ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІСТОРІЯ НАУКИ

  Бібліографічне посилання: Руда С.П., Храмов Ю.О. ІСТОРІЯ НАУКИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Istorija_nauky (останній перегляд: 16.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІСТОРІЯ НАУКИ

ІСТОРІЯ НАУКИ, поступ базових природознавчих наук; наукові здобутки, отримані в природничих інституціях в Україні. Наука є історично зумовленим способом вир-ва знань, гол. результати якого – цілеспрямовано зібрані факти та логічно побудовані теорії, що ґрунтуються на певних законах. Кінцевим продуктом науки є збалансована, внутрішньо несуперечлива теорія, а рушійною силою – експерименти. Розвиток науки завжди тісно пов'язаний з розвитком продуктивних сил і зумовлюється потребами вир-ва й сусп-ва. Водночас науці притаманна внутр. логіка розвитку. Розуміння поступу науки жодним чином не може бути зведене лише до історії нагромадження знань, але й без відповідних досліджень такої історії неможливо пізнати закономірностей розвитку науки. Реєстрація наук. здобутків та їх узагальнення є важливою складовою І.н.

Час від часу в науці виникають ситуації, коли результати нових експериментів не вдається пояснити за допомогою наявних теор. схем, і тоді доводиться шукати кардинально нові ідеї й теорії, що революціонізують шляхи наук. пізнання. А це викликає т. зв. наук. революції. На поч. 60-х рр. 20 ст. амер. історик і філософ науки Т.Кун у книзі "Структура наукових революцій" сформулював нову концепцію розвитку науки, згідно з якою поступ науки відбувається не шляхом "накладання" нового знання на старе, а через періодичні докорінні трансформації осн. наук. уявлень (парадигм). Чергування екстенсивних та революц. періодів розвитку наук. пізнання притаманне як для науки в цілому, так і для її окремих галузей.

Проте це характерно лише для розвитку вже сформованої науки. При цьому точки її росту лежать, як правило, на перехресті двох шляхів – розвитку внутр. потреб власне науки та соціальних потреб сусп-ва. Одним із важливих завдань історії науки є побудова періодизаційної схеми розвитку науки на основі визначення її ключових, переломних подій. Така схема дає можливість чіткіше уявити процес розвитку науки в цілому та її окремих дисциплін, виявити точки росту, простежити генезис ідей, напрямів, еволюцію знань.

Вирішальна роль у розвитку науки належить видатним ученим, творчість яких ставала переломним моментом у розвитку наук. знань. Такими вченими були: астроном М.Коперник, фізики Г.Галілей, І.Ньютон, М.-К.Планк та А.Ейнштейн, біолог Ч.-Р.Дарвін, математик Дж. фон Нейман та ін. Тому історія науки – це не тільки історія ідей (іманентна концепція), а й людей.

Розділ історії науки – біографістика – розглядає поступ науки через творчість її осн. діячів, даючи тим самим ще один спосіб її описання – через творчі портрети вчених, реконструйовані в контексті їхньої наук., орг. й пед. діяльності, а також через наук. школи, процеси їх формування й розвитку, визначення їхнього внеску в науку.

Різні підходи до дослідження історії науки тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного, хоча, залежно від поставленої мети, перевага може віддаватися якомусь із них. Проте частіше історія ідей викладається в контексті наук. діяльності відповідних авторів, а творчість учених розглядається в широкому контексті розвитку теорій, гіпотез, ідей.

Історико-наук. праці значно виграють, якщо вони виконуються в загальноістор. і культ. контекстах на основі принципів стадіальності, поліваріантності й цивілізаційної дискретності. При цьому треба розрізняти науку в широкому і вузькому сенсах.

У широкому розумінні наука – це свідома діяльність людини, спрямована на одержання позитивних, раціонально представлених і систематизованих знань про навколишній світ, а також сукупність цих знань. Якщо саме так розуміти науку, то необхідно констатувати, що наука властива кожній цивілізації, починаючи від найбільш архаїчних – напр., цивілізація давніх майя: її представники не знали металу та колеса, але досягли дивовижних результатів у математиці й астрономії. Значні позитивні знання мали антич. (див. Античність), візант. (див. Візантія), китайс., інд. та мусульманська цивілізації, хоча в цих соціокультурних системах раціональна пізнавальна діяльність ще не мала характерних сучасних ознак – не була сповна секуляризованою та структурованою за принципом "експеримент–теорія".

У вузькому значенні наука – секуляризована сфера діяльності людини, функцією якої є вироблення й теор. систематизація об'єктивних знань про дійсність. У такому розумінні наука вперше з'являється в Зх. Європі 17 ст.

Виникнення і становлення засад новоєвроп. науки як принципово нового в історії світ. цивілізації феномену відбувалося впродовж кількох століть і збігається з ін. якісними змінами життя Зх. Європи тих часів – Відродженням, Реформацією, Великими географічними відкриттями, виникненням капіталізму, становленням новоєвроп. націй. Усі ці процеси тривалий час протікали досить автономно, проте врешті-решт "увійшли" в резонанс, що й визначив появу євроатлантичної цивілізації, яка протягом двох-трьох століть змінила обличчя людства.

Новоєвроп. наука, яка розвивалася в органічному взаємозв'язку із заг. змінами світу, стала надбанням усього людства. Специфіка регіонально-цивілізаційних та нац. проявів науки незначна. Тому, коли йдеться про історію нац. науки, то її обов'язково необхідно розглядати в контексті історії світ. науки або окремого її напряму. Тільки так можна одержати адекватну картину розвитку нац. науки. За визначенням, нац. наука – це сума нових знань, одержаних ученими певної країни (незалежно від їх національності та місця народження) в ході їхньої наук. діяльності на теренах цієї країни. Якщо дотримуватись такого визначення (а з позицій історії науки воно є цілком коректним), то нац. ученим треба вважати громадянина певної країни, який своєю наук., наук.-орг. й викладацькою діяльністю робить внесок у науку цієї країни. Тобто, з точки зору власне історії науки етнічні корені того чи ін. вченого, який є громадянином або підданим певної держави і працює на тер. цієї д-ви, не дають підстав вважати такого вченого представником нац. науки ін. д-ви, в т. ч. й країни його етнічного походження.

Сучасна наука є складноструктурованою системою дисциплін, тісно пов'язаних між собою завдяки глибинній єдності предметів і об'єктів їхнього дослідження. І хоч одразу зі становленням науки почалась її диференціація – виділення окремих дисциплін, вже в 19 ст. набули сили й зворотні, інтеграційні процеси, які навели мости між, здавалося б, різними наук. напрямами, зокрема природничими й гуманітарними.

Наука – теор. основа техніки, наук. відкриття завжди стимулювали і стимулюють розвиток техніки, зумовлюючи час від часу навіть тех. революції та перевороти (див. Промисловий переворот), виникнення нових галузей науки і технологій. Особливо зросла взаємодія науки й техніки із серед. 20 ст., саме тоді людство ввійшло в період перманентної науково-технічної революції. Сьогодні ці процеси є предметом дослідження як історії науки, так і історії техніки. Історія науки пов'язана також з філософією науки та дослідженнями соціальних функцій науки.

Світова історія базових природознавчих наук і наукові здобутки, отримані в природничих інституціях в Україні. Характерними рисами антич. природознавства були – систематичне нагромадження фактів і продукування численних заг. гіпотез та концепцій, в яких антич. природничо-наук. думка передбачила чимало пізніших наук. відкриттів. Саме в цю епоху зародилися початкові ідеї про атомарну, дискретну будову матерії (Демокріт, Епікур 5–3 ст. до н.е.), було запропоновано першу модель світобудови – геоцентричну систему світу (Евдокс Кнідський, Арістотель, Клавдій Птолемей, 4 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.), виникла ідея геліоцентризму (Арістарх Самоський, 3ст. до н.е.), закладено основи елементарної математики, зокрема геометрії (Піфагор, 6 ст. до н.е.; Гіппократ Хіоський, 5 ст. до н.е.; Архімед та Евклід, 3 ст. до н.е.) та алгебри (Діофант, ймовірно 3ст. до н.е.), Евклідом започатковано оптику, Архімедом – статику (правило важеля, центр ваги) та гідростатику (умови плавання тіл, закон Архімеда). Антич. дослідники відкрили найпростіші електричні та магнітні явища (Фалес Мілетський, 6 cт. до н.е.), заклали основи пневматичної і гідравлічної техніки, зокрема винайшли водяний годинник (Ктесибій, 1 ст. до н.е.).

З ім'ям Арістотеля (384–322 до н. е.) пов'язане зародження елементів механіки, поняття руху як заг. зміни і переміщення в просторі. Одним із засн. астрономії і тригонометрії (остання розвивалась як складова частина першої) був Гіппарх (2 ст. до н.е.). Він склав каталог зоряного неба, першу тригонометричну таблицю, запровадив систему геогр. координат. Супутно з астрономією розвивалась астрологія. Зародилася і хімія як спостереження за деякими властивостями речовин, а також алхімія, яка шукала засоби перетворення неблагородних металів у благородні.

Арістотель створив три крупних біологічних трактати: "Історія тварин", "Про частини тварин" та "Про виникнення тварин", присвячені порівняльно-анатомічним описам та ембріології тварин і людини. Найбільш значною працею його учня Теофраста (370–285 до н.е.) була "Історія рослин", де поряд з відомостями про лікувальні властивості рослин містяться дані про їхню будову й розмноження. Рим. поет і філософ Тіт Лукрецій Кар (бл. 96–55 до н.е.) у поемі "Про природу речей" твердив, що природа не створена ніким і керується власними законами. Він визнавав нескінченність Всесвіту й припускав можливість життя в ін. світах. Відомий лікар антич. світу Гіппократ (бл. 460–377 до н.е.) та рим. лікар Клавдій Гален (129–201) зробили ваго-

мий внесок у медицину. Антич. природничо-наук. знання становили єдину недиференційовану систему, що перебувала під верховенством філософії. Визначним натурфілософом був Геракліт Ефеський (544–483 до н.е.). Його вчення відіграло значну роль як в історії біології, так і в історії природознавства й філософії в цілому. Геракліт уперше запровадив у філософію та в науку про природу чітке уявлення

про постійну зміну – стихійно-діалектичний підхід до розуміння природи.

У галузі техніки відомим дослідником та інженером був Герон Александрійський (ймовірно 1–2 ст. н. е.). У "Пневматиці" він описав різні механізми, в яких використовувалося нагріте або стиснене повітря чи пара, зокрема автоматичне пристосування для відчинення дверей, пожежний насос, сифони. В "Механіці" – своєрідній енциклопедії антич. техніки – він розглянув блок, гвинт, коловорот, важіль, клин, зубчасті передачі, а також більш складні механізми.

В епоху середньовіччя було винайдено порох, окуляри, дзеркала, мех. годинник, папір. Нові засоби руху привели до "транспортної революції" та розвитку торгівлі. Природничі й тех. знання розширювалися. Розвивалося раціоналістичне ставлення до навколишнього світу. Визрівали передумови наук. стилю мислення. Зокрема, вперше в історії науки англієць Р.Бекон (1214–92) закликав вивчати природу дослідним шляхом.

Низку блискучих відкриттів у цю епоху було зроблено вченими Бл. Сходу й Середньої Азії. В галузі астрономії уславився Улугбек (1394–1449), який разом з ін. самаркандськими вченими створив каталог 1018 зірок, що тривалий час вважався кращим каталогом зірок у світі. Визнаним авторитетом у середньовічній науці був Ібн Сіна (Авіценна) (бл. 980–1037). Створені ним "Канон медицини" в 5-ти книгах та "Книга зцілення" містять чимало даних антич. авторів та його власних оригінальних відомостей з медицини і біології.

