ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІСТОРИЧНА НАУКА

  Бібліографічне посилання: Стельмах С.П. ІСТОРИЧНА НАУКА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Istorychna_nauka (останній перегляд: 20.02.2019)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІСТОРИЧНА НАУКА

ІСТОРИЧНА НАУКА, загальні тенденції й основні етапи її розвитку в Європі та Північній Америці. І.н. – динамічна система знань про минулий людський досвід; істор. знання творяться істориками шляхом встановлення достовірності, інтерпретації та реконструкції найрізноманітніших вцілілих і збережених "залишків" минулих подій (доступних дослідникові джерел історичних). І.н. розвивається завдяки як накопиченню нових істор. знань й історіографічного досвіду (пов'язаного з самопізнанням; див. Історіографія), так і творенню нових методологічних підходів і тлумачних моделей. Вона завжди функціонує в межах к-ри певного сусп-ва, "перетворюючи" минуле в компонент його самосвідомості та формуючи притаманні йому образ історії й істор. к-ру. Новітня І.н. являє собою сукупність таких взаємопов'язаних галузей пізнання, як: археологія, політ. історія, історія міжнародних відносин, екон. та соціальна історія (див. Економічна історія, Соціальна історія), історія сучасності, історія ментальностей, антропологія історична, історія к-ри, історіографія, історія історичної науки, теорія і методологія історії, спеціальні історичні дисципліни. В усіх цих галузях накопичування знань відбувається в двох структурованих за епохами сферах – нац. історії та історії зарубіжних країн. Як правило, за основу поділу історії на епохи беруться масштабні загально значимі події, які, однак, часто-густо мають виразну нац. специфіку: 1) античність: бл. 1 тис. до н. е. (зародження грец. полісів) – 1-ша половина 1 тис. (падіння Зх. Рим. імперії); 2) середньовіччя: межа 5–6 ст. – бл. 1500 (становлення територіальних нац. держав); 3) ранній Новий час: бл. 1500 – бл. 1800 (становлення модерного індустріального та політичного суспільства); 4) Новий час: бл. 1800 – 1914–18 (Перша світова війна); 5) новітня епоха: 20 ст.

У поступові світ. істор. думки розрізняють два етапи – донауковий та науковий. Ці етапи якісно різняться між собою відсутністю (у межах першого) та наявністю (у межах другого) розвиненої історичної свідомості, якій притаманні три модальності часу – минуле, сучасне і майбутнє. Характерними ознаками першого етапу (він тривав від античності до серед. 18 ст.) були літ. форми накопичення істор. знань й спрямованість відповідних пізнавальних зусиль на осмислення окремих подій минулого як прикладів для застережень і морального виховання сучасників. Саме цей дух тогочасного пізнання історичного зафіксував і доніс до нас широковживаний нині вислів Марка Тулія Цицерона "historia magistra vitae" ("історія – наставниця життя") Наук. етап розвитку істор. пізнання в європейському просторі починається з 19 ст. після епохи ґрунтовної історизації суспільства. Характерними його ознаками стали: а) усвідомлення відмінності між історією як "об'єктивною реальністю" минулих подій ("історія сама по собі") та історією як знанням про них; б) зміна принципу описування на принцип досліджування подій; в) професіоналізація істор. пізнання – поява фахових груп дослідників, які проходили відповідний вишкіл у ході тривалого навчання, дотримувалися встановлених критеріїв професійної атестації, мали спільну думку щодо образу (Habitus) науки та етики (Ethos) ученого; г) інституціоналізація орг. форм істор. досліджень (див. Інституціоналізація історичної науки).

Питання про час виникнення і перші форми істор. пізнання є дискусійним. Разом з тим можна констатувати, що особливо значний внесок у його розвиток зробили стародавні греки та римляни. "Історії в дев'яти книгах" Геродота поклали початок новому літ. жанрові – оповіді про ланцюг взаємопов'язаних причинно-обумовлених подій минулого, що мали певну повторюваність і знання про які могли бути корисними для сучасників. Головними в описах були: військ.-політ. події, боротьба окремих особистостей за владу в д-ві та змагання д-в за панування. З часом зародилися "прагматичне" історіописання та критика усної традиції як такої, що ґрунтувалася на неперевірених джерелах. Вимога з боку критиків до історика бути сучасником описуваних ним подій, аби його опис забезпечував істор. "правдивість", на тривалий час визначила специфіку тогочасного істор. пізнання, а вплив на істориків риторики посилив у ньому "моралізаторську" і "наставницьку" функції.

