ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА

  Бібліографічне посилання: Рубльов О.С. ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Inteligencija_ukrainska (останній перегляд: 17.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА, витоки традицій та їх розвиток. Українська інтелігенція в загальновживаному значенні цього терміна як духовний провід народу (про розмаїття визначень поняття "інтелігенція" див. Інтелігенція та інтелектуали) сформувалася в 19 ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на укр. теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція – духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додерж. період людської історії домінуючою формою духовного життя була релігія, а своєрідною "протоінтелігенцією" були жерці (див. Волхви). Саме від духовних осіб тих віків веде свій "родовід" давньоукр. протоінтелігенція. Визначальною віхою в історії її розвитку було запровадження християнства в Київській Русі (див. Хрещення Київської Русі): церква монополізувала сусп. функції збереження й відтворення культ. доробку всього сусп-ва, а отже й процес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., напр., Літописання), і водночас стала джерелом державотворчої ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в сусп-ві та обумовили певні зрушення в її соціальній природі. Зокрема, по-перше, церк. протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств сусп-ва – і демократ. "низів", і феод. "верхів", адже до стану церковнослужителів міг потрапити будь-хто з віруючих, по-друге, церк. протоінтелігенція за своїм ставленням до держави була однорідною – вона захищала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрархія та сусп. стандарт того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Втім, з часом у діях "протоінтелігенції" як когорти освічених людей почала проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував держ. систему, так і опозиціонерів, духовних "дисидентів", речників численних "єресів". З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою інтелігенції.

За козац. доби соціальний статус протоінтелігенції залишався назагал незмінним, натомість зросла її творча роль у житті сусп-ва. Вона стала продуцентом гол. політ. ідей: як тих, що інтегрували тогочасне укр. суспільство, так і тих, що дезінтегрували його. Особливо це виявилося в подіях національної революції 1648–1676. Набув розвитку й процес виходу певної частини протоінтелігенції з-під опіки церкви. Це привело до збільшення в її соціальному складі питомої ваги світської протоінтелігенції (напр., частина козац. адміністрації), яка підпорядковувалася Укр. козац. д-ві. 1633 з'явився перший вищий навч. заклад – Київ. колегіум (див. Києво-Могилянська академія), котрий був гол. осередком підготовки вітчизн. інтелектуальних сил і діяв за зразками західноєвроп. ун-тів. У колегіумі навчалися діти різних станів – від аристократії до селян і козаків, а чисельність слухачів наприкінці 17 ст. сягнула 1000 осіб. У цьому навч. закладі вчилися філософ Г.Сковорода, просвітитель Я.Козельський, композитор М.Березовський, лікар П.Підгорецький та ін. Професорів і вихованців Києво-Могилянської акад. наприкінці 17 – поч. 18 ст. запрошували до Москви для європеїзації тамтешньої освіти ( Симеон Полоцький, Арсеній (Сатановський), Єпіфаній (Славинецький), (Феофан Прокопович) та ін.). У Західній Україні продукуванням протоінтелігенції займався заснований 1661 Львівський ун-т (див. Львівський національний університет).

18 ст. традиційно вважається періодом майже цілковитої русифікації укр. протоінтелігенції. Саме тоді Російська імперія, насамперед часів Петра I та Катерини II, зробила наголос на цілеспрямованій підготовці через систему вищої освіти таких інтелектуальних сил, які б обслуговували потреби царату. Підготовка кадрів протоінтелігенції вийшла з-під опіки церкви і потрапила під тотальний контроль д-ви. Посилився процес відповідної професіоналізації соціальних функцій протоінтелігенції, "збільшення реєстру видів її розумової діяльності", особливо технічного і природничого спрямування. Незважаючи на "одержавлення" протоінтелігенції, все більше освічених людей ставали "вільнодумцями".