Одним із найвідоміших досягнень епохи середньовіччя сталокнигодрукування, розпочате бл. 1439–40 нім. винахідником Й.Ґутенберґом (1399–1468). Невдовзі вийшла перша друкована книга, написана уродженцем України, праця Ю.Дрогобича "Прогностична оцінка поточного 1483 року" (лат. мовою), що містила цінні відомості з астрономії, географії, медицини.

Середньовіччя запозичило від античності принципи розвитку освіти. В 12 ст. з'явилися перші університети, а на початку 15 ст. в Європі їх уже було бл. 60.

Епоха Відродження дала потужний творчий імпульс природознавству, і в різних його галузях, орієнтованих на запити практичного життя, було досягнуто відчутних зрушень. Так, Леонардо да Вінчі (1452–1519) встановив закон тертя, відкрив існування опору середовища, підйомної сили та факт, що дія дорівнює протидії і протилежна їй, явище капілярності, висловив думку про неможливість вічного двигуна, винайшов ряд механізмів для перетворення і передачі рухів. Механікою займався також нім. худож. А.Дюрер (1471–1528). Він розробив теорію пропорцій, вчення про проекції та перспективу і використовував їх не лише в живописі, а й в інженерних роботах з фортифікації.

Одним із найвидатніших представників цієї епохи був автор геліоцентричної системи світу польс. астроном М.Коперник (1473–1543). Він запропонував нову систему світобудови, концепцію якої виклав у трактаті "Про обертання небесних тіл" (1543). Модель світобудови М.Коперника руйнувала уявлення про винятковість Землі у Всесвіті й спричинила наук. революцію в природознавстві. 1584 з'являється твір палкого прихильника вчення М.Коперника італ. вченого Дж.-Ф.Бруно (1548–1600) "Про нескінченність". У ньому містилася концепція про нескінченність Всесвіту, висловлювалися припущення про існування численних ін. світів у Всесвіті, ідея про єдність законів природи. Дж.-Ф.Бруно був звинувачений інквизицією в єресі та спалений на вогнищі в Римі (нині столиця Італії).

Італ. математик Н.Тарталья (бл. 1499–1557) дав розв'язок кубічного рівняння, започаткував балістику. Ін. італ. математик Дж.Кардано (1501–76) в праці "Велике мистецтво" (1545) описав розв'язання рівнянь третього та четвертого ступенів і вперше припустив існування від'ємних коренів рівнянь та уявних чисел. Важливе значення для подальшого розвитку алгебри мало запровадження 1591 франц. математиком Ф.Вієтом (1540–1603) символічних позначень для невідомих величин і коефіцієнтів рівнянь, що сприяло розвиткові вищої математики.

Успіхи в галузі анатомії людини пов'язані з творчістю проф. Падуанського університету А.Везалія (1514–64). У його трактаті "Сім книг про будову людського тіла" (1543) розроблено топографічну й описову анатомію людини, доповнено анатомічну термінологію. Ін. італійський учений Дж.Фракасторо (1478–1553) в праці "Про заразу, заразні захворювання та їх лікування" (1546) інтуїтивно передбачив наявність специфічного і здатного до розмноження заразного начала. Нім. лікар і природодослідник Парацельс (1493–1541) заснував особливий мед. напрям – ятрохімію. Згідно з його вченням, усі життєві процеси пояснюються ферментаціями, а хвороби є порушенням гармонії хім. функцій в організмі.

Оновленню геогр. знань сприяли експедиції генуезця за походженням Х.Колумба (1451–1506), який відкрив Америку (1492), Багамські та Антильські острови, і португальця Ф.Магеллана (бл. 1480–1521), який здійснив першу кругосвітню подорож. Геогр. відкриття та пов'язані з ними дослідження тваринного й рослинного світу збагатили біологічні знання. Нагромаджений фактичний матеріал конче потребував систематизації. Італ. ботанік А.Чезальпіно (1519–1603) створив першу морфологічну систему рослин, запровадивши поняття роду та виду, і дав її виклад у праці "Про рослини" (1583, 16 книг).

Виникнення класичної науки, основою якої є експериментальне наук. пізнання, пов'язане з ім'ям італ. вченого Г.Галілея (1564–1642). Він виявив принципи відносності й інерції, закони вільного падіння, довів факт рівності гравітаційної та інертної мас, від його досліджень бере початок розділ механіки – динаміка. Виконані Г.Галілеєм за допомогою створеного ним телескопа (1609) астрономічні дослідження наочно довели об'єктивний характер геліоцентризму, сприяли перемозі геліоцентричної системи М.Коперника. У своїй творчості Г.Галілей керувався ідеєю єдності світу, він вважав, що вся сукупність процесів у Всесвіті утворює гармонійне, впорядковане ціле. Піднесенню авторитету експериментальної науки сприяли також англієць Ф.Бекон (1561–1626) та француз Р.Декарт (1596–1650).

Природознавство 2-ї пол. 17 ст. відрізнялося не лише рівнем екстенсивних досліджень і застосуванням мат. методів, а й стилем наук. творчості. Яскравим представником цього періоду був

засн. класичної фізики англієць І.Ньютон (1643–1727). Він створив першу заг. картину всієї природи як завершену картину механіки, закони якої керують усім світом. Його основоположна праця "Математичні початки натуральної філософії" (1687) містила уявлення про абсолютні простір, час, рух, поняття стану, маси, три закони механіки (закони Ньютона), закон всесвітнього тяжіння.

Винайдення І.Ньютоном і незалежно від нього нім. філософом та природодослідником Г.-В.Лейбніцем (1646–1716) диференціального та інтегрального числень, а також запровадження Р.Декартом поняття змінної величини і функції уможливили запис осн. законів механіки й фізики у вигляді диференціальних рівнянь. Р.Декарт заклав також основи аналітичної геометрії (1637), що дало можливість перевести на алгебраїчну мову геометричні задачі. Все це привело до того, що, починаючи від 17 ст., природознавство стало математичним.

Англ. учений Р.Бойль (1627–91) довів неспроможність алхімічних уявлень, сформулював 1661 поняття хім. елемента і запровадив у хімію методи якісного аналізу.

У галузі біології за допомогою мікроскопа італієць М.Мальпігі (1628–1694), англієць Р.Гук (1635–1703) та голландець А. ван Левенгук (1632–1723) відкрили клітинну і волокнисту будову рослин, світ невидимих людському окові істот, еритроцити та сперматозоїди. Одним з видатних досягнень мед. і біологічної науки було відкриття англ. лікарем У.Гарвеєм (1578–1657) кровообігу та з'ясування його шляхів (1628). Він же був одним із засн. ембріології. Для останньої чв. 17 ст. вже характерні спроби побудувати штучні системи рослин. Англ. учений Дж.Рей (1627–1705) в "Історії рослин" (1686–1704) описав понад 18 тис. рослин, згрупувавши їх у 19 класів. 1699 він також запропонував класифікацію тварин.

Отже, природознавство як самостійна, цілісна і взаємопов'язана система наук про природу виникло в 17 ст. Його історія тісно пов'язана з історією сусп-ва. Певному рівневі розвитку і тех. забезпечення сусп-ва завжди відповідав певний, характерний етап розвитку природознавства.

Упродовж усього 18 ст. в природознавстві панувало вчення І.Ньютона. В рамках механічної картини світу розвивалися всі галузі природознавства. Значних успіхів у галузі механіки досягли у своїх працях франц. вчені Ж.-Л.Д'Аламбер (1717–83), Ж.-Л.Лагранж (1736–1813), П.-С.Лаплас (1749–1827) та швейцарець Л.Ейлер (1707–83). Зокрема, Ж.-Л.Лагранж зробив рівняння руху придатними для опису й немеханічних процесів, а П.-С.Лаплас удосконалив пояснення руху небесних тіл і висунув космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи (1796).

У математиці 18 ст. поряд з розвитком усталених напрямів виникають нові: вчення про ступеневі ряди, варіаційне числення, диференціальна геометрія, нарисна геометрія, мат. фізика та ін. Англієць Б.Тейлор (1685–1731) сформулював 1715 заг. теорему про розкладання функції в ступеневий ряд (ряд Тейлора), француз А.-К.Клеро (1713–65) запровадив 1743 криволінійні інтеграли, Л.Ейлер – подвійні (1768–70), Ж.-Л.Лагранж – потрійні (1773), швейцарець Г.Крамер (1704–52) для розв'язання систем лінійних рівнянь – визначники і подав їх теорію (1750), Л.Ейлер розробив метод розв'язання лінійного диференціального рівняння будь-якого порядку (1739), а Ж.-Л.Лагранж – заг. метод розв'язання диференціальних рівнянь у частинних похідних першого порядку (1774–79).

У цей же період англ. астроном Е.Галлей (1656–1742) відкрив власний рух зірок (1718), його співвітчизник Дж.Брадлей (1693–1762) – явище аберації світла (1727–29), нім. учений Й.-Г.Ламберт (1728–77) висунув ідеї про структурну нескінченність Всесвіту та його ієрархічну будову (1761), рос. учений-енциклопедист М.Ломоносов (1711–65) відкрив атмосферу у Венери (1761), а англ. учений В.Гершель (1738–1822) – планету Уран (1781).

У 2-й пол. 18 ст. у зв'язку з потребами сусп-ва у викопній мінеральній сировині і зростанням інтересу до вивчення земних надр формується геологія як окрема гілка природознавства. В геол. працях "Слово про народження металів від трусу Землі" (1757) та "Про шари земні" (1763) М.Ломоносов узагальнив тодішні геол. дані, розвинув ідею спільного формування гір та западин на земній поверхні.

У фізиці швед. астроном і фізик А.Цельсій (1701–44), франц. природодослідник Р.-А.Реомюр (1683–1757) та нім. фізик Д.-Г.Фаренгейт (1686–1736) розробили методи термометрії і термометричні шкали. Англієць С.Грей (1670–1736) відкрив явище електропровідності (1729), француз Ш.-Ф.Дюфе (1698–1739) – існування двох видівелектричного заряду (1733). Франц. інженер і фізик Ш.Кулон (1736–1806) встановив закон електричної взаємодії (1785), а італ. анатом і фізіолог Л.Гальвані (1737–98) – існування електричного струму (1786).

Дослідження в галузі теплоти і газів сприяли виникненню й удосконаленню теплових двигунів. 1784 шотландський винахідник Дж.Уатт (1736–1819) побудував універсальний паровий двигун, екон. і ефективний, що набув поширення і відіграв значну роль у переході до машинного вир-ва.

У галузі хімії 1748 М.Ломоносов, а пізніше франц. учений А.-Л.Лавуазьє (1743–94) відкрили закон збереження маси речовини в хім. реакціях. 1774 А.-Л.Лавуазьє слідом за англ. хіміком Дж.Прістлі (1733–1804) одержав кисень, довів, що кисень і азот входять до складу повітря і що кисень поглинається під час дихання з утворенням вуглекислого газу (1774–77), пояснив процеси горіння та окислення (1780). Він же розробив нову хім. номенклатуру і класифікацію тіл, поділивши їх на прості та складні, побудував таблицю простих речовин, запропонував систематику органічних сполук, заклав основи органічного аналізу.