Пізнавальні традиції греків були розвинені римлянами. Зокрема, праці Публія Корнелія Тацита (вони насичені "моралізаторством" та оціночними судженнями про діячів минулого) донесли до нас низку класичних істор. прикладів людських чеснот і пороків.

Середньовічне розуміння історії визначалося домінуванням християн. церк. доктрини (див. Християнство). Хід історії мислився лінійно, мав свій початок, середину і кінець (Страшний суд).

Секуляризація сусп. свідомості та відродження антич. традицій прагматичної історії в епоху Відродження сприяли перетворенню істор. студій у мист-во (ars historica) і в засіб політичної прогностики. Відомі флорентійські історики Ренесансу – Л.Бруні (1370–1444), Н.Макіавеллі (1469–1527), Ф.Гвіччардіні (1483–1540) та ін. – були насамперед держ. діячами, досвідченими політиками, керівниками провінцій.

Епоха Просвітництва (див. Просвітництва доба) з її раціоналістичним стилем мислення, натуралізмом і скептицизмом фактично зруйнувала стару "історію" як скарбницю "прикладів-застережень" і скинула її з п'єдесталу найважливішої науки. Нищівна критика авторитету антич. авторів та їхніх істор. творів через відсутність у них документальної бази і наук.-критичного методу сформувала негативне ставлення до традиційного істор. знання. Водночас в істор. пізнанні почали утверджуватись ідеї індивідуальності, універсальності, прогресу. Історики зосередилися на виявленні в минулому заг. закономірностей шляхом порівняння історій різних народів та епох. Минуле почали розуміти як завершений людський досвід.

Прискорення плину подій напередодні та в ході Французької революції кінця 18 століття й поширення в сусп-ві усвідомлення того, що історія твориться людьми, зруйнували статичність часу і безпосередню залежність майбутнього від минулого та сьогодення. Змінне сучасне і непередбачуване майбутнє віднині опинилися за межами занять істориків. Тим самим було започатковано модерну істор. свідомість та істор. науку в сучасному її розумінні.

Виникла на межі 17–18 ст. літ.-естетична течія Романтизму, яка протиставила просвітницькому раціоналізмові нову індивідуалізуючу світоглядну концепцію, спрямовану на морально-естетичне виховання сусп-ва на основі ідеї "народного духу", породила сучасну істор. науку в двох взаємопов'язаних і обумовлених компонентах: теор. обґрунтуванні її специфічних методів пізнання та її інституціоналізації й професіоналізації як фахової академічної дисципліни. Теорія історії втілилася в історизмі. Професіоналізація та академічна інституціоналізація І.н. супроводжувалися створенням її інфраструктури, яка розширювала комунікаційне професійне "поле істориків".