Гол. верствами-постачальниками кадрів протоінтелігенції стали козацька старшина, шляхта (дворянство) та духовенство. Саме у 18 ст. почалося виокремлення з протоінтелігенції власне інтелігенції як особливої соціальної верстви. З рядів збіднілого дворянства, духовенства, міщан виходили окремі особи, які пов'язували своє існування винятково з інтелектуальною працею. Для них така праця ставала єдиним засобом заробітку й особистої кар'єри. Вони відривалися від життєвих інтересів своїх станів й формували нову соціальну верству. Наприкінці 18 ст. на тлі русифікації, яка ще більше посилилася, розпочався також і зворотний процес дерусифікації вітчизн. протоінтелігенції, про що засвідчили поява "Енеїди" (1798) І.Котляревського й подальший розвиток "малорусской" літ., особливо в Харкові, де 1805 постав перший у підрос. Україні ун-т (див. Харківський національний університет) і значно активізувалося нац.-культ. життя.

Переломним етапом у соціально-істор. генезі інтелігенції стало 19 ст. Гол. рисами її розвитку були: по-перше, стрімке кількісне зростання; по-друге, поступова зміна соціальних джерел формування, демократизація її складу (феномен різночинної інтелігенції; див. Різночинці); по-третє, колосальне зростання впливу в сусп.-політ. житті; по-четверте, її оформлення в специфічну, окрему верству; по-п'яте, і це було найістотнішим, почала інституціоналізуватися традиція духовної опозиційності до д-ви.

Першим ідейно-орг. оформленням новочасної укр. інтелігенції стало Кирило-Мефодіївське товариство. Захоплення козац. минулим зв'язувало кирило-мефодіївців з духовною спадщиною старшинської верстви. Однак швидко виявилися й розбіжності: старшинська ідеологія була консервативною й спрямовувалася на захист колиш. привілеїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну творчість народу, його потяг до рівності, в т. ч. у взаєминах між народами.

Інтелігентське покоління 1860–70-х рр. знайшло свої духовно-орг. форми в громадах. У громадівській ідеології народ і надалі залишився осн. поняттям, але ставлення до історії змінилося. Місце романтизму зайняв раціоналістичний позитивізм, запроваджувався навіть суворий інтелігентський освіт. ценз: чл. громади могла бути лише особа з вищою освітою.

Реакція часів імп. Олександра III ослабила громади, обмеживши провідну роль інтелігенції винятково культурницькими справами. Наслідком цього стала поява нових ідейно-орг. тенденцій у середовищі молодої інтелігенції. Саме тоді в укр. сусп.-політ. лексиконі з'явилося поняття "національно свідома людина", яке стало загальновживаним і стосувалося переважно інтелігенції. Нова генерація інтелігентів на зламі 19–20 ст. дала нові, вже суто політ., парт. формування.

За даними перепису нас. 1897, у підрос. Україні чисельність тих, хто займався адм., суд., лікарською, санітарною й виховною діяльністю, здійснював громад. й станову службу, провадив приватну юрид. практику, служив у поліції, працював на наук., літ. й мистецькій ниві, становила 134 352 особи. Найчисленніший загін серед них становили педагоги – 49,6 тис.; далі йшли медики – 24,6 тис.; науковців, літераторів і митців було 4,8 тис. осіб; приватною юрид. практикою займалися 3,1 тис. осіб. У цілому ж частка цих людей серед працюючого нас. була невеликою. Так, у Пд.-Зх. краї (Київська губернія, Волинська губернія та Подільська губернія) вона становила 2 % (у т. ч. серед українців – 0,5 %).

Укр. нац. інтелігенція на рубежі 19–20 ст. формувалася майже виключно за рахунок людей з гуманітарною освітою. Остання обставина зумовила ще одну якість укр. інтелігенції: вона на поч. 20 ст. перетворилася на інтелектуально-політ. еліту, очоливши політ. провід нації (див. Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська радикально-демократична партія, Товариство українських поступовців, Українська народна партія). Всі ці партії були типово інтелігентськими угрупованнями літераторів, публіцистів, науковців, студентів, земських службовців.