Осн. завдання біології 18 cт. полягало в класифікації та систематизації величезної кількості нагромаджених матеріалів і спостережень. Швед. природодослідник К.Лінней (1707–78) розробив систему класифікації рослин і тварин (1735), описав бл. 1500 нових видів рослин, уточнив поняття виду, висловив думку про можливість мінливості видів, запровадив бінарну номенклатуру. Хоча його система класифікації була штучною, вона відіграла певну роль у розвитку біології. Фундаментальна 36-томна праця Ж.-Л.Бюффона (1707–88) "Природнича історія" відкрила епоху в природознавстві. В ній поряд з описами рослин і тварин містилися ідеї про мінливість видів, розмноження й розвиток організмів та єдність рослинного і тваринного світів.

***

Отже, у 18 ст. наука починає активно розвиватися як цілісна система знань, започатковуються її нові напрями. Проте процеси становлення науки і природознавства в Україні у зв'язку з особливостями її істор. розвитку розпочалися зі значним запізненням порівняно із Зх. Європою. Формування науки в повному розумінні цього слова, поява наук. центрів і проведення наук. досліджень припадають в Україні на наступне, 19 ст. У 18 ст. укр. наука ще не стала завершеною системою знань, відзначившись тільки окремими результатами, отриманими завдяки існуванню на теренах України Києво-Могилянської академії. Так, її проф. і ректор Ф.Прокопович (1677–1736) сформулював принцип збереження матерії і руху раніше від М.Ломоносова. А серед випускників академії найбільш уславленим став Д.Самойлович (1742–1805) – чумолог, основоположник вітчизн. епідеміології.

***

У 19 ст. механістичний підхід у природознавстві замінила тенденція розглядати світ як єдиний процес у його (процесу) розвитку. Розпочався перехід від науки, що задовольнялася описуванням та систематизацією предметів і явищ, до науки, яка з'ясовує закони їх взаємодії. Завдяки новій методології наук. мислення 1-ша пол. 19 ст. ознаменувалася низкою важливих відкриттів та узагальнень, що підготували ґрунт для створення в 2-й пол. 19 ст. нової картини світу.

Якісно нові риси й тенденції почали вимальовуватися в математиці у зв'язку з розширенням сфери її застосування в природознавстві і техніці. Нім. учений К.-Ф.Гаусс (1777–1855), англійський математик і фізик Дж.Грін (1793–1841), нім. математик П.-Г.Діріхле (1805–59), франц. математики О.-Л.Коші (1789–1857), С.-Д.Пуассон (1781–1840) та Ж.-Б.Фур'є (1772–1837) розробили теорію диференціальних рівнянь і теорію потенціалу; П.-С.Лаплас і С.-Д.Пуассон – теорію ймовірностей; нім. астроном Ф.-В.Бессель (1784–1846), норвез. математик Н.-Х.Абель (1802–29) та нім. математик К.-Г.Якобі (1804–51) – теорію функцій; О.-Л.Коші – теорію аналітичних функцій.

Становлення нових підходів у природознавстві виразно проявилося, зокрема, у фізиці. Наприкінці 18 – поч. 19 ст. коло відомих фіз. явищ помітно зросло, проте вивчалися вони окремо одне від одного. Відкриття 1841–48 нім. вченими Ю.-Р.Майером (1814–78), Г.-Л.Гельмгольцем (1821–94) та англ. фізиком Дж.-П.Джоулем (1818–89) закону збереження енергії підтвердило релевантність ідеї щодо єдності сил у природі. Універсальність цього закону переконливо показав Г.-Л.Гельмгольц, розглянувши різні види енергії, а не тільки мех. і теплову.

Праці англійця Т.Юнга (1773–1829) і француза О.-Ж.Френеля (1788–1827) завершили створення хвильової оптики. 1834 ірландець У.-Р.Гамільтон (1805–65) розробив формалізовану теорію оптичних явищ, важливе значення якої виявилося в 20-х рр. 20 ст. при створенні квантової механіки в хвильовій формі.

У 1-й пол. 19 ст. розпочався бурхливий розвиток електрики. Рос. фізик В.Петров (1761–1834) та англієць Г.Деві створили потужні електричні батареї (перше джерело постійного струму сконструював 1799 італієць А.Вольта). 1820 завдяки відкриттю датським фізиком Г.-К.Ерстедом (1777–1851) магнітної дії струму започатковано теорію електромагнетизму, а на основі встановленого франц. ученим А.-М.Ампером (1775–1836) закону взаємодії струмів – електродинаміку. Швидкому розвиткові електротехніки сприяло відкриття англ. фізиком М.Фарадеєм (1791–1867) явища електромагнітної індукції (1831). Найважливішим теор. відкриттям з часів І.Ньютона стало запровадження М.Фарадеєм для пояснення електродинамічних взаємодій уявлення про силові лінії (ідея поля). Виходячи з концепції поля, М.Фарадей зміг пояснити відомі на той час електромагнітні ефекти, подолавши рамки мех. опису природи.

Успіхи в галузі математики й фізики сприяли прогресові астрономії. 1801 італ. астроном Дж.Піацці (1746–1826) відкрив першу малу планету Сонячної системи – Цереру. 1798–1825 вийшла класична праця П.-С.Лапласа "Небесна механіка", якою завершилося розробляння основ класичної небесної механіки. Тріумфом небесної механіки стало відкриття нім. астрономом Й.-Г.Галле (1812–1910) восьмої планети Сонячної системи – Нептуна (1846) – на основі теор. обчислень, зроблених франц. астрономом У.-Ж.Левер'є (1811–77). 1844 Ф.-В.Бессель передбачив наявність "невидимих" супутників у Сіріуса і Порціона, які вдалося побачити наприкінці 19 ст.

У цей період успішно розвивалася геодезія – наука про визначення форми й розмірів Землі та про принципи вимірювань, що провадяться на земній поверхні, для відображення на планах та картах. К.-Ф.Гаусс і Ф.-В.Бессель удосконалили геодезичні методи й інструменти та провели градусні вимірювання для одержання нових даних щодо розмірів земного еліпсоїда. 1828 К.-Ф.Гаусс запропонував прийняти за математичну поверхню Землі середній рівень моря.

Формувалися нові напрями в геології: палеонтологія, істор. геологія, геоморфологія, геохімія, петрографія та ін. Англ. інженер У.Сміт (1769–1839) запропонував метод визначення відносного віку осадових товщ земної кори за залишками викопних організмів, що мало вирішальне значення для становлення палеонтології. Розвиваючи цей напрям, франц. зоолог Ж.Кюв'є (1769–1832) описав чимало викопних форм невідомих до того рептилій, птахів, риб. У праці "Міркування про перевороти на земній поверхні" (1812) він висунув т. зв. теорію катастроф, інтерпретуючи зміни видів на Землі як результат раптового зникнення попередніх видів і виникнення нових. Усупереч йому англ. природодослідник Ч.Лайель (1797–1875) у праці "Основи геології" (1830–33) пояснював зміни органічного світу на Землі впливом тривалих і постійних природних факторів.

Уже в 1-й чв. 19 ст. було відкрито осн. кількісні закони хімії, що надали їй раціонального характеру. На основі міцного експериментального фундаменту в хімію було запроваджено атомно-молекулярну теорію. 1803 англ. хімік і фізик Дж.Дальтон (1766–1844) сформулював закон, згідно з яким усі речовини утворюють сполуки тільки в цілих кратних відношеннях. Атоми кожного елемента однакові та мають певну (атомну) вагу, одиницею якої є найлегший з елементів – водень. 1818 швед. хімік Й.-Я.Берцеліус (1779–1848) опублікував таблицю відносних (щодо кисню, атомну вагу якого було прийнято за 100) атомних ваг.

Розвиток біології відбувався у тісному зв'язку з ін. галузямиприродознавства. Домінуюче місце в ній посідала система К.Ліннея, заснована на засадах сталості і незалежного походження видів. Проте згодом з'являлося дедалі більше даних, що суперечили їй. Упродовж 1-ї пол. 19 ст. закріплювалася ідея еволюції. Першим, хто перетворив проблему еволюції в предмет спец. вивчення, був франц. природодослідник Ж.-Б.Ламарк (1744–1829). У 2-томній праці "Філософія зоології" він обстоював думку про те, що історія органічного світу – це розвиток від найпростіших форм життя до найдосконаліших організмів. Поступове вдосконалення живих істот від нижчих до вищих він пояснював притаманним усьому живому внутр. прагненням до прогресу та тривалим впливом зовн. умов. Кін. 30 – поч. 40-х рр. 19 ст. ознаменувався фундаментальним узагальненням – клітинною теорією нім. біолога Т.Шванна (1810–82).

У техніці поширювалося практичне використання парової машини. На поч. 19 ст. було спущено на воду пароплав амер. винахідника Р.Фултона (1765–1815), 1830 в Англії почала експлуатуватися перша залізниця з потягом англ. винахідника Дж. Стефенсона (1781–1848). Прогрес у машинобудуванні вимагав розвитку металургії. Рос. металург П.Аносов (1797–1851) та англ. винахідник Г.Бессемер (1813–98) запропонували якісно нові методи вир-ва сталі.

***

Розвиток наук. досліджень на укр. землях і в 19 ст. з певних геополіт. причин відбувався із значним запізненням порівняно з поступом світ. науки. Відчутним поштовхом для розвитку вітчизн. науки стало створення Харків. ун-ту (1805; нині Харківський національний університет) та Київ. ун-ту (1834; нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Університетський статут 1804, що увібрав кращі досягнення просвітницької думки на Зх. (див. Просвітництва доба), перетворював ун-ти не лише на навч., а й на наук. центри.

З наук. дисциплін, представлених у Харків. ун-ті на поч. 19 ст., найбільш показовими були математичні. Передусім це стосується творчості Т.Осиповського (1766–1832), автора "Курсу математики" в 3 т. (1801, 1813, 1823), в якому узагальнено досягнення тогочасної мат. науки і вміщено низку оригінальних власних ідей. Видатним учнем Т.Осиповського став М.Остроградський (1801–62), який вніс вагомий вклад у мат. фізику, аналітичну механіку, мат. аналіз, теорію пружності, гідродинаміку, балістику, алгебр/emу та теорію чисел.

Харків. ун-т став першим наук. центром України, де почали проводитися дослідження в галузі хімії. Ф.Гізе (1781–1821) видав тут працю із заг. хімії в 5 т. (1813–17), що стала енциклопедією хім. знань того часу. Його власні дослідження стосувалися якісного і кількісного аналізу вод, руд, мінералів та метеоритів. 1846 П.Ейнброт установив точну атомну масу азоту. В 1840-х рр. В.Лапшин (1809–88) розгорнув дослідження з електрохімії. Водночас він займався дослідженнями в галузі фізики, зокрема оптики.

Розвиток геодезичних досліджень пов'язаний з іменем А.Шидловського (1818–92). 1847– 48 він встановив точні геогр. координати 29 населених пунктів України і Росії.

В.Черняєв (1794–1897) був кращим знавцем укр. флори. І.Криницький описав багато видів комах, плазунів та земноводних України. І.Калениченко здійснив (1839) перші в Україні палеонтологічні розкопки (на Сумщині).

У дослідженнях біологів Київ. ун-ту теж переважав описовий, морфолого-систематичний напрям. Першим проф. ботаніки був В.Бессер (1784–1842), автор двотомної праці з флори Галичини (1809) і переліку рослин, зібраних в Україні та Бессарабії (1822). Чимало зробив для вивчення флори Пд.-Зх. краю його учень А.Анджейовський (1785–1868), який поклав також початок систематико-фауністичному напрямові зоологічних досліджень. Праці Е.-Р.Траутфеттера (1809–89) стосувалися флори Київської губернії, ботанічної географії та історії ботаніки. Він перший використав принцип ботаніко-геогр. районування рослин (1849). Відомий мандрівник О.Міддендорф (1815–94) досліджував птахів та молюсків України. Зоолог О.Нордман (1803–66), професор Рішельєвського ліцею в Одесі, вивчав переважно риб і птахів.

