місяцем", молоду — "зорею". У весільних піснях із Поділля (Тернопільщина, Вінниччина) наявний мотив зустрічі з Дажбогом князя-молодого на шляху до молодої, прохання до нього поступитися дорогою: "Бо ти богом рік од року, рано-рано, / Бо ти богом рік од року, ранесенько, / А я князем раз на віку…" Відгомін феод. часів звучить у найменуванні молодих "князем" і "княгинею", дружини молодого — "боярами", мотиві викупу молодої у брата тощо. Пізніше прадавніх богів у весільних піснях заступили Божа Мати, яка допомагає бгати весільний коровай, Ісус Христос, який благословляє його і все весілля разом ("Уступи, Боже, до нас, / Бо у нас нині гаразд, / Та й ти, Божая Мати, / Ходи нам помагати"). Архаїчним видом весільної пісенності є пісні-ладканки з характерним приспівом ("Ой лежать берви бервінковії"), що збереглися в Карпатах. Окрему тематичну групу весільних ладканок складають тексти, близькі за функцією до тренів і плачів, у яких оплакувалося розставання молодої з дівоцтвом і батьківським родом. У заклинальних весільних піснях намагалися заворожити молодим щасливе життя, наділити їх "повною повненькою, доброю доленькою", вберегти від негараздів. Серед весільних пісень — багато величальних, які поетично вихваляють-прославляють красу і чесноти молодих, їхніх батьків і родин, дружини молодого й подруг молодої, хрещених і всіх учасників весільної драми. Антифонний спів гуртів дружок і дружб, свах і сватів, передирки між дружками та боярами, висміювання старостів і бояр є відгомоном прадавнього "агону" як релікта первісного дуалізму й екзогамного шлюбу; на сьогодні осн. їхня функція полягає в ритуальному висміюванні вад і негативних рис представників різних родів, знятті емоційної напруги під час відповідальної події в житті людини. Еротичні й сороміцькі пісні, які виконувалися під час обряду "комори", "перезви" генетично пов’язані з прадавніми заклинаннями й мали сприяти фертильності молодих, примноженню їхньої сім’ї, госп-ва й добробуту ("Наїхали купці з Холма / А питали: по чому вовна?"). Таку ж функцію мають спец. загадки з еротичним підтекстом, що їх загадують молодому, молодій, старшому дружку. Окремий цикл утворюють жартівливі, сатиричні пісні, виконувані наприкінці весілля під час ритуального частування і купання батьків, обрядових ігор ("Журавель", "Цигани", "Кури"). Закінчувалося весілля приспівками до обряду "Биття каші" ("Ой каша, каша, розлука наша"), ритуальними подяками господарям ("Спасибі хазяїну"), кумулятивними піснями про весь весільний обряд від "п’ятниці-починальниці" до середи — "розпий-бочка" (Черкащина).

Різноманітність і варіативність весільної пісенності зумовлені специфікою самого обряду весілля, емоційною насиченістю дійства, його регіональними особливостями. З поетичного боку весільний словесний фольклор тісно пов’язаний із нац. картиною світу і заг. традицією усної нар. творчості, ін. фольклорними жанрами, як обрядовими, так і позаобрядовими. У весільних піснях застосовується весь художньо-образний інструментарій традиційного словесного фольклору: поетичний синтаксис, звукова організація фольклорної мови, художньо-стильові прийоми (постійні епітети, метафори, різноманітні порівняння, паралелізми, метонімія, омонімія, вживання пестливої лексики і числівників "три", "сім", "сорок", "сімсот", а також діалогічна, монологічна, описова форми викладу, повтори, внутр. рима, алітерації, асонанси, традиційні образи).

Голосіння — імпровізовані твори, що виконуються з метою оплакування померлого члена роду під час ритуалів поховання й поминання. Обов’язковість звичаю голосити за небіжчиком, незалежно від попередніх особистих стосунків із ним, пов’язана з прадавнім культом предків-охоронців роду, що мало гарантувати благополуччя живих. За язичницьких часів голосіння виконували виключно магічну функцію й мали сакральний характер. Експресія індивідуального почуття скорботи і туги розвинулась у пізніший істор. час, коли на перший план вийшов особистий емоціональний світ людини і "старі містичні переконання про всемогутність слова і магічного обряду відступили і розтопилися перед новим поняттям і перед лірикою жалю і резігнації" (М.Грушевський). Ареальні назви голосінь: "приплакування" (Чернігівщина), "тужіння", "тужба" (Полтавщина), "за́води" (Галичина), "вичитання" (Волинь), "приказування", "йойкання" (Карпати), голосити-"ревати" (Закарпаття). Найоригінальнішою є наддніпрянська голосильна традиція (Київ., Кіровогр., Дніпроп., Запоріз., Херсон. області).

Похоронне голосіння — регламентований традицією ритуально-комунікативний акт, спрямований до померлого, що супроводжується плачем, містить вербальну, муз., акціональну складові, має характер імпровізації, виконується з магічною, психотерапевтичною, інформативною метою. Під час ритуальної дії голосильниця, використовуючи традиційні мотиви і способи структурування голосіння, створює новий актуальний текст, залежно від обрядової ситуації. У поховально-поминальному циклі голосіння посідають особливе місце, їхньою жанровою специфікою є виконання виключно жінками — близькими родичками померлого, які володіють традицією оплакування небіжчика. Для голосінь однаково важливими є загальноприйнята традиція оплакування й особисті здібності виконавиці. Голосіння створюються за допомогою традиційних худож. прийомів, засобів, стійких стереотипів і формул, що переходять від одного твору до іншого й передають психічний настрій людини у хвилини скорботи й печалі. У минулому в Україні (переважно на Гуцульщині) існували наймані й запрошені "пла́чки", які за свою роботу одержували винагороду (продукти, речі померлого, краще місце за столом, пошану громади). Побутують розмаїті форми виконання голосінь родичами або ж на замовлення, коли голосильниця виконує короткий типізований зразок. Характерною рисою індивідуальних голосінь є їхня прив’язаність до конкретної особи, що зумовлює розвиток у тексті епічних мотивів про життя адресата голосіння. Тексти таких голосінь відбивають особливий психоемоційний стан виконавців, наявність повторів звертань до небіжчика, а також мотивів, спричинених безпосередніми подіями під час поховання (напр. приходом родичів, друзів). У поховальному ритуалі важливу роль відіграє регламентація виконання голосінь: заборонено голосити передчасно до моменту смерті родича і після засипання могили землею, небажано голосити і плакати за ним після заходу сонця, щоб "не приплакати", тобто не викликати померлого із потойбіччя.

Виділяють кілька різновидів голосінь: похоронні, поминальні, рекрутські, оказіональні, метафоричні, пародійні, сороміцькі (І.Коваль-Фучило). Сюди ж можна зарахувати плачі в ігрових комплексах річного циклу, які включають імітацію поховального обряду (О.Мурзіна). До поминальних плачів належать післяпохоронні (на 2-й, 3-й день після похорону) і календарно-приурочені голосіння: під час відвідування місць поховання в поминальні дні на Провідному тижні після Великодня (Холмщина, Підляшшя), на Трійцю (Полісся, Поділля, Слобожанщина, Буковина), на Спаса (Чернігівщина). Рекрутські плачі — оплакування молодого чоловіка, якого забирають у рекрути, — зберігають зв’язок із поховальними голосіннями (напр. образ матері-зозулі, дорога до війська, тотожна дорозі на той світ), проте у текстах наявна надія на побачення матері й сина в майбутньому. Оказіональними називаються голосіння, що виконуються за потребою (оказією), але без обрядового контексту (напр., під час переселення, від’їзду родичів, за коровою). Вторинною символічною формою побутування голосінь у спец. ритуальних контекстах є голосіння в обряді викликання дощу в засуху під час поховання вбитого рака, вужа, жаби чи ритуальної ляльки. Вторинна актуалізація голосінь наявна також і в ритуальних календарних іграх (весняно-літній грі "Коструб", святочній грі "Савка") та іграх "при мерцю". Відмінність між цими двома групами полягає в тому, що голосіння першої групи виконуються максимально відповідально й мають ритуально-магічну функцію оплакування ритуально принесеної жертви, а голосіння другої групи первісно виконували апотропейну функцію, коли обрядовим сміхом намагалися захистити світ живих від світу мертвих.

Пародійні й сороміцькі голосіння — вторинні форми голосінь, які в традиційній к-рі функціонують у текстах анекдотів, гуморесок, оповідях про оплакування. Між пародійними і сороміцькими голосіннями існує принципова різниця: перші висміюють нещирий жаль за померлим, другі — невмілий плач голосильниці. Сюжети пародійних побудовані на ситуації, коли оплакувати треба, проте немає бажання (голосіння за тещею, кумою, нелюбим чоловіком). Пародійні голосіння поширені на Наддніпрянщині. Своєрідністю гуцульсько-подільської традиції є функціонування сороміцьких голосінь, які майже відсутні в ін. регіональних традиціях.