У 1-й пол. 19 ст. найбільших успіхів І.н. досягла в Німеччині, де ідеалістична філософія історії спрямовувала істор. дослідження на пізнання індивідуального і неповторного в минулому й висунула теоретико-пізнавальні орієнтири в обґрунтуванні конкретних проявів ідей "народного духу" і "національної держави". Нім. "історична школа" в частині її наук. історіографії (Б.-Г.Нібур, Л.Ранке, Й.-Г.Дройзен та ін.), відмовившись загалом від апріорних універсальних історіософських побудов (див. Історіософія), зосередилася на дослідженні одиничних істор. об'єктів, насамперед античності й середньовіччя, де намагалася відшукати коріння нім. нації. Дослідження ж локальних істор. об'єктів вимагало критичного опрацювання джерел. Так зародився "критичний, філолого-історичний метод", фундаторами якого стали Б.-Г.Нібур і А.Геерен (1760–1842). Вони заклали підвалини критичного методу опрацювання джерел як необхідної умови наук. історіографії, емпіричного дослідження локальних істор. об'єктів. Фундатором строго об'єктивного емпіричного істор. дослідження, яке ґрунтується виключно на критиці джерел та їх максимальному використанні в конкретній практиці, вважають Л. фон Ранке, віддають йому першість у зверненні до архів. джерел, їх публікації тощо. За його переконанням, завдання історика полягає в тому, щоб на основі джерел відтворити об'єктивну історію – "як у дійсності відбулося" (wie es eigentlich gewesen). Водночас акцент на державотворчі аспекти під впливом тогочасних політ. завдань нім. нації зумовив політ. спрямованість історіографії й визначив її майбутній нац.-консервативний характер. Це позначилося на творчості учнів і послідовників Л. фон Ранке, котрі сформували дві генерації нім. істориків й відповідні напрями істор. науки – т. зв. прусську школу (Г.Трейчке (1834–96), Г. фон Зібель (1817–95) та ін.) з історіографічно обґрунтованим міфом про нац. місію Пруссії та "неоранкіанців" (М.Ленц (1850–1932) і Е.Маркс та ін.) з концепцією єдності політ.-реліг. і духовного розвитку Німеччини від М.Лютера (1483–1546; див. Лютеранство) до О.Бісмарка, за яким заснування Нім. імперії стало необхідним наслідком об'єктивно-істор. розвитку. Підґрунтям нац.-консервативної історіографії виступали ідея "німецької свободи" й концепція "особливого шляху" (Sonderweg), які утверджували створювану істориками картину культ. зверхності Німеччини в Європі й обґрунтовували імперіалістичні цілі імперії. Домінування цих напрямів у нім. істор. науці 19 ст. призвело до того, що альтернативний напрям розгляду минулого – "культурна історія" – перетворився на опозиційну науку, представники якої займалися переважно суміжними гуманітарними дисциплінами й залишалися поза університетами (працювали в музеях, школах, б-ках тощо). Культ. історики зосереджувалися за межами Пруссії – у Саксонії, Пд. Німеччині, Австрії та Швейцарії. Вони діяли в регіональних межах і в регіональній періодиці. Створені ними
т-ва (напр. "Verein für Kulturgeschichte" К.Бідерманна) залишалися ізольованими, а періодика ("Zeitschrift für deutsche Kulturgeschichte") практично не мала власної концепції та авторів із середовища університетських істориків й обмежувалася сферою популярного викладу.

Завдання модернізації суспільства періоду Третьої республіки впливали і на істор. науку у Франції, яка з 2-ї пол. 19 ст. завдяки діяльності молодої генерації (Г.Моно (1844–1912), А.Олар (1849–1928), А.Дебідур (1847–1917) та ін.), вступила на шлях професіоналізації та інституціоналізації, використовуючи нім. зразки. Нац. відповідальність провідних франц. істориків спрямовувала їхню діяльність на творення істор. культури сусп-ва. Це сформувало своєрідний стиль франц. історіографії, який полягав у поєднанні літ. канонів історіописання попередніх століть з "науковістю", де основним елементом стала критика джерел на взірець нім. істор. школи. Подієва політ. історія в достатньо вузьких хронологічних межах домінувала у сфері історії Нового часу, історії сучасності та дипломатичної історії. Поряд з цим розвивалася традиція "структурної" історіографії. Дослідження з екон. історії займали важливе місце у франц. історіографії й перебували під впливом тогочасних соціальних політ. дискусій, в яких провідну роль відігравали соціалістично (див. Соціалізм) налаштовані інтелектуали. Позауніверситетська історіографія розвивала переважно дипломатичну історію, найвідомішим представником якої був консервативно налаштований А.Сорель (1842–1906). Центром цього напряму стала Вільна школа політ. наук, а в історіографічній традиції ці історики орієнтувалися переважно на канони аналітичної історіографії Ф.-П.Гізо (1787–1874) та консервативних аналітиків А.Токвілля (1805–59) і І.-А.Тена (1828–93). У своїх працях вони критикували Франц. революцію кін. 18 ст. й звертали посилену увагу на монархічне минуле та історію катол. церкви (див. Католицизм). Їхній вплив особливо відчували провінційні істор. т-ва. Особливістю франц. І.н. було те, що серед авторів значної кількості виданих істор. монографій, популярних нарисів та підручників (на поч. 20 ст.) велику частку складали непрофесійні історики (журналісти, юристи, військові та ін.).