За умов імперської асиміляції старих укр. правлячих соціальних верств і станів (шляхетсько-старшинських) та уповільненого розвитку й русифікації нових (нац. буржуазії) укр. інтелігенція стала одноосібним лідером спершу нац.-культ. відродження, а на рубежі 19–20 ст. – нац.-визвол. руху. Вона не тільки генерувала нові політ. концепції, а й намагалася їх практично реалізовувати. Вона усвідомлювала себе не інакше, як духовним лідером і просвітителем нар. мас. Це наочно проявилося в укр. публіцистиці поч. 20 ст. (М.Грушевський, Д.Донцов, С.Єфремов, М.Міхновський, І.Франко, Л.Юркевич та ін.).

За визначенням І.Лисяка-Рудницького, увесь період укр. історії 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. був "інтелігентською добою".

На укр. теренах Австрійс. імперії (з 1867 – Австро-Угорщина) розвиток інтелігенції мав подібні риси. 1830-ті (див. "Руська трійця"І.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич, "Русалка Дністровая") й 1840-ві рр. (див. Революції 1848–1849 в Європі, Головна руська рада) започаткували духовно-політ. оформлення провідної укр. верстви. В соціальному відношенні її склад формувався спочатку переважно з духовенства, в подальшому він поступово змінювався, й у 1890-х рр. це вже була модерна, світська верства. Одночасно еволюціонувала сусп.-політ. ідеологія західноукр. інтелігенції. Розрізнені ідеї 1848 щодо самоврядування українців Галичини, Буковини і Закарпатської України в рамках окремого коронного краю (див. Коронний край) у межах Австрії в ході боротьби з польс. підкоренням, з силами політико-культ. москвофільства й австро-польс. угодовства оформлюються в більш виразний політ. світогляд народовства (див. Народовці). В 1890-х рр. стають чітко окресленими всі галицькі політ. напрями, в межах яких діяла західноукр. інтелігентська провідна верства до 1918 (див. Українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Українська соціал-демократична партія).

Наприкінці 19 ст. набула сталого характеру співпраця інтелігенції Зх. та Сх. України. 11 груд. 1873 за ініціативою громад. і культ. діячів Центр. та Сх. України під кер-вом О.Кониського постало Літературне товариство імені Шевченка у Львові, що мало на меті створити на укр. теренах, не підвладних рос. цензорам, ґрунт для вільного розвитку укр. літ. Фундаторами-меценатами т-ва були М.Жученко, Є.Милорадович, Д.Пильчиков та ін. У зв'язку з необхідністю розгортання укр. наук. роботи, загальмованої в підрос. Україні внаслідок Емського акта 1876, Літ. т-во ім. Шевченка з ініціативи О.Кониського й В.Антоновича 1893 реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Одним з позитивних наслідків "нової ери" (польс.-укр. угоди 1890–94) стало заснування у Львів. ун-ті каф-ри "всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи" (1894), яку очолив М.Грушевський. Саме під його кер-вом (1897–1913) НТШ набуло всеукр. значення й престижу в наук. світі.

Загальнонац. подією, ініційованою спільними зусиллями інтелігенції Сх. і Зх. України, стали урочистості в Полтаві з нагоди відкриття пам'ятника І.Котляревському (серп. 1903). У цій акції взяла участь представницька делегація західноукр. інтелігенції.

Доба Першої світової війни актуалізувала західноукр. питання, поставивши його в центр уваги вітчизн. сусп.-політ. думки. Всебічному обговоренню цієї проблеми, у свою чергу, прислужилися сотні західноукр. інтелігентів, котрі як військовополонені, виселенці, заручники чи біженці потрапили в Наддніпрянську Україну, отримавши щасливу, хоча й несподівану нагоду активно спілкуватися зі своїми східноукр. колегами. Завдяки цьому багато підрос. українців заново відкрили власну етнічну приналежність. Невдовзі від формулювання ідейних постулатів нац. руху під австрійс. чи рос. займанщиною західно- та східноукр. інтелігенти перейшли до практичної участі в буд-ві нац. державності 1917–20.