Героїчний епос

Самобутнім жанром вітчизн. словесного фольклору є думи — нац. героїчний епос й видатне надбання укр. народу, велична пам’ятка укр. к-ри. Думовий епос активно побутував протягом приблизно трьохсот років. Останні два століття думи як фольклорний жанр перебувають у стадії поступового згасання й дедалі більше звучать у худож. аматорському та професійному концертному виконанні.

На сьогодні запропоновано таку наук. дефініцію терміна: "Українські народні думи — це епічні монументальні словесно-музичні твори героїчного, соціально-побутового характеру, що відображають модус художнього мислення козацької доби, бароко та кульмінаційний етап формування національної свідомості етносу, ідеї державності; мають астрофічну будову, вільний віршований розмір (від шести до сімнадцяти і більше складів у рядку, рядки об’єднані в уступи), переважно паралельне дієслівне римування. Думи, як правило, виконують експресивним імпровізаційним у межах традиції соло-речитативом (мелодекламацією) під супровід гри на кобзі чи бандурі, рідше — на лірі" (М.Дмитренко). У думах відсутні строфи, тексти поділяються на уступи, кожен з яких висловлює одну думку, після каденції кожного уступу в тексті й мелодії відбувається невелика зупинка. Уступи містять від 2-х до 12-ти віршів, які іноді об’єднуються наскрізною римою. Вірші нерівноскладові (від 4-х до 30-ти складів у вірші), з нерегулярною римою, як правило дієслівною. Емфатичні акценти, виділення й підкреслення окремих місць тексту — характерна риса виконання дум. У вербальному тексті застосовуються діалоги, поетичні паралелізми, градації синонімів ("плаче-ридає", "тяжко-важко", "квилить-прокливає"), ретардації у закінченні віршів і уступів. Зазвичай дума починається заплачкою, протяжним вигуком "Ой"/"Гей", вживанням фігури слов’ян. антитези ("Гей, у святу неділеньку та рано-пораненьку", "Ой, не темнії тумани то налягали, / Та не дробнії дощики ой накрапали"). Для дум характерні традиційні епітети ("земля християнська", "тихі води, ясні зорі", "мир хрещений", "тяжка неволя"). Канонічним поетичним прийомом дум є обов’язкова прикінцева епічна формула — славослов’я: "Так слава їх козацька молодецька не помре, не поляже / Междо панами, / Междо козаками, / Междо всіма православними християнами / От нині й до віка і до конця віка!"

Нар. назви дум — "пісні про старовину", "запорозькі псальми", "козацькі плачі"; за манерою виконання й поетичними особливостями вони мають багато спільного з традиційними нар. голосіннями. До наук. обігу вперше назву "думи" щодо творів укр. героїчного епосу запровадив М.Максимович, який разом із М.Цертелевим, П.Лукашевичем, А.Метлинським, П.Кулішем здійснив перші записи й публікації текстів. Перша згадка про думи наведена в хроніці С.Сарницького "Аннали" (1587), перша фіксація думи ("Герць козака з татарином" ("Козак Голота") у рукописному збірнику Кондрацького) датується 1684.

Стосовно часу походження дум, їхніх генетичних витоків погляди дослідників розходяться. За характером композиції, усталених наративних схем, традиційних формул епічності, семантикою темпоральності, суто епічним характером поведінки і героїчними вчинками персонажів нижчу межу виникнення думового стилю пов’язують із 9 ст. і добою Київ. Русі (М.Максимович, П.Куліш, М.Драгоманов). На основі сюжетів дум, записаних у 19 ст., зародження думового героїчного епосу можна віднести до 15—16 ст. (Ф.Колесса, К.Грушевська, Б.Кирдан). Простежується частковий вплив писемної літератури, зокрема барокової віршованої книжної творчості, на поетичний стиль дум (П.Житецький, В.Перетц, М.Возняк, Г.Сидоренко та ін.).

Записи дум, що дійшли до нашого часу, за змістом розподіляють на думи старшої і нової історико-тематичної верстви. Старші думи присвячені татар. навалі 15—17 ст. ("Козак Голота", "Плач невольників", "Атаман Матяш старий", "Маруся Попівна Богуславка", "Івась Коновченко", "Смерть козака на долині Кодимі" та ін.). У цих думах поширені моралізаторські мотиви: покарання за неповагу до материнського й батьківського благословення ("Про Олексія Поповича", "Про трьох братів Озовських"), засудження зради, яничарства, жадібності ("Про Самійла Кішку", "Сокіл і соколя", "Про Ґанджу Андибера", "Про вдову і трьох синів"), звеличання побратимства, вірності ("Федір Безродний"), відваги та героїзму ("Про отамана Матяша старого").

Новий за походженням цикл дум присвячений боротьбі укр. народу за визволення з-під польсько-шляхетського гніту в середині 17 ст. ("Хмельницький і Барабаш", "Про Хмельницького та Василя молдавського", "На перемогу Корсунську", "Про Білоцерківський мир і війну з поляками" тощо). Окрему верству становлять соціально-побутові думи ("Козак-нетяга Фесько Ганджа Андибер", "Проводи козака", "Козацьке життя", "Бідна вдова і три сини", "Сестра і брат").

Творцями й першими виконавцями дум, вірогідно, були безпосередні учасники козац. походів. На старовинних малюнках, нар. картинах "Козак Мамай" часто зображували козака-воїна з бандурою чи кобзою. На думку більшості дослідників героїчного епосу, з руйнацією інституту козацтва виконання думового епосу перейшло до бандуристів-сліпців. Проте традиція виконання епічних творів незрячими є доволі архаїчною і притаманна багатьом народам світу, що дає підстави для висування гіпотези про складнішу генезу формування укр. епічного середовища. Найширший думовий репертуар і найдавніші за походженням думи наприкінці 19 ст. можна було почути, за спостереженнями К.Квітки, саме від лірників.

На час систематичних записів словесного фольклору на поч. 19 ст. думи виконували виключно професійні мандрівні сліпі співці-музиканти — кобзарі, бандуристи Центр. та Лівобереж. України, рідше — лірники Лівобереж. та Правобереж. України. Вони об’єднувалися в кобзарські й лірницькі цехи, чому сприяв виданий 1652 Б.Хмельницьким універсал про утворення музикантського цеху. Ці братства проіснували до 1930-х рр. Досвідчені кобзарі близько трьох або й більше років навчали молодих грі на муз. інструментах, молодь переймала від старших репертуар, заг. стиль рецитації, адже в думах відсутня стала мелодія і кобзар ніколи не повторював її у незмінній формі. Від учителя учень засвоював у заг. рисах тільки зразок рецитації, поетичні формули, які використовував у власних імпровізаціях і варіантах. Існували своєрідні "гнізда й школи" кобзарювання: харківська (Кулибаба, Г.Гончаренко, І.Кучеренко), полтавська (О.Вересай, А.Никоненко, С.Яшний, Хв.Холодний), чернігівська (А.Шут, М.Кравченко, Т.Пархоменко).

Щороку на Трійцю, Різдво, Пречисту або ж ін. реліг. свята відбувалися таємні ритуали "одклінщини", "визвілки" — висвітлення учня, який пройшов "панотчу науку", тобто своєрідна кобзарська матура-іспит. Завершивши навчання у панотця, молоді кобзарі на цеховій "судній", або, як на неї ще казали, "панотчій" раді демонстрували рівень володіння кобзарським мист-вом. Після прослуховування вони отримували дозвіл "мати свій хліб", тобто на самостійне кобзарювання — публічне виконання дум та ін. репертуару, спочатку — тимчасово, строком на один рік в одному-двох повітах, згодом — скрізь ("на всі чотири сторони"), і статус братчика — члена кобзарського цеху. За негідну поведінку або ж ін. гріхи перед братчиками будь-кому могли "відрізати торбу", заборонити кобзарювати. Так, уславленому бандуристу О.Вересаю "відрізали торбу" за приятелювання з "панами", участь у концертах, виступ перед царськими нащадками, вихваляння винагородами, пихатість і виказану неповагу до кобзарського товариства.

