ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

  Бібліографічне посилання: Стельмах С.П. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Instytucionalizacija_istor_nauky (останній перегляд: 22.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ, створення історичних факультетів університетів, історичних семінарів, журналів, асоціацій, товариств. Визначальним періодом у розвитку тієї чи ін. науки є етап, коли процес продукування нею знань стає, по-перше, методологічно упорядкованим, а по-друге, за-лежним від орг. форм, в яких він набуває якостей спеціалізованої сусп. практики. Становлення різноманітних комунікативних органів науки – наук. інституцій, що відбувається в ході перетворення наук. досліджень у спеціалізовану сусп. діяльність, саме і є процесом, який історики науки називають інституціоналізацією науки. Наук. інституції дають змогу дослідникам отримувати сусп. ресурси для проведення своїх робіт, вони об'єднують різні генерації науковців спільною метою й практикою дослідницької роботи, є зберігачами колективної пам'яті. Вони створюють локальні традиції й різноманітні, в т. ч. й альтернативні, наук. школи та напрями. Цим забезпечуються спадковість фахової спеціалізації й певний дослідницький консерватизм, який стає на перешкоді інтелектуальному радикалізму, поширенню неперевірених наук. концепцій, порушень етики (Ethos) вченого й образу (Habitus) науки. В результаті забезпечується здорова конкуренція в науці. На етапі, що передував інституціоналізації, зокрема історичної науки, комунікативні осередки дослідників історії (напр. школи літописців) також існували, але вони були поодинокими і нечисельними, а головне – вони не були спеціалізованими осередками з продукування тих чи ін. істор. знань.

У сучасній історіографії розроблена така типологія істор. інституцій: 1) професійні інституції в закладах вищої освіти; 2) інституції, осн. завданнями яких є проведення наук. досліджень; 3) інституції внутр. наук. комунікації; 4) внутр. дисциплінарні службові інституції; 5) інституції, в яких поєднуються аматорський та фаховий дискурси; 6) інституції, завданням яких є презентація широкій громадськості істор. знань; 7) інституції, в яких істор. дослідження поєднуються з політикою. Осн. критеріями такого поділу є: напрями й форми діяльності істор. інституцій; мета їх створення; фахові групи, які в них існують.

Професійні інституції в закладах вищої освіти. Здебільшого це – університетські структури (семінари, ін-ти, ф-ти й каф-ри), в яких готують дипломованих істориків. Тут здійснюється викладання й проводяться наук. дослідження, які публічно обговорюються й критикуються. Цей тип істор. інституцій є найбільш повноцінним: він здатен репродукувати себе, розробляти наук. стандарти й контролювати дотримання їх через систему атестації та рекрутування кадрів.

Інституції, основним завданням яких є проведення наукових досліджень. Як правило, це – позауніверситетські структури, що проводять масштабні фахові дослідження, здійснюють підготовку кадрів вищої кваліфікації, однак не займаються викладацькою справою. В Україні такими структурами є ін-ти Національної академії наук України (напр., Інститут історії України НАН України, Інститут археології НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, Інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України, Інститут сходознавства імені А.Кримського НАН України, Інститут європейських досліджень НАН України та ін. ).

Інституції внутрішньої наукової комунікації. До цієї групи належать конгреси, конф., об-ня істориків, численна фахова періодика, списки електронної розсилки, книжкові серії, великі міжінститутські й міжнар. істор. проекти.

Внутрішні дисциплінарні службові інституції. Це заклади, які координують та фінансують наук. дослідження (у багатьох країнах це держ. та приватні фонди. Це також наднац. органи, зокрема ЮНЕСКО). Як такі вони не є безпосередньою складовою істор. науки, однак опосередковано – через фінансування конкретних програм – визначають напрями дослідницької активності й задають стандарти для наук. досліджень.

Інституції, в яких поєднуються аматорський та фаховий дискурси. До цієї групи належать істор. т-ва та об-ня, в яких задіяні професіонали та аматори.

Інституції, завданням яких є презентація широкій громадськості історичних знань. Це: істор. музеї, виставки, лекторії, наук.-популярні істор. видання, істор. передачі на радіо та телебаченні тощо.

Інституції, в яких відбувається поєднання політики та історичної науки. До цієї категорії належать різноманітні кваліфікаційні комісії, ради при міністерствах, орг-ції наук. самоуправління, істор. комісії партій політичних і політ. об-нь тощо.

