ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА

  Бібліографічне посилання: Нагорна Л.П. ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Identychnist_nacionalna (останній перегляд: 12.12.2018)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА

ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА, поняття та деякі підсумки його використання в українській історіографії. Як поняття "національна ідентичність" означає широкий комплекс індивідуалізованих і неіндивідуалізованих міжособистісних зв'язків та істор. уявлень, який становить основу самоідентифікації окремих осіб та груп людей з певною нацією як самобутною спільнотою, що має свою істор. тер., мову, істор. пам'ять, к-ру, міфи, традиції, об'єкти поклоніння, національну ідею.

Відчуття своєї І.н. є одним з найважливіших мотиваційних чинників поведінки. Жоден із членів нації не знає й ніколи не знатиме всіх своїх співвітчизників, але між ними існує анонімна й символічна солідарність, сила якої буває дивовижною, особливо в періоди тяжких випробувань. Будучи специфічною асоціацією людей, нація наділена такими джерелами саморозвитку та самозбереження, яких не має жодна ін. спільнота. На підтримку її існування працюють численні соціальні групи та громад. об-ня (професійні, екон., культ., реліг. та ін.), зрештою – на її підтримку працює держава.

Чітку концептуалізацію І.н. утруднює полісемантичність поняття "нація" – воно може означати й етнонацію, й політ. націю (див. Нація політична), отже, І.н. може як ототожнюватися з ідентичністю етнічною, так і визначатися лише через приналежність особи до певного громадянства.

Осн. відмінності між етнічною та нац. ідентичностями є такими: в ідентифікації з нацією значно виразнішими, ніж в ідентифікації з етносом (для якої важливими в першу чергу є антропологічний, обрядовий та реліг. моменти), є територіальний і політ. компоненти. На відміну від етнічної, І.н. знаходить свій гол. прояв у зв'язках членів спільноти як співгромадян, а отже – у спільних актуальних інтересах. Нарешті, І.н. є переважно суб'єктивно, а не об'єктивно детермінованою. Вияв особою своєї нац. ідентичності – це її особистий духовний вибір.

Люди можуть розмовляти різними мовами, мати відмінні культ. орієнтації й уподобання, але наявність у них стійких комунікативних зв'язків і спільних екон. і соціальних інтересів створює фундамент для високого рівня їхньої групової – нац. солідарності. В сусп-вах, що сформувалися як політ. нації, І.н. є, по суті, відчуттям такої групової солідарності. Розмаїття ідентичностей етнічних в одному й тому ж сусп-ві не становить для нього ніякої загрози, за умови, що д-ва оберігає як особисті права індивідів, так і колективні права етнічних і нац. спільнот.

Як правило, процес формування І.н. відбувається паралельно (але не обов'язково синхронно) із процесом державотворення. Розмивання расових і етнічних основ ідентичності під впливом глобалізаційних (див. Глобалізація) процесів збільшує питому вагу "сконструйованих" нац. ідентичностей. Полеміка між прихильниками глибокої об'єктивної закоріненості нац. самоідентифікацій та прибічниками поглядів на націю як "уявлену спільноту" дістала новий імпульс у зв'язку з гострими ідентифікаційними кризами кін. 20 – поч. 21 ст. й активним заміщенням І.н. іншими – наднаціональними, субнаціональними, реліг. ідентичностями. Але оскільки І.н. має потужні внутр. резерви самовідновлення, її здатність виконувати інтеграційні й мобілізаційні функції не ставиться під сумнів.

І.н. включає певні стереотипи й уявлення про характер між-етнічних комунікацій, про зовн. світ, єдине громадянство та нац. інтереси. Цим самим вона забезпечує гомогенність і згуртованість соціуму, визначає способи соціальної взаємодії між його членами та механізми соціалізації індивіда. І.н. створює відчуття захищеності від ударів долі та причетності до високих культ. цінностей, компенсує індивідові втрату індивідуальності, спричинювану стандартизацією виконуваних ним анонімно-казенних функцій та формальних соціальних ролей. І.н. створює механізми гармонізації у свідомості індивіда нац. (групової) та особистісної ідентичності, власних цінностей і нац. традицій.

Етапи розвитку української національної ідентичності. Процес формування усталеної укр. І.н. ще не завершився. Цьому завадила бездержавність і розчленованість укр. тер. між різними д-вами в минулому. Особливою перешкодою на шляху становлення окремої укр. ідентичності була роздвоєність самоідентифікації у вищих прошарків сусп-ва: спочатку укр.-польс., а потім укр.-російська.

Виокремлення українців із християн. загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті укр. етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків реліг. порозуміння між правосл. і катол. конфесіями (див. Православ'я, Католицизм); поширення протестантського руху (див. Протестантизм) і реформаційного вільнодумства; розвитку правосл. церк. братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби правосл. церкви з катол.; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з правосл. церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації укр. вищих прошарків сусп-ва з укр. людністю ("народ наш руський", "народ українсько-малоросійський"), з укр. тер. ("ця земля – предковічна вітчизна наша"), з укр. реліг. цінностями ("народ наш православний християнський") був даний національною революцією 1648–1676. Однак після прийняття Гетьманщиною протекції рос. царя (див. також Березневі статті 1654, Переяславська рада 1654) ці процеси поступово почали згасати. Козац. еліта віддавала перевагу не стільки політ. чи етнореліг. ідентичності, скільки становій (див. Стани), добиваючись урівнення себе в правах з рос. дворянством. Це поклало початок формуванню "малоросійської" ідентичності, характерними рисами якої були, з одного боку, лояльне ставлення до царського уряду, а з ін. – помірковане відстоювання самобутніх "прав і вольностей".

