ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ДАВНЯ ІСТОРІЯ

  Бібліографічне посилання: Бунятян К.П. ДАВНЯ ІСТОРІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Davnya_istoriya (останній перегляд: 22.09.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 2: Г-Д ) в електронній біблотеці

ДАВНЯ ІСТОРІЯ

ДАВНЯ ІСТОРІЯ, як галузь пізнання і як історичний період; давня історія України Як галузь пізнання Д.і. є розділом історичної науки, що вивчає найдавніший період в житті людства. Поняття "давня історія" разом з концепцією поділу історії на давню, середньовічну та нову ввів до наук. вжитку нім. вчений К.Келлер (Целларіус) наприкінці 17 ст. Цьому сприяло утвердження в науці за доби Відродження християн. уявлення (див. Християнство) про лінійну спрямованість часу – від моменту створення Світу в минулому до моменту Страшного суду в майбутньому, яке, на противагу ін. тенденціям цього процесу (становлення науки), суперечило раціональним традиціям, що йшли від антич. авторів (див. Античність), зокрема ідеї циклічності істор. змін (див. Циклічності теорії). За межу між Д.і. та історією середньовічною (див. Середньовіччя) спочатку правила дата надання дозволу імп. Константином Флавієм мешканцям Рим. імперії (див. Рим Стародавній) сповідувати християнство (313), пізніше – дата падіння Зх. Рим. імперії (476).

Поняття "давня історія" в порівнянні з поняттями "середньовічна історія" і "нова історія" в сучасній істор. науці є найменш строгим, оскільки охоплює змістовно неоднорідні періоди, штучно об'єднуючи їх в один надтривалий (за істор. мірками) відтинок часу. Вже невдовзі після того, як Келлер виокремив в історії людства давній період, що тривав бл. 5900 років, якщо відлік історії вести від визначеного християн. церквою часу створення Світу – 5508 до народження Ісуса Христа (тобто до н. е.), відкриття палеолітичних пам'яток (див. Палеоліт) у Франції в 1830-х рр. змусили згодом значно "поглибити" Д.і. (оскільки геол. умови залягання цих пам'яток вказували на те, що їхній вік складає щонайменше кілька десятків тисяч років). А після впровадження у 20 ст. методів абсолютного датування, зокрема радіокарбонного, вік найдавніших пам'яток у Європі, а отже, й початок Д.і., почали оцінювати сотнями тисяч років. Відкриття палеолітичних пам'яток в Африці "подовжило" історію людства ще на 1,5–2 млн років (приблизно до позначки 3–2,5 млн років). Таке "подовження" поняття "давня історія" привело до того, що воно стало "найтривалішим" з-поміж ін. понять історії, а тому "охопило" якісно неоднорідні етапи становлення й буття людства.

Поняття "давня історія" включає, по-перше, передісторію людства – добу антропогенезу, коли людина й сусп-во ще тільки формувалися. Власне тільки після того, як скінчилася доба антропогенезу і на Землі запанувала людина розумна (Homo sapiens), розпочалася Д.і. в більш-менш точному значенні цього слова, тобто вона бере свій початок від подій, які відбулися бл. 40 тис. років тому. По-друге, навіть у більш точному значенні Д.і. охоплює два істотно відмінні періоди – привласнювальної економіки, яка ґрунтувалася на споживанні готових продуктів природи (мисливство, збиральництво, рибальство), та відтворювальної економіки, пов'язаної з впровадженням землеробства й скотарства. Перехід до відтворювальної економіки (т. зв. неолітична революція; див. Неоліт) був пов'язаний не лише з прогресом в освоєнні та перетворенні людиною природних ресурсів, а й з докорінною зміною способів життя та мислення; фактично він відкрив нові, принципово (за своєю суттю) безмежні перспективи для розвитку людства.