Особливістю розвитку І.н. у Великій Британії було те, що фрагментарні й незавершені професіоналізація й інституціоналізація історії призвели до особливого становища представників "цеху" істориків. На відміну від більшості своїх континентальних колег вони дистанціювалися від теор. рефлексій. У провідних брит. ун-тах, попри спроби відомого історика-реформатора, засн. Оксфордської школи історії У.Стаббза (1829–1901), історія не була "генеральною" дисципліною, яка мала стати майбутньою професійною кар'єрою. Відповідно й академічні історики ніколи не мали монополії на суспільно акцентоване тлумачення минулого. Порівняно із континентальними історіографіями праці позауніверситетських істориків в Англії набували більшої популярності. Достатньо назвати імена приватних учителів та письменників – Г.-Т.Бокль (1821–62), Т.-Б.Маколей (1800–59), У.Леккі (1838–1903) та ін. Центр. темою нац. історії практично до поч. 20 ст. залишався конституційний та парламентський устрій Англії в 17 ст.

У 20 ст. відбувалися значні зрушення в І.н., які характеризувалися не лише розвитком нових піддисциплін, розширенням тематики і переорієнтацією напрямів істор. дослідження, але й розривом із попередніми формами історіографії, який відбувався насамперед у сфері методології. Становлення і піднесення нових наук. дисциплін – політології, соціології, політ. економії та психології – розширювали тлумачні горизонти істориків шляхом застосування в дослідженнях їхніх досягнень та спонукали до переосмислення пізнавально-теор. засад І.н., оскільки ті пропагували й утверджували систематизовані пояснювальні моделі на основі генералізуючої стратегії досліджень. Найбільшої критики методологічний інструментарій і тлумачні концепції історії зазнавали з боку екон. наук, зокрема, Істор. школи в політ. економії як емпірично-індуктивної науки, центр. проблемою якої стала екон. історія; та марксистської теорії, яка, з одного боку, критикувала опонентів за надмірну увагу до ліберальної ринкової моделі, а з другого – постулювала сильну залежність політ. і соціальних змін від екон. складових істор. розвитку. Поряд із соціальними особливостями розвитку європ. країн ці внутр. фактори І.н. спричинили початок широкої методологічної дискусії, яка тривала до 30-х рр. 20 ст., започаткувала переосмислення завдань науки і стимулювала розвиток нових напрямів. Історики були переконані, що предмет історії мав бути розширеним і в центр істор. дослідження необхідно поставити сусп-во та к-ру.

Загалом можна виділити 4 напрями, котрі були домінуючими у світовій історіографії впродовж 20 ст.: а) застосовування узвичаєних методів джерелознавчої критики власне до соціальної історії; б) спроба перетворення історії в історичну соціологію; в) намагання із абстрактних моделей економіки виводити взірець для квантитативної теоретично-орієнтованої історіографії (він став впливовим після Другої світової війни); г) радикальне переосмислення поняття "час". Характерною ознакою соціальної історії є її розуміння предмета І.н. як такого, що формується і не подією, і не дією індивідуумів, а надіндивідуальними структурами (в економіці, сусп-ві та політиці), довготерміновими процесами та колективним типовим соціальним станом груп, верств і класів. Саме структури та колективи вважаються формуючими сусп-во факторами і визначальними чинниками дій. Відповідно головним у дослідженні стає аналіз взаємодії між довготривалими структурами і короткотерміновими подіями.

Рубіжними для розвитку І.н. виявилися 1960–70-ті рр. Індустріалізація поглибила суперечності між країнами, змінила соціальну структуру сусп-ва, породила нові політ., соціальні й нац. конфлікти, поставила на порядок денний проблему людського існування в умовах високорозвиненого індустріального суспільства. Віра в прогрес і науку, що слугувала підґрунтям різних напрямів соціальної історії (як і марксистської її інтерпретації; див. Марксизм в історичній науці), була поставлена під сумнів, у сусп-ві поширилися наук. скептицизм і неприйняття сучасної наук.-тех. цивілізації. Насамперед центр інтересу був перенесений від структур і процесів на к-ру, образи життя (менталітет; див. Ментальність), внутр. досвід конкретних людей, що мають таке ж значення для розвитку істор. процесу, як і матеріальні фактори.