І.і.н. відбулася в 2-й пол. 19 – 1-й чв. 20 ст. у країнах Зх. та Центр. Європи, які вели першість у цьому процесі, її можна поділити на два періоди: від 1860 до 1890 і від 1890 до 1920.

Для 1-го періоду характерними були процеси: становлення семінарів в ун-тах, вироблення осн. принципів підготовки фахових кадрів, публікація в періодичних вид. праць професіоналів та аматорів, виникнення фахової періодики з чітко визначеними нац. устремліннями, проведення перших наук. конф. у локальних і регіональних наук. т-вах тощо.

Для 2-го періоду характерними були: проведення нац. та інтернац. конгресів як нової форми наук. комунікації, посилення залежності наук. досліджень від соціальних практичних потреб. Саме в цей період істор. науці було кинуто виклик з боку політ. економії та соціології, які створили їй конкуренцію своїми генералізуючими тлумачними моделями, наслідком чого стало, зокрема, перетворення істор. науки в "соціально-орієнтовану аналітичну дисципліну" та завершення процесу становлення нац. моделей істор. інституцій.

І.і.н. в більшості країн Європи безпосередньо пов'язана з ун-тами, точніше з університетськими реформами, започаткованими в Німеччині А.Гумбольтом і підхопленими всіма ін. ун-тами як в Європі, так і в Пн. Америці. Суть цих реформ полягала в тісному поєднанні в ун-тах наук. і навч. діяльності. Провідною формою такого поєднання стали університетські семінари. Вони функціонували як комунікативні осередки, де в дискусіях і співпраці з викладачами студенти та докторанти ("професорські стипендіати/аспіранти") прилучалися до професійних традицій та опановували методи наук. дослідження.

Засн. істор. семінарів був Л.Ранке. Працюючи з 1825 в Берлінському університеті, а з 1834 очолюючи там каф-ру нім. історії, він створив семінар для роботи зі студентами й докторантами, які згодом посіли практично всі каф-ри історії в нім. ун-тах і поширили там досвід семінарської підготовки професіональних істориків. Становленню інфраструктури істор. науки в Німеччині сприяло також відкриття архівів (приватних, монастирських, міськ., держ. та ін.), видання "Monumenta Germaniae Historia" і численних зб. документів з минулих років. Нім. ун-ти стають "інкубаторами" з підготовки істориків: як власне німців, так і представників ін. країн. Згодом останні внесли значний вклад у розбудову інституційних елементів істор. науки в д-вах, звідки вони були родом.

В Україні в 2-й пол. 18 ст. вивчення історії було справою освічених аматорів. Істор. дослідження не мали професійного характеру, були відсутні орг. основи для розвитку фахової науки. Ці основи почали формуватися вже в 19 ст., в процесі розвитку Харків. (від 1805), Київ. (від 1834) та Новорос. (від 1865; Одеса) ун-тів, у структурі яких створювалися істор. каф-ри (як правило, це були каф-ри історії Росії, заг. історії, теорії та історії мист-ва) й історико-філол. ф-ти. Тривалий час домінуючою була лекційна форма викладання, але поступово окремі викладачі почали практикувати заняття зі студентами у формі т. зв. репетицій і вчених бесід. Студентів зобов'язували готувати письмові роботи на задані теми й обговорювати їх із професором. У 2-й пол. 19 ст. набули поширення просемінарії та семінарії (подібні до тих, які існували в західно-європ. ун-тах). Викладачі, котрі мали тривалі закордонні наук. відрядження, після повернення активно включалися в семінарську роботу. Напр., 1881/82 навч. р. на історико-філол. ф-ті Київ. ун-ту практичні заняття зі студентами проводили: В.Антонович – з рос. історії, Ф.Фортинський – з історії середніх віків, І.Лучицький – з нової історії, В.Аландський – з грец. літ., Ф.Мищенко – з грец. історіографії. Однак істор. семінар не став гол. інституційною формою організації істор. науки в рос. ун-тах, нею так і залишилася каф-ра.