Соціальний статус кобзаря був доволі низьким, прирівнювався до жебрацького, адже подаяння були осн. його заробітком. Проте сакральний статус кобзаря та його авторитет були надзвичайно високими: вважалося, що сліпий рапсод, який через фізичні вади не бачить очима буденне життя, наділений внутрішнім, Богом даним баченням вищої правди, є поєднувальною ланкою між світом живих і потойбічним світом, світом героїв і предків, а його устами "промовляє істина". Мабуть, саме тому назву "Кобзар" обрав Т.Шевченко для збірки своїх поезій. Постійні переслідування, репресії кобзарів представниками як царської, так і пізніше рад. адміністрації лише підтверджували їхній статус як захисників істор. і "святої правди" укр. народу, його самоідентифікації і нац. самосвідомості. Цей статус "утаємничених" братчики підтримували певними правилами і заборонами внутрішньоцехового життя. Вони мали власну таємну "лабійську мову", скарбницю і т. зв. Устиянські книги — корпус усних переказів і оповідей про правила поведінки, цехові ритуали, звичаї, кобзарський репертуар, меморати, практичні поради незрячим. Братчики давали клятву про нерозголошення змісту цих усних "книг", яких налічувалося дванадцять. Більшість старців знали тільки перші десять "панотчих наук". Зі змістом усіх 12-ти "усних книг" були ознайомлені лише панотці-цехмайстри, панотці-порадники і найповажніші майстри. Присягу не розголошувати таємниці старцівського братства скріплювали "Заклинаніє" і "Післязаклинальне слово", тексти яких були записані П.Мартиновичем і Ф.Дніпровським наприкінці 19 — на поч. 20 ст. Імена перших упорядників усного корпусу кобзарської мудрості збереглися до часу їх наук. фіксації, текстовий аналіз дає підстави стверджувати, що вони були складені після зруйнування 1775 Нової Січі. Повний текст корпусу "Устиянських книг", до яких заборонялося вносити доповнення, та 11-ти книг т. зв. Промежків, що слугували для розширення й оновлення репертуару, не зафіксовано. Відомі тільки варіанти назв усіх книг і приблизна їхня тематика, що дає уявлення про внутр. устрій братства, репертуар бандуристів і лірників, їхній світогляд. Крім дум, до репертуару входили духовні твори (псальми, канти), моралістичні пісні ("Про Правду і Кривду", "Про Кірика"), біблійно-євангельські притчі, легенди, а також сатиричні, пародійні, танцювальні пісні й інструментальні твори ("Соврадим", "Метелиця", козачки, тропаки тощо).

До традиційного репертуару кобзарів належали історичні пісні про героїчні вчинки відомих осіб і переломні події в житті укр. народу. Істор. пісні — ліро-епічний жанр укр. фольклору, який передає картини істор. дійсності, конкретні істор. події й діяльність реальних істор. осіб. Сюжети цих творів будуються на об’єктивних, часом досить точно зафіксованих істор. фактах, проте із гіперболізованими характеристиками гол. героїв, епічною наративністю, поєднаною з ліричними переживаннями персонажів. За хронологічно-тематичним принципом виділяють такі цикли істор. пісень: 1) про змагання з турками і татарами 15—18 ст. ("Пісня про Байду", "Пісня про Коваленка", "Із-за гори, гори, з темненького лісу"); 2) про визвол. боротьбу з поляками, відомі істор. постаті доби Хмельниччини 17 ст. ("Чи не той то Хміль", "У Винниці на границі", "Засвіт встали козаченьки", "Ой з города Немирова"); 3) пісні про руйнування Запороз. Січі 1775, колонізацію укр. земель ("Ой ви, хлопці-запорожці", "Ой за річкою за Синюхою", "Вилітали орли"); 4) пісні про гайдамаччину, опришківщину та їх героїв, про боротьбу й відвагу нар. месників ("Максим козак Залізняк", про У.Кармалюка — "За Сибіром сонце сходить", "Пісня про Мирона Штолу", "Ой по-під гай зелененький ходить Довбуш молоденький").

Серед істор. пісень чимало мають літ. походження, точно відоме авторство, або ж воно приписується певній особі (І.Мазепі, А.Головатому). Багато істор. пісень авторського походження стали народними, існують у багатьох варіантах і версіях. Так, пісня капельмейстера Легіону УСС М.Гайворонського "Їхав стрілець на війноньку, / Прощав свою дівчиноньку" (1915) завдяки довершеній стилізації під фольклорний твір і майстерному використанню нар. символіки уже через рік після друку у зб. "Співаник УСС" (1918) була записана Л.Ревуцьким як популярна народна "Їхав козак на війноньку".

Тематично близькими до історичних є козацькі, гайдамацькі, рекрутські пісні — цикл соціально-побутових пісень про життя в походах, тяжку долю вояків, побут воїнів під час національно-визвол. боротьби. Козац. пісні виникли і почали широко побутувати в Україні в часи розквіту Запороз. Січі й у ході визвол. змагань у 16—17 ст. Характерні мотиви: проводи козака в похід, поради матері, розлучення з рідними, коханою дівчиною, прикмети про подальшу долю героя, пригоди козака дорогою на Січ, полон, перебування в стані ворога, втеча з неволі, туга за рідним краєм, самотність і смерть у чистому полі. Окреме місце в цьому циклі посідає образ коня — вірного друга козака. За характером образності, заг. емоційним тоном козац., гайдамацькі, рекрутські пісні близькі до пісень ліричних, у той же час відтворювана картина козац. побуту, військ. тематика, мотиви героїки зближують ці пісні з історичними.

В окремий тематичний розділ соціально-побутових пісень виділяються пісні чумацькі, заробітчанські й про еміграцію українців до Америки та Канади.

Специфічним жанром пісенної ліро-епіки українців, продуктивним до сьогодні в Карпатах і на Прикарпатті, є пісні-хроніки (нар. назва — "співанки", "новини"). Знані вони також у Закарпатті, на Волині й Поділлі. Це — новинкарні пісенні розповіді про місц. драм. й трагічні події (нещасливе кохання, розлуку, зраду, підступність, хворобу, трагічну смерть, вбивство, катастрофу). Гол. функція таких творів — інформативна. В основі нарації — реальні факти, максимальна конкретика і достовірність події, з приводу якої пісня-хроніка була створена за допомогою традиційних й однотипних поетико-стилістичних засобів, фольклорних формул, типізованих порівнянь, сюжетних блоків, спільних місць, усталених епічних кліше. Час і простір у цих творах максимально конкретизовані ("В дев’ятьсот штирнастім році, як жнива зачались…"). Пісні-хроніки мають характерний зачин ("Послухайте, люди добрі, що хочу сказати"), сфрагіад зі згадуванням того, хто їх склав ("А зложила співаночку Йванкова Марічка"), або ж епітафії на пам’ять особи, якій ця співанка присвячена ("Штири доми мальовані, доріжка зложена, / Та Йванкові Крутаневі співанка скінчена"). Їхньою особливою рисою є значний розмір, який може досягати понад 200 віршів. При складанні цих оригінальних творів використовуються дієслівна рима, епічні тропи, речитативне виконання, цезури після кожного вірша, який містить завершену думку, коломийковий розмір (4+4+6). Тематично пісні-хроніки поділяються на родинно-побутові й історичні. Останні присвячені відображенню трагічної загибелі таких істор. постатей опришків, як О.Довбуш, Д.Марусяк, І.Бойчук та ін., розповідають про скасування 1848 панщини в Австрійс. монархії, про еміграцію до Америки, події I і II світ. війн. Окрему групу становлять пісні-хроніки, присвячені національно-визвол. боротьбі українців у 20 ст., в них оповідається про переслідування, катування і героїчну смерть учасників цього руху, а також про депортацію й переселення.

Балади — ліро-епічні пісні, що відображають драм. й трагічні колізії у сфері особистісного, сімейного і сусп. побуту людини. Нар. назва — "довгі пісні", "смутні пісні". За осн. темами укр. балади поділяють на: 1) балади про кохання і дошлюбні взаємини; 2) про сімейні конфлікти і стосунки; 3) із соціально та історично зумовленими драм. і трагічними колізіями (О.Дей). Виділяють таку жанрову форму балади, як нова балада — пізня жанрова форма нар. балади із гостродрам. любовним чи сімейно-побутовим розвинутим завершеним сюжетом, часто літ. походження.

В центрі уваги балад — морально-етичні теми (боротьба добра і зла, любові й ненависті, вірності та зради, стійкість людини в трагічних ситуаціях). Для класичних балад характерні різноманітні рефрени, що подовжують оповідь, зосереджують увагу на всіх деталях нарації. Балади виконуються соло і хором як у розспівній манері, так і речитативом, відповідно до локальної традиції. Генетично балади мають обрядову приуроченість, виникли в результаті худож. осмислення обрядових звичаїв і дій. Міфологічні балади — жанрова група балад, в яких вагому роль відіграють міфологічні мотиви: інцестуальні, покарання дівчини, її смерть після зустрічі з русалкою, відьмою, метаморфози — перетворення людей на рослини ("Посію я руту-круту у новім городі", "Іване, Івашечку, / Не переходь стежки-дорожки"). Характером образності, мотивами, поетикою балади тісно пов’язані з нац. фольклорними традиціями, ін. пісенними та прозовими жанрами. В історичних за тематикою баладах, на відміну від істор. пісень, події відображаються через особисті переживання героїв. Найдавнішим із відомих записів укр. нар. пісні є запис із Закарпаття істор. балади про Стефана-воєводу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш", вміщений у граматиці чеха Я.Благослава (1571). Численні пізніші фіксації укр., білорус., рос. варіантів цієї балади свідчать про її популярність не лише в Україні, а й в ін. слов’ян. землях.