Якісно неоднорідною постає Д.і. і з точки зору принципів організації сусп-ва. Початковим принципом сусп. організації була кревна спорідненість (дійсна чи умовна), яка складала сутність родового ладу (див. Рід, Первісна община) або первісної історії. Підрозділ Д.і. – первісна історія – почав формуватися в 19 ст. в лоні досліджень, які вела, з одного боку, етнографія (див. Етнологія), вивчаючи реальні (нині існуючі) первісні сусп-ва і закони їхнього функціонування, а з іншого – археологія, виявляючи та аналізуючи матеріальні сліди прадавньої історії. Перетнувшись, ці дві галузі досліджень дали фактичні докази того, що вцілілі первісні сусп-ва є реліктами сивої давнини. З виникненням держ. ладу (див. Держава як цивілізаційний феномен) панівним стає територіальний принцип об'єднання громад, а егалітарне сусп-во (сусп-во відносно рівноправних людей) змінюється елітарним (диференційоване у соціальному та майновому відношеннях сусп-во). Таким чином, Д.і. обіймає і найдавніші цивілізації (Стародавній Єгипет, Месо-потамія (тер. в Зх. Азії), Хараппська цивілізація (тер. сучасних Індії та Пакистану) та ін.), і більш пізні – цивілізації наступного покоління (Стародавня Греція, Стародавній Рим та ін.)

Протяжність та неоднорідність істор. періоду, який вивчає Д.і., зумовлюють різноплановість способів його пізнання. Його найдовший відтинок є дописемним, а отже, єдиними свідками тогочасних подій для нас є матеріальні залишки життєдіяльності давніх людей (їх вивчає археологія, й тому вони називаються археол. джерелами). Коло цих джерел дуже велике й охоплює все, що було створене людиною задля того, аби слугувати їй за життя й почасти по смерті. Дослідження давніх поселень і могильників, речового світу дають змогу відтворити спосіб життя давніх колективів, зрушення в технологічному й культ. розвитку людства, а за схожістю матеріальної к-ри виділити археологічні культури – давні спільноти, тобто конкретизувати минувшину в просторі й часі. На жаль, древні речі нічого не говорять нам про імена їх творців. Тому дописемна історія є анонімною, а назви археол. к-р (і спільнот, що стоять за ними) – словотворами науковців, а не носіїв цих культур. Дописемний період називають інколи доісторією або праісторією, й деякі вчені навіть заперечують можливість її розуміння нами.

Писемна історія розпочинається з виникненням цивілізацій на рубежі 4–3 тис. до н. е. Від людей, які жили в ті часи, ми маємо справжні словесні повідомлення, що передають нам інформацію про тогочасні події, їхній світогляд і сенси життя. Історія поступово втрачає анонімність та оживає в назвах д-в і міст, царів, героїв та богів, конкретиці повсякдення. А в Стародавній Греції вже народжуються різні науки, зокрема й історія. Проте для наукового вивчення і цього періоду археол. джерела не втрачають своєї цінності – адже писемність поширювалася повільно, і, як усім нам добре відомо, не всі прояви життя знаходять відображення в писемних документах.

Давня історія України. На теренах України найдавніші люди (власне пралюди) з'явилися ще за доби антропогенезу – бл. 1 млн років тому. Найдавнішою їхньою пам'яткою є стоянка доби раннього палеоліту Королеве в Закарпатті. Попри природні катаклізми (льодовиковий період) життя тут відтоді не припинялося. Однак не всі істоти з роду Homo, що стали на шлях олюднення, витримали іспит на здатність прогресивно розвиватися. Це стосується й тих, т. зв. архантропів, що свого часу прийшли до Європи. В суворих умовах льодовикового періоду їхній розвиток пішов у бік нарощування фіз. статури й втрати інтелектуального потенціалу (представниками саме такої гілки розвитку були т. зв. неандертальці доби мустьє – середнього палеоліту). Прогресивна гілка пралюдей, яка збереглася в Африці, трансформувавшись у справжніх людей, розпочала другу колонізацію Землі. Люди розумні (Homo sapiens) заполонили спочатку Бл. Схід, а потім з'явилися і в Європі та ін. куточках світу. Чи то під їхнім натиском, чи через втрату власних потенцій до виживання неандертальці зникли (ця подія вважається завершальною в процесі антропогенезу).