Інтелігенція винесла на своїх плечах українську революцію 1917–1921 й буд-во новітньої укр. д-ви. Однак поразка незавершеної укр. революції викликала природну в таких ситуаціях реакцію проти тогочасного інтелігентського проводу. З одного боку, це була реакція проти світоглядних засад тогочасної інтелігенції – у першу чергу проти характерної для епохи індустріалізації переоцінки можливостей розуму, що прагнув підкорити ірраціональне життя почуттів і вольових поривань, а тому перешкоджав вільному розгортанню первісних стихійних сил людської природи (прикладом такої реакції є праці Д.Донцова та ідеологія націоналізму); з другого – це була реакція проти того, щоб процесом розбудови державності керували ті, хто потенційно був у опозиції до д-ви. За інтелігенцією мали б залишитися лише провідні духовні функції й сервісна роль у держ. і госп. організації сусп-ва (класократична концепція В.Липинського, прийнята гетьман. рухом). Однак нові істор. обставини знову висунули саме інтелігенцію на перше місце.

Провід легального орг. життя західноукр. земель у період між двома світ. війнами залишався в руках інтелігенції, яка під дещо зміненими назвами продовжувала відстоювати традиційні нац.-демократ., радикальні й соціаліст. ідеї.

Упродовж 1920–30-х рр. в УСРР, як і в попередні часи, гол. роль інтелігенції, окрім обслуговування держ., парт., освіт., госп. апарату й надання послуг, полягала в продукуванні культ. цінностей. У короткій добі "українізації" (див. Українізації політика) вітчизн. інтелігенція переступила рамки урядового курсу й ініціювала реальне нац. відродження 1920-х – поч. 1930-х рр., що заповнило окремі лакуни в укр. к-рі й піднесло нац. к-ру на вищий щабель. Рівночасно інтелігенція виступала й найчисленнішим споживачем культ. цінностей. Зростання кількості інтелігенції в 1920-х рр. проходило досить повільно, хоча в цілому відповідало вимогам часу. За даними перепису населення 1926, в УСРР налічувалося 207,9 тис. представників інтелігентських професій (в т. ч. 44,7 тис. керівного персоналу пром-сті й транспорту, буд-ва, держ. установ; 11,6 тис. священнослужителів). Наприкінці 1920-х рр. стара інтелігенція складала ²/3 загалу інтелігенції. Потреби прискореної індустріальної модернізації спричинили масову пришвидшену підготовку інженерно-тех. та культ.-освіт., т. зв. нової інтелігенції. На 1939 у республіці було 839 616 "робітників розумової праці".

Репресії сталінського (див. Й.Сталін) режиму 1930-х рр. значною мірою спрямовувалися проти укр. інтелігенції – виразного носія ідентичності національної. Внаслідок голодомору 1932–1933 років в УСРР значних втрат зазнала одна з наймасовіших інтелігентських категорій – сільс. учительство. Окрім смертей від голоду, масовим явищем стала вимушена еміграція, насамперед до Росії. Лише 1932 республіку залишило бл. 5 тис. педагогів. Чимало репресованих укр. інтелігентів по відбуттю покарання, остерігаючись подальших репресій, залишалося мешкати у віддалених від України регіонах. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 значна кількість вітчизн. інтелігенції була евакуйована до Сибіру та Середньої Азії, звідки повернулася на Батьківщину лише її частина.

За доби СРСР лише шляхом чисток і репресій у підрад. Україні більшовикам вдалося сформувати "державницьку" компарт.-бюрократичну інтелігенцію апаратників, що підпорядковувалася моск.-компарт.-бюрократичній верхівці. Однак поряд з панівною компарт.-бюрократичною інтелігенцією в УСРР–УРСР існувала (причому за чисельністю вона переважала) культ.-освіт. й тех. інтелігенція, аполітична й назагал позапарт., позбавлена впливу в сусп.-політ. житті. Як правило, інтереси цих двох груп інтелігенції були взаємопротилежними.