У баладах, крім суто національних, наявні міжнар. сюжети й мотиви (прокляття свекрухою невістки, зрада і вбивство дружини, принесення кривавої буд. жертви, зведення і вбивство дівчини подорожніми тощо). Сюжетика балад пов’язана не лише із сільс. середовищем, а й із побутом міст і м-к, із ринками, корчмою, церквою, "битим шляхом", де відбуваються осн. події баладних текстів ("Ой в Києві на риночку танок дівок ходить", "Там на горі корчмина").

Ліричні пісні — на сьогодні найбільш багатий, популярний і розвинутий рід словесно-музичного фольклору, представлений різноманіттям видів, жанрів і тематичних груп поетичних творів укр. нар. творчості. Величезний лірично-пісенний доробок засвідчує загальновизнану у світі співучість і надзвичайну музикальність укр. народу. Проте на цей час не відома навіть приблизна кількість ліричних пісень, відсутній каталог їхніх сюжетів і мотивів. У дослідженні "Студії над українськими народними піснями" (1913) І.Франко писав: "Зайва річ говорити про важність і вартість українських народних пісень. І серед суспільності, і в науці вони мають заслужену славу. Се одно з найцінніших наших національних надбань і один із предметів оправданної нашої гордості". У словесному фольклорі українців наявні всі три типи лірики: інтимна, пейзажна і суспільна. Заг. ознакою фольклорної лірики є вираження не події, а почуттів, думок, переживань, настрою та емоцій (закоханості, радості, смутку, відчаю, гніву тощо), душевного стану гол. ліричного героя, з яким зазвичай виконавець себе ототожнює. Укр. лірична пісня відзначається поетичним і муз. багатством, багатоплановістю змісту і форми. Ліричні пісні поділяються на соціально-побутові (бурлацькі, кріпацькі, наймитські, солдатські/жовнірські, чумацькі, строкарські) та сімейно-побутові. Серед останніх виділяють два тематичних цикли: пісні про родинне життя і пісні про кохання.

Пісня про кохання й сімейне життя — порівняно пізнє фольклорне явище, остаточно сформоване в добу бароко, коли на перший план народнопоетичної рефлексії вийшли людина, особистість, її внутр. світ і душевні переживання. Визначною рисою ліричних пісень є відтворення складного внутр. світу героїв із залученням широкого арсеналу худож. засобів і прийомів. Їм властиві двоплановість змісту, порівняння психічного стану героя з природними явищами, створення абстрагованих асоціацій ("Чи я в лузі не калина була?/ Чи я в лузі не червона зросла?"). За образністю ліричної пісні стоїть потужний пласт укр. традиції, реперних точок нац. світогляду, втілених у ліричних образах, в усталених формулах, поетичних паралелях, постійних епітетах, порівняннях. Носіями вітчизн. к-ри вони зчитуються підсвідомо, автоматично, іншими — сприймаються як своєрідні ознаки укр. нац. коду. Значною мірою великий культ. метатекст (текст про текст) "українська народна пісня" вибудувано саме на основі традиційної любовної й сімейної лірики українців.

Ліричні пісні виконували, на відміну від епосу, переважно жінки, тому і центр. образ цих пісень — жінка (у родинно-побутових піснях) чи дівчина (у піснях про кохання). Пройняті драматизмом і трагічністю сумні протяжні пісні про жін. долю І.Франко називав "жіночими невольничими піснями". У них розкриваються вся гіркота та безпросвітність жін. долі у патріархальному сусп-ві, страждання від непосильної роботи, приниження в родині чоловіка, невдячність дітей та упосліджена старість ("Не бий мене, муже, не карай"). Вони виконувались як соло для себе і про себе, так і багатоголосним гуртовим співом, що надавало їм особливої виразності й мистецької довершеності.

Ліричні пісні про кохання сповнені високих почуттів, світлої ніжності, відвертої щирості й надії на щастя. Провідним мотивом любовних пісень є вірність дівчини обранцю, чекання його з військ. походу, переживання за його долю ("В кінці греблі шумлять верби", "Ой піду в садочок / Та й зірву листочок, / Та й понакриваю / Милого слідочок"). Високою драматичністю позначені пісні про нещасливе кохання, розлучення пари через зраду, соціальну нерівність закоханих ("Ой там на горі, ой там на крутій", "Ой глибокий колодязю, золотії ключі", "Копав, копав криниченьку неділеньку й дві. / Кохав, кохав дівчиноньку людям, не собі", "Ой не хилися ти, березонько"). Ліричні пісні викликають поглиблений емоційний відгук, хвилюють душу як виконавців, так і слухачів завдяки багатовіковій шліфовці варіантів, удосконаленню поетичних засобів. Так, лемківська нар. пісня "Пливе кача по Тисині", варіанти якої відомі як у записах 2-ї пол. 19 ст., так і в авторських обробках 20 ст., не втрачає актуальності й сьогодні, оскільки головна її тема — тема війни, осн. мотиви — смерть сина, туга матері за загиблою дитиною, передані скупо, лаконічно за допомогою традиційних прийомів (діалог матері й сина), архаїчного образу смерті у вигляді птаха, невідомої могили. Резонуючи із нар. настроєм у конкретний істор. момент, пісня набуває надзвичайно високого трагічного звучання трену, плачу за всіма загиблими.

Серед укр. пісень про кохання — чимало пісень літ. походження, імена авторів яких із часом втрачені. Найвідомішою є пісня "Їхав козак за Дунай", авторство якої приписується козаку Харків. полку С.Климовському (18 ст). Літ. версія укр. пісні про розлуку дівчини й козака перейшла у нім. фольклор як твір "Schöne Minka, ich muβ scheiden". Укр. мелодію у 18—19 ст. використовували у своїх творах чимало європ. композиторів, у т. ч. Г.Доніцетті, С.-Р. фон Нейком, О.Аляб’єв, К.-М. фон Вебер, Л. ван Бетховен.

У 19 ст. потужно розвивався жанр нар. романсу, осн. фонд якого становлять авторські пісні, що виникали як результат наслідування нар. пісенності під впливом романтизму. Як і фольклоризовані пісні літ. походження на слова Т.Шевченка, В.Забіли, С.Руданського, Л.Глібова, М.Старицького, О.Олеся та ін., вони становлять своєрідну проміжну ланку між нар. і професійною к-рою.

Тематичний діапазон романсу надзвичайно широкий: від козац. героїки до бездонних глибин інтимного світу людських почуттів. Такі шедеври укр. романсової лірики, як "Місяць на небі, зіроньки сяють" або "Дивлюсь я на небо", ось уже понад півтора століття користуються незмінною популярністю. Назва "романс" закріпилася за ліричними піснями літ. походження переважно любовного змісту, гол. призначення яких — домашнє побутове виконання. Від психологічно поглиблених авторських романсів нар. романс відрізняє нескладна структура — куплет чи куплет із приспівом, мелодія, що легко запам’ятовується, невибагливий імпровізований муз. супровід ("Ой зійди, зійди, ясен місяцю, як млиновеє коло…", "Ой ти, дівчино, зарученая"). Проте більшість укр. авторських романсів стилізовано під народні, деякі фольклоризувалися настільки, що межа між ними і нар. безіменними романсами повністю зникає (напр. романс "Стоїть гора високая" на слова Л.Глібова, "Повій, вітре, на Вкраїну" С.Руданського). Термін "пісня-романс", яким зараз послуговуються більшість виконавців і науковців, першим вжив М.Лисенко.

Поява укр. романсу пов’язана із засвоєнням загальноєвроп. культ. тенденцій, із добою бароко. На формування вітчизн. романсу вплинули як італ. зразки, так і укр. нар. пісня, і хорова побутова пісня, т. зв. кант — один із перших жанрів світського поетичного мист-ва на вітчизн. теренах. Утім, запозичивши різні прийоми, укр. пісня-романс стала яскравим, оригінальним явищем із самобутнім муз. стилем. Авторами романсів 17—18 ст. в основному були шляхтичі, спудеї, люди козац. й духовного стану, які здобували освіту в колегіумах, Києво-Могилянській академії або в європ. ун-тах, де версифікація (вміння складати вірші) й музика були обов’язковими дисциплінами. При дворах королів і царів, магнатів і заможної шляхти укр. "світська пісня" (як тоді називали пісню-романс) у супроводі кобзи, торбана, гусел або клавікордів користувалася незмінною популярністю. В Росії й Польщі, у багатьох європ. країнах існувала мода на укр. ліричний романс, насамперед козац. тематики. Багато авторів вдавалися до прямих стилізацій у дусі укр. нар. пісень (Т.Падура ("Гей, соколи", "Лірник"), Г.Відорт ("Спів Ревухи", "Пісня Відортова")).