***

У 2-й пол. 19 ст. завершується створення термодинаміки. Нім. фізик Р.-Ю.Клаузіус (1822–88) запровадив поняття ентропії (1865), австрійс. фізик Л.Больцман (1844–1906) відкрив зв'язок ентропії фіз. системи з імовірністю її стану й довів стат. характер другого закону термодинаміки (1872), амер. фізик Дж.-В.Гіббс (1839–1903) заклав основи хім. термодинаміки (1873–78). Тривав розвиток кінетичної теорії газів. Англ. фізик Дж.-К.Максвелл (1831–79) і Л.Больцман установили стат. закон розподілу молекул газу за швидкостями (1866), що започаткувало статистичну механіку. Своє завершення класична статфізика отримала в праці Дж.-В.Гіббса "Основні принципи статистичної механіки…" (1902).

Істотний крок уперед було зроблено в теорії атомістики. Вченим удалося пов'язати уявлення про атом з дослідними даними про склад і властивості різних речовин. 1861 рос. хімік-органік О.Бутлеров (1828–86) висунув теорію хім. будови речовини, за якою властивості тіл залежать не тільки від виду атомів, з яких складаються молекули речовини, а й від характеру їх взаємозв'язку в молекулах.

Першим з природознавців, хто передбачив існування внутр. зв'язків між хім. елементами, був рос. хімік Д.Менделєєв (1834–1907), він відкрив періодичний закон хім. елементів (1869).

Наприкінці 19 ст. у фізиці постало питання про складну внутр. будову атома. На користь цього свідчили нові факти: відкриття франц. фізиком А.-А.Беккерелем (1852–1908) радіоактивності урану (1896), англ. фізиком Дж.-Дж.Томсоном (1856–1940) – електрона, франц. фізиками П.Кюрі (1859–1906) та М.Склодовською-Кюрі (1867–1934) – радіоактивних елементів – полонію і радію. Стала очевидною обмеженість класичної фізики, неспроможної пояснити багато нових фактів.

Широкі можливості дослідження фіз. природи і хім. складу зірок відкрилися завдяки винайденню 1859 нім. вченими – хіміком Р.-В.Бунзеном (1811–99) та фізиком Г.-Р.Кірхгофом (1824–87) – методу спектрального аналізу. Застосувавши його в астрономії, англ. астроном Дж.-Н.Лок'єр (1836–1920) відкрив на Сонці гелій (1871).

Нім. природодослідник, географ і мандрівник А.Гумбольдт (1769–1859) став одним із засн. наук. географії, країно-, ландшафтознавства, географії рослин, порівняльної кліматології та вулканології. Він розробив методику комплексних геогр. досліджень, порівняльно-генетичний метод вивчення геогр. явищ, висунув ідеї про взаємозв'язок усіх фізико-геогр. явищ і закономірності їх поширення на Землі.

Значну роль у розвитку біологічних наук відіграла еволюційна теорія англ. природодослідника Ч.-Р.Дарвіна (1809–82). У праці "Походження видів" (1859) він подав теорію природного добору, розкрив механізм органічної еволюції та фактори, що її спричиняють. Нім. біолог Е.Геккель (1834–1919) розробив учення про походження багатоклітинних тварин і сформулював закон про зв'язок між онто- та філогенезом (1866).

Осн. закономірності спадковості – розщеплення і комбінування спадкових факторів – установив чеський природодослідник Г.-Й.Мендель (1822–84). Проте його праця "Досліди над рослинними гібридами" (1865) тривалий час залишалася непоміченою й не оціненою належним чином.

Досліджувалися процеси дихання та фотосинтезу. Рос. природодослідник К.Тімірязєв (1843–1920) з'ясував роль хлорофілу рослин у фотосинтетичних перетвореннях (1868–75). Г.-Л.Гельмгольц заклав основи теорії зору та слуху. Нім. хімік Е.Бухнер (1860–1917) відкрив безклітинний розчинний препарат (зимазу), здатний спричиняти спиртове бродіння (1897).

Від кін. 19 ст. почала розвиватися мікробіологія, засновником якої став франц. учений Л.Пастер (1822–95). Він відкрив явище анаеробіозу та збудників анаеробного бродіння (1861), довів неможливість самозародження мікроорганізмів (1860–61), розробив метод пастеризації – знезараження харчових продуктів (1865), виділив збудників сибірки (1881), краснухи свиней (1882), сказу (1885), розробив концепцію штучного імунітету і запропонував вакцинацію проти сибірки (1881) та щеплення проти сказу (1885). Чималий внесок у розвиток мікробіологічної науки зробив нім. лікар Р.Кох (1843–1910), який відкрив збудника туберкульозу (1882).

Досягнення в галузі техніки були пов'язані переважно з практичним застосуванням електрики. Зокрема, в Рос. імперії 1873 винахідник О.Лодигін (1840–1923) вперше продемонстрував ефективність ламп розжарювання для освітлення вироб. приміщень. У галузі дугового освітлення значну роль відіграли праці його земляка електротехніка П.Яблочкова (1847–94; незалежно від всесвітньо відомого винахідника американця Т.-А.Едісона). Постачання енергією підпр-в та її розподіл з міськ. мережі пов'язані з розробкою 1890 рос. електротехніком М.Доліво-Добровольським (1861–1919) трифазної системи передачі струму.

Упродовж 19 ст. відбувалися зміни і в організації наук. досліджень: з'явилися спеціалізовані лабораторії та ін-ти, започатковано наук. т-ва, склалася мережа наук. журналів. У науці почала переважати колективна праця, виникли перші наук. школи.

***

Заг. поступ світ. науки, зміни в її орг. засадах вплинули й на розвиток наук. досліджень в Україні.

Істотний вклад у математику і механіку внесли вчені Харків. ун-ту. В.Імшенецький (1832–92) розробив метод знаходження раціональних розв'язків лінійногодиференціального рівняння (1881). К.Андрєєв (1848–1921) став одним із засн. вітчизн. проективної геометрії. Математик і механік О.Ляпунов (1857–1918) створив строгу теорію стійкості рівноваги й руху мех. систем із скінченним числом параметрів (1892), показав, що критерієм стійкості або нестійкості системи досліджуваних диференціальних рівнянь може бути деяка функція (функція Ляпунова) узагальнених координат і часу, що не є інтегралом цієї системи. Праці його учня В.Стеклова (1864–1926) стосувалися, гол. чин., мат. фізики, зокрема розв'язання осн. задач теорій потенціалу, теплопровідності, пружності й гідродинаміки.

У Київ. ун-ті В.Єрмаков (1845–1922) відкрив (1870) нову ознаку збіжності нескінченних рядів. У сферах теорії функцій, геометрії, варіаційного численняплідно працював Б.Букреєв (1859–1962), він першим у Росії (1889) дослідив фуксові функції. Праці Г.Суслова (1857–1935) стосувалися, гол. чин., аналітичної механіки. Істотний вклад у механіку вніс В.Кирпичов (1845–1913), перший ректор Харків. технологічного та Київ. політехнічного ін-тів. Він створив учення про подібність, широко використовував теорему взаємності в опорі матеріалів, значно спростив метод розрахунку статистично невизначених конструкцій.

Проф. астрономії Київ. ун-ту М.Хандриков (1837–1915) розробляв теорію руху планет і комет. Фізик М.Авенаріус (1835–95) з учнями одержав важливі результати в галузі критичного стану речовини (1875–89). Фізик-теоретик М.Шіллер (1848–1910) розробив метод визначення діелектричної проникності в змінних полях (1874), дав перше експериментальне доведення існування струму зміщення.

Проф. фізики Новорос. ун-ту (нині Одеський національний університет) М.Умов (1846–1915) запровадив поняття про швидкість і напрям руху енергії, про потік енергії та її густину, сформулював теорему, що пов'язує потік мех. енергії через площадку, тиск, якого вона зазнає, і швидкість її руху (теорема Умова). Ф.Шведов (1840–1905) був першим, хто спостерігав (1889) пружність форми і аномалію в'язкості колоїдних розчинів, він вивів рівняння в'язкопластичної течії речовини (рівняння Шведова), започаткував реологію дисперсних систем.

На каф-рі фізики Харків. ун-ту працював фізик-дослідник М.Пильчиков (1857–1908). Він підтвердив існування магнітниханомалій у районі Курська (1883), експериментально підтвердив теорію розсіяння світла Дж.-У.Релея (1892), поряд з Н.Теслою став засн. радіокерування.

1861 проф. Львів. ун-ту (нині Львівський національний університет) Планер одержав рідкі кристали (перевідкрив їх 1888 австрійс. ботанік Ф.Рейніцер).

Значний внесок у розвиток хімії внесли вчені Харків. ун-ту. Видатний хімік М.Бекетов (1827–1911) започаткував тут спеціалізацію з фіз. хімії і заснував наук. школу, розробив засади алюмотермії, висунув ідею про зв'язок будови речовини з її властивостями. Його учень О.Ельтеков (1846–94) досліджував перетворення вуглеводнів та їхніх кисневих похідних. 1877 він сформулював правило, згідно з яким спирти, що мають гідроксильну групу вуглецю з подвійним зв'язком, перетворюються на ізомерно насичені альдегіди ікетони (правило Ельтекова); 1878 відкрив реакцію одержання альдегідів і кетонів.

Відомим ученим у галузі органічної хімії був проф. Київ. ун-ту П.Алексєєв (1840–91), його праці стосувалися хімії азосполук і сприяли виділенню останніх в окремий клас речовин. Він розробив (1867) метод відновлення нітросполук цинковим пилом у слабколужному спиртовому розчині. 1892 проф. Київ. ун-ту М.Бунге (1842–1914) узагальнив явища електролізу органічних і неорганічних сполук. Він же удосконалив методику газового аналізу.

Дослідження професорів Новорос. ун-ту П.Мелікішвілі (1850–1927) та Л.Писаржевського (1874–1938) перекисних сполук внесли чимало нового в неорганічну хімію. Завдяки їм було виділено перекиси в самостійний клас речовин і започатковано хімію перекисних сполук.

Чималий внесок зроблено укр. вченими в розвиток біологічних наук. У Харків. ун-ті О.Данилевський (1838–1923) сформулював оригінальну модель будови білкової молекули (1891), В.Данилевський (1852–1939) заклав основи електрофізіології головного мозку. Л.Ценковський (1822–87) винайшов оригінальний метод виготовлення вакцини проти сибірської язви (1883). У Київському ун-ті О.Павловський (1857–1944) запропонував метод виготовлення протидифтерійної сироватки (1895). С.Навашин (1857–1930) вперше описав явище подвійного запліднення в покритонасінних рослин (1898). УНоворос. ун-ті І.Мечников (1845–1916) виконав дослідження внутрішньоклітинного травлення, що стали основою для створення ним теорії імунітету (1883). Разом з О.Ковалевським (1840–1901) він довів єдність плану розвитку різних груп тваринного світу, ставши засн. еволюційної ембріології. 1886 І.Мечников з М.Гамалією (1859–1949) та Я.Бардахом (1857–1929) організував в Одесі першу бактеріологічну станцію, де проводилася вакцинація проти сказу. Становлення та перші успіхи фізіології центральної нервової системи пов'язані з діяльністю І.Сєченова (1829–1905), який 1871–76 працював у Новорос. ун-ті, де підтвердив та розвинув сформульоване ним раніше положення про матеріальну основу психічних процесів.