Д.і. України охоплює період, що розпочався з часу зникнення неандертальців і тривав до появи істор. слов'ян (серед. 1 тис. н. е.). За періодизацією історичною період Д.і. України загалом збігається з добою первісності (первіснообщинним ладом), і лише наприкінці цього періоду на нашій тер. з'являються цивілізаційні осередки. За археологічною періодизацією це – палеоліт пізній, мезоліт, неоліт, мідний вік, бронзовий вік та ранній залізний вік.

Оскільки науково-інструментальний пріоритет у відтворенні Д.і. належить археології, то зачинателем у справі дослідження Д.і. України став саме археолог – В.Хвойка. Він дав перший нарис Д.і. Середньої Наддніпрянщини від палеоліту до доби Київської Русі ("Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена", 1913). Наук. школа археології в СРСР, складовою якої була й укр. археологія, в реконструкції істор. процесу спиралася на матеріалістичну концепцію істор. поступу. Вихідні пункти цієї концепції цілком узгоджувалися зі специфікою археології, яка саме за матеріальними рештками доволі чітко фіксує техніко-технологічні зрушення в історії: вдосконалення знарядь праці, розширення сфер діяльності, залучення нових матеріалів, урізноманітнення речового світу, зміни в побуті й способі життя. Цілком логічно вбачати за такими змінами еволюцію соціальної та духовної сфер. Однак цей зв'язок не є однозначним, і матеріалістична концепція дуже мало може зарадити реконструкції соціальної і тим паче духовної сфер, тому розвиток реконструктивного напряму відтворення Д.і. в рад. історіографії пройшов шлях помилок і вульгаризації (1920–30), що було спричинено як ідеологізацією тогочасної істор. науки, так і поспішністю деяких висновків, що проголошувалися послідовниками цього напряму, однак згодом історикам вдалося визначитися в методології реконструкції, і вони досягли значних успіхів.

В укр. науці провідну роль у дослідженнях з реконструкції минулого відігравали П.Єфименко – автор фундаментальної праці "Первобытное общество. Очерки по истории палеолитического времени" (3-тє вид., 1953) та С.Бібіков – ініціатор першої узагальнюючої праці з Д.і. України ("Нариси стародавньої історії Української РСР", 1957), підготовленої вченими Ін-ту археології: І.Шовкоплясом, Вал.Даниленком, О.Лагодовською, Д.Телегіним, О.Тереножкіним, Є.Максимовим, М.Брайчевським та ін. Установка на реконструкцію соціальної та духовної сфер минувшини в дослідженнях із Д.і. проявилася в тому, що кожне монографічне видання, присвячене тому чи ін. періодові, регіону чи археол. к-рі, супроводжувалося зазвичай розділом, в якому розглядалися тогочасні побут, госп-во, соціальна організація та ідеологія. Накопичення таких знань вилилося в створення фундаментальних колективних праць з Д.і. та к-ри України.

Ідея поступальності розвитку людства не втратила свого сенсу й сьогодні, однак нині вона ґрунтується не на засадах неперервності та лінійності еволюційних змін, а на ідеях полілінійності та перервності окремих гілок істор. поступу. Так, полілінійність істор. процесу була зумовлена, зокрема, різними природними умовами існування людських спільнот, а перервність – кризовими, здебільшого екологічного походження, ситуаціями, які призводили до тимчасової стагнації сусп-в і деградації к-р. Автохтонізм певних етнічних спільнот не заперечує можливості "міграційного походження" ін. спільнот. Міграції могли бути як рушійною силою подальшого поступу спільнот, так і навпаки – деструктивним чинником. Д.і. України постає сьогодні не як абстрактна схема, що може бути проілюстрована низкою археол. джерел, а як потік істор. життя в усій багатогранності його конкретних проявів у просторі й часі. Вся Д.і. – це поєднання міграційних і автохтонних процесів. Основні етапи Д.і. України позначені такими подіями.