Важливу роль у процесі І.і.н. поряд з університетськими кафедрами відігравали також численні істор. т-ва. Вони не лише вгамовували жагу інтересу до минулого в багатьох свідомих громадян тогочасних д-в, а й сприяли налагодженню комунікації між аматорами та професіоналами. В багатьох країнах вони стали центрами нац. відродження і організаторами майбутніх професійних об-нь. Зосереджуючись переважно на вивченні вітчизн. історії, вони одночасно сприяли архів. дослідженням, становленню вітчизн. періодики й проведенню нац. конгресів істориків. У Польщі та Чехії, напр., істор. т-ва були центрами об'єднання істориків, котрі належали до різних напрямів нац. істор. науки. Так, Польс. істор. т-во, ств. 1866 у Львові, об'єднало істориків, які працювали в Галичині, й сформувало альтернативний консервативним краківським історикам (займали провідні позиції в Акад. знань) центр польс. істор. науки, до якого увійшли представники львівської історичної школи й частково варшавської історичної школи польс. історіографії нац. історії, а в Чехії істор. клуб на чолі з Й.Пекаржем об'єднував т. зв. істориків-модерністів та консерваторів, які домінували в традиційних інституціях чеської істор. науки – у Музеї королівства Богемії й заснованій 1890 Чеській акад. наук та мист-в. У Румунії істор. т-ва виконували значною мірою також політ. функцію – сприяли формуванню нац. ідентичності й утвердженню молодої державності.

У Російській імперії до 1917 діяло 71 наук.-істор. т-во. Вони об'єднували професіоналів-істориків (викладачів вищих та середніх навч. закладів, працівників архівів, б-к, музеїв) та аматорів. Чисельність учасників у кожному з них коливалася від 100 до 200 осіб, хоча активно в них працювали не всі. Діяльність т-в регламентувалася статутами, які затверджував імператор, а з 1863 – міністр нар. освіти. В 1-й пол. 19 ст. були засновані, зокрема, Моск. т-во історії та старожитностей, Одеське товариство історії та старожитностей, Тимчасова комісія для розбору давніх актів у Києві (див. Київська археографічна комісія). Діяльність цих інституцій мала або ж універсальний (серед програм їхньої роботи лише ч. була суто історично спрямованою), або ж вузькоспец. характер (займалися виключно археол. розкопками чи археогр. пошуками). Це зумовлювалося не тільки системою держ. контролю за ними та існуючими обмеженнями щодо громад. самоврядування, а й станом розвитку тогочасної істор. науки. Лібералізація сусп.-політ. життя в Росії в 2-й пол. 19 ст. сприяла стрімкому зростанню кількості наук.-істор. т-в: до 1846 діяло лише 6 т-в, впродовж 1863–1915 виникло 61 т-во (деякі з них, однак, уже невдовзі після створення виявилися нежиттєздатними й припинили своє існування). Осн. формами роботи наук.-істор. т-в були: заслуховування й обговорення наук. доповідей та повідомлень, випуск періодичних та неперіодичних видань ("Труды", "Записки" та ін.), збирання істор. джерел та пам'яток, створення б-к, музеїв та архівів, організація археол. та етногр. експедицій, культ.-просвітницька діяльність у формі публічних лекцій тощо. Крім незначної ч. добровільних пожертвувань та членських внесків, діяльність всіх т-в залежала від держ. субсидій, що загалом визначило їх держ.-легітимний характер.

Найвідомішими серед діючих в Україні істор. т-в були: Історичне товариство Нестора-літописця в Києві (1872), Харківське історико-філологічне товариство (1877), Історико-філологічне товариство при Новоросійському університеті (1889) та Історико-філологічне товариство при Історико-філологічному інституті князя Безбородька в Ніжині (1894). Ці т-ва об'єднували професійних істориків та аматорів і, на зразок аналогічних європ. інституцій, сприяли подальшій І.і.н. Вони провадили дослідження регіональної історії, збирали та публікували археол., етногр. та письмові пам'ятки минулого, брали участь у підготовці та проведенні загальнорос. з'їздів (насамперед археологічних з'їздів). Що ж сто-сується роботи, спрямованої на формування нац. істор. свідомості та засад нац. істор. науки, то в умовах відсутності власної укр. державності вона могла здійснюватися виключно в обмежених формах і лише в громад. органах. В Україні таку роботу вели: Літературне товариство імені Шевченка (1873; від 1892 – Наукове товариство імені Шевченка), Українське наукове товариство в Києві (1907); Рус. істор. т-во в Чернівцях (1902).

Важливою складовою процесу І.і.н. в більшості країн Європи було створення нац. "загальних історичних журналів", які в 2-й пол. 19 ст. відігравали роль координаторів наук. досліджень, були ареною теоретико-методологічних дискусій, знайомили представників фаху з вітчизн. та зарубіжною дослідницькою літ., інформували про події "професійного світу" тощо.

