ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ В 19 СТОЛІТТІ

  Бібліографічне посилання: Реєнт О.П. ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ В 19 СТОЛІТТІ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Istor_nauka_v_Ukr_v_19_st (останній перегляд: 17.09.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ В 19 СТОЛІТТІ

ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ В 19 СТОЛІТТІ. Наприкінці 18 – поч. 19 ст. публікації з проблем укр. історії набувають якостей професійних наукових досліджень (у 18 ст. істор. розвідки писали переважно аматори – канцеляристи, урядовці, військові та ін. – на дозвіллі). Це було наслідком процесу інституціоналізації історичної науки, зокрема створення ун-тів, які, поряд з наук. т-вами, стали осередками дослідження історії, підготовки когорти професійних істориків. У Харків. ун-ті (ств. 1805; нині Харківський національний університет), зокрема, працювали такі відомі вчені, як Х.Роммель, І.Шад, І.Кронеберг, М.Лунін, В.Цих, які створили там ґрунт для появи харків. наук. школи істориків.

У Київ. ун-ті (ств. 1834; нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка) аналогічну роботу проводили М.Костомаров, М.Максимович, П.Павлов та ін.

Якщо взяти за основу періодизації розвитку укр. істор. думки зміну теоретико-методологічних настанов та орг. засад істор. праці (так, напр., робить І.Колесник), то період поступу укр. історіографії, що припадає на 1-шу чверть 19 ст., можна характеризувати як стан критичної історії, що зумовлював поєднання в особі історика як автора повної систематичної історії, так і критика та збирача текстів, істор. пам'яток та джерел. Саме такими є праці Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, Д.Зубрицького, що вважаються першими власне наук. дослідженнями історії України. В першому виданні своєї "Истории Малой России" (4 т., 1822) Д.Бантиш-Каменський розглядає укр. землі ("Малу Росію") як окреме екон., геогр. та політ. утворення. В наступних перевиданнях цієї книги автор, відповідно до змін тогочасної сусп.-політ. ситуації, переходить з позицій автономізму до вірнопідданства, намагається гармонізувати ідею великорос. державності з проявами "малоросійського" локального патріотизму (така етнонац. світоглядна орієнтація базувалася на ідеї ієрархії множинних лояльностей, які мали певним чином співіснувати, не виключаючи одна одну, й була властивою більшості тогочасної укр. еліти в Російській імперії). В цілому Д.Бантиш-Каменський дотримується традиційної на той час для європ., а також і рос. історіографій схеми істор. поступу, згідно з якою в основу істор. процесу кладеться персональний момент – дії князів, полководців та загалом володарів, а нар. масам відводиться другорядна роль. При цьому діяння володарів інтерпретуються в контексті провіденціалізму (як прояви Божого провидіння). Разом з тим чимало уваги автор приділяє демократ. тенденціям давньої історії, зокрема, його неабияк цікавлять питання впливу різних груп та князя в новгород. вічі (див. Новгородська боярська республіка). При розгляді подій козац. доби осн. наголос робиться на їхніх нац. та реліг. складових. Автор не має чіткого розуміння феномену козацтва, розглядає його фактично як етнічне явище (згідно з працями своїх попередників). Претендуючи на вичерпність та цілісність викладу матеріалу, Д.Бантиш-Каменський наводить чимало геогр., демографічних, екон., етногр. даних, вводить у наук. обіг бл. 50 нових джерел.

З використанням широкого джерельного матеріалу написані також праці галицького історика та архівіста Д.Зубрицького. В центрі його наук. зацікавлень була історія Церкви ("Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в цьому королівстві"), Ставропігійського інституту ("Інститут Ставропігійський від року 1666 до 1772"), Галицько-Волинського князівства та Галицько-Волин. д-ви ("История древнего Русско-Галицкого княжества").

Визначною пам'яткою історіописання стала "Історія Русів". На жаль, її авторство залишається нез'ясованим і до сьогодні. Більшість дослідників вважають, що твір був підготовлений наприкінці 18 – поч. 19 ст. Ймовірно також, що він пройшов кілька редакцій, останню – на поч. 19 ст. "Історія Русів" значною мірою вплинула на подальший розвиток укр. історіографічного процесу, заклавши нову традицію – розглядати козацтво та його гетьманів як осн. рушійну силу укр. історії, починаючи з 16 ст. Започаткування цієї традиції збігається в часі з поширенням романтизму в Європі й, зокрема, з популяризацією в укр. ун-тах ідей Й.-Г.Гердера, Ф.-В.Шеллінга та ін., головно нім. філософів та письменників.

