ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ ПРИНЦИП

  Бібліографічне посилання: Кульчицький С.В. ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ ПРИНЦИП [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Demokratychnogo_centralizmu_pryncyp (останній перегляд: 18.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 2: Г-Д ) в електронній біблотеці

ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ ПРИНЦИП

ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ ПРИНЦИП – сукупність засад орг. побудови і діяльності деяких сусп. інституцій. На його засадах вибудовувалися принципи устрою Комуністичної партії Радянського Союзу, підконтрольних їй держ. і громад. орг-цій, а також "братніх партій" в ін. країнах.

Зміст поняття "демократичний централізм" визначався в статуті КПРС тріадою вимог: 1) виборність усіх керівних органів партії знизу доверху; 2) розвиток внутр.-парт. демократії, а саме – періодична звітність парт. органів перед своїми парт. орг-ціями і перед вищими органами в парт. ієрархії, регулярне проведення зборів первинних парт. орг-цій, парт. конференцій і з'їздів, пленумів парт. к-тів, зборів активу з розгортанням критики і самокритики; 3) сувора парт. дисципліна, підкорення меншості більшості, безумовна обов'язковість рішень вищих органів для нижчих.

Д.ц.п. є винаходом В.Леніна, який вважав його гол. умовою формування "партії нового типу". Характерно, що всі небезпеки, пов'язані із запровадженням Д.ц.п., сучасники не змогли відразу оцінити. На II з'їзді РСДРП (лип.–серп. 1903), де розгорілася принципова боротьба між "твердими іскрівцями" В.Леніна і "м'якими іскрівцями" Мартова Л., багато часу забрало обговорення представленого В.Леніним парт. статуту. Проте мартовці зосередилися тільки на критиці 1-го параграфа статуту ("членом партії вважається всякий, хто визнає її програму і підтримує партію як матеріальними засобами, так і особистою участю в одній з партійних організацій"). В.Леніну вдалося провести свою редакцію 1-го параграфа тільки 1905 на III з'їзді РСДРП. Всі ін. параграфи статуту, включаючи Д.ц.п., були прийняті II з'їздом РСДРП.

Орг-ція, що будувалася на Д.ц.п., справді ставала "партією нового типу" порівняно з ін. партіями політичними, які встигли розвинутися в 19 ст. в багатьох країнах. Проте нічого кардинально нового в засадах побудови такої орг-ції не було: вона нагадувала відомі з середньовіччя духовні ордени. Цілковита підпорядкованість нижчих інстанцій вищим утворювала жорстку систему, на поверхні добре замасковану проявами демократизму. Постулат "більшість завжди права" не мав нічого спільного з реальністю. Вимога проводити в життя рішення більшості не давала опозиційній меншості шансів на виявлення власної думки, тобто підривала осн. мотив об'єднання людей за політ. інтересами, який загалом зумовлював появу партій.

Цілковита залежність членської маси від лідерів перетворювала останніх на вождів, які не стільки керували діяльністю партії, скільки використовували її як інструмент для реалізації своїх честолюбних прагнень.

Отже, сформульована в парт. статуті більшовиків декларація про "органічне поєднання централізму і демократизму" залишалася лише прекраснодушним побажанням, штучним поєднанням непоєднуваних якостей, оксимороном. Проте вона відіграла в житті партії більшовиків доленосну роль. Зокрема, Д.ц.п. допомагав їй виживати в умовах підпілля. Опинившись після падіння самодержавства в умовах легальної діяльності, ленінська партія здобула істотну перевагу перед ін. політ. силами не в останню чергу завдяки своїй славнозвісній залізній дисципліні. З приходом до влади вона почала перебудовувати або заново створювати на тих же засадах Д.ц.п. потрібні їй держ. орг-ції, включаючи силові (ВЧК, міліцію, Червону армію; див. Радянська армія), з тим, щоб зробити підконтрольним і керованим все сусп-во.