У Німеччині 1859 був заснований "Historische Zeitschrift". Це був перший на континенті нац. істор. журнал з чітко окресленою спрямованістю на методологію істор. дослідження та "політично помірковану національно-державницьку історіографію". У Франції 1876 група молодих істориків ліберально-протестантського напряму (переважна більшість з яких отримала перед цим фахову підготовку в Німеччині) на чолі з Г.Моно заснувала "Revue Historique". Важливими мотивами, які спонукали їх до цього, були: по-перше, потреба протиставити нову концепцію нац. історії тій концепції, яку відстоювала впливова група катол. істориків, які об'єдналися навколо заснованого 1866 "Revue des questions historiques"; по-друге, бажання покласти край пануючим у франц. історіографії методам істор. дослідження, що ґрунтувалися на історіософії Просвітництва доби, й започаткувати "обговорення питань методу" ("discours de la methode") у середовищі професійних дослідників історії.

В Італії заснування на конгресі італ. істориків 1884 в Турині "Rivista Storica Italiana" було наслідком вирішення політ.-інституційних проблем монархії. Новий журнал, разом з періодичними конгресами італ. істориків, мав стати "спільним центром" для узгодження наук. зусиль науковців і численних місц. т-в у сфері нац. історії.

У Великій Британії наслідком переорієнтації з пануючої в країні літ. форми історіографії, найвпливовішим представником якої був Т.-Б.Маколей, на нім. модель істор. досліджень стало створення 1886 "English Historical Review". Перший номер цього часопису відкривався статтею лорда Актона про "Німецьку школу істориків", в якій особлива увага зверталася на теор. й інституційні основи нім. історіографії.

У Польщі "Kwartalnik Historyczny" вийшов 1887 у Львові як орган Польс. істор. т-ва. Засн. журналу К.Ліске тривалий час був референтом польс. істор. літератури нім. ж. "Historische Zeitschrift" Г. фон Зібеля, де критикував консервативних краківських істориків. "Kwartalnik Historyczny" був виданням для всіх польс. земель і діяв як інформаційний та критичний центр польс. історіографії – у середньому на рік тут друкувалося 200 рецензій.

Першою спробою створити "загальний історичний журнал" в Рос. імперії була ініціатива історика М.Кареєва перетворити неперіодичний зб. "Историческое обозрение" Істор. т-ва при Петерб. ун-ті в періодичний наук. орган фахової корпорації. Однак лише через добрий десяток років, 1913, за редакцією М.Кареєва у вид-ві "Брокгауз и Ефрон" (див. "Брокгауза и Ефрона энциклопедический словарь") вийшов перший номер "Научного исторического журнала" (з початком Першої світової війни він припинив своє існування, вийшло всього 5 випусків). Це було єдине періодичне видання в Рос. імперії, яке за своїми завданнями, категорією читачів та авторів, структурою та характером опубл. матеріалів було аналогічним до європ. істор. журналів."Киевская старина" (1882–1906), яка за характером, змістом опубл. матеріалів та категорією читачів належала до типу заг. "українознавчих" культурологічних видань, а серед її авторів переважали професійні науковці, які публікували на сторінках журналу кваліфіковані наук. статті з укр. історії, етнографії, археології, історії мови та літ. 16–19 ст., вирішувала, проте, не стільки фахові, скільки нац.-культ. завдання.