Початкова доба Д.і. – час суцільного панування привласнювальної економіки, а отже, й повної залежності організації життя людей від природних ресурсів. За пізнього палеоліту, ще в льодовиковий період (35–10 тис. рр. до н.е.), гол. засобом існування людей було полювання на великих стадних тварин (мамонтів, бізонів тощо). Регіональні умови мешкання та відмінності в об'єктах полювання зумовлювали практикування та удосконалювання певних стратегій видобутку харчів, а також способів життя. В цілому давні мисливці добре призвичаїлися до місц. умов прильодовикової смуги, про що свідчать археол. пам'ятки (оселі з кісток мамонта, ритуальні речі – розмальовані кістки, статуетки тощо). Проте в цей налагоджений механізм буття втрутилася природа. По закінченні льодовикового періоду зникають великі стадні тварини. Настає криза мислив. госп-ва. Пошуки виходу з кризи велися по-різному, зокрема й шляхом удосконалення мисливських знарядь, придатних для полювання на поодиноких великих, а також малих і прудких тварин, і на птахів. Тому широкого розповсюдження набуває лук. Настає доба мезоліту (10–8 тис. років до н.е.), яку образно називають часом мисливців-лучників. Водночас люди звертають більшу увагу й на ін. ресурси, які почали збагачуватися завдяки потеплінню, – на рослинний світ (збиральництво) та водний (рибальство). Задіяння різних ресурсів, різних екологічних ніш зумовлює рухливість колективів як з точки зору їхнього способу життя, так і з точки зору їхнього кількісного складу. Всі ці вимушені зміни стимулювали винахідливість, збагачували досвід спілкування з навколишнім середовищем, що й мало наслідком виникнення відтворювального г-ва. За неоліту (7–6 тис. років до н. е.) аборигени укр. теренів, частково спираючись на власний досвід, а частково запозичуючи нові методи господарювання у мешканців ін. регіонів, починають практикувати землеробство й скотарство. Тоді ж почали складатися регіональні госп. системи. Теперішні лісостепові простори (тоді ще доволі заліснені) були більш придатними для ведення землеробства, скотарство ж відігравало тут другорядну роль. Натомість степові простори з безкраїми пасовиськами та родючими, але важкими для ручного обробітку ґрунтами, сприяли утвердженню там скотарства. Регіональна специфіка господарювання рельєфно відбилася на способі життя, побуті та менталітеті нас. відповідних тер. Землеробська діяльність потребувала осілості, що сприяло налагодженню побуту, накопиченню й урізноманітненню речового світу. Розвиток скотарства передбачав рухливий спосіб життя, невибагливий побут і не сприяв накопиченню речей. Тут гол. багатством була худоба. Простір, рух, сита худоба та звитяга стали гол. цінностями скотарів. Саме в цьому середовищі виникає курганний обряд поховань.

Остаточна перемога відтворювальної економіки припадає на енеоліт (5–4 тис. років до н. е.), коли люди почали освоювати виплавку та обробіток металів (міді, золота). Свідченням цьому є поширення землеробської трипільської культури, що вийшла із балканодунайського кола к-р і розквітла на нашій тер. в само-бутнє явище. Її зліт наочно демонструє переваги відтворювальної економіки – зростання комфортності побуту, вивільнення часу для ритуальної та мистецької діяльності. Це культ. піднесення було тривалим, але завершилося кризою. Землеробство трипільців було екстенсивним і за постійного приросту нас. вимагало освоєння все нових і нових земель. Коли їх стало не вистачати, трипільці почали освоювати поліську та степову смуги. Не винайшовши способів поновлення родючості землі (а саме це, а не природні властивості ґрунту, є запорукою інтенсивного продуктивного землеробства), трипільці почали віддавати перевагу скотарству, що змінило їхній спосіб життя й ціннісні орієнтири й зрештою призвело до деградації їхньої культури.