Особливо бурхливо розвивався укр. романс у добу романтизму, коли в пошуках нових тем, мотивів, образів поети безпосередньо зверталися до фольклорної традиції, вдало стилізуючи свої твори під народні (Є.Гребінка, В.Забіла, М.Петренко, К.Думитрашко). Окрему сторінку укр. к-ри становлять пісні-романси на слова Т.Шевченка ("Така її доля", "Плавай, плавай, лебедонько", "Нащо мені чорні брови"). Рефлексійність, меланхолійність, бажання піднятися над буденщиною, безпосередність вислову, щирість почуттів, щемлива туга — ось гол. риси укр. нар. романсу. Здебільшого осн. тон пісень-романсів сумний. Музику писали як музиканти-любителі, так і професійні композитори. З муз. боку романс характеризують мелодійність, розспівність, що підкреслюють його гол. стилістичну особливість — задушевність й інтимність. Слідуючи зразкам нар. поезії, поети-романтики зазвичай намагалися висловлювати свої почуття простими, проте зворушливими словами. Своєю чергою, прагнучи наслідувати останніх, автори ліричного побутового романсу (його ще називають "міським" або ж "міщанським"), що виник наприкінці 19 ст. у колах середнього класу великих міст, вдавалися до надмірної сентиментальності, претензійності, що призводило до нарочитої ускладненості поетичної форми та образності ("Даром, дівко, цвіти сієш", "Надворі червоніє"). Водночас у середовищі міських низів і мешканців передмість особливою популярністю користувався романс-балада, або ж т. зв. жорстокий романс. Його гол. ознаками є прагнення наслідувати "високий штиль", немислиме змішування стилів і поетик, еклектичність і зарозумілість у передачі пристрасних почуттів ("Рибалка молоденький", "В моїм садочку цвітуть цвіточки"). Наступний етап розвитку укр. романсу пов’язаний із творчістю січових стрільців у часи I світ. війни й укр. визвол. змагань 1917—21. Авторами стрілец. романсів були плеяда талановитих поетів і музикантів (Б. і Л. Лепкі, Р.Купчинський, С.Чарнецький, А.Лотоцький та ін.), чиї твори втратили авторство і стали народними ("Човник хитається серед води", "Накрила нічка", "Маєва нічка").

Самобутній пласт нар. лірики головно українців Карпат становлять коломийки — жанр мініатюрної лірики, монострофи, генетично і ритмомелодично пов’язаний з однойменним нар. танцем. Традиційну структуру коломийок складає дворядкова ізоморфна строфа, в кожному рядку нараховується 14 складів із великою цезурою після 8-го складу і малою — після 4-го. Силабічна схема коломийок — (4+4+6)Ч2. Така традиційна структура вірша називається коломийковим розміром. Рядок закінчується жін. римою, строфа має чітку ритмомелодійну симетрію, часто наявне внутр. римування, яке посилює кінцеве суміжне ("Співаночка-складаночка, дрібная дробина, / Така мила мому серцю, як мамці дитина", "А я гаю не рубаю через ту ліщину, / А я вдома не ночую через ту дівчину"). Кожна дворядкова коломийка висловлює закінчену думку, якщо двох рядків не вистачає, до них додають ще два, поєднані з попередніми змістом і настроєм, утворюючи т. зв. в’язанку, віночок коломийок. Стабільна ознака коломийок — імпровізація у межах традиційної ритмомелодійної структури з використанням широкого арсеналу стереотипних формул, типових порівнянь, постійних епітетів. Коломийки, що сформувалися в давні часи й активно функціонують і до сьогодні, тематично надзвичайно різноманітні й торкаються всіх сфер і тем життя: від істор., громадських до найінтимніших, особистих. Але найбільше вони асоціюються з молодістю, жартами, веселим настроєм і гумором ("А я тото дівча люблю, що вно рано встає, / В голову сі пошкрібає та й назад лягає"). До коломийок в ін. регіонах України близькі за змістом і структурою шумки, пісні до танців (козачків, тропаків, метелиць), сповнені м’якого гумору або ж ущипливих жартів ("Очерет, осока", "Ой лопнув обруч", "Од села до села — танці та музики"). Разом із ліричними, соціально-побутовими піснями схожої тематики, нар. анекдотами, небилицями вони утворюють потужний пласт своєрідного укр. гумору, що є свідченням оптимістичного світогляду й потягу українців до гострого слова.

Дитячий фольклор

Фольклор дорослих для дітей. Одним із найдавніших за походженням жанрів родинної лірики є колискові пісні — заспокійливі, переважно короткі твори, прагматика яких полягає у присиплянні немовляти. Це — переважно монострофи з довільними порядком римування й кількістю рядків. Домінантною в цих піснях є звукова, ритмомелодійна складова, що твориться розміреним ритмом колисання, розспівуванням асонансів ("а-а-а", "е-е-е"), повтореннями ("люлі-люлі", "баю-баю", "гойда-гойда-гойдино", "скрип-скрип"), асимантичними звукосполученнями ("гайчі", "чучбеле"). Разом із монотонним повторенням поспівки вузького діапазону ці прийоми діють на психіку дитини заспокійливо, сприяють засинанню. Виконуються колискові виключно для дитини, у формі монологу і соло матері (рідше — ін. жінками родини) "для себе". Крім практично-побутової, до осн. функцій колискових належать пізнавальна, емоційна, психотерапевтична, морально-етична й функція формування естетичного відчуття. У піснях при колисці широко використовуються повтори, переважно анафор, риторичні питання і звертання, пестливі епітети, зменшувальна лексика, літоти, лагідні порівняння ("колисонька", "личенько й оченьки", "дитинка маленькая, хатинка тепленькая"). Велику роль відігравала магічна функція співу, за допомогою якого мати оберігала дитину від нічних злих сил, "крикливців", зурочень, що, за нар. уявленнями, дуже небезпечні для немовлят на першому році життя. У традиційному сусп-ві спів колискових дитині до року-півтора вважався обов’язковим. Із прадавніми міфологічними віруваннями пов’язані такі персонажі колисанок, як Сон, Дрімота, Сонко-Дрімко ("Ой ходить Сон коло вікон, / А Дрімота коло плота"). Традиційному персонажу колискових — Коту (сірому, білому, волохатому), відповідно до нар. вірувань, приписувались оберегова функція і здатність забирати на себе весь негатив. У колискових мати "приспівувала" дитині гарну долю, здоров’я, благополуччя, щастя й шану від людей ("Рости ж, синку, в забаву / Козачеству на славу, / Воріженькам в розправу"). У співах при колисці жінки часто вдавалися до імпровізацій, виконували як колискові пісні ін. жанрів: родинно-побутові, ліричні, балади тощо. У колискових піснях наявний широкий емоційно-настроєвий діапазон — від зворушливо-ніжного, радісного, веселого, гумористичного до драматичного в наріканнях матері на свою долю і песимістичного у передбаченні життєвого шляху дитини.

Загалом дитячий фольклор як частина нар. духовної к-ри є сукупністю різноманітних жанрів, об’єднаних стосовно до певної вікової групи (діти, підлітки). В них відображені досвід нар. педагогіки, шляхи засвоєння традиційної к-ри. Дитячий фольклор виконує важливу виховну роль як фактор спонтанного залучення нового покоління до соціуму і традиційної к-ри. Його класифікують залежно від функціональної ролі, особливостей походження і побутування, худож. форми і способів виконання. Дитячий фольклор поділяється на два осн. масиви, кожен з яких орієнтований на певний вік: фольклор дорослих для дітей, коли вони здатні лише сприймати первісні зачатки творчості (колискові, забавлянки, пестушки), і фольклор самих дітей. Більшість забавлянок супроводжуються рухами, які розробляють моторику дитини, мають діалогічну форму ("Ладки-ладки", "Печу, печу хлібчик", "Тосі-тосі"). Функціональне призначення, що визначається орієнтацією на певну вікову аудиторію, зумовило вироблення специфічної поетики дитячого фольклору: мелодійності, багатства мовних засобів, динамічності сюжетів, колоритної образності, вживання внутр. рими. Дитячий фольклор поділяється на віршований пісенний і прозовий. Як суто прозовий можна виділити казки, страшилки, нісенітниці.

Прозовий фольклор

Прозовий словесний фольклор — це система жанрів, що пов’язані з нарацією, інтонацією, мімікою та жестами (а не з мелодією, хореографією), успадковані традицією і зберігаються за допомогою вербальної трансмісії від покоління до покоління. Єдиної наук. класифікації нар. прози не вдалося виробити дотепер. У сучасній фольклористиці прозовий словесний фольклор умовно поділяють на власне худож. казкову прозу і неказкову, або ж інформативну, документальну.