"Малоросійську" ідентичність інколи розглядають як комплекс редукованого патріотизму, як намагання зберегти деякі місц. особливості ціною демонстрації вірнопідданства Російській імперії. Проте об'єктивно "малоросійство" виявилося ідеологічною, культ. та психологічною перешкодою на шляху формування укр. І.н., яка істотно утруднювала звільнення нац. свідомості від комплексів провінціалізму й меншовартості. В поєднанні з українофобською політикою царизму, що розглядав будь-які вияви укр. нац. свідомості крізь призму "австрійської інтриги" й "сепаратизму", ці комплекси стримували розвиток нац. само-ідентифікації.

Поштовхом до відродження укр. І.н. стали загальноєвроп. істор. зміни 18 ст. Вони збудили в укр. еліти потребу знайти свою "українську правду". І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам укр. козацької старшини, однак створення укр. елітою власного істор. міфу (найвиразніше представленого в анонімній "Історії Русів") та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної нації української.

Осн. віхи на шляху формування укр. І.н. добре вписуються в сконструйовану М.Грохом схему поступу нац. рухів "малих" європ. націй. На матеріалах істор. досліджень М.Грох встановив, що нац. рухи "малих" європ. націй (тобто націй, які в минулому не мали "повної" соціальної структури й тривалої культ. традиції) проходили кілька фаз нац. самоусвідомлення. Перша, академічна, починалася зі збирання істор. документів, фольклору, із зацікавлення старовиною – на цьому ґрунті здійснювався "вивід прав" місц. еліти на престижне місце в сусп. ієрархії. Друга, культурницька, починалася зі "спалаху" інтересу до місц. мов, відродження культ. традицій. Третя, політ. – з формулювання вимог та орг. забезпечення нац. орієнтованою елітою власного права на самовизначення. Всі ці етапи укр. нац. рух, а разом із ним і укр. І.н. пройшли впродовж століття.

Однак навіть після "самовизначення" І.н. в Україні ще довго лишалася ситуативною. Цим не в останню чергу були зумовлені невдачі української революції 1917–1921. Цим же зумовлені й труднощі в становленні сучасної укр. політ. нації.

Формування І.н. в сьогоденній Україні надзвичайно ускладнене строкатістю етнонац. і регіональних ідентифікацій. Великі групи людей, які юридично є громадянами України, живуть поки що в різних щодо нац. визначеності ціннісно-смислових полях, перебувають під впливом різних міфологем. Сучасний укр. соціум не відчуває себе достатньою мірою укр.; поняття "патріотизм", "національна самоповага" широко вживані лише в політ. дискурсі. Сегментованість соціуму знаходить свій прояв у різноспрямованості сусп. (ментально-ідеологічних, геополіт., соціально-екон., інституційно-правових та ін.) пріоритетів, у формуванні груп інтересів на корпоративній основі, в міжрегіональних, міжетнічних, міжконфесійних протистояннях, у виразних особливостях політ. субкультур.

Процес особистісної "пере-ідентифікації", що нині відбувається в Україні, пов'язаний з кардинальними змінами у відчутті людиною "соціального простору" та "соціального часу". Люди змушені засвоювати нову – сучасну систему нац. цінностей й обирати нові – сучасні прагматично-реалістичні орієнтири для своєї діяльності. Але багато хто віддає перевагу традиціоналізмові – як у ставленні до поняття "батьківщина", так і в пошуках істор. "точки опори". Причому в одних випадках традиціоналізм ґрунтується на ностальгії за всім "радянським", а в ін. – на повному запереченні будь-якого "радянського позитиву".

Шляхи подолання орієнтаційної роздвоєності та перспективи нарощування консолідаційного потенціалу І.н. визначаються оптимальністю етнонац. політики й темпами формування громадянського суспільства. Саме від чіткого політ. визначення нац. пріоритетів і нац. інтересів безпосередньо залежить сьогодні становлення укр. політ. нації на основі співгромадянства та подолання залишкових комплексів "малоросійства" й меншовартості.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Сміт Е. Національна ідентичність. К., 1994
  2. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. К., 2002
  3. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991–2000 років. К., 2002
  4. Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. К., 2002
  5. Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. К., 2003
  6. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи. К., 2003
  7. Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. К., 2004.

Посилання:
  • БАТЬКІВЩИНА
  • БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 Р.
  • БРАТСТВА
  • ДЕРЖАВА
  • ДВОРЯНСТВО
  • ЕЛІТА
  • ЕТНОС
  • ГЕТЬМАНЩИНА
  • ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
  • ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
  • ГРОМАДЯНСТВО
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА
  • ІСТОРІЯ РУСІВ, ИСТОРІЯ РУСОВЪ
  • КАТОЛИЦИЗМ
  • КОЗАЦЬКА СТАРШИНА
  • КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ
  • МІСТО
  • НАЦІЯ
  • НАЦІЯ ПОЛІТИЧНА
  • НАЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654
  • ПРАВОСЛАВ'Я
  • ПРОТЕСТАНТИЗМ
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ЦАР
  • УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920)

  • Пов'язані терміни:
  • БУКОВИНА
  • ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
  • ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • ІСТОРИЗМ
  • КАГАЛ
  • КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • МАКРОЕТНІЧНА СПІЛЬНІСТЬ
  • МІФ ІСТОРИЧНИЙ
  • МОСКВОФІЛЬСТВО
  • НАЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НОВА ЕРА
  • ПОСТГЕНОЦИДНЕ СУСПІЛЬСТВО
  • РОСІЯНИ В УКРАЇНІ
  • САПІГА ЛЕВ 1803–1878
  • СМОТРИЦЬКИЙ МЕЛЕТІЙ ГЕРАСИМОВИЧ
  • ВІЛЬСОН ЕНДРЮ ЛІВІНГСТОН


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)