1892 в Криму, в лабораторії Нікітського ботанічного саду, Д.Івановський (1864–1920) відкрив збудника мозаїчної хвороби тютюну, започаткувавши нову галузь біологічної науки – вірусологію.

Плідно розвивалася в Україні с.-г. наука. В 1-й пол. 1890-х рр. тут працював В.Докучаєв (1846–1903), який розробляв учення про ґрунт як особливе природно-історичне тіло. Значний внесок у розвиток вітчизн. садівництва вніс Л.Симиренко (1855–1920), який 1887 заклав у с.Мліїв (нині село Городищенського р-ну Черкас. обл.) перший в Європі помологічний розплідник і маточний сад.

Розвиток пром-сті в Україні посилив вимоги до тех. наук. У Харків. технологічному ін-ті К.Зворикін (1861–1928) закладав основи науки про різання металів, а П.Мухачов розробляв проблеми паровозобудування, техніки і технології ковальської справи. 1871 М.Бенардос (1842–1905) запропонував метод дугового електрозварювання.

***

На поч. 20 ст. у світ. природознавстві, зокрема у фізиці, продовжувалася серія революц. відкриттів, які радикально змінили уявлення про навколишній світ. 1900 нім. фізик М.-К.Планк (1858–1947) ввів поняття кванта енергії і започаткував квантову теорію. 1903 англ. вчені – фізик Е.Резерфорд (1871–1937) та радіохімік Ф.Содді (1877–1956) – створили теорію радіоактивного розпаду. 1905 фізик-теоретик А.Ейнштейн (1879–1955) створив спец., а 1915 – заг. теорію відносності, давши новий погляд на простір, час і матерію. Все це знаменувало відхід від класичних уявлень та понять і перехід до некласичної, сучасної науки й сприяло, врешті-решт, побудові нової, квантово-релятивістської картини світу.

Застосування релятивістських і квантових принципів до космології привело до революції в цій галузі. 1922 рос. математик і геофізик О.Фрідман (1888–1925) сформулював концепцію Всесвіту, що розширюється. Значну роль у формуванні некласичного природознавства відіграла квантова механіка, в створенні якої брали участь учені різних країн. Датський фізик Н.-Г.Бор (1885–1962) створив першу квантову теорію атома; нім. фізик В.Гейзенберг (1901–60) запропонував (1925) матричний варіант квантової механіки, сформулював принцип невизначеності (1927); франц. фізик Л. де Бройль (1875–1960) висунув (1923–25) ідею про хвильові властивості матерії, на основі якої австрійс. фізик-теоретик Е.Шредінгер (1887–1970) розробив (1926) засади хвильової механіки і сформулював її основне рівняння (рівняння Шредінгера); нім. фізик М.Борн (1882–1970) дав їй статистичну інтерпретацію.

Виникли нові розділи фізики – атомна та ядерна фізика, фізика твердого тіла, фізика і техніка низьких температур, фізика й техніка напівпровідників та ін.

Революц. відкриття здійснені і в біології. 1900 опублікували свої роботи голл. ботанік Г. де Фріз (1848–1935), нім. ботанік К.-Е.Корренс (1864–1933) та австрійс. генетик Е.Чермак (1871–1962), які перевідкрили й підтвердили закони спадковості Г.-Й.Менделя, заклавши основи генетики.

У галузі техніки значним поступом стало освоєння повітряного простору. 1903 брати У.Райт (1867–1912) та О.Райт (1871–1948) здійснили перший у світі керований політ на літаку з двигуном внутр. згоряння.

***

Чимало цінних наук. результатів було отримано на поч. 20 ст. в Україні. В галузі математики значну роль почала відігравати київ. алгебраїчна школа Д.Граве (1863–1939). Працюючи в Харків. ун-ті, С.Бернштейн (1880–1968) запровадив нерівність, що давала можливість замінити ступеневу оцінку ймовірності значних відхилень експоненційною спадною (1911; нерівність Бернштейна), побудував першу аксіоматичну теорію ймовірностей (1917). Дослідження проф. Львів. ун-ту С.Банаха (1892–1945) стосувалися функціонального аналізу. Свої результати він опублікував у книзі"Теорія лінійних операцій" (1932).

У галузі буд. механіки вагомі результати з опору матеріалів і теорії пружності одержав проф. Київ. політех. ін-ту Ст.Тимошенко (1878–1972). К.Симінський (1879–1932) відомий своїми працями в галузі теорії міцності, стійкості і втомлюваності металевих і дерев'яних конструкцій.

1898–1913 у Львів. ун-ті М. фон Смолуховський (1872–1917) виконав класичні праці з молекулярно-кінетичної теорії флуктуацій (1904) та броунівського руху (1906). Д.Рожанський (1882–1936) у Харків. ун-ті розробив методи осцилографування швидкоплинних електричних процесів (1910), висунув ідею магнетронного генератора. В цьому ж ун-ті В.Фесенков (1889–1972) вперше виконав фотометричне дослідження зодіакального світла (1914).

Важливу роль у розвитку електронних уявлень у хімії відіграли дослідження Л.Писаржевського з електропровідності водних і неводних розчинів, розпочаті ним 1914 у Катериносл. вищому гірничому уч-щі. Електрохімією неводних розчинів займався В.Плотников (1873–1947) у Київ. політех. ін-ті. Він пояснив (1908) іонізацію розчину електролітичною відповідністю між розчиненою речовиною і розчинником, висунув (1913) оригінальну гіпотезу електрохім. резонансу, довів (1916) існування комплексів у неводних розчинах. У цьому ж ін-ті А.Думанський (1880–1967) організував першу в Україні лабораторію колоїдної хімії, де вперше застосував (1907) ультрацентрифугування для визначення розмірів колоїдних часток; В.Шапошников (1870–1952) досліджував (1904) кольоровість, будову і таутометрію барвників; М.Коновалов (1858–1906) встановив закономірності при нітруванні різних граничних вуглеводнів, що дало можливість розв'язати чимало проблем органічної хімії.

Проф. Київ. ун-ту С.Реформатський (1860–1934) розробив метод синтезу b-оксикислот із застосуванням цинкоорганічних сполук (реакція Реформатського), який значно розширив можливості синтезу складних природних сполук. Проф. Новорос. ун-ту Є.Бурксер створив в Одесі першу радіологічну лабораторію (1910) і розпочав дослідження радіоактивності мінеральних вод та гірських порід.

У галузі геології вагомі дослідження провів М.Андрусов (1861–1924), розробив стратиграфічну схему неогенових мор. відкладів, заклав основи вітчизн. палеоекології, встановив наявність сірководневого зараження глибинних водних зон Чорного моря.

У біології поширювалися ідеї еволюціонізму. В Київ. ун-ті О.Сєверцов (1866–1936) створив вчення про співвідношення онто- і філогенезу; І.Шмальгаузен (1884–1963) розробив оригінальні положення про шляхи й фактори еволюції; М.Холодний (1882–1953) виділив залізобактерії (1921) і майже одночасно з амер. фізіологом рослин Ф.-В.Вентом заклав (1926–28) основи вчення про фітогормони.

Активно розвивалися дослідження в галузі тех. наук у вузах. У Київ. політех. ін-ті В.Іжевський (1863–1926) створив кілька конструкцій електричних печей (1901–07), запропонував нагрівання сталі у соляних ваннах перед гартуванням, розробив газогенератор оригінальної конструкції (1919–27).

У Києві й Одесі склалися авіац. центри. При механічному гуртку в Київ. політех. ін-ті проф. М.Делоне (1856–1931), один із піонерів вітчизн. повітроплавання, організував повітроплавну секцію. Його учень – авіаконструктор І.Сікорський (1889–1972) – побудував (1913) перші багатомоторні літаки "Русский витязь" та "Илья Муромец". У Полтаві (1914–15), а потім у Києві (1918–19) почав розробляти теорію косміч. польоту О.Шаргей (Ю.Кондратюк; 1897–1942) – один із піонерів ракетної техніки та космонавтики.

У буремні роки Першої світової війни, української революції 1917–1921 та громадянської війни в Україні 1917–1921 поступ науки в Україні призупинився, але саме в цей період, 14 листоп. 1918, була заснована УАН (нині Національна академія наук України), з існуванням якої в подальшому пов'язані значні досягнення укр. учених. З ініціативи В.Вернадського (1863–1945) в академії почала створюватися мережа н.-д. установ – лабораторій, ботанічних садів, ін-тів, що в подальшому дало змогу розгорнути серйозні фундаментальні та прикладні дослідження.

У галузі математики Н.Ахієзер (1901–80) і М.Крейн (1907–89) створили (1937) лінійні методи підсумовування рядів Фур'є певних класів. М.Кравчук (1892–1942) та С.Бернштейн отримали важливі результати для вирішення проблеми моментів. Робота М.Боголюбова (1909–92) в галузі варіаційного числення 1930 одержала премію Болонської АН. 1932 він спільно з М.М.Криловим (1879–1955) почав розробляти новий напрям у мат. фізиці – аксіоматичну теорію нелінійних коливань. Значних успіхів досягли 1935–37 М.Боголюбов та М.М.Крилов у галузі функціонального аналізу. Вони встановили, що кожна динамічна система, задана в компактному фазовому просторі, має інваріантну міру, що відіграло значну роль у становленні заг. теорії динамічних систем. Фундаментальний внесок у розвиток функціонального аналізу зробив М.Крейн.

Перші дослідження в галузі теорії ймовірностей здійснилиС.Бернштейн і М.Кравчук. С.Бернштейн запропонував (1934) новий підхід до доведення граничних теорем для сум випадкових величин, зв'язаних у ланцюг Маркова, що стало основою для побудови теорії стохастичних диференціальних рівнянь. Роботи М.Кравчука були пов'язані з теорією кореляцій, теорією кривих, мат. статистикою.

У галузі механіки у Дніпропетровську О.Динник (1876–1950) провів дослідження стійкості стержнів і арок. Він застосувавметоди теорії пружності до вивчення гірського тиску та до розрахунку кріплення шахт. М.М.Крилов і М.Боголюбов розробили математично обґрунтовану теорію, придатну для одержання не тільки першого, а й вищих наближень розв'язків задач нелінійних коливань. Д.Граве разом з Ю.Соколовим (1896–1971) дослідив рух перигелію Меркурія і визначив поправки елементів планетних орбіт залежно від магнітного моменту Сонця та електричних зарядів планет. М.Боголюбов вивів узагальнене рівняння гідромеханіки, з якого рівняння класичної гідродинаміки одержуються як перше наближення. С.Серенсен (1905–77) побудував раціональні методи розрахунку та конcтруювання різних типів коліс (1929–32), міцності деталей авіац. двигуна, розробив стат. теорію пошкодження від втомленості (1936), а спільно з Ф.Белянкіним (1892–1972) – новий метод розрахунку сталевих і дерев'яних конструкцій.

Організація 1928 в Харкові Укр. фізико-тех. ін-ту, який 1938 увійшов до системи АН УРСР, сприяла розгортанню широкого спектра фіз. досліджень, зокрема з ядерної фізики. 10 жовт. 1932 К.Синельников (1901–66), О.Лейпунський (1903–72), А.Вальтер (1905–65) та Г.Латишев (1907–73) уперше в СРСР і невдовзі після англійця Дж.-Д.Кокрофта (1897–1967) та ірландця Е.-Т.Уолтона (н. 1903) розщепили ядро літію штучно прискореними протонами. 1934 Л.Шубников і Ю.Рябінін, практично одночасно з нім. фізиками В.Мейснером та Р.Оксенфельдом, показали, що в надпровідному стані магнітна індукція металу дорівнює нулю, тобто дали обґрунтоване доведення ідеального діамагнетизму надпровідників. 1937 Л.Шубников і С.Шалит остаточно довели існування антиферромагнітного стану, що за рубежем було зроблено А.Бізеттом та ін. 1938. Роботи Л.Шубникова сприяли також розвиткові вітчизн. кріогеники.