У Франції історіографія традиційно знаходилася під сильним впливом позитивізму (див. Позитивізм в історичній науці) і сцієнтистські концепції Е.Дюркгейма (1858–1917) та А.Бера (1863–1954) стимулювали розвиток соціальної історії. Завданням "нової" І.н., яка інституціоналізувалася в ж. "Аннали економічної та соціальної історії" (1929) і Школі практичних гуманітарних досліджень (École pratique des hautes études, Collége de France), стало відтворення цілісної історії людини в сусп-ві, людини як соціального організму, а отже, і вивчення певного аспекту соціальної дійсності орієнтувалося на дослідження більш складного цілого – соціальної структури. Очевидно, що таке завдання можливо було здійснити лише на основі широкого міждисциплінарного підходу, з використанням досягнень ін. наук про людину – антропології, соціології, психології, демографії, географії, біології, лінгвістики, історії мист-ва і літ. В повоєн. роки прикладом міждисциплінарного підходу й багатоаспектного розгляду історії стала праця Ф.Броделя (1902–85) "Середземномор'я і середземноморський світ в епоху Філіпа II". Орієнтація на "тотальну історію" і реконструкція сусп-ва минулого в цілісності й багатоаспектності розширила предметні рамки дослідження від політ., екон. і культ. історії на такі комплекси як "час", "простір", "шлюб", "сім'я", "дитинство", "сексуальність", "народна культура" тощо. Найбільших успіхів історики Анналів школи досягли у вивченні епохи середньовіччя, де зміни в соціальних структурах протікали повільніше (порівняно з пізнішими періодами історії) і в умовах "історичної довгочасності", що давало змогу ефективно застосувати розроблений ними логіко-методологічний інструментарій. З приходом нового покоління істориків у 1970-х рр. "школа Анналів" зазнала значної трансформації, змінивши свою тематику на вивчення короткочасних істор. подій, політ. історії, історії сучасності тощо.

Історики США були переконані в необхідності писати "нову історію" для "прогресивної епохи" демократ. сусп-ва, яка (епоха) ототожнювалася з 20 ст. Новий соціально-орієнтований і міждисциплінарний характер історії, на якому наполягали "прогресивні історики" (Ф.Тернер (1861–1932), Дж.Робінсон (1863–1936)), був уперше декларований на всесвітній виставці в Сант-Луїсі 1904. В основі амер. "Нової історії" лежали дві ґрунтовні концепції. По-перше, теоретико-методологічні інновації на основі критики європ. історіографічної традиції 19 ст. та розширення дослідницьких полів на соціально-екон. історію, історію жінок і культ. історію тощо. По-друге, претензії І.н. на виховання амер. сусп-ва, оскільки вона спрямовувалася на дослідження модернізаційної проблематики амер. сусп-ва та на дослідження пов'язаних з модернізацією духовно значимих проблем й мала визначати культ. орієнтацію модерного сусп-ва. "Прогресивні історики" являли собою новий тип дослідників минулого, котрі обминули традиції "романтичних істориків" та аристократичної "ново-англійської" історіографії й поставили істор. дослідження на службу індустріальному сусп-ву. Високораціоналістичний характер сучасного індустріального капіталіст. сусп-ва відповідав раціоналістичному розумінню науки. Швидкий розвиток інформаційних технологій і комп'ютеризації (див. Інформаційне суспільство) привів до активного впровадження квантитативних методів в історичні дослідження. Вони застосовувалися в демографії історичній, дослідженнях з екон. історії, вивченні професійної діяльності та колективних стосунків у вироб. сфері, для реконструкції аспектів внутр. світосприйняття конкретної людини в певні істор. періоди на широкому культ.-соціальному тлі. Історики, певною мірою, самі створювали джерела шляхом систематичної, квантифікативної обробки серійних та стандартизованих записів із держ., церк. і приватних адміністрацій. Попри розчарування в квантифікаційній історії статистика історична залишалася базовим і незмінним пізнавальним інструментом для соціальної та екон. історії.

У Німеччині початок 20 ст. позначився обговоренням осн. положень "Німецької історії" К.Лампрехта. Фактично концепція К.Лампрехта була історіографічною й теор. спробою "подолати" ідеалістичний історизм шляхом запровадження наук. концепції "культурної історії" та переорієнтувати істор. дослідження від вивчення політ. та ідеологічних чинників до вивчення "соціальних і матеріальних колективних рушійних сил" істор. процесу. Проти К.Лампрехта виступили провідні нім. історики, котрі обстоювали теор. засади нім. істор. школи і традиції Л. фон Ранке.