На ґрунті духовного життя України, її к-ри, науки, літератури романтизм у 20–60-ті рр. 19 ст. постає як досить розвинене, самодостатнє явище. Однією з його характерних ознак став справжній бум зацікавлення укр. нар. традиціями, фольклором, музикою, побутовою к-рою. Саме тоді було створено культ нар. пісні, яка сприймалася як "сховище народних думок та відчуттів" (М.Цертелєв). Розгорнено широку кампанію зі збору та публікації пісенного фольклорного матеріалу з усіх регіонів України. В цей період з'являються перші історико-етногр. збірники й розвідки М.Цертелєва, І.Срезневського (зб. "Запорожская старина"), М.Максимовича, харків. романтиків А.Метлинського, М.Костомарова, а в Галичині розгортає діяльність "Руська трійця" (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький) та ін. В укр. історіографії з'являється окремий романтичний напрям, прихильники якого вважають, що суб'єктом істор. процесу (а відповідно й об'єктом пізнання історичного) є колективна особистість – народ, нація, зокрема укр. народ, нація українська, – що мають розглядатися крізь призму таких понять, як нар. дух, нар. характер, нар. душа. Разом з тим акцент робиться не на етнічних, а на соціальних вимірах суб'єктів історії.

М.Максимович, зокрема, одним із перших відкинув домінуючу тезу про етнічний характер козацтва й акцентував на тому, що козацтво є соціальною групою. Виникнення козацтва він пов'язував із початком боротьби проти турец.-татар. агресії. При розгляді національної революції 1648–1676 він вказував як на осн. причину повстання на соціальний гніт, а не на мотиви помсти за особисті кривди.

Загалом, романтичне захоплення народністю зумовило формування співчуття до знедолених нар. мас.

З 1-ї пол. 1880-х рр. в центрі уваги істориків постає проблема селянства. В укр. історіографії виникає народницький напрям (див. Народницький напрям в українській історіографії), що стає домінуючим. У працях М.Костомарова, П.Куліша, О.Кістяківського, П.Чубинського, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Лазаревського та ін. дослідників укр. народ постає як незалежний і самостійний суб'єкт істор. процесу. При цьому наголос робиться на соціальній та побутовій історії укр. народу, який ототожнювався головно із селянством. На відміну від романтичної історіографії, в методології якої переважав емоційно-психологічний підхід до минулого, принцип співпереживання, розуміння, фантазії, методологія народницької історіографії орієнтується на "об'єктивні" факти. Дослідження соціальних та побутових аспектів істор. процесів, перш за все 17–18 ст., представники цього напряму проводили, дотримуючись принципів позитивізму (див. Позитивізм в історичній науці), що загалом відповідало тогочасним європ. тенденціям у розвитку істор. науки. Осередками народницького напряму були: час. "Основа" (1861–62), Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1870-ті рр.), ж. "Киевская старина" на чолі з О.Лазаревським (1880-ті рр.). Його представники активно працювали в різних наук. т-вах (як, напр., у Науковому товаристві імені Шевченка у Львові), часописах, археогр. та археол. комісіях, на університетських кафедрах історії.

Одним із творців народницького напряму в укр. історіографії вважається М.Костомаров. Він тлумачив сусп-во як певну однорідність і не виокремлював у ньому осібних верств. Водночас людність тієї чи ін. країни він розглядав як етнічно неоднорідне з'єднання. Зокрема, на його думку, в період удільно-вічевого укладу Рус. д-ва обіймала 6 з'єднаних між собою у федеративній спілці народностей: укр., сіверську, великорус., білорус., псков. і новгород. М.Костомаров здійснив спробу виокремити специфічні, властиві лише для укр. народності якості (головно соціально-психологічного характеру). На відміну від своїх попередників, він симпатизував запорожцям і негативно ставився до діяльності гетьманів, усі змагання яких пояснював винятково їхніми особистими мотивами честолюбства.