Казки — епічні прозові твори оповідального характеру з установкою на вимисел. Термін "казка" об’єднує твори різноманітних видів, жанрів і жанрових різновидів. Виділяють три осн. різновиди казок: казки про тварин, фантастичні та побутові. Найдавнішою формою казкового епосу є казки про тварин. Значна частина їхніх сюжетів генетично пов’язана із первісним ладом, анімістичним світоглядом і тотемічними міфами, культом померлого предка-тотема як покровителя роду. Із занепадом міфології, втратою міфами сакральних функцій тотемічні уявлення стали джерелом осн. сюжетів і мотивів казок про тварин. Сюжетне багатство й різноманіття фонду укр. казок про тварин — результат довготривалого розвитку й поповнення матеріалом з ін. джерел, напр., інд. збірки казок "Панчатантра", арабської її переробки "Каліла і Дімна", відомої у перекладі на церковнослов’ян. мову із 13 ст., сюжетів байок Езопа, середньовічних сх. і зх. літ. творів, у яких акумулювався досвід багатьох народів. В основі їх лежали витівка, трюк, хитрість, трікстерство (спритництво, шахрайство); перевага надавалася не сильному, а кмітливому герою, що в давнину виконувало магічну функцію забезпечення вдалого полювання й охорони від ворожих людині сил. У міру занепаду архаїчного світогляду домінантними ставали дидактична й етична функції, коло дорослих носіїв традиції змінилося на майже виключно дитячу аудиторію. Найпопулярніші персонажі укр. казок про тварин — лис, вовк, ведмідь, заєць, собака, кіт, півень — стали уособленням типових рис і характерів людей, їхніх соціальних стосунків, місця в соціумі, морально-етичних поглядів.

Казки про тварин мають струнку композицію, логічну завершеність, їм властиві широке залучення текстів ін. фольклорних жанрів (пісень, прислів’їв, приказок), ритм і рими, звуконаслідування, розгорнуті діалоги. Як композиційний прийом часто використовується кумулятивний принцип побудови оповіді — ланцюгове поєднання кількох епізодів ("Колобок", "Рукавичка"). Нац. колорит як давнім, так і запозиченим сюжетам надають суто укр. побутові реалії й деталі ("Коза-Дереза", "Котик і Півник").

Міфологічне мислення й обрядова практика ініціацій, випробування молоді лягли в основу казок фантастичних (чарівних), де героєм зазвичай є наймолодший син, дочка, пасербиця. Проте сам жанр сформувався пізніше, коли обряди ініціацій втратили статус норми і сприймались уже як фантастична подія, що лягла в основу структури казки, визначивши гол. функції дійових осіб (героя, антагоніста, чарівних помічників, фальшивого героя). Чарівні казки мають багато спільних сюжетів з аналогічними казками ін. народів, проте герої укр. казок наділені яскравою нац. самобутністю (Котигорошко, Кирило Кожум’яка, Івасик-Телесик), в оповіді присутні деталі нац. побуту, вітчизн. топоніміка. У казці добро завжди перемагає зло, справедливість тріумфує, вороги несуть покарання, яке заслужили. В укр. фольклорі не збереглося середньовічного богатирського епосу (билин), але казкові герої наділяються богатирськими рисами (молодістю, силою, вірністю, справедливістю) й атрибутами (конем, булавою, мечем). Типові героїчні вчинки героя — захист рідної землі, визволяння царівни, боротьба зі Змієм, Кощієм, Бабою-Ягою, які зберігають риси міфологічних хтонічних персонажів.

Фантастична казка має порівняно замкнуту, сталу композиційну і стилістичну форму. Їй властиві типові формули (вступні, заключні, медіальні), що є характерною рисою поетики й мають численні регіональні варіанти. Сьогодні спостерігається процес згасання казкової традиції, крім поодиноких осередків на Закарпатті й Поліссі.

Побутова казка — жанровий різновид казок, об’єднаний героями, які є пересічними людьми, що діють у звичайних побутових обставинах. Герой цих казок — селянин, зазвичай бідний, наймит, сирота — завжди перемагає свого антипода — пана, багатія, мироїда. Побутова казка правдиво відображає соціальну несправедливість, проте, зображуючи сусп. й сімейні обставини, вдається до гротеску, перебільшення, гумору, висміюючи людські вади й утверджуючи загальнонар. ідеали. У цих казках відсутні фантастичні персонажі й чарівні предмети, герої перемагають завдяки розуму, кмітливості, мудрості. Дослідники виділяють два типи героїв — дурня та блазня-фігляра (О.Бріцина). Окремі тематичні групи становлять казки про пана й наймита, царя і селянина, бідного та багатого, попа і мужика, хитрого злодія, жартівника, дурня, солдата, нерозумну чи зрадливу жінку та ін. При цьому співчуття як виконавця, так і слухачів — на боці бідного, антипатії адресуються обдуреному багатію. Осн. теми побутових казок стосувалися соціальної несправедливості й невідворотного покарання. За характерною особливістю худож. вимислу, способом і засобами його реалізації побутові казки близькі до анекдотів. Анекдоти завжди відображають нар. картину світу, ставлення до сьогодення, актуальних подій. Їхній сюжетний арсенал, з одного боку, доволі традиційний, з другого — постійно поповнюється, оновлюється, у т. ч. й за рахунок відродження старих сюжетів у нових істор. обставинах.

Неказкова проза об’єднує різноманітні жанри прозового фольклору. Бувальщини, билиці зазвичай розповідають про персонажів т. зв. нижчої міфології, людей із надприродними властивостями: відьму, домовика, русалок, вовкулак та ін. У билицях наратор є безпосереднім свідком подій і вони мають характер меморатів. У бувальщинах оповідач переказує або розповідь ін. людини, або ж випадок, що трапився не з ним, користується вже готовою фабулою, ширше застосовує засоби фольклорної традиції. Легенди генетично пов’язані з реліг. традицією, охоплюють сюжети широкої тематики про створення світу, перипетії персонажів Старого і Нового Завіту, апокрифічної літератури. На сьогодні "легендами" називають нарації про походження рослин, тварин, людей, народів, топонімів, гідронімів, про істор. події тощо у міфологізованому вигляді, які мають фантастичний характер. До неказкової прози належать і нар. анекдоти — короткі, гумористичні за змістом тексти. У нар. переказах зберігається істор. пам’ять народу про події та героїв укр. історії від найдавніших часів до недалекого минулого, проте ґрунтуються вони на вимислі, гіперболізації та зміщенні фактів і подій. Широко вживалися перекази як у літописах часів Київ. Русі, так і в козац. хроніках і хронічках. Розбіжності між усною історією та історично задокументованими фактами свідчать не про погане знання народом своєї історії, а про власне розуміння її. Перекази мають надзвичайно широку тематику, оповідають про героїв і ворогів укр. народу, перемоги і трагічні події, чим вони близькі до легенд, проте менше пов’язані з фантастикою, моралізаторством і спираються на порівняно достовірні факти, час і місце події, побутові деталі тощо ("Михайлик і Золоті ворота", "Де взялись запорожці", "Іван Сірко", "Палій і Мазепа", "Довбуш і Дзвінка"). Перекази як твори словесного фольклору містять багато традиційних мотивів (напр. чудесного народження героя, загибелі через зраду), образів (непереможного героя, віщого птаха, вірного коня), використання усталених формул і loci communas (т. зв. заг. місць).

Народні оповідання — це образні розповіді про різноманітні події сучасності, теперішнього часу чи недалекого минулого, учасником або ж очевидцем яких був сам наратор (Голодомор 1932—33, II світ. війна, Чорнобильська катастрофа 1986, Революція гідності 2013—14). Усні нар. оповідання є вагомою частиною нар. документалістики. Їм властиве сюжетно-композиційне оформлення, побудоване на одному чи кількох епізодах. Епізоди тематично або ж асоціативно можуть утворювати розгорнуту оповідь, що містить ідейно-тематичне узагальнення, власні оціночні судження. Час і місце нарації у таких оповіданнях не виходять за межі реальності та власного досвіду оповідача. Реальні істор. факти, епізоди особистого життя наратора стають матеріалом для нар. оповідання за умови їхнього сусп., емотивного резонансу з аудиторією. Особливо велику роль відіграють постать самого наратора, його здатність вірно відтворити епізод чи епізоди власного життєвого досвіду, рівень володіння усним мовленням, естетичним чуттям й арсеналом худож. засобів.

До малої фольклорної прози належать паремії — короткі жанри словесного фольклору, що у стислій, концентрованій формі передають квінтесенцію змісту і семантику висловлювання, повідомлення. До паремійного фонду зараховують загадки, прислів’я, приказки, примовки, вітання, прощання, побажання, подяки, поздоровлення, тости, формули чемності, дотепи, жарти, каламбури, скоромовки, афоризми, календарні прогнози і прикмети, лайки, прокльони тощо.