Теор. фізику в Харкові репрезентував Л.Ландау (1908–68), який започаткував фізику ферромагнетиків. 1937 він розробив теорію проміжного стану надпровідників. Величезне значення мала його робота, в якій виведено наближене кінетичне рівняння для плазми у випадку кулонівської взаємодії та встановлено вигляд інтегралу зіткнень для заряджених частинок (1936).

А.Слуцкін (1891–1950) з учнями запропонував новий метод генерування дециметрових хвиль значної потужності за допомогою т. зв. магнетронних коливань динатронного типу і розробив їхню теорію. І.Обреїмов (1894–1981) та А.Прихотько (1906–95) довели дискретність спектрів молекулярних кристалів, поклавши початок низькотемпературній спектроскопії молекулярних кристалів в Україні.

В Ін-ті фізики О.Гольдман (1884–1971) розвивав фізику напівпровідників, Н.Моргуліс (1904–76) – емісійну електроніку. Фундаментальні дослідження в галузі фізики міцності та пластичності в Україні розпочато 1932 в Дніпроп. фізико-тех. ін-ті. Г.Курдюмов (1902–96) провів тут класичні рентгенографічні дослідження загартування та відпуску сталей і сплавів.

Розвиток одного з осн. напрямів геології – петрографії – стимулювала робота В.Лучицького (1877–1949) "Петрографія України" (1934). Дослідження генезису порід і руд залізорудної формації, виконані 1933 М.Світальським (1884–1937) та П.П'ятницьким, стали основою для створення схеми рудоутворення. Б.Чернишов (1888–1950) 1931 розкрив закономірності формування вугільних пластів і вугленосних товщ. Від 1929 геогр. дослідження у ВУАН – АН УРСР очолював С.Рудницький (1877–1938), працюючи над систематикою геогр. знань.

У Дніпропетровську в Ін-ті фіз. хімії Л.Писаржевський та В.Ройтер (1903–73) вперше висунули обґрунтовану електронну теорію каталізу, а О.Бродський (1895–1969) 1934 вперше в СРСР одержав важку воду. В Ін-ті хімії АН УРСР В.Плотников створив новий напрям – електрохімію неводних розчинів; А.Бабко (1905–68) провів систематичні дослідження реакцій, що лежать в основі фотометричних методів аналізу; Л.Кульський (1903–93) розробляв методи очищення та знезараження води.

У галузі фізіології росту рослин працювали В.Любименко (1873–1937), який 1930–36 розробив широку програму досліджень з підвищення врожаю і якості рослин (махорки), та Є.Вотчал (1864–1937) – він започаткував польову фізіологію рослин і розробляв теор. основи створення нових сортів цукрових буряків з високою цукристістю. М.Кащенко (1855–1935) зробив вагомий внесок у теорію і практику акліматизації рослин в Україні.

Працюючи в Ін-ті зоології і біології, І.Шмальгаузен підготував монографію "Ріст організмів" (1932), в якій запропонував теорію росту тварин. Співробітник цього ж ін-ту О.Лебедєв виконав класичні роботи з вивчення біоценозів листяного лісу (1933) і теоретично обґрунтував можливість застосування атрактантів для боротьби із шкідливими комахами.

В Ін-ті біохімії О.Палладін (1885–1972) розгорнув дослідження з вивчення функціональної біохімії м'язів. О.Богомолець (1881–1946) та його учні впродовж 1920–30-х рр. розробляли концепцію фізіологічної системи сполучної тканини. Ідея про особливу роль сполучної тканини в механізмах старіння згодом сприяла розвиткові молекулярної теорії старіння. 1928–35 В.Чаговець (1893–1941) із співробітниками створив новий розділ електрофізіології – електрогастрографію.

Від 1937 під кер-вом С.Гершензона (1906–98) вивчалися генетичні процеси в природних популяціях тварин. 1928–35 А.Сапегін (1883–1946) вперше застосував методи експериментального мутагенезу в селекції та одержав шляхом рентгенівського опромінювання спадкові зміни в пшениці, ячменю та ін. рослин. Проте на шляху подальшого розвитку селекційно-генетичних робіт стали ненаук. методи утвердження істинності ідей, які почав практикувати в галузі селекційних досліджень Т.Лисенко (1898–1976). Оголосивши себе продовжувачем традицій "передової мічурінської біології", Т.Лисенко відкинув як методологічно неправильні 3 осн. положення хромосомної теорії спадковості.

Наприкінці 1920-х рр. в УСРР почалася індустріалізація, що вимагало швидкого розвитку техніки і тех. наук. Серед прогресивних галузей техніки важлива роль належала зварюванню як одній із провідних технологій вир-ва металоконструкцій. В Ін-ті електрозварювання під кер-вом Є.Патона (1870–1953) проводилися дослідження зварних конструкцій, вивчалася їх міцність у різних умовах. Випробування суцільнозварного корпусу судна довели, що міцність зварних з'єднань була не нижчою від клепаних.

У галузі енергетики істотні результати одержав С.Лебедєв (1902–74), він одним із перших почав вивчати проблему стійкості й автоматизації енергетичних систем (1934), створив теорію стійкості синхронних машин, ефективні конструкції регуляторів синхронних генераторів та двигунів.

Високі темпи індустріалізації вимагали широкої тех. реконструкції металургійної пром-сті. В Харкові М.Луговцов (1885–1956) та Б.Коваль розробили метод виплавки в доменних печах високоякісного чавуну з криворізьких руд на донецькому коксі, що дало змогу відмовитись від транспортування сировини з Уралу і знизило собівартість продукції.

1932 співробітник Ін-ту хімії М.Мозговий отримав авторське свідоцтво на метод застосування кисню у вир-ві сталі, заснований на вдуванні чистого кисню в розплавлений метал. У серед. 1920-х рр. В.Ізбеков уперше одержав вісмут у вигляді порошку електролізом розплаву бромистого алюмінію. 1931 В.Плотников із співробітниками методом електролізу неводних розчинів уперше одержав порошок цирконію.

З початком Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 тематика наук. установ країни була перебудована відповідно до потреб воєн. часу. Переважна більшість науковців була евакуйована з України і працювала в Сибіру, на Уралі, в Серед. Азії, вносячи свою частку в озброєння армії та зміцнення тилу. Було запроваджено автоматичне зварювання корпусу танків (Є.Патон), створено вітамін К (вікасол) для лікування ран (О.Палладін) та антиретикулярну цитотоксичну сироватку (О.Богомолець) тощо.

Наприкінці 1938 відкрито явище поділу ядра урану нейтронами, на основі якого невдовзі в США було створено (1945) атомні, а на поч. 1950-х рр. у США і СРСР – термоядерні бомби, що призвело до гонки ядерних озброєнь у світі та "холодної війни".

По закінченні Великої Вітчизняної війни найважливішим завданням учених стало відновлення нар. госп-ва. В перше повоєн. десятиріччя в УРСР було отримано низку важливих наук. результатів.

Швидко розвивалися мат. дослідження. В Ін-ті математики АН УРСР наприкінці 1940-х рр. під кер-вом М.Лаврентьєва (1900–80) створено новий напрям у теорії функцій – теорію квазікомформних відображень. О.Ішлінський (1913–2003) одержав низку фундаментальних результатів у теорії гіроскопів, Ю.Митропольський (н. 1917) – в асимптотичній теорії нестаціонарних коливальних процесів, Б.Гнєденко (1912–95) побудував заг. теорію підсумовування незалежних випадкових величин. 1948–50 в Ін-ті електротехніки під кер-вом С.Лебедєва створено першу в континентальній Європі електронну цифрову обчислювальну машину.

Чимало пріоритетних результатів одержали фізики-теоретики. 1946 С.Пекар (1917–85) запровадив поняття полярона й 1946–50 побудував теорію поляронів у границі сильного зв'язку, фундаментом якої стали рівняння для визначення енергетичного спектра полярона (рівняння Пекаря) та формула для ефективної маси полярона (формула Пекара-Ландау). А.Прихотько експериментально відкрила (1946–48) колективний характер поглинання світла молекулярними кристалами, а О.Давидов (1912–93) побудував (1948) теорію поглинання світла молекулярними кристалами й передбачив розщеплення невироджених молекулярних термів (давидовське розщеплення).89) створили (1937) лінійні методи підсумовування рядів Фур

Перші дослідження в галуз

1948 Г.Курдюмов передбачив і 1949 з Л.Хандросом відкрив термопружну рівновагу при фазових перетвореннях мартенситного типу (ефект Курдюмова). В.Лашкарьов (1903–74) вперше спостерігав (1946) біполярну дифузію нерівноважних носіїв струму, заклав (1949–52) основи вчення про фотоєдс. 1949 Н.Моргуліс разом із П.Марчуком відкрили явище термоемісійного перетворення енергії, чим започаткував новий напрям в енергетиці. 1948 О.Ахієзер (1911–2000) разом із Я.Файнбергом (н. 1918) передбачили пучкову нестійкість плазми. 1955 О.Ахієзер разом з О.Ситенком (1927–2002) передбачили дифракційне розщеплення дейтрона.

1945–52 І.Ліфшиць (1917–82) створив послідовну теорію локальних збуджень реального кристалу, 1948 розвинув теорію двійникування, а 1950 показав, як квантується рух електрона зі складним законом дисперсії в магнітному полі (умова квантування Ліфшиця-Онсагера).

У галузі фізики низьких температур 1944–48 Б.Лазарєв (1906–2001) та ін. відкрили два типи поведінки надпровідників під тиском, 1948 Б.Лазарєв разом з О.Галкіним (1914–82) відкрили детекторні властивості надпровідників.

В Ін-ті органічної хімії під кер-вом А.Кіпріанова (1896–1972) було синтезовано низку барвників-фотосенсибілізаторів, розроблено нові методи синтезу ціанінових барвників.

В Ін-ті генетики і селекції (Харків) В.Юр'єв (1879–1962) створив високоврожайний і стійкий проти полягання сорт пшениці "Харківська-4". С.Гершензон (1906–98) 1953 відкрив явище самозбирання вірусу ядерного поліедрозу тутового шовкопряда. Фундаментальні результати було одержано в хімії і біохімії білків В.Бєліцером (1906–88), який разом з К.Котковою створив білковий кровозамінник (1950). М.Підоплічко (1904–75) та В.Білай (1961–94) одержали лікувальний препарат мікроцид (1950), а В.Дроботько (1885–1966) із співробітниками – іманін (1954).

У першій післявоєн. п'ятирічці Б.Патон (н. 1918) створив теорію автоматів дугового зварювання. Істотним тех. досягненням стала побудова найбільшого на той час у світі суцільнозварного моста через Дніпро завдовжки 1543 м. На поч. 1950-х рр. Б.Патон, Г.Волошкевич та ін. створили новий метод з'єднання металу практично необмеженої товщини – електрошлакове зварювання. Було розроблено також високопродуктивний спосіб швидкісного зварювання труб великого діаметра для магістральних нафто- і газопроводів (Р.Лашкевич, Б.Медовар та ін.).

З поч. 1950-х рр. у світ. науці бурхливо почали розвиватися такі нові напрями, як реакторобудування та атомна енергетика, фізика транзисторів, мікроелектроніка, радіофізика та радіоастрономія, молекулярна біологія, керований термоядерний синтез, обчислювальна техніка й кібернетика.