Романтичним захопленням старовиною й козацтвом відзначалися й ранні праці П.Куліша. Однак згодом, гол. чин. під впливом польс. історіографії, він критично переглянув своє раннє романтичне захоплення козацтвом і намагався піднести роль шляхти в укр. історії. Це викликало обурення та осуд з боку традиційної укр. історіографії того часу, але разом із тим спонукало до активніших наук. пошуків і дискусій та більш критичного ставлення до істор. минулого.

Дослідженню соціальної історії Гетьманщини присвятив свою наук. діяльність О.Лазаревський ("Малороссийские посполитые крестьяне 1648–1783", "Описание старой Малороссии" у 3-х т.). Він уперше ґрунтовно на підставі документів аргументував тезу, що запровадження кріпацтва на Лівобережній Україні імп. Катериною II було, по суті, завершенням тих соціально-екон. процесів, що тривали тут ще з 1650-х рр. Чимало місця у своїх працях він відводив висвітленню історії козацької старшини та шляхти ("Очерки малороссийских фамилий", "Люди старой Малороссии"), хоч і надто критично оцінював діяльність цих верств, вбачаючи в них лише експлуататорів селянства.

У подібному проблемно-тематичному напрямі працював і М.Драгоманов. Він розумів сусп. процес як поступовий, підпорядкований внутр. законові прогресу розвиток політ. і моральних ідей. Його особливо цікавили можливості використання сучасних йому методологічних підходів європ. фольклористики, базованих гол. чин. на широкому порівняльному аналізі, для дослідження укр. нар. словесності. М.Драгоманов одним із перших звернув увагу на необхідність розробки власної наук. укр. термінології (більшість праць з укр. історії того часу були написані іноз. мовами).

Найбільш послідовно народницький напрям в укр. історіографії репрезентований у працях В.Антоновича та його учнів. Як і М.Костомаров, В.Антонович вважав провідною ідеєю історії укр. народу ідею широкого демократизму, втілювану через вічевий принцип. Під цим кутом зору він розглядав і козаччину, інтерпретуючи її як нову форму громад.-вічевого ладу. В.Антонович створив наук. школу (див. Антоновича Володимира київська школа істориків), діяльність якої відзначалася насамперед ґрунтовним документалізмом. Майже всі історики, які наприкінці 19 ст. посіли професорські каф-ри в ун-тах Харкова, Одеси та Києва (Д.Багалій, І.Линниченко, П.Голубовський, О.Андріяшев, П.Іванов, Н.Мончаловський, М.Довнар-Запольський, В.Данилевич, В.Ляскоронський, О.Грушевський та ін.), а також М.Грушевський, який обійняв каф-ру у Львів. ун-ті (нині Львівський національний університет), були учнями В.Антоновича. Поряд з пієтизмом у ставленні до документів, студії представників школи В.Антоновича вирізняло також намагання залучити до істор. аналізу підходи і здобутки ін. галузей наук. знань (мовознавства, літературознавства, соціології, географії, економіки, етнографії та ін.).

На зламі 19–20 ст. у Києві, Харкові, Одесі, Львові та ін. містах було засновано низку історичних наукових товариств (Історичне товариство Нестора-літописця, Історико-філологічне товариство при Харківському університеті, НТШ та ін.), часописів та журналів ("Киевская старина", "Записки Наукового товариства імені Шевченка" та ін.), археографічних комісій і т-в, музеїв. Це засвідчило досить високий ступінь зрілості та самодостатності тогочасної укр. історіографії – саме тоді почали з'являтися й перші роботи (О.Пипіна, О.Лазаревського, М.Василенка, О. та М. Грушевських), предметом дослідження яких стала власне укр. історіографія.