Багато хто з політиків навіть великого масштабу (вищих інстанцій) вважав, що органічне поєднання централізму й демократизму є за певних умов можливим. Із промови старого більшовика, одного з нечисленних у цій партії інтелектуалів М.Ольмінського на 9-й конф. РКП(б) у верес. 1920 можна побачити, що той був щиро переконаний: ЦК здатний регулювати міру демократизму та централізму у внутр.-парт. житті. Коли 1920 В.Винниченко "захворів" комунізмом і спокусився пропозиціями увійти до складу кер-ва КП(б)У і до уряду УСРР, він за місяць перебування у Харкові та Москві побачив, що окремої КП(б)У не існує, а є тільки РКП(б) в Україні, яка проводить політику винятково в інтересах центру. Розчарований, він у відкритому листі до своїх однодумців в еміграції дав таку оцінку політиці більшовиків: "Основна риса цієї політики є абсолютний централізм як у партії, так і в усіх галузях її діяльності – економічній, державній, політичній, національній і т. д.". Проте він тут же зазначив, що внутр.-парт. життя в більшовиків зміниться на краще, якщо абсолютний централізм замінити демократичним. Одна з найбільш відомих у більшовиків опозиційних течій навіть назвала себе, відстоюючи "спаплюжені", на її думку, статутні цінності, "демократичного централізму" групою.

Після приходу до влади більшовики перетворилися на держ. партію, тобто політ. структуру тоталітарного типу (див. Тоталітаризм), яка контролювала всі форми організованого сусп. життя. Завдяки Д.ц.п. це перетворення відбулося у своєрідній формі: розшаруванням на дві окремі, але пов'язані одна з одною структури – зовн. і внутр. партії. Зовн. партія була багатомільйонною орг-цією з усіма ознаками звичайної, хоча й монопольно існуючої політ. партії. Внутр. партія була номенклатурною орг-цією з особливо жорсткою дисципліною і своїм власним життєвим побутом, яка складалася з керівників усіх структурних одиниць сусп-ва (за винятком реліг.). Формування номенклатури здійснювалося парт. к-тами різного рівня. Кандидатури самих керівників парткомів "рекомендувалися" парткомами вищого рівня, що в 1920-х рр. викликало протести. Тоді серед партійців виник навіть відповідний термін для означення цього негативного, як вважалося, явища – "призначенство". З часом до патронату вищих парт. інстанцій настільки звикли, що "вибори" керівників за рекомендацією стали рутинним явищем. Іноді на посади керівників нижчого рівня парт. осередки могли обирати тих, кого бажали (найчастіше – в первинних орг-ціях). Настрої та бажання членів партії, які брали участь у виборах парт. керівників, враховувалися в рекомендаціях вищих парт. інстанцій, якщо вони (ці бажання) не суперечили їхнім намірам і цілям.

У згаданому вище документі В.Винниченко вірно помітив гол. особливість партії, побудованої на засадах Д.ц.п.: "вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну – формальну, програмну, декларативну, другу – дійсну, реальну і недекларативну". Оскільки така партія виконувала, перш за все, функції інструмента влади, то ця роздвоєність призводила до того, що декларована як нібито вища та підпорядкована їй на словах нижча, але реальна, влади мінялися місцями.

Зокрема, за статутом партії, вищим виразником волі партії вважався з'їзд. Насправді ж з'їзд був маріонеткою в руках ЦК партії і органів, підпорядкованих ЦК, з організації з'їзду. Виступаючи як вища парт. установа в перервах між з'їздами, ЦК визначав кандидатури делегатів чергового з'їзду, його порядок денний і доповідачів, делегатів, які мали брати участь в обговоренні доповідей, а також контролював вибори нового складу членів ЦК, Центр. контрольної комісії та ревізійної комісії. Тому політ. боротьба на парт. з'їздах відбувалася тільки тоді, коли вона велася безпосередньо в ЦК. При цьому, однак, ретельно витримувався 1-й пункт тріади вимог, що висувалися Д.ц.п., – виборність усіх керівних органів партії знизу доверху. Навіть поставивши себе над партією і сусп-вом, Й.Сталін змушений був на кожному парт. з'їзді заново проходити через усі етапи висування на посаду ген. секретаря ЦК, починаючи від процедури обрання делегатом чергового з'їзду. Вибори до складу ЦК на з'їзді завжди проводилися шляхом таємного голосування. Організаторам вдавалося не випускати з'їзд з-під свого контролю навіть на етапі таємного голосування, про що свідчать бездоганно підготовлені протоколи виборчих комісій. За спогадами тих, хто брав участь у підрахунку голосів при виборах нового складу ЦК на XVII з'їзді ВКП(б) (26 січ.–10 лют. 1934), проти обрання Й.Сталіна висловилися бл. 300 делегатів. Проте слідів цього "бунту" в опубл. документі ми не знайдемо.