Значних результатів у галузі природничих наук в УРСР було досягнуто в період "хрущовської відлиги" (див. М.Хрущов). В галузі математики 1956–65 Ю.Березанський (н. 1925) побудував теорію інтегральних зображень позитивно визначених ядер, 1956 А.Скороход (н. 1930) – заг. теорію граничних теорем для процесів без розривів другого роду.

На рубежі 1950–60-х рр. розпочався стрімкий розвиток кібернетики. Під кер-вом В.Глушкова (1923–82) створено і введено в дію спеціалізовану електронну лічильну машину "МЭСМ" (1958), універсальну обчислювальну машину "Київ" (1959), керуючу ЕОМ широкого призначення "Дніпро" (1961), малу ЕОМ для інженерних розрахунків на напівпровідникових елементах "Промінь" (1962). 1963 запропоновано концепцію ієрархічних автоматизованих систем управління нар. госп-вом. 1961 М.Амосов (1913–2002) створив апарат "штучне серце – легені".

Від кін. 1958 Ін-т механіки почав працювати над наук. програмами, пов'язаними з ракетобудуванням. За короткий час в ін-ті М.Кільчевським (1909–79), В.Лазаряном (1909–78), А.Коваленком (1905–73) та ін. було здійснено фундаментальні дослідження і розробки, необхідні для створення міжконтинентальних балістичних ракет.

1957 в Харків. фізико-тех. ін-ті розпочалося створення експериментальної бази для проведення термоядерних досліджень. 1964 В.Толок (н. 1926) ввів у дію стелератор "Сиріус". У 1960-х рр. Я.Файнберг започаткував плазмову електроніку. 1954–65 І.Ліфшиць з учнями розробив електронну теорію металів. Значний цикл робіт, проведений К.Синельниковим (1901–66), В.Івановим (1908–80) та В.Зеленським (н. 1929), стосувався фіз. матеріалознавства, зокрема розробки твелів (тепловидільних елементів) та нових конструкційних і реакторних матеріалів.

1960 в Ін-ті фізики в Києві став до ладу ядерний реактор, що дало можливість розгорнути дослідження з нейтронної фізики (М.Пасічник, 1912–96).

В Ін-ті металокераміки і спецсплавів колектив під кер-вом І.Францевича створював нові матеріали з наперед заданими властивостями. 1965 тут почали розвиватися нові напрями – металургія волоконних матеріалів та порошкова металургія.

В Ін-ті електрозварювання з ініціативи Б.Патона розгорнулися роботи, пов'язані зі створенням нової галузі металургійного вир-ва – спец. електрометалургії. Тривали пошуки ефективних засобів захисту розплавленого металу від взаємодії з азотом повітря. Широке застосування отримала технологія зварювання у вуглекислому газі, запропонована Д.Дудком (н. 1921) та ін. на поч. 1960-х рр.

В Ін-ті заг. і неорганічної хімії А.Думанський (1880–1967), Ф.Овчаренко (1913–96) та О.Куриленко (1904–82) проводили фундаментальні дослідження ліофільності й електрохім. властивостей дисперсних систем. В Ін-ті органічної хімії О.Кірсанов (1901–92), Г.Деркач (1932–69) та ін. відкрили нові реакції та нові класи й типи органічних сполук.

1960 С.Гершензон одержав експериментальні дані на користь зворотної транскрипції. Через 10 років амер. вчені Д.Балтімор (н. 1938) та Г.-М.Темін (1934–94) незалежно один від одного розкрили механізм зворотної транскрипції й 1975 отримали Нобелівську премію.

У період наростання кризових явищ у рад. сусп-ві фінансування науки державою зменшилося, проте нагромаджений протягом попередніх років наук. потенціал дав змогу дослідникам плідно працювати й досягти помітних успіхів. Саме в цей період переконливо проявили себе великі наук. колективи та наук. школи.

Заснована в Ін-ті механіки М.М.Криловим та М.Боголюбовим наук. школа з асимптотичних методів теорії нелінійних коливань користувалася світ. визнанням. У розвитку теорії функцій, особливо теорії апроксимації, вчені ін-ту мали провідне місце у світі.

В останній чв. 20 ст. активізувалося проникнення механіки у фізику, хімію, біологію, медицину. В серед. 1980-х рр. відбулося становлення наук. школи В.Грінченка в галузі мед. акустики. Було розроблено модель процесу генерації звуку дихання, комп'ютеризовану систему діагностики захворювань легенів на ранніх стадіях, теор. результати підтверджено експериментом у клінічних умовах. На основі експериментальних досліджень Л.Козлова, В.Бабенка, В.Соколова та ін., що стосувалися особливостей шкіри дельфінів при обтіканні потоком води, було створено теорію керування вихровими структурами у примежовому шарі, зареєстровану як відкриття (1983).

Спец. напрямом у теорії машин і механізмів у 1980-ті рр. були дослідження з механіки роботів, маніпуляторів, планетоходів, неголономної механіки колісних транспортних роботів. В.Ларін та його учні отримали чимало оригінальних результатів у галузі динаміки й теорії керування мех. об'єктами.

Велика група учнів О.Ішлінського в Ін-ті математики (Київ), Ін-ті прикладної математики і механіки (Донецьк), н.-д. центрі "Ритм" Київ. політех. ін-ту, в конструкторському бюро з-ду "Арсенал" працювала над підвищенням точності й надійності навігаційних систем. Дослідження вітчизн. учених у галузі лазерної гіроскопії значно випередили зарубіжні розробки.

1970–80-ті рр. характеризуються різким підвищенням складності розроблюваних кібернетичних систем, встроюванням засобів обчислювальної техніки в тех. системи і комплекси, розроблянням автоматизованих систем управління і проектування.

1968 В.Глушков запропонував метод сітьового прогнозування із застосуванням експертних оцінок, що відіграв важливу роль у підготовці мат. інструментарію для систем прийняття рішень. І.Сергієнко (н. 1936) створив перші спеціалізовані пакети прикладних програм, що забезпечують ефективне обробляння даних методами статистики. О.Івахненко (н. 1913) розробив метод групового обліку аргументів для розв'язання задач тех. кібернетики. 1969 Г.Пухов (1916–98) розробив "Екстрему" – першу вітчизн. гібридну ЕОМ для розв'язання динамічних задач нелінійного програмування.

1971 О.Кухтенко, Ю.Самойленко (н. 1932), Ю.Ладиков-Роєв заклали теор. основи управління швидкоплинними процесами. 1975 А.Морозов (н. 1939) увів в експлуатацію систему оперативного керування польотами косміч. кораблів "Союз" та "Союз-Аполлон". Б.Малиновський (н. 1921) в Ін-ті кібернетики разом з Наук.-вироб. об-ням "Світлана" створив перші мікроЕОМ.

1978 В.Глушков сформулював новий принцип організації обчислень в ЕОМ, названий "макроконвейером", і запропонував
підхід до розв'язання мат. задач проектування багатопроцесорних ЕОМ. 1987 його учні розробили й передали до серійного виробництва багатопроцесорний обчислювальний комплекс, першу в СРСР суперЕОМ. До 1990 пром-сть УРСР освоїла серійне вир-во всіх класів і сімейств ЕОМ.

У галузі фізики створено нові наук. напрями: теорію невпорядкованих систем і фізику квантових кристалів (І.Ліфшиць), фізику високих тисків при низьких температурах (Б.Лазарєв), низькотемпературне й вакуумне матеріалознавство, кріоелектромашинобудування (Б.Вєркін) та ін.

1970 В.Бар'яхтар (н. 1930), О.Галкін та ін. відкрили проміжний фазовий стан у антиферомагнетиках, 1973 В.Міхеєв, Б.Єсельсон і В. Григор'єв – квантову дифузію, 1974 О.Королюк (н. 1926) та В.Рой – акустомагнітоелектричний ефект. 1977 О.Ситенко розробив теорію електромагнітних флуктуацій у плазмі, 1972–77 Д.Волков (1925–96) – теорію суперсиметрії. І.Юхновський (н. 1925) розробив мікроскопічну теорію розчинів електролітів. В.Гріднєв (1908–90) і В.Трефілов (1930–2001) заклали фіз. основи швидкісного електротермічного обробляння сталей та сплавів, В.Єременко (н. 1936) – магнітооптики феромагнетиків, С.Свєчников (н. 1926) – некогерентної оптоелектроніки.

У Гол. астрономічній обсерваторії АН УРСР Я.Яцків (н. 1940) заснував школу спеціалістів з вивчення обертання Землі та школу фундаментальної астрометрії. Було одержано важливі результати в галузі фізики комет і спостережень нестаціонарних зірок.

На межі 1970–80 рр. активізувалися дослідження геології океанів і морів з використанням н.-д. суден "Академик Вернадский", "Фаддей Беллинсгаузен", "Гидролог". Було виявлено унікальні поля фосфоритів і залізо-марганцевих конкрецій в Атлантичному та Індійському океанах.

В Ін-ті геофізики почалися широкі дослідження з теорії процесів, що відбуваються в мантії Землі, і пов'язаних з ними тектонічних рухів. Зокрема, С.Субботін (1906–76) розробляв теорію причин тектонічних рухів і механізму формування структур земної кори.

В Ін-ті заг. та неорганічної хімії Ю.Делімарський (1904–90) встановив залежність електродних потенціалів від природи аніона й атомного номера елемента і з О.Городиським (1930–92) розробив нові концепції активаційної поляризації, методики розрахунку дифузійних процесів. На основі вивчення термодинаміки та кінетики електродних процесів Ю.Делімарський, О.Зарубицький (н. 1936) і В.Будник відкрили (1975) нове явище переносу металів з катода на анод, що стало основою технології одержання важкоплавких металів, нанесення електрохім. гальванічних покриттів тощо.

С.Волков (н. 1935) заклав теор. основи високотемпературної координаційної хімії, що дало змогу розробити і вперше в СРСР реалізувати в пром-сті принципово нові методи витягнення золота й ін. дорогоцінних металів із вторинної сировини. В Ін-ті колоїдної хімії і хімії води Ф.Овчаренко відкрив (1988) селективну гетерокоагуляцію мікроорганізмів з колоїдними частинками металів та на її основі створив пром. біотехнологію витягнення золота. Вчені ін-ту заклали наук. основи хімії і технології очищення пром. стічних вод.

В Ін-ті органічної хімії О.Кірсанов створив наук. школу з елементоорганічних сполук. Він винайшов високоефективні препарати з унікальними властивостями для екстрагування рідкісних та розсіяних елементів, нові антипірени, запропонував ефективні фунгіциди, домішки до мастил, складні стабілізатори поліхлорвінілу.

В Ін-ті біоорганічної хімії та нафтохімії В.Кухар (н. 1942) розробив нові підходи до синтезу важкодоступних фторовмісних органічних сполук і одержав низку нових фосфоазосполук та гетероциклів фосфору. Було запропоновано новий високоселективний метод одержання оптичноактивних дифторамінокислот за допомогою реакції Реформатського.

Від 1977 у Фіз.-хім. ін-ті АН УРСР (нині НАН України) в Одесі розвиваються дослідження в галузі органічного, зокрема спрямованого стереоспецифічного, синтезу макрогетероциклічних систем, алкоксисполук, біологічно активних речовин. О.Богатський (1929–83) і С.Андронаті (н. 1940) створили (1974) та впровадили у вир-во (1980) перший вітчизн. транквілізатор – феназепам.