На початку доби бронзи, коли відбувалися ці події, світ став уже "тісним", зокрема й через екстенсивні методи господарювання (і в землеробстві, і в скотарстві), що вимагали значних просторів. Свого часу трипільці рухалися з пд. зх., дійшовши до Полісся. Згодом напрям міграційних потоків змінився, й почалася експансія на нашу тер. племен з Середньої Європи. В результаті тут з'являються лінійчастого посуду культура, потім кулястих амфор культура, а за ними й к-ри шнурової кераміки (бойових сокир) культурно-історичної спільності. Водночас до Середньої Наддніпрянщини проникають і скотарі степу (ямна культурно-історична спільність). Зберегти свою унікальність трипільській спільноті не вдалося, і вона розчинилася в тогочасних міграційних потоках. Через кризу ранньоземлеробських спільнот (а вона зачепила не лише трипільців) бронз. вік Європи (3–2 тис. до н.е.) постає як вік скотарства. Європа вкривається курганами – символами рухливого способу життя, а регіональні відмінності госп. систем різних еколого-геогр. смуг (степ, лісостеп, ліс) на якийсь час стираються.

Та поступово, з доби середньої бронзи, можливо, з відновленням земельних ресурсів, землеробська галузь набуває сили, причому в різних природних зонах. З'являються поселення, курганні могильники доповнюються ґрунтовими, урізноманітнюється речовий світ. Цей процес наростає аж до кінця бронз. віку. В лісостеповій смузі відбулася повна реабілітація землеробської системи, яка охопила й лісову смугу, але в степу в кінцевому підсумку перемогло скотарство в класичному його вигляді – кочівництві. З настанням доби заліза кочовики стали тією силою, яка надала подіям особливої й не завжди конструктивної динаміки.

Від доби раннього заліза (9 ст. до н.е. – 4 ст. н.е.) археол. джерела з Д.і. України доповнюються писемними. Це було пов'язано з колонізацією греками Пн. Причорномор'я. На нашій тер. з'явилися цивілізаційні осередки, а місц. нас. потрапило до анналів писемної історії (грец. та рим. авторів; див. Античні автори). В той час на теренах майбутньої України склалися 3 великі світи, що різнилися способом життя, соціальною організацією, менталітетом та етнічним складом належних до них людей. Узбережжя Чорного м. займали греки, які почали колонізувати цей край з серед. 7 ст. до н. е. й згодом звели тут квітучі міста (див. Античні держави Північного Причорномор'я) та налагодили контакти з землеробами лісостепової смуги. Завдяки поширенню заліза та появі ринків збуту в особі грец. колоністів розпочинається екон. підйом у хліборобів-аборигенів. Хліборобів та греків розділяли степові простори, які займали войовничі кочовики – кіммерійці, скіфи, потім сармати, гуни. Кочівництво базується на моногалузевому госп-ві (розведенні худоби), яке є екстенсивним, а тому не має потенцій для внутр. розвитку. Це зумовлювало зацікавленість кочовиків у продукції осілих народів, за рахунок яких шляхом їх завоювань можна було компенсувати недоліки власної економіки та збагатитися. Ці інтереси спонукали кіммерійців та скіфів до походів у Передню Азію та до боротьби за лідерство у Сх. Європі. Гегемонія скіфів проявилася в небаченому до того нагромадженні багатства у їхніх царів та аристократії. Певно, непомірна жага наживи з боку скіфів спричинила занепад к-ри лісостепових хліборобів, а водночас підірвала базу й самої Скіфії. До того ж зі сх. рухалася хвиля нових кочовиків – сарматів.

Порубіжжя ер (до н. е. – н. е.) було дуже неспокійним. У цей час відбувалися активні міграційні процеси, що були спричинені експансією кельтів (див. Латенські пам'ятки), наступом Рим. імперії та рухом герм. племен. Це сколихнуло й зрушило з місця великі маси людей. У надрах тих подій почала викристалізовуватися спільнота найдавніших слов'ян, найперше відомих за писемними джерелами як венеди. Наприкінці 2 ст. кордони майбутньої України з пн. перетнули готи. Частина їх осіла на Волині, інші ж, досягнувши пд. краю степу, очолили руйнівну силу, що спочатку завдала нищівного удару греко-варварському нас. низового Дніпра, пізньоскіф. царству в Криму та багатьом грец. містам, а згодом рушила на Рим. імперію морем і суходолом. На значних просторах України запанувала черняхівська культура – поліетнічне утворення, до складу якого входили й слов'яни. На якийсь час консолідуючим началом цього утворення (саме його дослідники схильні ототожнювати з "державою Германаріха" писемних джерел) стали готи. Розпад "держави" Германаріха було спричинено не лише навалою гунів (370-ті рр.), а й консолідацією слов'янських народів. На кін. 4 ст. припадає діяльність вождя племінного союзу антів Божа. Тоді ж виникають й ін. слов'ян. угруповання – венедів та склавінів. Подальша слов'ян. історія розгортається вже в середньовічні часи. (Про дещо іншу концепцію тривалості Д.і. України див. Археологія.)