У 1920-х рр. представники генерації "вільгельмівських істориків" (Г.Ріттер, Ф.Майнеке, Г.-Г.Дельбрук, Г.Аубін, Л.Дехіос та ін.) та "союзної генерації" (О.Бруннер, В.Конце, Т.Шідер, Ф.Фішер та ін.) продовжили зміцнювати тлумачні моделі нац.-консервативної історіографії, сприяючи становленню "історії земель" (Landesgeschichte), яка зосередила увагу на виявленні характерних ознак нім. нац. характеру. Це посилило концепцію "особливого шляху" й створило завершену та відносно стабільну ідеологічну конструкцію, яку взяли на озброєння 1933 націонал-соціалісти (див. Нацизм, Фашизм).

Переорієнтація нім. І.н. починається з кін. 1950 – поч. 1960-х рр., у цьому процесі особливу роль відіграли праці Х.Плешнера "Запізніла нація" та Ф.Фішера "Ривок до світового панування", котрі поставили під сумнів концепцію "особливого шляху" й розчистили шлях до тлумачення нім. історії у відповідниках теорії "модернізації" (див. Модернізації теорії). Нового імпульсу набула соціальна й екон. історія, яка розвивалася в традиціях історичної школи нац. економії та ідей В.Зомбарта і М.Вебера, зосередивши головну увагу на проблемах індустріалізації. Вона інституціоналізувалася 1957 утворенням "Робочої групи сучасної соціальної історії" під керівництвом К.Янтке та В.Конце. "Молодіжний рух 68", спрямований на демократ. реформи у ФРН, дав поштовх формуванню "історичної соціальної науки" (Historische Sozialwissenschaft), орг. кістяком якої стали ж. "Історія та суспільство" (видається з 1975) та Центр міжгалузевих досліджень, створений Г.-У.Велером у заснованому 1971 Ун-ті Білефельд. Поняття, моделі та інтерпретаційні теорії соціології, політології та економічної науки використовувалися для вивчення процесів взаємодії між економікою, сусп-вом і процесами прийняття політ. рішень.

Наприкінці минулого століття "соціально-наукові" моделі історіографії були піддані критиці з боку постмодерністів (див. Постмодернізм в історичній науці) за неспроможність показати взаємозв'язок між структурами й конкретною практикою суб'єктів, між умовами життя, вир-вом, владними інституціями та безпосередніми життєвими досвідами й способами поведінки індивідуумів. В історіографії впливовими стають мікроісторія та історія повсякдення, які намагаються звільнитися від "етноцентричного" розуміння історії, що ототожнювало прогрес зх. цивілізації (див. Євроатлантична цивілізація) з усією всесвітньою історією, підкреслити цінність усіх к-р, персоніфікувати історію, досліджувати в межах великих процесів і подій окремих індивідуумів і малі соціальні групи, їхні способи життя і поведінку, приватне життя. Характерною рисою сучасної І.н. є теор. плюралізм (див. Історія культур пам'яті, Історія повсякдення, Історія понять), що створює підґрунтя для багатоаспектного, багатовекторного бачення як історії в цілому, так і окремої людини в сусп-ві, що було неможливим у межах традиційної історіографії 19–20 ст.залишків

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. М., 1987
  2. Историография истории нового времени стран Европы и Америки. М., 1990
  3. Iggers G. Historiography in the Twentieth Century. From Scientific Objectivity to the Postmodern Challenge. Hannover – New Hampshire, 1997
  4. Стельмах С. Парадигми історичної думки у ХХ столітті. "Політична думка", 1997, № 4
  5. Koselleck R. Vergangene Zukunft. Zur Semantik geschichtlicher Zeiten. Frankfurt am Main, 2000
  6. Историческая наука в ХХ веке. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки. М., 2002
  7. Raphael L. Geschichtswissenschaft im Zeitalter der Extreme. Theorien, Methoden, TendenzeN voN 1900 bis zur Gegenwart. München, 2003
  8. Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука. "Українська історіографія на зламі ХХ і ХХI століть: здобутки і проблеми". Львів, 2004
  9. Корнеліссен К. Національно-консервативна легітимаційна історіографія в Німеччині з 1870 року. Там само, 2004, вип. 3.