Міжвоєнна укр. еміграція 1920–30-х рр. (див. Еміграція українського населення) створила низку н.-д. установ та навч. закладів – у Берліні (Німеччина), Варшаві, Відні, Подєбрадах, Празі (обидва – Чехія) та ін. містах. У заснуванні й функціонуванні цих установ чільну роль відіграла саме інтелігенція (див. також Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут імені М.Драгоманова, Український вільний університет, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Український соціологічний інститут у Відні, Український соціологічний інститут у Празі, Український техніко-господарський інститут). Тисячі колиш. військових з еміграції військовиків отримали в цих вузах вищу освіту, поповнивши лави інтелігенції.Друга світова війна спричинила нову хвилю укр. еміграції, що складалася переважно з переміщених осіб (значною мірою з інтелігентів), які утримувалися 1945–51 у таборах у зх. окупаційних зонах Німеччини, Австрії та в Італії. Наприкінці 1940-х – поч. 1950-х рр. українці, які перебували в тимчасових таборах, переселилися на постійне проживання до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Венесуели, Нової Зеландії, Франції та ін. країн. Своєрідним символом віри "діпістів" (від англ. "displaced person" – "переміщені особи") став памфлет І.Багряного "Чому я не хочу вертатись до СРСР " (1946). Чергова хвиля еміграційної інтелігенції покликала до життя нові або реанімувала старі дослідницькі центри та навч. заклади, які сприяли, зокрема, з'ясуванню сутності рад. тоталітаризму, виявленню й оприлюдненню відомостей про голодомор 1932–33 в УСРР, "розстріляне відродження". Саме в цих установах розвивалася альтернативна офіціозній радянській – нац. укр. історіографія (див. також І.Багряний, Інститут з вивчення СРСР, А.Жуковський, Г.Костюк, П.Курінний, Ю.Лавріненко, І.Лисяк-Рудницький, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, УВУ у Мюнхені, Ю.Шевельов). Протидіючи рос. імперській загрозі, що набирала сили під прикриттям СРСР, частина укр. еміграційної інтелігенції активно співпрацювала з видатним польс. інтелектуалом, речником польс.-укр. порозуміння Є.Ґедройцем та редагованим ним паризьким час. "Kultura" ("Культура").

У повоєн. УРСР влада, вбачаючи потенційну небезпеку у відроджених за часів війни патріотичних почуттях українців, інспірувала в 2-й пол. 1940-х рр. потужну кампанію викриття "українського буржуазного націоналізму", своїм вістрям спрямовану проти вітчизн. інтелігенції та її найвідоміших представників (істориків, літераторів, митців, у т. ч. й покійних) – М.Грушевського, О.Довженка, І.Крип'якевича, М.Петровського, М.Рильського, В.Сосюри, Ю.Яновського та ін. Інтелігенція становила ядро інтелектуального опору тоталітарному режимові, це виразно проявилося вже під час "відлиги" доби правління М.Хрущова, яка зробила можливим повернення в Україну уцілілих після таборів і заслань колиш. активістів нац. відродження 1920-х рр. (див. Десталінізація). Переважно інтелігентськими за складом учасників були дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні (див. також Б.Антоненко-Давидович, Ю.Бадзьо, І.Гель, А.Горська, І.Дзюба, В.Марченко, Є.Сверстюк, В.Стус, В.Чорновіл, Шістдесятники та ін.).

Наприкінці 1980-х рр. інтелігенція стала проводом Народного руху України, який справив величезний вплив на процес здобуття Україною незалежності.