дата публікації: 2004 р.

Література:
  1. Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VII–IV вв. до н. э. К., 1983
  2. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994
  3. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. К., 1994
  4. Давня історія України, т. 1–3. К., 1997–99
  5. Баран В.Д. Давні слов'яни. К., 1998
  6. Бунятян К.П. та ін. На світанку історії. В кн.: Україна крізь віки, т. 1. К., 1998
  7. Крижицький С.Д. та ін. Античні держави Північного Причорномор'я. К., 1998
  8. Етнічна історія давньої України. К., 2000
  9. Історія культури давнього населення України. В кн.: Історія української культури, т. 1. К., 2001.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АНТОНИЧ БОГДАН-ІГОР
  • АНТРОПОГЕНЕЗ
  • АНТИЧНІ АВТОРИ
  • АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР
  • АНТИЧНІСТЬ
  • АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА
  • АРХЕОЛОГІЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ
  • АРХЕОЛОГІЯ
  • БІБІКОВ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
  • БРАЙЧЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО ЮЛІАНОВИЧ
  • БРОНЗОВИЙ ВІК
  • ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА
  • ДАНИЛЕНКО ВАЛЕНТИН МИКОЛАЙОВИЧ
  • ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН
  • ЄФИМЕНКО ПЕТРО ПЕТРОВИЧ
  • ЕТНОЛОГІЯ, ЕТНОГРАФІЯ, НАРОДОЗНАВСТВО
  • ГОТИ
  • ГУНИ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • ХРИСТИЯНСТВО НАРОДНЕ
  • ХВОЙКА ВІКЕНТІЙ ВЯЧЕСЛАВОВИЧ
  • КІМЕРІЙЦІ
  • КОРОЛЕВО, СЕЛИЩЕ
  • КУЛЯСТИХ АМФОР КУЛЬТУРА
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • ЛАГОДОВСЬКА ОЛЕНА ФЕДОРІВНА
  • ЛАТЕНСЬКІ ПАМ'ЯТКИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ.
  • ЛІНІЙЧАСТОГО ПОСУДУ КУЛЬТУРА
  • МЕЗОЛІТ
  • МІДНО-КАМ'ЯНИЙ ВІК, УЖИВАНІШЕ
  • МУСТЬЄ
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • ПАЛЕОЛІТ ПІЗНІЙ
  • ПАЛЕОЛІТ
  • ПЕРІОДИЗАЦІЯ В ІСТОРІЇ
  • ПЕРВІСНА ОБЩИНА, ПЕРВІСНА РОДОВА ОБЩИНА
  • РІД
  • РИМ СТАРОДАВНІЙ
  • САРМАТИ
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • ШНУРОВОЇ КЕРАМІКИ (БОЙОВИХ СОКИР) КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА СПІЛЬНІСТЬ
  • ШОВКОПЛЯС ІВАН ГАВРИЛОВИЧ
  • СКІФИ
  • СКЛАВИНИ, СКЛАВЕНИ – САМОНАЗВА СЛОВ’ЯН
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • ТЕЛЕГІН ДМИТРО ЯКОВИЧ
  • ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА
  • ЦИКЛІЧНОСТІ ТЕОРІЇ
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ВЕНЕДИ, ВЕНЕТИ
  • ВІДРОДЖЕННЯ
  • ВОЛИНЬ
  • ЯМНА КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА СПІЛЬНІСТЬ
  • ЗАЛІЗНИЙ ВІК

  • Пов'язані терміни:
  • ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН
  • ЕТНОГЕНЕЗ
  • ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)