Посилання:
  • АННАЛІВ ШКОЛА
  • АНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • АНТИЧНІСТЬ
  • ДЕМОГРАФІЯ ІСТОРИЧНА
  • ДЕРЖАВА
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДЮРКГЕЙМ (DURKHEIM) ЕМІЛЬ
  • ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНІ
  • ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ
  • ЄВРОАТЛАНТИЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ФАШИЗМ
  • ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ
  • ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789–1804
  • ГЕРОДОТ ТА ЙОГО ІСТОРІЇ ПРО СКІФІЮ
  • ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО
  • ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОНЯТТЯ
  • ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • ІСТОРІЯ КУЛЬТУР ПАМ'ЯТІ
  • ІСТОРІЯ ПОНЯТЬ
  • ІСТОРІЯ ПОВСЯКДЕННЯ
  • ІСТОРІОГРАФІЯ, ЯК ТЕРМІН
  • ІСТОРІОСОФІЯ, ІСТОРІОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ
  • ІСТОРИЧНА СОЦІОЛОГІЯ
  • ІСТОРИЗМ
  • КАТОЛИЦИЗМ
  • ХРИСТИЯНСТВО
  • ЛЮТЕРАНСТВО
  • МАРКСИЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • МЕНТАЛЬНІСТЬ, МЕНТАЛІТЕТ
  • МІКРОІСТОРІЯ
  • МОДЕРНІЗАЦІЇ ТЕОРІЇ
  • НАЦИЗМ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ, ГНОСЕОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА, ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • ПОЛІС
  • ПОЛІТОЛОГІЯ
  • ПОСТМОДЕРНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • ПРОСВІТНИЦТВО
  • РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД
  • РОМАНТИЗМ
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ (СІД)
  • СОЦІАЛІЗМ
  • СОЦІАЛЬНА ІСТОРІЯ
  • СТАТИСТИКА ІСТОРИЧНА
  • ТАЦИТ КОРНЕЛІЙ
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ВЕБЕР МАКС
  • ВІДРОДЖЕННЯ, РЕНЕСАНС
  • ВЛАДА

  • Пов'язані терміни:
  • ДАВНЯ ІСТОРІЯ
  • ФАШИЗМ
  • ФЕВР ЛЮСЬЄН
  • ГЕРДЕР ЙОГАН-ГОТФРІД
  • ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ ТА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ
  • ІСТОРИЧНІ НАУКОВІ ТОВАРИСТВА
  • ИСТОРИЧЕСКИЕ ЗАПИСКИ
  • ІСТОРІЯ КУЛЬТУР ПАМ'ЯТІ
  • ІСТОРІЯ ПОВСЯКДЕННЯ
  • ІСТОРІОГРАФІЯ, ЯК ТЕРМІН
  • ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ РЕГІОН
  • ІСТОРИЗМ
  • КАРР ЕДВАРД-ХЬЮЛЕТТ
  • КЛІОМЕТРІЯ, КЛІОМЕТРИКА
  • КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КОТОВ ВІКТОР НИКИФОРОВИЧ
  • КРАВЕЦЬ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
  • КРИПТОГРАФІЯ
  • КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ
  • КРОЧЕ БЕНЕДЕТТО
  • КРУПНИЦЬКИЙ БОРИС ДМИТРОВИЧ
  • КИЕВСКАЯ СТАРИНА
  • ЛАЩЕНКО РОСТИСЛАВ МИТРОФАНОВИЧ
  • МАРКСИЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • МЕДІЄВІСТИКА
  • МЕМУАРИ
  • МЕМУАРИСТИКА
  • МЕРІМЕ (MÉRIMÉE) ПРОСПЕР
  • МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
  • НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ
  • НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
  • НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ
  • ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ, ГНОСЕОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА, ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
  • ПОСТМОДЕРНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • ПОЗИТИВІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • РАБСТВО В УКРАЇНІ
  • РАДЯНСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В 4-Х ТОМАХ
  • РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД
  • РІККЕРТ ГЕНРІХ
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ (СІД)
  • СМОЛІЙ ВАЛЕРІЙ АНДРІЙОВИЧ
  • СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА МЕТОДИКИ
  • СТЕЛЬМАХ СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ
  • ЗАГАЛЬНА ІСТОРІЯ, ЯК ТЕРМІН
  • ЗЕМЛЯ, ЯК ТЕРМІН


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)