Однак уже наприкінці 1990-х рр. соціологи радше песимістично характеризували вітчизн. освічені верстви, зауважуючи, що вищий рівень професійності й вищий рівень освіти укр. інтелігенції порівняно з "народними масами" не спрацьовували як чинник її елітності щодо цивілізованої трансформації України, розвитку її державності, відродження української мови й укр. к-ри. Події Помаранчевої революції 2004 спростували песимізм соціологів і засвідчили величезний конструктивний опозиційний потенціал укр. інтелігенції, її спроможність відігравати активну роль у сусп.-політ. житті.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Барвінський О. Спомини з мого життя, ч. 1–2. Львів, 1912–13; Нью-Йорк–К., 2004
  2. Єфремов С. Історія українського письменства, т. 2. К.–Ляйпціг, 1919; К., 1995
  3. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920), ч. 1–4. Львів, 1923–24
  4. Чикаленко Є. Спогади (1861–1907), ч. 1–3. Львів, 1925–26; Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848–1914: на підставі споминів, ч. 1. Львів, 1926
  5. Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). Львів, 1931; т. 1–2. К., 2004
  6. Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 1–4. Варшава, 1932–34, 1939
  7. Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами, ч. 1–2. Прага, 1942; К., 1999
  8. Підгайний С. Українська інтеліґенція на Соловках: Спогади 1933–1941. Новий Ульм, 1947; Тернопіль, 1999
  9. Дорошенко Д. Мої спомини про Давнє–Минуле: 1901–1914 роки. Вінніпеґ, 1949
  10. Шлемкевич М. Загублена українська людина. Нью-Йорк, 1954
  11. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія – проза – драма – есей. Мюнхен, 1959
  12. Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. Іннсбрук, 1960
  13. Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. "ЗНТШ", 1962, т. 173
  14. Курносов Ю.О., Бондар А.Г. У навчанні та праці: Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР. К., 1964
  15. Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси: Историко-бытовые очерки XI–XIII вв. 2-е изд. М.–Л., 1966
  16. Курносов Ю.О. Роль інтелігенції України в комуністичному вихованні трудящих (1959–1965). К., 1968
  17. Його ж. Інтелігенція Української РСР і науково-технічний прогрес (1959–1970). К., 1975
  18. Лавріненко Ю. Василь Каразин – архітект відродження: Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973. Мюнхен, 1975
  19. Кедрин І. Життя – події – люди: Спомини і коментарі. Нью-Йорк, 1976
  20. Винниченко В. Щоденник, т. 1–2. Едмонтон–Нью-Йорк, 1980; 1983
  21. Mace J.E. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918–1933. Cambridge, 1983
  22. Майстренко І. Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні. Едмонтон, 1985
  23. Ткачова Л.І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. К., 1985
  24. Интеллигенция Советской Украины: Некоторые вопросы историографии и методология исследования. К., 1988
  25. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади, кн. 1–2. Едмонтон, 1987–98
  26. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. К., 1987
  27. Грушевський М. Спомини. "Київ", 1988, № 9–12; 1989, № 8–11
  28. Довженко О.П. Україна в огні: Кіноповість, щоденник. К., 1990
  29. Кирило-Мефодіївське товариство, т. 1–3. К., 1990
  30. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20–30-і роки). К., 1991
  31. Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХIХ в.): Историко-социологический очерк. К., 1991
  32. Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років: соціальний портрет та історична доля. К.–Едмонтон, 1992
  33. Stalin's Meeting with a Delegation of Ukrainian Writers oN 12 February 1929. "Harvard Ukrainian Studies", 1992, vol. 16, N 3/4, December
  34. Голинський М. Спогади. К., 1993
  35. Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХIХ–ХХ ст.: соціально-політичний портрет. К., 1993
  36. У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до К. Студинського (1891–1941). К., 1993
  37. Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874–1885), т. 1–2. К., 1994–95
  38. Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.). К., 1994
  39. Лисяк-Рудницький І. Виродження та відродження інтелігенції. В кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, т. 2. К., 1994
  40. Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.), кн. 1–3. К., 1994
  41. Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–50-ті роки ХХ ст.). К., 1994
  42. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. К., 1994
  43. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884–1939. К., 1995
  44. Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. К., 1995
  45. Суровцова Н. Спогади. К., 1996
  46. Грушевський М.С. Щоденник (1888–1894 рр.). К., 1997
  47. Єфремов С.О. Щоденники, 1923–1929. К., 1997
  48. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVII–ХVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. К., 1997
  49. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998
  50. Володимир Гнатюк: Документи і матеріали (1871–1989). Львів, 1998
  51. Мілена Рудницька: Статті. Листи. Документи. Львів, 1998
  52. Попович М. Нарис історії культури України. К., 1998
  53. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХVI – перша половина ХVII ст.). К., 1998
  54. Madajczyk C. Klerk czy intelektualista zaangażowany? Świat polityki wobec twόrcόw kultury i naukowcόw europejskich w pierwszej połowie XX w.: Panorama. Poznań, 1999
  55. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін (1994–1999 рр.): Інформаційно-аналітичні матеріали. К., 1999
  56. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (1920–1939). Львів, 2000
  57. Крушельницька Л.І. Рубали ліс... (Спогади галичанки). Львів, 2001
  58. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник наукових праць, вип. 8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. Львів, 2001
  59. Энциклопедия жизни и творчества Н.И. Костомарова (1817–1885). К.–Донецк, 2001
  60. Марусик Т.В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40–50-ті рр. ХХ ст.). Чернівці, 2002
  61. "Kultura i Społeczeństwo: Kwartalnik", 2002, t. 44, N 2: Historycy Europejscy o Inteligencji i Intelektualistach
  62. Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVI–ХVII ст. К., 2002
  63. Марочко В.І., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929–1941). К., 2003
  64. Żarnowski J. Inteligencja. В кн.: Mędrzecki W. та ін. Społeczeństwo polskie w XX wieku. Warszawa, 2003
  65. Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). К., 2004
  66. Jerzy Giedroyc – Emigracja ukraińska: Listy 1950–1982. Warszawa, 200426; Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848