В Ін-ті ботаніки Є.Кордюм (н. 1932) із співробітниками отримали пріоритетні результати щодо особливостей структури і деяких функцій рослинних та бактеріальних клітин при зміні окремих геофіз. факторів в умовах модельних експериментів та орбітальних косміч. польотів. К.Ситник (н. 1926), Ю.Глеба (н. 1949), В.Сидоров і І.Комарницький разом із співробітниками Ін-ту фізіології АН СРСР та Укр. НДІ картопляного госп-ва здійснили цикл робіт з розробляння фундаментальних основ клітинної (генетичної) інженерії рослин (1984).

Ін-т фізіології ім. О.Богомольця відзначився роботами в галузі нейрофізіології та мембранної біології. За допомогою методики застосування внутрішньоклітинних скляних електродів, вперше використаної в СРСР, П.Костюк (н. 1924) та ін. розкрили (1975–83) іонні механізми збудливості соми нервової клітини.

Одним із осн. напрямів діяльності Ін-ту біохімії ім. О.Палладіна стала імунологія. С.Комісаренко (н. 1943) здійснив тут дослідження з імунохімії та молекулярної імунології, встановивши кількість і локалізацію антигенних детермінант низки антигенів.

В Ін-ті молекулярної біології і генетики Г.Мацука (н. 1930) та Г.Єльська (н. 1940) з 1970-х рр. провели численні дослідження молекулярних механізмів регулювання біосинтезу білка і точності процесу трансляції.

Важливі результати було отримано в галузі техніки. В Ін-ті електрозварювання за допомогою оригінальної установки "Вулкан" на борту косміч. корабля "Союз-6" 1969 здійснено експеримент зі зварювання та різання металів в умовах глибокого вакууму й невагомості. 1984 космонавти С.Савицька та В.Джанібеков провели у відкритому космосі комплекс технологічних операцій зі зварювання, різання і напилення за допомогою універсального ручного інструмента, створеного в Ін-ті.

В Ін-ті проблем матеріалознавства під кер-вом І.Францевича створено нові конструкційні, фрикційні й антифрикційні електротех. і радіотех., магнітні, напівпровідникові матеріали із заданими властивостями для нової техніки.

В Ін-ті надтвердих матеріалів під кер-вом В.Бакуля (1908–78) одержано полікристалічні матеріали на основі алмазу – дисліт (1975) і нітриду бору – ісміт (1973), композиційний матеріал "Славутич" (1968).

В Ін-ті проблем машинобудування в Харкові А.Підгорний (1932–96) зі співробітниками створив експериментальні зразки автомашин марок "Волга", "Москвич", "Жигулі", що працювали на водній та на бензо-воднево-повітряній суміші.

Значний поступ відбувався в галузі авіац. і ракетно-косміч. техніки. О.Антонов (1906–84) зі своїми учнями в КБ літакобудування в Києві створив значну кількість літальних апаратів, зокрема турбогвинтові АН-10, АН-12, АН-22 ("Антей"), АН-24, АН-26, АН-28, АН-30, реактивний АН-72; у КБ "Південне" в Дніпропетровську побудовано низку косміч. апаратів серії "Космос" та стратегічних ракетних систем.

Від 1990 в Україні для розвитку науки стали характерними: скорочення обсягів фінансування з боку д-ви, участь наук. колективів у комерційних тендерах на проведення тих чи ін. досліджень, розширення співпраці укр. науковців з науковцями з ін. країн, а разом з тим міграція кадрів вищої кваліфікації в ін. країни, неналежне оновлення матеріально-тех. бази наук. установ.

Нестача фінансових і матеріально-тех. ресурсів, а також еміграція науковців за кордон чи перехід їх в ін. сфери діяльності призвели до того, що укр. наука втратила можливості проводити дослідження на необхідному рівні, зокрема, в галузі фундаментальних наук, а її розвиток у деяких напрямах зовсім припинився. Це стало поштовхом до пошуку нових форм фінансування та заохочення до наук. діяльності. Проблему нестачі держ. підтримки науки певною мірою почала залагоджувати система конкурентного відбору наук. розробок (система грантів, зокрема, Держ. фонду фундаментальних досліджень), а також участь наук. установ у міжнар. наук. програмах. Так, укр. наук. установи, які співпрацюють з підпр-вами косміч. галузі, беруть активну участь у підготовці й реалізації міжнар. косміч. проектів "Морський старт", "Старт з пустелі", "Дніпро" та ін.

Для підтримки молодих науковців було впроваджено адресну допомогу за рахунок стипендій різного рівня, премій та грантів. Ці заходи сприяли уповільненню темпів скорочення кадрового потенціалу науки.

Поступово налагодилася співпраця укр. учених із впливовими міжнар. орг-ціями: з Міжнар. асоціацією по сприянню співробітництву з ученими д-в колиш. Рад. Союзу (INTAS); з ЮНЕСКО, зокрема по лінії Регіонального бюро з науки й техніки в Європі; Міжнар. наук.-тех. центром; Об'єднаним ін-том ядерних досліджень; Організацією Чорноморського економічного співробітництва. 1993 в Україні засновано Центр науки і технологій, що надає допомогу фахівцям з республік колиш. СРСР у рамках заг. процесу конверсії. НАН України доклала значних зусиль для створення Міжнар. асоціації академій наук (МААН) і є її базовою орг-цією.

Характерним для сучасного розвитку науки України стало розукрупнення наук. установ і створення численних нових наук. інституцій. З'явилася низка держ. та недерж. наук. академій і наук. т-в. Незважаючи на складні умови існування в період трансформації укр. сусп-ва, укр. наука спромоглася зберегти свій творчий потенціал і здатність продукувати результати світового рівня.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Храмов Ю.О. та ін. Природознавство в Україні до початку ХХ ст. К., 2002
  2. Історія Національної академії наук України в суспільно-політичному контексті. 1918–1998. К., 2000.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АХІЄЗЕР НАУМ ІЛЛІЧ
  • АХІЄЗЕР ОЛЕКСАНДР
  • АМОСОВ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ
  • АНТОНОВ ОЛЕГ КОСТЯНТИНОВИЧ
  • АНТИЧНІСТЬ
  • АРІСТОТЕЛЬ
  • АВЕНАРІУС МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ
  • БАКУЛЬ ВАЛЕНТИН МИКОЛАЙОВИЧ
  • БАР'ЯХТАР ВІКТОР
  • БЕКЕТОВ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
  • БЕНАРДОС МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
  • БЕРНШТЕЙН СЕРГІЙ НАТАНОВИЧ
  • БЕССАРАБІЯ
  • БОГАТСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ВСЕВОЛОДОВИЧ
  • БОГОЛЮБОВ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
  • БОГОМОЛЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • БРОДСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ІЛЛІЧ
  • ДАВИДОВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • ДЕРЖАВА
  • ДНІПРОПЕТРОВСЬК
  • ДОКУЧАЄВ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • ДОНЕЦЬК
  • ДРОГОБИЧ ЮРІЙ
  • ЄРЕСІ
  • ЄВРОАТЛАНТИЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ФРАНЦЕВИЧ ІВАН МИКИТОВИЧ
  • ГАЛКІН ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ГАЛИЧИНА
  • ГАМАЛІЯ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ
  • ГЛУШКОВ ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ
  • ГОЛЬДМАН ОЛЕКСАНДР ГЕНРІХОВИЧ
  • ГРАВЕ ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ГРІДНЄВ ВІТАЛІЙ НИКИФОРОВИЧ
  • ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ 1917–1921
  • ҐУТЕНБЕРҐ ЙОГАНН
  • ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ, РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ, СРСР, ЛІВОБЕРЕЖНІЙ ТА ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ, УРСР
  • ІВАНОВ ВІКТОР ЄВГЕНОВИЧ
  • КАЩЕНКО МИКОЛА ФЕОФАНОВИЧ
  • ХАРКІВ
  • ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.КАРАЗІНА
  • ХОЛОДНА ВІЙНА
  • ХОЛОДНИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ
  • ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ
  • КІРСАНОВ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ
  • КОНДРАТЮК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • КОСТЮК ПЛАТОН ГРИГОРОВИЧ
  • КРИЛОВ МИКОЛА МИТРОФАНОВИЧ
  • КУРДЮМОВ ГЕОРГІЙ В'ЯЧЕСЛАВОВИЧ
  • КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (КМА), КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА, КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ, КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ, КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ, НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
  • КИРПИЧОВ ВІКТОР ЛЬВОВИЧ
  • ЛАШКАРЬОВ ВАДИМ ЄВГЕНОВИЧ
  • ЛАВРЕНТЬЄВ МИХАЙЛО ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ЛАЗАРЄВ БОРИС ГЕОРГIЙОВИЧ
  • ЛЕБЕДЄВ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ЛЕЙПУНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ІЛЛІЧ
  • ЛІФШИЦЬ ІЛЛЯ МИХАЙЛОВИЧ
  • ЛОМОНОСОВ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
  • ЛЯПУНОВ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ
  • ЛИСЕНКО ТРОХИМ ДЕНИСОВИЧ
  • МЕЧНИКОВ ІЛЛЯ ІЛЛІЧ
  • МИТРОПОЛЬСЬКИЙ ЮРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • НАЦІЯ
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
  • НАУКОВО-ТЕХНІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ
  • ОДЕСА
  • ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • ОРГАНІЗАЦІЯ ЧОРНОМОРСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА (ОЧЕС)
  • ОСТРОГРАДСЬКИЙ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ
  • ПАДУАНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • ПАЛЛАДІН ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ПАТОН БОРИС ЄВГЕНОВИЧ
  • ПАТОН ЄВГЕН ОСКАРОВИЧ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПОЛТАВА
  • ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН
  • ПРОМИСЛОВИЙ ПЕРЕВОРОТ
  • ПРОСВІТНИЦТВО
  • ПРИXОТЬКО АНТОНIНА ФЕДОРIВНА
  • ПТОЛЕМЕЙ КЛАВДІЙ
  • ПИСАРЖЕВСЬКИЙ ЛЕВ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • РЕФОРМАЦІЯ
  • РІШЕЛЬЄВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ
  • РУДНИЦЬКИЙ СТЕПАН ЛЬВОВИЧ
  • САМОЙЛОВИЧ ДАНИЛО САМІЙЛОВИЧ
  • СЕЧЕНОВ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • ШВЕДОВ ФЕДІР НИКИФОРОВИЧ
  • СІКОРСЬКИЙ ІГОР ІВАНОВИЧ
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СИМИРЕНКО ЛЕВКО ПЛАТОНОВИЧ
  • СИНЕЛЬНИКОВ КИРИЛО ДМИТРОВИЧ
  • СИТЕНКО ОЛЕКСIЙ ГРИГОРОВИЧ
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ТИМОШЕНКО СТЕПАН ПРОКОПОВИЧ
  • УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920)
  • ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 1941-1945 РР.
  • ВЕЛИКІ ГЕОГРАФІЧНІ ВІДКРИТТЯ
  • ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ
  • ВІДРОДЖЕННЯ, РЕНЕСАНС
  • ВЄРКІН БОРИС ІЄРЕМІЙОВИЧ
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВОЛКОВ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЮХНОВСЬКИЙ ІГОР РАФАЇЛОВИЧ
  • ЮНЕСКО, ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ З ПИТАНЬ ОСВІТИ, НАУКИ І КУЛЬТУРИ
  • ЗЕЛЕНСЬКИЙ ВІКТОР ФЕДОТОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • ІСТОРІОГРАФІЯ, ЯК ТЕРМІН
  • КУЛЬТУРА В РОЗМАЇТОСТІ ПОНЯТЬ, ЯВИЩ І СХЕМ ПОСТУПУ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)