Формально зберігаючи статутне значення вищого виразника волі партії в перервах між з'їздами, ЦК втратив реальну владу після утворення керівних органів ЦК – політбюро, оргбюро і секретаріату на чолі з ген. секретарем. Пленуму ЦК (тобто засіданню членів ЦК у повному складі) було дозволено проявити свою статутну владу поза сферою компетенції керівних органів самого ЦК лише в двох кризових ситуаціях: при розгляді питань про зняття М.Хрущова з посади 1-го секретаря ЦК в 1957 і 1964. Проте керівні органи ЦК, в руках яких зосередилася фактична влада над партією, д-вою та сусп-вом, не набули самостійного формально-юрид. статусу, і тому всі їхні рішення вважалися рішеннями ЦК.

Номенклатурні працівники мали свої службові апарати – різні за чисельністю і значенням. Непередбачене парт. статутом й унікальне за значенням місце посів апарат ЦК, оскільки саме в ньому зосередилася вся повнота влади. Від ленінських, а особливо – від сталінських часів деякі апаратні працівники (В.Молотов, Л.Каганович, П.Постишев, Г.Маленков та ін.) робили стрімку політ. кар'єру, але сам по собі апарат ЦК був лише тех. виконавцем завдань політбюро і секретаріату. Під час загострення системної кризи рад. ладу, тобто уже в 1970– 80-ті рр., апарат ЦК почав усамостійнюватися, оскільки почав використовуватися ген. секретарем ЦК Л.Брежнєвим для посилення особистої влади. Свідченням такого усамостійнення стало призначення керівника апарату ЦК КПРС К.Черненка на посаді чергового ген. секретаря ЦК.

дата публікації: 2004 р.

Посилання:
  • БІЛЬШОВИКИ
  • БРЕЖНЄВ ЛЕОНІД ІЛЛІЧ
  • ЧЕРНЕНКО КОНСТАНТИН УСТИНОВИЧ
  • ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ ГРУПА
  • КАГАНОВИЧ ЛАЗАР МОЙСЕЙОВИЧ
  • ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
  • КОМУНІЗМ, ЯК ТЕРМІН
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • МАРТОВ Л.
  • МОЛОТОВ (СКРЯБІН) В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ
  • МОСКВА
  • ОРДЕН
  • ПАРТІЯ ПОЛІТИЧНА
  • ПОСТИШЕВ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ
  • РАДЯНСЬКА АРМІЯ
  • САМОДЕРЖАВСТВО
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • ТОТАЛІТАРИЗМ
  • ВЧК (ВСЕРОСІЙСЬКА НАДЗВИЧАЙНА КОМІСІЯ)
  • ВЛАДА
  • ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • ДЕМОКРАТІЯ
  • ДЕРЖАВНА ПЛАНОВА КОМІСІЯ ПРИ РАДІ НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УСРР
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНТЕРНАЦІОНАЛ КОМУНІСТИЧНИЙ, ТРЕТІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ, КОМІНТЕРН
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
  • КОМПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА СИСТЕМА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В СРСР: ТВОРЕННЯ, ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ, КРАХ
  • КОМУНІЗМ, ЯК ТЕРМІН
  • КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ 1978 (ПІСЛЯ ВНЕСЕНИХ 1991 ДО ТЕКСТУ КОНСТИТУЦІЇ ЗМІН – КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ)
  • КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В СРСР 1988
  • КВІТНЕВІ ТЕЗИ В.ЛЕНІНА
  • ЛЕНІНСЬКА КОМУНІСТИЧНА СПІЛКА МОЛОДІ УКРАЇНИ
  • ПОЛІТБЮРО, ПОЛІТИЧНЕ БЮРО ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ РКП(Б)/ВКП(Б)/КПРС
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • ТОТАЛІТАРИЗМ
  • ЮРКЕВИЧ ЛЕВ ЙОСИПОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)