Посилання:
  • АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ БОРИС ДМИТРОВИЧ
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • АРИСТОКРАТІЯ
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • БАДЗЬО ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • БАГРЯНИЙ ІВАН ПАВЛОВИЧ
  • БЕРЕЗОВСЬКИЙ МАКСИМ СОЗОНОВИЧ
  • БІЛЬШОВИКИ
  • БУКОВИНА
  • БУРЖУАЗІЯ
  • ЧОРНОВІЛ В'ЯЧЕСЛАВ МАКСИМОВИЧ
  • ДЕРЖАВА
  • ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ
  • ДОНЦОВ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • ДОВЖЕНКО ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДУХОВЕНСТВО
  • ДВОРЯНСТВО
  • ДИСИДЕНТСЬКІ (ОПОЗИЦІЙНІ) РУХИ 1960–1980-Х РОКІВ В УКРАЇНІ
  • ДЗЮБА ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
  • ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ЕЛІТА
  • ЕМІГРАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
  • ЕМІГРАЦІЯ ВІЙСЬКОВИКІВ АРМІЇ УНР ТА УГА
  • ЕМСЬКИЙ АКТ 1876
  • ЄПІФАНІЙ
  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ
  • ГАЛИЧИНА
  • ҐЕДРОЙЦ ЄЖИ
  • ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ
  • ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УСРР
  • ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ
  • ГОЛОВНА РУСЬКА РАДА
  • ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА
  • ГРОМАДА
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА
  • ІНСТИТУТ З ВИВЧЕННЯ СРСР
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛИ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • ХАРКІВ
  • ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.КАРАЗІНА
  • ХРЕЩЕННЯ РУСІ 987–989
  • ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ
  • ХРИСТИЯНСТВО
  • КОНИСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ
  • КОРОННИЙ КРАЙ
  • КОСТЮК ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КОЗАЦЬКА СТАРШИНА
  • КОЗЕЛЬСЬКИЙ ЯКІВ ПАВЛОВИЧ
  • КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • KULTURA
  • КУРІННИЙ ПЕТРО ПЕТРОВИЧ
  • КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (КМА), КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА, КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ, КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ, КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ, НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ
  • КИЇВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО, УКРАЇНО-СЛОВ'ЯНСЬКЕ ТОВАРИСТВО, КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО
  • ЛАВРІНЕНКО ЮРІЙ АНДРІАНОВИЧ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМЕНІ Т. ШЕВЧЕНКА
  • ЛІТОПИСАННЯ
  • ЛЬВІВ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
  • ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ІВАН ПАВЛОВИЧ
  • МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ВЕНІАМІНОВИЧ
  • МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • МОСКВА
  • МОСКВОФІЛЬСТВО
  • МИЛОРАДОВИЧ ЄЛИЗАВЕТА ІВАНІВНА
  • НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА, НАДДНІПРЯНЩИНА, ПРИДНІПРОВ'Я, ПОДНІПРОВ'Я
  • НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ
  • НАРОДОВЦІ
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ
  • НОВА ЕРА
  • ОГЛОБЛИН ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПЕТРОВСЬКИЙ МИКОЛА НЕОНОВИЧ
  • ПОДІЛЬСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО НАТАЛІЯ ДМИТРІВНА
  • ПОЛОЦЬКИЙ СИМЕОН
  • ПОЛТАВА
  • ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН
  • РЕЛІГІЯ
  • РЕВОЛЮЦІЇ В ЄВРОПІ 1848–1849 РОКІВ
  • РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ
  • РІЗНОЧИНЦІ
  • РОМАНТИЗМ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