Загадки — жанр словесного фольклору, побудований у формі прямого чи непрямого поетичного запитання, мудрого вислову, сентенції, що за допомогою алегорії, метафори, складного паралелізму зображує приховану відповідь або ж дешифровку закодованої інформації. Предметом загадок є весь матеріальний і нематеріальний світ, що оточує людину. Заборона загадування загадок удень і дозвіл на ці дії тільки після заходу сонця, в певний календарний час (у піст, на святках, вечорницях), обов’язковість виконання при певних обрядах (весільних, "при мерцю") свідчать про давнє походження цього жанру, зародження його в часи первісного сусп-ва, коли знання міфологічного тексту, осн. світоглядних констант, усталених правил поведінки були запорукою виживання всього соціуму. Більш архаїчними за походженням є загадки про небо і землю, Сонце, Місяць, зірки, небесні й земні вогонь і воду, грім, пов’язані з прадавніми космогонічними міфами, ієрархією системи покревності. В обрядах переходу, ініціальних ритуалах вони виконували функцію своєрідних тестів, відповіді на які не можна було відгадати, а треба було обов’язково знати, засвоївши наперед міфологічний текст (напр., грім — бик як іпостась верховного божества; місяць — небесний пастух; вранішня зоря — дівиця з ключами, яка відмикає землю й випускає росу). Дослідники укр. фольклору відмічають зв’язок загадок із традиціями таємної мови певних фратрій. Пізніші за походженням загадки орієнтовані на кмітливість, спостережливість, інтелект людини й образно-художнє сприйняття навколишнього світу. Окрему групу становлять математичні загадки, загадки-шаради і головоломки. Дослідник укр. загадок І.Березовський визначав загадки з огляду на їхню композицію як одночленний паралелізм, другим членом якого є відгадка, і запропонував їх тематичну класифікацію: 1) природа: небо, земля, явища природи, рослинний світ, тваринний світ; 2) людина: фізична природа людини, будова житла, життя і смерть, матеріальне життя людини: їжа, одяг, взуття, речі домашнього вжитку; 3) трудова діяльність людини: освіта, музика, звичаї та обряди, абстрактні, заг., умовні та зібрані поняття; головоломки, шаради та різноманітні запитання. Для загадок характерні зближення за асоціацією двох предметів, явищ природи, живих істот, окремих назв, інколи семантично доволі далеких один від одного. Вони здебільшого афористичні, відзначаються різноманітністю ритму, багатством алітерацій та асонансів ("Торох, торох, розсипався горох, почало світати — нема що збирати" (небо і зорі), "Крутосто, вертосто, на йому жупанів зо сто" (капуста)).

Популярним жанром малої прози є такі мовленнєві вислови, як прислів’я, що у формі стійких фразеологічних одиниць (суджень) складають один цілісний, логічно завершений вислів дидактичного змісту ("Баба з воза — кобилі легше"), та приказки, утворені із фрагмента вислову ("Баба з воза"). Прислів’я та приказки утворюють один жанр, гол. ознаками якого є лаконічність, афористичність, клішованість, образність, метафоричність. Виникнення жанру пов’язане з розвитком пізнавальних можливостей людини, абстрактного, образного мислення, пошуками аналогій як одного з методів створення цілісної картини світу. Найдавніші зберігають міфологічні ремінісценції ("Сказав би я річ — та у хаті піч"), відгомін істор. подій, явищ певних епох ("Хто любть піч, тому ворог Січ", "Іду на Низ, щоб ніхто голови не гриз", "Пропав, як швед під Полтавою"). У прислів’ях і приказках часто використовується римування, що наближає їх до худож. віршованих мініатюр ("Дали їсти, та не було де сісти", "Синиця — горобцю сестриця"). Прислів’я та приказки широко використовують певні стереотипні моделі, можуть мати форму компаративного звороту, вживатись у прямому й переносному значеннях.

Драматично-ігровий фольклор

Драматично-ігровий фольклор об’єднує різноманіття творів, у яких домінантну роль виконують дії, рухи, міміка, драм. розігрування актантами сюжетів пісень чи віршованого супроводу в діалогах. Їхнє коріння сягає доби первісного ладу й первісного синкретизму, коли в обряді поетапно розігрувалися запланована трудова діяльність і бажаний від неї результат як доконана справа (полювання, обробка поля, вирощування врожаю, виготовлення речей). Таким діям приписувалася магічна функція сприятливого впливу на очікуваний результат, вони супроводжувалися співом, танцями, перевдяганням, накладанням масок і вживанням реквізиту. В укр. традиційній к-рі драматичні ігри з елементами театралізації не набули професійних ознак, а залишилися переважно в колі й під захистом календарних і родинних обрядів, де дійство виконується для себе і найближчого оточення й "актором" може стати кожний. Дослідники зауважують застосування драм. елементів при оповіданні казок, у поховальних обрядах і під час проведення весілля, коли всі його учасники "грають подію власного життя" (Ф.Колесса). Розігрування в колі змісту весняних обрядових пісень ("Подоляночка", "Зайчик", "Перепілка") під час проведення гаївки зберігається до сьогодні (Львів., Терноп., Івано-Франк. області). Круговий танок виділяє локацію на площині, всередині якої рухами показують, як орють, сіють, скородять, доглядають рослину, як вона сходить, росте, дозріває, як її збирають і споживають ("Мак", "Грушка", "Овес", "Льон"). Крім проспектуальної, тексти з мотивом "життя рослини" виконували прокреативну й оберегову функції. Складніших дій з елементами драматургії, примітивного реквізиту (хустки, гілки, каменя) потребували ігри весняно-літнього циклу з мотивами "нелюб і милий", сватання хлопця ("Коструб", "Я, я, молодець", "Жінка на торзі"). Невибагливе перевдягання і примітивний реквізит застосовувалися і при проведенні андріївської "Калити", "Колодки" в Масницю, святочних ігор "Млин" та "у мерця" ("Савка"), які відзначаються високим ступенем імпровізаційності. Значною мірою театралізація, створення певного образу властиві різдвяно-новорічним іграм "Коза", "Кінь", "Плуг". Гра "Журавель" має яскраве еротичне забарвлення і призначена сприяти фертильності людей, виконується під час різдвяно-новорічних свят, на весіллях і хрестинах. Найяскравішим драм. дійством є "маланкування", де антиповедінка гол. персонажа "Маланки" вимагає хисту і здібностей до перевтілення, лицедійства під виконання вербальних фольклорних текстів, а на створення образу Маланки працюють і реквізит, і костюми, і грим. Нині магічно-апотропейну функцію "Маланки" як обрядової гри заступила розважальна, перетворившись у деяких регіонах на багатоденні фести (с. Белелуя Снятинського р-ну Івано-Франк. обл., с-ща міськ. типу Красноїльськ Сторожинецького р-ну та Вашківці Вижницького р-ну Чернів. обл., смт Любашівка Одес. обл.).

До самобутнього виду нар. театру належить вертепна драма церк. походження, яка потрапила з Європи до України у 16—17 ст. (Е.Ізопольський), виконувалася на сцені школярами під час Різдвяних свят і зазнала значного впливу інтермедій, інтерлюдій літ. походження. У 18 ст. вертеп у вигляді лялькового театру поширився майже на всій території України у великій кількості варіантів, найвідоміші з яких сокиринський (1771), новгород-сіверський (1874), славутинський (1897, 1928), батуринський (кін. 19 ст.), межигірський. Відомі також галицький та лемківський варіанти. Писані тексти нар. вертепної драми функціонують за законами фольклорної літератури: у варіантах і версіях, постійно піддаються корекції, при виконанні наявна імпровізація залежно від реакції аудиторії. Відомі такі форми вертепної драми: 1) "живий вертеп", в якому ролі виконують люди; 2) мімодрама (пантоміма); 3) ляльковий вертеп, де ролі виконують ляльки, якими водить вертепник; 4) комбінована форма — поєднання гри людей і ляльок. Ляльковий театр буває: маріонетковий, рукавичний, тростинний, до антошів (на нитках), тіней і механічний. Для лялькової вистави використовується скринька у вигляді двоповерхового будиночка (шопки), де перший поверх — сакральна зона для розігрування євангельських сюжетів, нижня слугує для відображення людських побутових сцен.

Вербальна частина вертепу складається з двох частин: перша частина — з євангельського сюжету про народження Ісуса Христа і про царя Ірода, друга — побутового характеру, персонажами якої є Запорожець, селянин Клим із козою, Дід, Баба, Циган і Циганка, Москаль, Лях, Дяк-Бакаляр та його учень, жебрак Савочка, Шинкар та ін. Сьогодні їх заступили такі персонажі, як Лікар, Міліціонер, Депутат, Президент та ін. Характерною рисою нар. вертепної драми є чутливість до морально-етичних і соціально-політ. питань, що зумовлює її актуальність, інтерактивність і забезпечує популярність у аудиторії.

В останні 30 років різдвяно-новорічні забави ("Маланка", "Коза"), нар. вертеп, як і обряди колядування, звичаї андріївської Калити, Івана Купала користуються у сільс. та міської молоді надзвичайною популярністю, стають частиною рекреаційно-розважальних програм, фестивалів, конкурсів.