Ще одним важливим кроком на шляху І.і.н. було створення в більшості країн Європи та в США в 19 – на поч. 20 ст. нац. асоціацій істориків. Такі об'єднання створювалися, як правило, після проведення відповідних нац. конгресів істориків-професіоналів, які усвідомлювали необхідність координації наук. досліджень в умовах поглиблення спеціалізації істор. науки. В США Амер. асоціація істориків була заснована у верес. 1884 членами існуючої з 1865 Амер. асоціації соціальних наук. Гол. завданням цього професійного об-ня проголошувалося "сприяння не стільки вивченню американської історії, скільки вивченню історії в Америці". В Німеччині на 3-му з'їзді нім. істориків у квіт. 1895 у Франкфурті-на-Майні був створений Союз нім. істориків, який став організатором і координатором проведення загальнонім. з'їздів фахової корпорації (до I світ. війни відбулося 13 з'їздів). В Англії поштовхом для створення 1906 Істор. асоціації, заснованої на 1-й нац. конф. істориків, стали інституційні зміни в істор. науці: наприкінці 19 – поч. 20 ст. до традиційних центрів істор. досліджень (Оксфорд і Кембридж) додалися ун-ти в Манчестері, де була ств. школа екон. історії, та Лондоні, в якому 1895–98 виникла школа економіки та політики, яка зосередила свою увагу на проблемах соціальної історії. В Рос. імперії подібної асоціації не було створено.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Бузескул В.П. Всеобщая история и ее представители в России в ХIХ и начале ХХ века, ч. 1. Л.,1929
  2. Степанский А.Д. К истории научно-исторических обществ в дореволюционной России. В кн.: Археографический ежегодник за 1974 год. М., 1975
  3. Колесник М.П. Історичне товариство Нестора-літописця: основні етапи й напрями діяльності (1872–1931 рр.). "УІЖ", 1989, № 9
  4. Schleir H. Epochen der deutschen Geschichtsschreibung seit der Mitte des 18. Jahrhunderts. В кн.: Kütler W. та ін. (Hrsg.) Geschichtsdiskurs, bd. 1. Frankfurt am Main, 1993
  5. Иванов А.Е. Ученые степени в Российской империи. ХVIII в. – 1917 г. М., 1994
  6. Таран Л.В. Историческая мысль Франции и России. 70-е годы ХIХ – 40-е годы ХХ вв. К., 1994
  7. Тарасенко О. Становлення та розвиток історичної освіти і науки у Київському університеті у 1834–1884 рр. К., 1995
  8. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVIII – середина ХIХ ст.). Х., 1996
  9. Diesener G., Middell M. Institutionalisierungsprozesse in den modernen historischen Wissenschaft. В кн.: Historikertage im Vergleich (Comparativ. Jg. 6. H. 5–6). Leipzig, 1996
  10. Raphael L. Organizational Frameworks of University Life and Their Impact oN Historiographical Practice. В кн.: History-Making. The Intellectual and Social Formation of a Discipline. Stockholm, 1996
  11. Стельмах С.П. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХIХ – початок ХХ століття). К., 2005.

Посилання:
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • АРХЕОЛОГІЧНІ З'ЇЗДИ
  • БЕРЛІНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • БРОКГАУЗА И ЕФРОНА ЭНЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ СЛОВАРЬ
  • ЧЕРНІВЦІ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ФОРТИНСЬКИЙ ФЕДІР ЯКОВИЧ
  • ГАЛИЧИНА
  • ІМПЕРАТОР
  • ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М.ГРУШЕВСЬКОГО НАН УКРАЇНИ
  • ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ІМЕНІ А.КРИМСЬКОГО НАН УКРАЇНИ
  • ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ І.КРИП'ЯКЕВИЧА НАН УКРАЇНИ
  • ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ НАН УКРАЇНИ
  • ІНСТИТУТ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАН УКРАЇНИ
  • ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ
  • ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО ПРИ ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ ІНСТИТУТІ КНЯЗЯ БЕЗБОРОДЬКА В НІЖИНІ
  • ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО ПРИ ІМПЕРАТОРСЬКОМУ НОВОРОСІЙСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
  • ІСТОРИЧНЕ ТОВАРИСТВО НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ
  • ІСТОРІОСОФІЯ, ІСТОРІОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • КАРЄЄВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • ХАРКІВСЬКЕ ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА АРХЕОГРАФІЧНА КОМІСІЯ
  • КИЕВСКАЯ СТАРИНА
  • ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМЕНІ Т. ШЕВЧЕНКА
  • ЛУЧИЦЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛЬВІВ
  • ЛЬВІВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
  • МИЩЕНКО ФЕДІР ГЕРАСИМОВИЧ
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
  • НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ
  • НІЖИН
  • ОДЕСЬКЕ ТОВАРИСТВО ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ
  • ПАРТІЯ ПОЛІТИЧНА
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • УКРАЇНСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО У КИЄВІ (1906)
  • ВАРШАВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
  • ЮНЕСКО, ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ З ПИТАНЬ ОСВІТИ, НАУКИ І КУЛЬТУРИ

  • Пов'язані терміни:
  • ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ В 19 СТОЛІТТІ
  • ІСТОРИЧНІ НАУКОВІ ТОВАРИСТВА
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • ІСТОРИЗМ
  • МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)