  • РУСАЛКА ДНІСТРОВАЯ - АЛЬМАНАХ (1837)
  • РУСЬКА ТРІЙЦЯ
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • РИЛЬСЬКИЙ МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ
  • ШАШКЕВИЧ МАРКІЯН
  • ШЕВЕЛЬОВ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ШІСТДЕСЯТНИКИ
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ
  • СОСЮРА ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ
  • СВЕРСТЮК ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ТОТАЛІТАРИЗМ
  • ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП)
  • УКРАЇНІЗАЦІЇ ПОЛІТИКА
  • УКРАЇНСЬКА ГОСПОДАРСЬКА АКАДЕМІЯ У ПОДЕБРАДАХ
  • УКРАЇНСЬКА МОВА
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920)
  • УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ
  • УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ УСДРП
  • УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР)
  • УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ В БЕРЛІНІ (1926-1945)
  • УКРАЇНСЬКИЙ ВИСОКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІМ. М. ДРАГОМАНОВА В ПРАЗІ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ТЕХНІЧНО-ГОСПОДАРСЬКИЙ ІНСТИТУТ
  • УКРАЇНСЬКИЙ СОЦІОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ У ПРАЗІ
  • УКРАЇНСЬКИЙ СОЦІОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ У ВІДНІ
  • УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ В ВАРШАВІ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ВІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ У ПРАЗІ (У МЮНХЕНІ)
  • УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ
  • ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ
  • ВАРШАВА
  • ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 1941-1945 РР.
  • ВІДЕНЬ
  • ВОЛХВИ
  • ВОЛИНСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ЯНОВСЬКИЙ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ
  • ЮРКЕВИЧ ЛЕВ ЙОСИПОВИЧ
  • ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА, ЗАКАРПАТТЯ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН
  • ЖУКОВСЬКИЙ АРКАДІЙ ІЛАРІОНОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • ЕМСЬКИЙ АКТ 1876
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛИ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ ТА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ
  • КАБІНЕТ ВИУЧУВАННЯ ПОДІЛЛЯ
  • КАГАНОВИЧ ЛАЗАР МОЙСЕЙОВИЧ
  • ХЛОПОМАНСТВО, НАРОДНИЦЬКО-КУЛЬТ. ТЕЧІЯ
  • КОНЦЕНТРАЦІЙНІ ТАБОРИ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ТА НАЦИСТСЬКОГО ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ НА ТЕРИТОРІЇ УСРР–УРСР
  • КОРЕНІЗАЦІЯ
  • КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО (ККВ)
  • ЛЕМКІН РАФАЕЛ
  • ЛЕМКІВЩИНА
  • ЛУК'ЯНІВСЬКА ТЮРМА
  • МАНУЇЛЬСЬКИЙ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ
  • МАСОНСТВО, ФРАНКМАСОНСТВО
  • МАЯК
  • НАРОДОВЦІ
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ
  • ОСНОВА - ЧАСОПИС
  • ПЧІЛКА ОЛЕНА
  • ПІДГАЙНИЙ СЕМЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ПОПОВИЧ МИРОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ПРОЦЕС ЦК УКРАЇНСЬКОЇ ПАРТІЇ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ 1921
  • РЕВОЛЮЦІЇ
  • РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
  • САМВИДАВ
  • СТУДЕНТСЬКИЙ ПРАПОР, ЖУРНАЛ 1943-1944
  • ТЕРОР І ТЕРОРИЗМ
  • ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ В УСРР 1920–1930-Х РОКІВ
  • ЗАЛЮБОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ АНТОНОВИЧ
  • ЗАГАЛЬНА УКРАЇНСЬКА БЕЗПАРТІЙНА ДЕМОКРАТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ (ЗУБДО)


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)