Свого найвищого розвитку народницький напрям в укр. історіографії досяг у наук. творчості М.Грушевського. У своїх роботах методологічного характеру (зрештою доволі нечисленних) М.Грушевський запропонував вивчати історію саме народу, а не д-ви. Він зазначав, що держ. фактор в історії є підпорядкованим екон., культ. та нац. факторам. Чимало уваги приділяв дослідженню розвитку міст і міськ. життя – осн. передумови, на його думку, створення д-ви. Відповідно до цих вихідних положень М.Грушевський аналізував особливості етнічного розвитку Київської Русі, роль давньорус. спадщини в долі сх. слов'ян. У своїй "уходницькій теорії" він ґрунтовно розкрив історію козацтва (див. Уходництво) як соціального феномену. Йому та сформованій ним львів. школі належить осн. заслуга в розробці комплексної наук. концепції укр. історії. У своїй фундаментальній "Історії України-Руси" він наголошував на тому, що немає й не може бути "общерусскої" історії, оскільки нема "общерусскої" народності, а отже, й об'єкта для дослідження. М.Грушевський та його учні доводили істор. тяглість укр. історії від Київ. Русі через Галицько-Волин. князівство, Галицько-Волин. та Литов.-Рус. (див. Велике князівство Литовське) д-ви та через пам'ять про них та традиції, що йдуть від них, до нового укр. нац.-політ. відродження 19 – поч. 20 ст.

Досягнувши свого апогею на поч. 20 ст., народницька шк. поступається провідними позиціями державницькому напряму в українській історіографії, який в основу істор. процесу поклав вивчення д-ви. Ґрунт для його появи заклали попередні напрацювання укр. істориків, а також сусп.-політ. процеси поч. 20 ст., коли актуальним ставало питання створення нової укр. державності.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Стельмах С. Історична думка в Україні XIX – початку XX ст. К., 1997
  2. Реєнт О. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу. "УІЖ", 1999, № 3
  3. Колесник І. Українська історіографія (XVIII – початок XX ст.). К., 2000
  4. Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XIX – перша третина XX ст.). К.–Черкаси, 2001
  5. Потульницький В. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. К., 2002.

Посилання:
  • АНДРІЯШЕВ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ
  • АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
  • АНТОНОВИЧА ВОЛОДИМИРА КИЇВСЬКА ШКОЛА ІСТОРИКІВ
  • БАГАЛІЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
  • БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ЧУБИНСЬКИЙ ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ
  • ДАНИЛЕВИЧ ВАСИЛЬ ЮХИМОВИЧ
  • ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
  • ДОВНАР-ЗАПОЛЬСЬКИЙ МИТРОФАН ВІКТОРОВИЧ
  • ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ
  • ЕЛІТА
  • ГАЛИЧИНА
  • ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ГЕРДЕР ЙОГАН-ГОТФРІД
  • ГЕТЬМАН
  • ГЕТЬМАНЩИНА
  • ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ
  • ГОЛУБОВСЬКИЙ ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ГРУШЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО ПРИ ХАРКІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
  • ІСТОРИЧНІ НАУКОВІ ТОВАРИСТВА
  • ІСТОРИЧНЕ ТОВАРИСТВО НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ
  • ІСТОРІЯ РУСІВ, ИСТОРІЯ РУСОВЪ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • ХАРКІВ
  • ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.КАРАЗІНА
  • КІСТЯКІВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ
  • КНЯЗЬ
  • КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КОЗАЦЬКА СТАРШИНА
  • КОЗАЦТВО
  • КРІПАЦТВО, КРІПОСНЕ ПРАВО
  • КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • КИЕВСКАЯ СТАРИНА
  • КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
  • ЛАЗАРЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МАТВІЙОВИЧ
  • ЛИННИЧЕНКО ІВАН АНДРІЙОВИЧ
  • ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ЛІВОБЕРЕЖЖЯ
  • ЛУНІН МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ
  • ЛЬВІВ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
  • ЛЯСКОРОНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ
  • МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • МАРКЕВИЧ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ
  • НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ
  • НАЦІЯ
  • НАЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ
  • НОВГОРОДСЬКА БОЯРСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ОДЕСА
  • ОСНОВА - ЧАСОПИС
  • ПАВЛОВ ПЛАТОН ВАСИЛЬОВИЧ
  • ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА
  • ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ, ГНОСЕОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА, ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • ПИПІН ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ
  • РОМАНТИЗМ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РУСЬКА ТРІЙЦЯ
  • СЕЛЯНСТВО
  • ШАШКЕВИЧ МАРКІЯН
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • СРЕЗНЕВСЬКИЙ ІЗМАЇЛ ІВАНОВИЧ
  • УХОДНИЦТВО
  • ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ
  • ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ
  • ВІЧЕ
  • ЗАПОРОЖСКАЯ СТАРИНА
  • ЗАПИСКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА
  • ЗУБРИЦЬКИЙ ДЕНИС ІВАНОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)