Можна констатувати, що на сьогодні одночасно існують традиційний, урбаністичний, міський фольклор, явища фольклоризму (сценічне відтворення) і постфольклор. Сьогодні кожна соціальна, професійна чи вікова страта має власний репертуар, який виконується, засвоюється і передається від індивіда до індивіда в усній формі (меморати, фабулати, анекдоти, тости, пісні, ігри). Такий репертуар не є закритою незмінною структурою, постійно поповнюється новими жанрами і варіантами наративів, формуючи нову комунікативну систему, що отримала назву "постфольклор".

В Україні в силу істор. обставин традиційна к-ра, зокрема словесний фольклор, протягом 19 — поч. 21 ст. була тим фундаментом, на якому формувалась укр. ідентичність. Велика роль у цьому процесі належала саме нац. фольклору. Нині словесний фольклор, попри звуження соціальної сфери його побутування, в усім розмаїтті його форм, жанрів і різновидів залишається важливою складовою духовного буття укр. народу, зберігає і забезпечує зв’язок поколінь, є невичерпним джерелом для професійної худож. творчості й потужним фактором нац. самосвідомості та ментальності українців.

дата публікації: 2018 р.

Література:
  1. Калиновский Г. Описание свадебных украинских простонародных обрядов, в Малой России и в слободской украинской губернии, також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых. СПб., 1777
  2. Терещенко А.Б. Быт русского народа. М., 1847—1848
  3. Народные южнорусские сказки. И. Рудченко, вып. 1—2. К., 1869—70
  4. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел: материалы и исследования, собранные д. чл. П.П. Чубинским, т. 1—7. СПб., 1872—77
  5. Чумацкие народные песни. И.Я. Рудченка. К., 1874
  6. Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы: свод. К., 1876
  7. Сумцов Н. Научное изучение колядок и щедривок Н.Сумцова. К., 1886
  8. Гринченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях, вып. 1: Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр. Чернигов, 1895
  9. Милорадович В. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии. «Сборник Харьковского историко-филологического общества», 1897, т. 10
  10. Роздольський О. Галицькі народні казки. Там само, 1899, т. 7;
  11. Його ж. Галицькі народні новели. Там само, 1900, т. 8
  12. Гринченко Б. Из уст народа (малорусские рассказы, предания и пр.). Чернигов, 1901
  13. Його ж. Литература украинского фольклора: 1777—1900. Чернигов, 1901
  14. Зубрицький М. Народний календар, народні звичаї і повірки, прив’язані до днів у тижні і до рокових свят. Львів, 1901
  15. Гнатюк В. Галицько-руські народні легенди: т. 1. «Етнографічний збірник» (Львів), 1902, т. 12
  16. Доманицкий В. Современные колядки и щедривки. К., 1905
  17. Колесса Ф. Огляд українсько-руської народної поезії. Львів, 1905
  18. Франко І. Галицько-руські народні приповідки. «Етнографічний збірник» (Львів), 1905, т. 16; 1907, т. 23; 1908, т. 24; 1909, т. 27; 1910, т. 28
  19. Його ж. Апокрифи і легенди з українських рукописів, т. 4: Апокрифи есхатольогічні. Львів, 1906
  20. Гнатюк В. До колядки про святу Софію в Київі. «ЗНТШ», 1907, кн. 5, т. 79
  21. Драгоманов М. Замітки про праслов’янські релігійні та етичні легенди. «Збірник філологічної секції НТШ» (Львів), 1907, т. 4: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність та письменство
  22. Иванов П. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии. Х., 1907
  23. Франко І. Нові матеріали до історії українського вертепу. Львів, 1908
  24. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди. «Етнографічний збірник» (Львів), 1912, т. 32
  25. Онищук А. З народнього життя гуцулів. «Матеріали до української етнології» (Львів), 1912, т. 15
  26. Гнатюк В. Колядки і щедрівки: т. 1. «Етнографічний збірник» (Львів), 1914, т. 35
  27. Копержинський К. Обжинки. Одеса, 1926
  28. Марковський Є. Український вертеп: розвідки й тексти, вип. 1. К., 1929
  29. Панькевич І. Великодні ігри та пісні Закарпаття. Львів, 1929
  30. Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору, т. 1. К., 1930
  31. Колесса О. Люнарно-астральний мітологічний сюжет у старинній українській колядці (боротьба гордого молодця з чорним туром). Львів, 1930
  32. Свєнціцький І. Різдво Христове в поході віків. Львів, 1933
  33. Moszyński K. Kultura ludova słowian, cz. 2: Kultura duchowa. Kraków, 1934
  34. Димнич Н.Я. Свято Івана Купала на Волині. «Rocznik Wolyński», 1934, t. 3
  35. Андрієвський В. Звичаї та обряди українського народу. Краків, 1941
  36. Народна творчість Волині. Луцьк, 1957
  37. Волошин І.О. Джерела народного театру на Україні. К., 1960
  38. Ігри та пісні. К., 1963
  39. Шумада Н. Українсько-болгарські фольклористичні зв’язки (період болгарського відродження). К., 1963
  40. Колядки та щедрівки. К., 1965
  41. Гайдай М. Народна етика у фольклорі східних і західних слов’ян. К, 1972
  42. Кітова С. Водіння «Куста» на Поліссі. «Народна творчість та етнографія», 1972, № 3
  43. Дей О.І. Поетика української народної пісні. К., 1973
  44. Kolberg O. Sanockie-Krośnieńskie, cz. 3. В кн.: Kolberg O. Dzieła wszystkie, t. 51. Wrocław—Poznań, 1973
  45. Чумацькі пісні. К., 1976
  46. Соколова В.К. Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев и белорусов ХIХ — начала ХХ ст. М., 1979
  47. Франко І.Я. До історії українського вертепу ХVIII ст. В кн.: Франко І.Я. Зібрання творів, т. 36. К., 1982
  48. Весільні пісні. К., 1982
  49. Дитячий фольклор. К., 1984
  50. Пазяк М. Українські прислів’я та приказки. К., 1984
  51. Вахніна Л. Славянские рабочие песни. К., 1986
  52. Балади: кохання і дошлюбні стосунки. К., 1987
  53. Федас Й. Український народний вертеп (у дослідженнях ХIХ—ХХ ст.). К., 1987
  54. Балади: родинно-побутові стосунки. К., 1988
  55. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: космогонічні українські народні погляди та вірування. К., 1992
  56. Шмайда М. «А іші вам вінчую»: календарна обрядовість русинів-українців Чехо-Словаччини, т. 1. Братислава—Пряшів, 1992
  57. Українські приказки, прислів’я і таке інше: уклав М.Номис. К., 1993
  58. Воропай О. Звичаї нашого народу. К., 1993
  59. Дунаєвська Л. Українська народна проза (легенда, казка) — еволюція епічних традицій. Київ, 1998
  60. Кайндль Р.Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. Чернівці, 2000
  61. Чубинський П. Мудрість віків, кн. 1. К., 2000
  62. Кирчів Р. Із фольклорних регіонів України. Львів, 2002
  63. Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. Донецьк, 2003
  64. Дмитренко М. Українська фольклористика другої половини ХIХ ст.: школи, постаті, проблеми. К., 2004
  65. Бріцина О. Українська усна традиційна проза: питання текстології та виконавства. К., 2006
  66. Кайндль Р.Ф., Монастирський О. Русини на Буковині. Чернівці, 2007
  67. Кушпет В. Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні (19—20 ст.). К., 2007
  68. Росовецький С. Український фольклор у теоретичному висвітленні. К, 2008
  69. Івашків В. Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша. Львів, 2009
  70. Українські народні думи, т. 1: Думи раннього козацького періоду. К., 2009
  71. Гарасим Я. Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору. Львів, 2010
  72. Кирчів Р. Двадцяте століття в українському фольклорі. Львів, 2010
  73. Микитенко О. Балканослов’янський текст поховального оплакування: прагматика, семантика, етнопоетика. К., 2010
  74. Голосіння. К., 2012
  75. Івановська О. Український фольклор: семантика і прагматика традиційних смислів. К., 2012
  76. Лабащук О. Натальний наратив і усна традиція: синтактика, семантика, прагматика. Тернопіль, 2013
  77. Мушкетик Л. Фольклор українсько-угорського порубіжжя. К., 2013
  78. Кімакович І. Анекдот як фольклорний жанр. К., 2014
  79. Коваль-Фучило І. Українські голосіння: антропологія традиції, поетика тексту. К., 2014
  80. Мушкетик Л. Персонажі української народної казки. К., 2014
  81. Пісні родин і хрестин. Вінниця, 2013
  82. Чебанюк О. Українська фольклорна культура в епоху глобалізаційних трансформацій. В кн.: Roots and Routes of Traditional uropean Cultures in the XXI st Centure. К., 2017

Посилання:
  • ДУМИ
  • КОБЗАРІ, БАНДУРИСТИ
  • ЛІРНИКИ
  • ВЕРТЕП


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)